Марко Галаневич19 марта 2008

Актор театру Дах, музикант етно-хаос гурту ДахаБраха

Розмовляла Марися Нікітюк

Фотографував Євген Рахно

«Друзі, я для всіх дістав стільці, хто хоче, сідайте там нагорі»

«Мене турбує, що України як культурної і мистецької території немає на карті світу»

Дитинство. Трохи крові

Я народився в 1981 році у Вінницькій області в селі Крушинівка. Як зараз пам’ятаю 81-й рік, 14 квітня, важкі роди… жартую.

Звичайне село. Там я жив до трьох років, виховувала мене бабуся з дідусем, батьки працювали вчителями в іншому селі.

У нас відро з водою стояло на столі: береш склянку, і зачерпнувши п’єш. А я іноді ставав на табурет навшпиньки і пив просто з відра, одного разу послизнувся, розбив обличчя об дужечки — і крові було дуже багато. Ось шрам, придивись.

А якось заліз на шовковицю і впав. Кров заливає, бачу, як підбігає дід. Уяви, як йому: дитина мала впала і в крові вся лежить — він переляканий, а я йому кажу: «Дідусю, ви не лякайтеся — я об гладенький камінчик вдарився». Прямо криваве дитинство.

Я завжди маму з татом чекав, щоб вони приїжджали на вихідні і перше слово, яке я сказав, було: «ВСУБОТУ». Коли тато з мамою приїдуть? — в суботу…

Все звідти

Моя бабуся часто співала у церкві і часто відспівувала (досі це робить). А куди дитину малу — з собою, звісно. І я ті всі плачі-причитання чув і спостерігав. Зараз розумію, що то страшно, а тоді виглядало, як звичайна річ.

Для старих людей — це природно. Це сучасне суспільство проблеми смерті ховає, а для тих бабів життя молохом таким йшло: там Ілина вмерла, там Горпина заміж вийшла: і співати, і відспівувати — одним бабам.

Те, що я пов’язав своє життя з фольком — мабуть, звідти.

Марко Галаневич Марко Галаневич

Смерть? Думаю, що не мине…

Час у нас такий: без ідеалів і без ідей. Було би легше жити, маючи впевненість у тому, що на тебе чекає. Я знаю, що життя йде, життя пройде, і я помру. Звичайно, хотілося б чітко знати: Чистилище, Рай, чи Пекло.

Є жорсткі атеїсти, які кажуть, що Бога нема. І в тому їхня правда. А є люди, які вірять в Господа, і в тому їхня правда. Я не відношу себе ані до одних, ані до інших.

Фольклористи

Фольклористи працюють так: їздять по селах, записують пісні від бабусь, потім намагаються відтворювати цей автентичний спів. А у бабусів голоси стоншуються з часом, стають більш писклявими. І коли молоді дівчата співають як бабусі, для мене це нелогічно, хоча у нашій фольклористиці так загально прийнято. Але все одно не відтвориш того, що співали баби за свою молодість. І тому не люблю, коли нам кажуть, що так як ми співаємо не можна, бо це грубе порушення. Я думаю, що ми даємо старим пісням нове життя. Нещодавно виступали в Одесі, тамтешній арт-директор сказав, що до нашого виступу вперше в їхньому клубі надрукували флаєра українською мовою. Уже користь.

Сьогодні Влад Троїцький прищеплює нам ідеї академічного мінімалізму, які відобразяться в новому альбомі, що ми зараз записуємо. Композиції будуть більш атмосферними: розвивається невеличка тема і навколо неї все розгортається.

«Мені Влад постійно казав: дівчата там співають, а ти Марко теж підсідай. До цього я ніколи не грав, ну на гітарі бринькав, і то в гуртожитку» «Мені Влад постійно казав: дівчата там співають, а ти Марко теж підсідай. До цього я ніколи не грав, ну на гітарі бринькав, і то в гуртожитку»

… така дійсність і філологія

Я закінчив звичайну сільську школу і поїхав вступати до Києва в університет Шевченка на факультет філології. Розумієш, мені мама сказала, що туди хлопчику буде не дуже важко скласти іспити, я спитав у мами, чи зможу займатися чимось іншим, якщо закінчу цей факультет. «Звісно», — сказала мама. Я поїхав вступати, бо розумів, що мені треба вибиратися з села, бо там ситуація така, як у нашій «Анні»: вечорами пацанчики збираються селом на село, штахетами фігачаться і п’ють горілку. А що робити — така дійсність.

Можливо, це не дуже чесно по відношенню до викладачів і до філології, якою я чесно займався п’ять років. Хоча як казав покійний Оглоблін: не університети вчать нас, а зустрічі з цікавими людьми.

У новодрамівському спектаклі «Анна» Марко відстрелює поганих хлопців холостими У новодрамівському спектаклі «Анна» Марко відстрелює поганих хлопців холостими

Ми приїхали в Київ

Я приїхав сюди, в Київ, і, звичайно, ми ходили по театрах-музеях. Наталка Біда (акторка ДАХу і дружина Марка — прим. ред.) мене всюди тягала. Ми весь Київ облазили, часто ходили до брами Забровського, вона згадується у вірші Драй-Хмари. Зараз ми шикуємо: призначаємо зустрічі біля цієї брами, а кияни питають: де це? Якщо обійти Софію Київську з іншого боку, то там і буде Брама Заборовського — справжнє українське бароко.

Ми ходили в театр ім. Франка — в той час нам все подобалося — як не крути театр: ходить актор, щось розповідає. Потім прийшли в ДАХ на «Четвертий зайвий», і нам шалено сподобалося. Згодом я почув про набір в акторську школу Даху і прийшов спробувати.

Клім

Я підготував діалог з актрисою Перчишиною. Ми зробили його з прибалтійським чи з німецьким акцентом. В залі сидів дивний волохатий чоловік, і в якийсь момент він підхопився і почав кричати і лаятися. Він підбадьорював нас, казав, що коли ми знайшли цікавий хід, маємо його доводити до кінця. Це був Клім… Зараз він здається мені набагато спокійнішим і врівноваженішим. А тоді я отримав справжній шок.

Дєд

Я ходив на репетиції до Оглобліна — «Дєда», як ми його називали. Якось я прийшов в обід, а Дєд мені каже, що увечері я буду грати Євгенія Мельникова в «Вассі Желєзновій». Мене розтрусило. У Влада це все-таки була школа: виходиш на сцену, щось придумуєш, граєш. А тут роль, справжня роль з репліками на справжнього глядача. Мені настільки врізалася в голову мої слова, що й досі тільки-но я щось намагаюся згадати, або вивчити — мені одразу спливають репліки Жені Мельникова.

«Мені часто говорять, що від мене в ДасіБрасі віє наркотичним душком: шамани і таке інше. А насправді нічого подібного, навіть п’ю лише на свята» «Мені часто говорять, що від мене в ДасіБрасі віє наркотичним душком: шамани і таке інше. А насправді нічого подібного, навіть п’ю лише на свята»

Я також грав у Оглобліна в спектаклі по Островському «Свои люди, сочтемся», Дєд вважав її невдалою постановкою. Там у мене була роль Тішки, такого-собі пацана, а Влад грав панича, який мене за вуха тягав і посилав за пляшкою горілки.

Потім Дєдівське «Весілля Кречинського», досі вважаю, що роль Нелькіна я не доробив. Мій персонаж колишній військовий, мав би бути вайлуватим (так Дєд пояснював), а у нього такі текстові звороти, що я ніяк не міг збагнути, як військовий може так вишукано говорити, ще й напівприказками.

З Дєдом працювати було дуже важко. Оглоблін завжди робив дуже жорсткий і чіткий каркас вистави, у нього в голові було щось типу розкадровки, все розписано. Перед тим, як запропонувати матеріал до постановки, він вже все про неї знав: хто, де, як, що грає, про що думає, більшість мізансцен у нього вже були готові.

Оглоблінські репетиції були надзвичайно цікаві. Ті спектаклі, що я в них брав участь, стосувалися 19 ст. І він всю історичну канву підіймав, любив повторювати, що «раніше навіть мухи повільніше літали».

Важко сказати, що я взяв від Дєда. Він завжди казав, що треба звертати увагу на тварин, особливо на собак, що люди схожі на собак. Собака просто нічого не приховує і все чітко виражає, коли вона боїться, радіє, чи злиться. І акторові в цьому сенсі треба бути як собака. Оглоблін вчив бути уважним до світу.

Марко-музика

Мені не хочеться бути на місці акторів, коли я сиджу з ДахоюБрахою і відбиваю ритми наших містеріальних спектаклів. Там я наче згори над усим. Мені подобається музична функція у виставі. В «Макбеті» вона взагалі чітка і зрозуміла — я оповідач.

Мій монолог «давно це було, коли ще гусей не було» для нашого виступу в Лондоні в Барбікан-центрі переклали на англійську, яку я ніколи не вчив. Зробили закадровий переклад. Але в якійсь лондонській газеті написали, що у перекладача сильний акцент — уявляю, що б вони написали, коли б англійською говорив я.

Марко-будулай Марко-будулай

Актор на сцені виражає задумане в рухах. У ДахиБрахи теж є рухи, але вони ритмізовані і зосереджені на видобуванні звуків з інструментів. Емоцію та енергію ми передаємо співом і ритмом. Всередині в певних моментах «розриває», тоді мені здається, що я більше не торкаюся ногами землі. Але все-таки є малюнок, якого я маю жорстко триматися, і людей має «розривати» набагато більше ніж мене самого.

Анна

Біда мені дала почитати п’єсу Клавдієва «Анна», в Дасі її тоді збиралися ставити. Мені дуже сподобалася ця стилізація під вестерн. Хоч я принципово не граю в російськомовних перекладах, це суперечить моїм патріотичним почуттям, але в п’єсі російського автора — будь ласка, тут, навпаки, не логічно було би перекладати.

Як на мене, є два основних типи акторства, які я розділяю по наших двох акторах старшого покоління: Олексій Іллюченко і Саша Прищепа. У Саші все чітко по тексту, а Олексій багато імпровізує, він часто каже, що не є прибічником «текстового театру». У нього все на почуттях. Я теж більше схиляюся до імпровізаційності та спонтанності гри. Наприклад, в «Анні», Віка Литвиненко, яка грає Анну, питає мене, як я сьогодні буду грати: так як вчора чи як позавчора. А я не знаю, коли вийду, то і зрозумію, як буду грати.

Мене турбує, що в українській драматургії такого характеру і таких тем немає взагалі. Що не візьмеш з української драми — все про Сірків. Не хочеться, щоб українське було пов’язане з чимось лише архаїчним, чи лише історичним. Хочеться, щоб українське піднімало сучасні проблеми.

… боюся, що з інтерв’ю здамся дуже консервативним…


Другие статьи из этого раздела
  • Актерский розыгрыш

    Смоктуновский снимает трубку. —- Кто это? Шостакович? Здравствуй, дорогой Дмитрий Дмитриевич. Беда, не могу заниматься. Рояль не влезает, никак не можем в номер втащить. Понял… Завтра мы подъемный кран пригоним, может быть, с его помощью через окно мы как-нибудь втащим этот рояль. Сломается, говоришь? Ну, сломается и сломается. Ничего не поделаешь. Но мне же надо работать. Митя, бывай здоров…
  • Руслана Хазіпова

    Акторка театру ДАХ. Народилася у місті Кривий Ріг. Шкільний лідер і забіячка, за світовідчуттям Українська відьма: зваблива й містична. Закінчила Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (2003–2007)
  • Катерина Качан

    Дитя театру, музики і танцю. «Театр — це моє життя, це основне. Є актриси, які можуть розділяти особисте і роботу, а для мене театр на першому місці, маю до нього нестримну жагу. Так мене виховали і так воно є.»
  • Киевские сказки: Игорь Рубашкин

    В юности я ходил в свой родной Театр на Подоле, где практически вырос, воспринимая его как нечто родное, привычное: люди, грим, звукооператоры, цеха. Правда, остались только отрывочные воспоминания о постановках — яркие картинки, образы, эмоции, пестрые пятна. Помню, первые версии спектакля «Сон в летнюю ночь», когда артисты мне казались прекрасными как юные боги. Они играли на сцене в красных безумных одеждах. Часто ходил на детский спектакль «Белоснежка», где мама играла роль злой Королевы, но друзей водить на него не любил. Потому что она так хорошо играла плохую роль, что дети ее в тот момент не любили, и я тоже побаивался
  • Александр Кобзарь:

    Я никогда не думал, что стану актером, в планах этого не было. Учился в школе в Нежине, общественно-культурные мероприятия меня никогда не прельщали. Собирался поступать в педагогический, но не вышло. А мой товарищ поступил в училище культуры (был такой эксперимент — в Нежине открыли актерский факультет) и, будучи там единственным парнем, звал меня к себе — так я определился туда вольным слушателем.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?