Руслана Хазіпова12 ноября 2007

Підготувала текст Марися Нікітюк
Фотографувала Ольга Закревська

Я спостерігала якось в психлікарні за хворими, їх світ зовсім не схожий на наш, і я би хотіла перевірити чи змогла би я таке передати.

Акторка театру ДАХ. Народилася у місті Кривий Ріг. Шкільний лідер і забіячка, за світовідчуттям. Українська відьма: зваблива й містична. Закінчила Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (2003–2007). Своїм за духом містом вважає Лондон. Їй близька італійська пристрасність, і ворожий звичайний побут. Руслана тікає від рутинності в обійми містики і слави

Руслана Хазіпова Руслана Хазіпова

Про себе:

В школі я займалася публічною діяльністю, ведучою була в Палацах культур, закриттях-відкриттях заходів. Взагалі лідером і заводілой була. Завжди було лінь це робити, але мене забирали зі школи, всі знали де я, що я роблю, відмічали мене. І в дев’ятому класі я визначилася, що маю бути в театральній сфері, а до цього я дуже хотіла бути хірургом. У мене екстремальний батько і він іноді приходив з порізаними пальцями, і я йому з 11 років це все зашивала. Тож вирішивши, що театр — це моє, я поїхала в Дніпропетровськ вступати в театральний коледж, але поїхала в кінці липня (у мене там знайомий був, думала ще й погуляти). Репертуар звісно не готувала, приїхала туди — а іспити всі завершилися. Ну і грець з ним — ні, так ні. На відбірковий тур в Карпенка-Карого мене готувала одна баришня-режисер з місцевого палацу культури. Я вступила. Потім привели Троїцького, особисто у мене було враження, що це дивний бородатий волохатий дядько, який хоче, щоб ми там з первака пішли робити на 20 хвилин моно спектаклі. Для мене це взагалі був завал, я про театр нічого не чула, та й була в ньому кілька разів, в місцевому криворізькому, де мені дико не сподобалося.

Від хірургії у мене було багато вражень, я взагалі вразлива така дівчинка. Мені подобалося людей зашивати, лікувати, приносити їм здоров’я, якось їх збагачувати, бо це все одно, я так вважаю, професія духовна. На сцені хірургія теж є, коли я глядачам щось дарую зі сцени, — все ж для них, — приводжу в свідомість їх душі. Це і є для мене театр.

Руслана бешкитлива відьмочка Руслана бешкитлива відьмочка

Якщо я чогось не переживала, то тоді вже починається уявлення того, як би це могло бути, спрацьовує інстинкт. Ось наприклад в Макбеті, я ж насправді ніколи не проводила ніяких ритуалів, не знаю як це робиться, з якою енергією, але приблизно уявляла собі, і звісно висловлюю це на сцені. А коли люди ходять і говорять ти взагалі думаєш, що ти робиш, тебе ж надовго не вистачить. Я кажу «Рєбята, якби я замислювалася 95 разів що я роблю, то мене, мабуть, би вже не було», спрацьовує інстинкт.

Дуже люблю відьму в Макбеті. Відьмацького в мені багато, я цим не займаюсь, але інстинктивно відчуваю, що це є в мені. Відчуваю в собі містику, все що переходить за межі людського існування, звичної енергетики це все моє, я цим цікавлюсь, але ж знову таки підкреслюю, не займаюсь. І до життя ставлюся містично. Це мій образ відьми. Я би хотіла зіграти п єсу Сари Кейн «Психоз 48» … так я би хотіла там зіграти. Ось такі складно психологічні ролі, там де треба не зобразити, а пережити стан людини психічно неврівноваженої. Я спостерігала якось в психлікарні за хворими, і їх світ зовсім не схожий на наш, і я би хотіла перевірити чи змогла би я таке передати. Мені це цікаво в плані роботи над роллю, хотілося б внести собі таке в репертуар.

«Відьмацького в мені багато, я цим не займаюсь, але інстинктивно відчуваю, що це в мені є» «Відьмацького в мені багато, я цим не займаюсь, але інстинктивно відчуваю, що це в мені є»

Я ношу багато прикрас, бачиш? Це етно прикраси, без них я не виходжу, мені подобається те, що зроблено своїми руками. Я сама в’яжу, і розумію, що коли в’яжу, то сотні моїх мікро думок потрапляють в цей гачок і передаються в руку, а звідти в речі. Я ставлюсь до таких речей, як до дітей своїх, нікому не дарувала, але були замовлення.

Я живу сьогоднішнім днем і іншого для мене не існує. Я не розумію, як можна жити майбутнім і, тим паче, минулим. Ніколи не загадую, не заплановую, насолоджуюсь кожною хвилиною. Я не знаю яким буде завтрашній день.

Відьма в «Макбеті», Холера в «Декамероні» — Руся дика і нестримна Відьма в «Макбеті», Холера в «Декамероні» — Руся дика і нестримна
«Я живу сьогоднішнім днем і іншого для мене не існує» «Я живу сьогоднішнім днем і іншого для мене не існує»


Другие статьи из этого раздела
  • Соломія Мельник

    Акторка театру ДАХ, киянка, народилася 1984 року. Батьки музиканти, мати керує фольклорний гуртом «Дай Боже», там з трьох рочків Соломія і співає. Для Соломії велике значення має її рідна земля, без пафосу, Просто велике значення.
  • Ігор Постолов

    Актор театру ДАХ. Народився в місті Світлодарську на Донбасі. В десятому класі кинув школу заради театрального коледжу в Дніпропетровську.
  • One woman show як румунська театральна альтернатива

    Одного вечора мені пощастило опинитися в одній румунській забігайлівці, де на двометровій сцені обіцяли показати one-woman show. У цьому словосполученні не так насторожувало слово «шоу», що органічно вписувалося в навколишню атмосферу, як його «жіноча» якість. На моє здивування, на сцені замість очікуваної стриптизерки чи фокусниці з’явилася тендітна жіночка із хустинкою в руках, яка почала свій монолог.
  • Володимир Мiнєнко

    Вперше у шість років вийшов на сцену в «Голому королі» В ролі хлопчика, що кричав «подивіться король голий!» Театр і сцену Володимир не любив аж до вступу в Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого у 2003. Тут він зустрів Влада Троїцького і потрапив в театр «ДАХ».
  • Александр Кобзарь:

    Я никогда не думал, что стану актером, в планах этого не было. Учился в школе в Нежине, общественно-культурные мероприятия меня никогда не прельщали. Собирался поступать в педагогический, но не вышло. А мой товарищ поступил в училище культуры (был такой эксперимент — в Нежине открыли актерский факультет) и, будучи там единственным парнем, звал меня к себе — так я определился туда вольным слушателем.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?