Володимир Канівець12 ноября 2007

Текст підготувала Марися Нікітюк
Фотографувала Ольга Закревська

Володимир Канівець — провідний актор театру «Вільна сцена». Народився 17 серпня 1983 року в селі Лецьки Переяслів-Хмельницького району. В сільському хуліганському дитинстві Вова недбало вчився, крав полуниці і зазирав по вікнах, потрапляв у бійки. Його виховали старші брати, мати і вулиця. Був маленьким ледащо, і разом з тим був лідером, романтиком і просто чудо-хлопчиком. 2000 рік магічним фартом ввійшов в життя Вови театральним університетом ім. Карпенка-Карого. Під час навчання актор переміряв купу комічних амплуа, навіть зараз йому доводиться стримуватися, щоб не смішити журналіста. Канівець актор неабиякої харизми, хоча в театрі йому ще довго доведеться шукати себе і своїх персонажів, які ледь балансують на межі видовищного гуморцю та тонкого психологізму. В театрі Дмитра Богомазова з перервами працює з 2004 року. Задіяний більше, ніж у чотирьох виставах, серед яких грає злого янгола «Роберто Зукко» і впареного життям, маріонетку долі Френка — «Жінка з минулого»

Володимир Канівець: «Головна подія — це вступ до інституту Карпенка-Карого, що повернула моє життя на 180 градусів» Володимир Канівець: «Головна подія — це вступ до інституту Карпенка-Карого, що повернула моє життя на 180 градусів»

Дитинство Лецьке

Я був досить капризним, неспокійним, дуже вредним малим хлопчиною. У мене ще двоє старших братів — я найменший, найвередливіший. Мене трішки балували, я постійно діставав братів, отримував від них по шиї і кричав. Мене підбивали: давай голосніше, я починав плакати, лементувати. Сім’я сідала колом дивитися, як я кричу, і тільки підливали масла у вогонь, а я лементував буквально на все село.

В дворовій тусні я був найменший. Ми грали у футбол, влаштовували «беспрідєл». Ну малолітство є малолітство, без цього ніяк: лазили хуліганили, стукали й заглядали по вікнах, ходили поночі крали полуницю. А ще були великі бійки село на село, з ціпками з дрючками і травмами. Часто приїжджали хлопці з іншого села, мене посилали «нариватися», бо я ж найменший. А інше село було більше міського типу, Циблі називалося. І якось їх приїхало машин п’ять, мотоциклів десять — а нас мало, проте ми вирішили таки захищатися. Коли вони під їжджали, то таке сяйво було, наче сонечко встає. Приїхали і давай гамселити — а кого? слава богу, що ми найменшенькі і вони нас трохи палкою — і все. Тоді я подумав: ну і за що? Що то за несправедливість така велика?

Театр. Як все почалося

Головна подія в моєму житті — це вступ до інституту Карпенка-Карого, який повернув моє життя на 180 градусів. Хоча театр я не любив, бо у нас в селі його не було, а по телевізору я його взагалі терпіти не міг. І в артисти надумався, скоріше через кіношну амбіцію, бо кіно я поважав. А театр не мав на мене ніякого впливу, хіба що раз приїжджав цирк — і все. В школі привілейованим був спорт: баскетбол, футбол. Театр з’явився в моєму житті випадково. Одна подруга за рік до мого вступу провалилася в Карпенка-Карого, ось вона мені і розповіла, що є такий університет. А я ж був веселуном — ось всі й казали, що мені тільки в артисти. Я всім розповідав, що вступлю або в Києво-Могилянську академію, або в Карпенка-Карого. Мені подобалась назва: Києво-Могилянська академія — що там робили я не знав і досі не знаю, але ж яка гарна назва. Влітку 2000 р. за мною приїхав старший брат і ми понеслися на Київ і, як виявилося, приїхали в останній день допуску до іспитів.

Театр не мав на мене ніякого впливу, хіба що раз приїжджав цирк — і все Театр не мав на мене ніякого впливу, хіба що раз приїжджав цирк — і все

Допуск-пропуск

Вступ в інститут то окрема історія, мені просто підфартило. Я не готувався, я нічого не знав, навіть що таке проза не знав. Про байку теж вперше на допуску почув. Сиджу з другом, нічого не знаю, хіба що віршик, читати я теж не любив. Пам’ятав тільки «Зачаровану Десну». Тож, я заходжу — Ставицький (зараз вже покійний) сидить, а ще Шаварський, Захарченко. Мене попросили почати з байки. Українська народна байка, кажу я: «Чому у ластівки хвіст ріжками». «Було то давно, — розповідаю, — коли ще звірі вміли розмовляти, жив був страшний змій, а в нього слугою був комар і ще десь ластівка жила…» і т.д. Я думав, що це байка, я ж не знав, що байка повинна бути віршованою. І сміло ліпив, про те чому у ластівки хвіст ріжками! Мене питають: це байка? Та байка кажу я, українська народна. Потім попросили прозу зачитати, тобто монолог. Я анонсував: «Зачарована Десна». Олександра Довженка і почав своїми словами переповідати, що пам’ятав, про бабу, яка любила прокльони. І тут мене Зоя Олександрівна зупинила і питає: «Володимире, це що, ви своїми словами розповідаєте?» Ставицький вже почав хвилюватися, його це все бісило, мабуть, думав, що я з їх за дурнів маю. В кінці я з ними ще й посварився. Шаварський сказав, що якби я не був з села, то нічого він би мені не виписав. Але допуск мені дали. А вже іспити я так-сяк склав. Кажу ж, мені дико пощастило.

Сам собі актор

Я ніколи нікого не наслідував, сам хотів все знайти. Хотів робити своє, не знаючи, що таке театр, та я і зараз толком не знаю. Все ж 17 років я прожив без нього і лише сім з театром. Але маю улюблених персонажів у кіно, наприклад в російських «Трьох мушкетерах» обожнюю характер Атоса. Він такий серйозний, солідний, справжній виважений чоловік. З закордонних акторів мені завжди імпонували: Ентоні Хопкінс, Дастін Хофман і Джек Ніколсон. Кажуть, що Хофман і Ніколсон — це ледь не останні актори на Заході, які ще можуть зіграти і в кіно, і на сцені.

Волосся любив мамине. Любив з ним гратися. Щоб я заснув мама лягала коло мене і давала своє волосся Волосся любив мамине. Любив з ним гратися. Щоб я заснув мама лягала коло мене і давала своє волосся

Богомазов, 2004

Я мало ходив по театрах, але точно знав, що у театри ім. І. Франка, або ім. Лесі Українки я не хочу. Ходив в театр на Лівому березі, там вперше побачив виставу Дмитра Михайловича Богомазова. До того я про нього не чув і про театр «Вільна сцена» не знав. Мене якось Митницький запрошував, але я не прийшов: там російська мова, а я хочу робити україномовний театр. У 2004 році мене взяв Богомазов на випробувальний термін. Я не розумів якого театру він від мене хоче, мене вчили в університеті одному і то не завжди чомусь, вчили соціально-психологічному театру, а тут все інакше. Дмитро Михайлович любить, щоб актори працювали самі. Самі. І працювали. А він тільки підкореговує.

Заразом прослуховувався і в «Молодий театр». Думав — я скрізь буду встигати. А Дмитро Михайлович трохи ревнивий до цього і він мене вигнав. Я запевняв його, що головне моє місце роботи буде у Вільній сцені“. А потім ще й помілірувався — це його остаточно добило. Я сказав Богомазову, що все одно до них повернуся і зник в «Молодому театрі». Там я цілий рік нічого серйозного не грав: казочку якусь і в «Марії Стюарт» трон красиво виносив.

Потім на революції ми зустрілися з Богомазовим — і я повернувся. Ми одразу почали репетирувати «Трохи вина-2». Ми з Дмитром Михайловичем під час репетицій страшенно «билися», я дуже довго входив в потрібне русло.

Інтерв’ю

Яка твоя роль у «Вільній сцені» є улюбленою?
«Трохи вина-2». І то зрозуміло, бо ця роль була першою, прикро, що ми більше цю виставу грати не будемо, бо пішов з театру один з акторів — Дмитро Сова. Хоча мені всі ролі подобаються. Зуко ось до прикладу, — це роль на подолання, бо по-перше, його грав Лінецький, великий актор. Лишилося все те саме, як поставлено було вперше Богомазовим у «Вільній сцені», тільки Зукко змінився. Для мене це був виклик, адже вистава ставилася на Лінецького. Дмитро Михайлович як правило ставить вистави під актора. По-друге, матеріал складний, це п’єса сучасного драматурга Кольтеса і вона дуже важка, я б сказав: Зукко — то сучасний Гамлет.

Серйозний Володимир Канівець велика рідкість Серйозний Володимир Канівець велика рідкість

І як воно — бути злим янголом Зукко?
Я вважаю, що потрібно вміти скидати це все, бо жити треба довго і зробити багато, а не розірватися на одній ролі. Треба вміти заходити й виходити. Я важко репетирував, адже Зукко вбивця! До мене пізніш почало доходити, що він просто по іншому дивиться, більше бачить. Він безпричинний, вбиває просто так, без сумління, без наслідків. А я ж людина, соціальне створіння, мені потрібні гроші, любов; для Зукко це все ніщо, будь-які уподобання та ілюзії нічого не варті, а мені варті. Тому ця роль для мене є боротьбою. І я скажу так, що Роберто Зукко я ще не зіграв, я його тільки починаю грати. Богомазов пообіцяв, що коли у мене вийде так як треба, то він мені хороший коньяк виставить.

Які ролі ти б хотів зіграти?
Всі. Я навіть сірники буду виносити. Зараз в цьому театрі я буду грати все.

Що читаєш?
Зараз читаю «Дон Кіхота». Я довго читаю, і по кілька книжок одночасно, паралельно. «Біси» Достоєвського. Купив книжку Маркеса, Борхеса і Кортасара почитую. Читати полюбив, відкрив для себе літературу, а ось в дитинстві ніщо не могло мене змусити читати.

А крім театру ще чимось займаєшся?
Футболом, хоча зараз досить давно не тримав м’яча. Ремонтувати люблю, інструменти, мені нещодавно подарували такий собі набір з ключами, викрутками. Це інша робота, я так релаксую, перемикаюсь.

Як з фінансами?
Кепсько Театр приносить 750 грн. на місяць, плюс ще ставка монтувальника, трохи кіно, зйомки, все, поки так живемо.

Які твої життєві цілі, може місія яка в тебе є, що тримає тебе в найчорніші періоди?
Театр. Він вже наче дім. Раніше чув: я без театру жити не можу і не розумів, що вони мають на увазі. Але особисто я зможу, щось інше напевно робитиму, але це вже буде не повноцінно. На мене іноді находять думки, що я не тим займаюся, що гроші треба заробляти. А потім думаю, ну піду я, наприклад на будівництво. Тиждень роби, потім приходиш вихідні — що робити — набухатися… На атракціони поїхати покататися. І знов тиждень… Це ж страшне! Я так в інституті підробляв будівничим, то була каторга, я реально сидів і рахував дні.

В театрі теж є своя рутина, це теж робота, ти приходиш сюди кожен день, розминаєшся, репетируєш. Але у тебе є шанс на тих репетиціях раз і вхопити натхнення, драйв, раз і полетіти, стати іншим, за годину прожити інше життя. Така собі мистецька сатисфакція.
Буває таке, що їдеш і підглядаєш якихось стрьомних персонажів, а потім чи не стає страшно? Не боїшся стати таким самим? У мене таке кожен день. І ти нічого не можеш вдіяти. Я боюсь, що нормальне життя мене затягне: машину куплю, квартиру, живіт відрощу і заведу дітей штуки три. І знову-таки на атракціони їх водитиму. Але мене зараз більше самі люди лякають. Вони якісь страшні, агресивні. Ти наче і розумієш їх, і наче й не розумієш. Ось вони такі всі, а ти актор… от на хріна ти став актором? Щоб так дивитися на людей і все це бачити? Зараз для мене світ дуже дивний і страшний.

Я ось так подумала. Може Роберто Зукко — це метафора митця? Ми ж людей, в принципі, в голові вбиваємо?
На кожному кроці. Я метро підриваю щораз. Але ж це не вихід. Лише мистецтво дозволяє вийти. Ось тут ти соціалізований, працюєш, вчишся, живеш, а ось виходиш — і уже повертаючись, ти дивишся на світ інакше, розумієш, що буває інакше. Немає однієї реальності. Їх просто безліч. Ти йдеш і у вікна заглядаєш: а я ж міг тут народитися і інакше жити, інакше поводитися, а міг би тут, а міг бомжиком лежати. І це все реально.


Другие статьи из этого раздела
  • Киевские сказки: Игорь Рубашкин

    В юности я ходил в свой родной Театр на Подоле, где практически вырос, воспринимая его как нечто родное, привычное: люди, грим, звукооператоры, цеха. Правда, остались только отрывочные воспоминания о постановках — яркие картинки, образы, эмоции, пестрые пятна. Помню, первые версии спектакля «Сон в летнюю ночь», когда артисты мне казались прекрасными как юные боги. Они играли на сцене в красных безумных одеждах. Часто ходил на детский спектакль «Белоснежка», где мама играла роль злой Королевы, но друзей водить на него не любил. Потому что она так хорошо играла плохую роль, что дети ее в тот момент не любили, и я тоже побаивался
  • Школа театру Андрія Мостренка

    Я ніколи не думав про те, що моє майбутнє буде пов’язане з акторством. Хіба що у дитинстві мріяв бути клоуном, але то були дитячі фантазії… Хотів стати військовим… Був у армії: тричі стрибав з парашутом для того, щоб взяли в десант, але не склалося, і напевно, слава Богу. Півтора роки прослужив у Німеччині, а повернувшись на батьківщину, у Таллін, пішов на завод слюсарем
  • Тамара Яценко: «Акторка не мусить бути пихатою»

    Я ж кажу, що ходжу в Будинок ветеранів сцени для того, щоб звикнутися з цим, я давно вже зрозуміла, що рано чи пізно треба буде піти, і краще я піду сама, ніж мені будуть недвозначно натякати. Хоч як би я не любила роль Проні Прокопівни, але я залишила спектакль «За двома зайцями» сама, сама підготувала акторку на зміну, і пішла. Краще я піду в період слави, ніж мене будуть виганяти.
  • Діма Ярошенко

    Провідний актор театру ДАХ. Народився 1986 року в місті Жовті Води. Задіяний більше ніж у 6 виставах, серед них трилогія «Макбет», «Річард третій», «Король Лір», Моно-вистава «Ідіот» за Достоєвським, «Український Декамерон» за п’єсою Кліма.
  • Портреты актеров Кабуки: Очерк о театре Кабуки и японской живописи Укие-э

    Благодаря уникальной трехсотлетней изоляции Японии от внешнего мира в период правления сегуната Токугавы — период Эдо, формы и жанры искусств смогли сохраниться в своем изначальном виде, не претерпев никаких влияний извне. И аристократический театр Ноо, и низкий театральный жанр комедии Кеген, и некогда демократический театр Кабуки, и кукольный театр Дзерури (позже более известный как Бунрако) — все эти и другие на сегодняшний день традиционные театры Японии сохранили свою первозданную манеру исполнения.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?