Один день у «Кімнаті»04 октября 2014

Із репетицій Театру в кімнаті, 2013– 2014 роки


Текст: Оксана Шиян Фото:

Лекс Волков

« Що означає «правильно» грати роль? – допитувався я.

Це означає : в умовах життя ролі у повній аналогії з неправильно, логічно, послідовно, по-людськи мислити, хотіти, прагнути, діяти, стоячи на театральному помості. Лише  тоді , коли артист   досягне цього, він наблизиться до ролі і почне однаково з нею відчувати.»

Костянтин Станіславський 

Тролейбус під’їздить до зупинки і, остаточно вповільнившись, розкриває  двері. Недільний ранок - людей в салоні небагато. Займаю вільне місце біля вікна і  заглиблююсь у п`єсу Мольєра. Минулого тижня Анатолій Георгійович, керівник «Школи театральної імпровізації», дав акторам  завдання обрати собі персонажа для образу. Нажаль, завдання майже ніхто не виконав – потрібно надолужити втрачене.

Поки виправляю помилку, тролейбус прибуває на Севастопольську  площу.  Заняття починається о другій, наразі перша п’ятдесят, знову не встигаю. Ось і місце зустрічі – школа №69, кабінет  на другому поверсі - простора і світла  зала із дзеркалом на всю стіну. І з  дерев’яною лавою, на якій  вже сидять рядочком  молоді  аматори театру – декілька дівчат і хлопців,   тихенько перемовляючись про рутинні справи. Приєднуюсь.

Анатолій  Георгійович Черков повільно встає зі стільця і перед нами постає його кремезна фігура. Всі напружуються  і зосереджено  стежать за його рухами, мімікою та жестами. Слова закарбовуються в свідомості мимоволі.

«Давайте спробуємо таку штуку, – неквапливо рухаючись залою, говорить учитель, - сприйняття вашого конкретного життя як якогось руху,  фігури – це може бути зигзаг, чи коло, чи  квадрат. Без пластики, лише графічне сприйняття. І ваше існування в цьому русі, в цьому житті –  ви можете це зобразити?»

До центру зали виходить Олена –  худенька тендітна дівчина-альпініст, яка не раз підкорювала гірські вершини. Рухами вона малює зигзаг, кілька разів зупиняється і озирається, потім знову продовжує рух.

«Які були проблеми?» – запитує Анатолій Георгійович.

«Напевно, важко було відмежуватися від того, що я знаходжусь у залі, що на мене дивляться люди і якось уявити, що я тут сама… Це не була конкретна ситуація, просто я намагалась відновити свої стани, які  часом переживаю. Це був пошук правильного шляху, мій внутрішній стан – коли існують  проблеми, і я намагаюсь знайти вихід із ситуації. А коли вже  проходжу крізь якийсь життєвий відрізок, і розумію що це було важко – радію й відчуваю, що впоралась.»

 

«Тільки цілком занурившись у гру, актор може звільнитись від скутості - інакше кажучи, якщо він протиставить фактору хвилювання, навіяного « голосом світу», свій «внутрішній голос».

Павло Марков

 

Олену змінює Катя, змінюються й правила гри – тепер для дії потрібні двоє.  Намальована Катею фігура – це хаотичний перетин ліній, який  нагадує радше трикутник.  Дівчина нервово ходить по ньому – один раз, двічі, тричі. У залі панує тиша, чути лише відлуння її кроків – коли твердих і чітких, а коли невпевнених і тихих…  Коли рух стає звичним і відпрацьованим, вона  обирає собі партнера із зали. Висока брюнетка Катя та невеличка світловолоса Оля вже не вперше грають разом – у житті вони подруги, а  цієї хвилини – елементи однієї історії. Оля вписує в існування  Каті свою фігуру, але так, щоб не порушити траєкторії попередниці і при цьому не збитися зі власного шляху. Дівчина із розгублено ходить із боку в бік, а потім якоїсь митівиходить на пряму і, покинувши лабіринт, крокує до фінішу. 

Кілька разів дівчата майже зіштовхуються,  але вчасно встигають пропустити партнера вперед – по черзі. Учасниці існують і співіснують – кожна у власному вимірі і ритмі, хоча й за міліметр від іншої. 

« Техніка жонглера зовсім не потрібна для сучасного актора тому, що він ніколи не «грає», а лише «живе» на сцені. Йому незрозуміле магічне слово театру –«гра», тому що імітатор ніколи не здатний піднятися до імпровізації, яка опирається на безкінечно різноманітні сплетіння і чергування роздобутих прийомів гістріона.»

Всеволод Мейерхольд

Анатолій Геогрійович пригладжує сиве волосся, розправляє  бежевий светр і схрестивши кисті рук, продовжує монолог:

«Усе ніби просто, але…  Пройдеш один раз, десятий –  і бачиш, і віднайшов якесь зерно потрібне, розуміння, якою мірою пов’язане людське життя з театром,  розуміння експромту, імпровізації, вільного існування. Тому що, як казала Олена, – дуже важко зануритись у своє, коли тебе спостерігають…  Але коли тобі важливе те, що ти робиш – ти припиняєш помічати, як на тебе дивляться, оцінюють і тому подібне. Це як художник і натурник – вони зосереджені. Навколо роззяви стоять, а художник малює, натурник позує….

От є балет. Існує таке поняття – класичний балет. Це добре? Це добре, хоча можливо зі мною хтось посперечається. Ну, я маю на увазі не дешеву самодіяльність. Балет добре дивитись – ви можете посперечатись, звісно, - не з першого ряду. Тому що картина відкриється звідкись зверху, здалеку… Зрозуміло, що там і руки працюють, і все… Але наразі нам не потрібна  міміка, малювати потрібно лише рухом. Існує фігура. Вже потім можна зупинитись, усміхнутись, вдихнути на повні груди. Намагатись іти до мінімуму спочатку. Коли є така скупість існування, тоді кожне твоє зітхання буде важливим. Або якийсь порух.

Правила для чого існують? Спочатку треба їх ґрунтовно засвоїти, а потім – сміливо порушувати… Коли виникає внутрішнє виправдання, виникає простір гравця і він вже може внутрішньо розважатися, розумієш… Тобто існує свідоме порушення…

Тут  присутня і подвійність акторського існування, розумієте – ви, так би мовити, і тіло своє віддаєте якимось персонажам, ще чомусь, але повинні хоча б трішечки мати уявлення про те, як вас видно на сцені, розумієте?

Одразу нічого не вийде. Потрібно лише самому спробувати. Імпровізація – це особливий театр, який потрібно шукати і знайти…»

Наступним завданням стає невелика постановка, на кілька хвилин. Робоча назва – «Герой нашого часу».

Броунівській рух, всі учасники ходять залою, незалежні один від одного.  Хвилини дві-три. Хтось швидко, хтось – повільно. Дехто великими, а дехто малими кроками. Торкатись одне одного не можна, але не всім це вдається.

Андрій, Марі та Христина стають під стіною і завмирають у  гармонійних позах, лицем до зали. Виглядають як три античні статуї з музею.

Всі зупиняються і з обидвох боків від них розташовуються  двома рядами, завмирають. Ваня оживає і підходить до трьох фігур, зацікавлено оглядає їх зовсібіч. По черзі приміряє на себе їхні пози, копіює, повторює перед дзеркалом. Оля, яка стоїть поруч, повертається, аплодує і вигукує: «Яка краса! Браво! Браво!». Знову завмирає.

Ваня повертається до Андрія, Марі та Христини. Підходить до кожного і жорстоко, з силою тисне на плече.  Від його дотику вони стають як  глина і перетворюються на страшні, кумедні й негармонійні фігури. Більше немає краси - він її знищив.

Ваня знову позує перед дзеркалом, так само, як перед тим, – уособлення витонченості, пластичності й гармонії. Всі оживають, обертаються до нього, аплодують і кричать:                 «Божественно! Як по-новому!  Як прекрасно!»

Христина, Марі й Андрій стоять нерухомі, схожі на понівечених ляльок.

Уявна завіса.

« Гра є добровільною дією або заняттям, що здійснюється  у встановлених  межах  місця й часу за добровільно прийнятими, але абсолютно обов`язковими правилами з метою, що міститься в ньому   самому  і супроводжується відчуттям напруги і радості,  а також усвідомленням «відмінного буття», ніж «буденне життя».

Йоган Гейзинґа  Homo ludens

Тролейбус під’їздить до зупинки і, остаточно вповільнившись, розкриває двері. Недільний вечір – людей в салоні небагато.


Другие статьи из этого раздела
  • Польский современный театр — голос общественности

    Мацей Новак — директор Института Театра — центра театральной жизни Польши, где собирается вся информация о польском театре, и разрабатываются программы по его распространению заграницу. Мацей Новак — театральный критик и редактор — работал в таких изданиях как  «Театральный гонец», «Театральное движение», возглавлял отдел культуры «Газеты Выборчеи», шесть лет  (2000–2006) был директором и художественным руководителем одного из самых известных современных театров Польши «Театра Выбжеже»
  • Алексей Лисовец: «Жить без совести»

    Алексей Лисовец, один из ведущих режиссеров Театра на левом берегу Днепра поставил спектакль по пьесе Луиджи Пиранделло «Куда подует ветер» о том, что происходит с людьми, которые живут без совести
  • Марк Равенхілл про Сару Кейн

    Марк Равенхілл, британський драматург, представник шокуючого, натуралістичного театру «вам в обличчя», що виник у середині 90-х в Британії. Був другом і колегою Сари Кейн. «Я запросив її на каву. Вона здавалася чарівним міксом крихкого тендітного створіння і борця»
  • Результати «Тижня актуальної п’єси»

    Закриття Другого фестивалю сучасної драматургії «Тиждень актуальної п’єси» відбулося в кав ярні-книгарні «Бабуїн» в суботу, 30 жовтня, о 19:00. Переможців конкурсу фестивальних читок було оголошено, а їх п’єси нагороджено фінансуванням на постановку в розмірі 15 000 кожна.
  • Алексей Лисовец. Гуманистический императив

    Когда я ставлю спектакль, я ставлю его для зрителя, которым являюсь я сам. И если на прогоне, когда я смотрю уже в сотый раз, у меня ослабевает внимание, я останавливаюсь и начинаю думать, чего не хватает, где я потерял зрителя — но на самом деле я потерял себя. Понятия «и так пройдет» для меня не было и не будет никогда. Лучше не позориться

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?