Кінець удавання: мапи ідентичності українського (а)театру04 апреля 2017

 

Текст Анастасії Головненко

Фото агенції repor.to, проекту Лінія згоди, та з архіву Антона Романова

Врешті в Україні активізувався театр. З 2014-15 почався період інтенсивного відкриття нових і оновлення існуючих театральних майданчиків, організацій незалежний проектів і фестивалів. В цей час з’явилися «Дикий театр», PostPlayТеатр, Practicum, «Театр Переселенця», об'єднання Pic Pic, «Зроби або помри», театр «Мізантроп», Tata Art Project, відновився театр «Дах». І так далі. І це тільки в Києві. У Львові реорганізувався фестиваль «Драма.UA», перетворившись на постійно діючу «Першу сцену сучасної драматургії», в Запоріжжі з'явився театр «Запорізька нова драма», в Полтаві – «Театр сучасного діалогу». Список можна продовжувати.

Вистави в таких проектах з'являються дуже різні, тому глядач інколи не знає, чого очікувати. В минулому році на виставі «Любов/Секс» (режисер Андрій Май) у театрі ім. Франка цей фактор настільки недооцінили, що глядачі вимагали повернення грошей за квиток. Однак, при правильному розташуванні маркерів «18+», «обсценна лексика», «можливі сцени насилля» (і так далі) на афіші, конфліктів можна було уникнути. Принаймні, успішний досвід роботи «Дикого театру» це доводить. Як не епатували його вистави публіку, вона в більшості залишалася задоволена.

«Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду»

Мапи страху

В минулому році в Україні в кілька етапів відбулася лабораторія сучасних перформативних мистецтв «Мапи страху»/«Мапи ідентичності». Це був такий комплекс практичних занять для акторів, режисерів і драматургів з України та Польщі. Цікаво, що спочатку ніхто нікого не вчив – перший період був присвячений самопізнанню, пошукам тієї самої власної ідентичності. Особисті історії учасники проекту намагалися перекласти на політичний і суспільний ґрунт, досліджуючи як театралізування цього ж страху допомагає з ним боротися.

На проекті виросло кілька окремих постановок, презентованих у Києві, Харкові, Львові й Херсоні. «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» став чи не найяскравішим перформансом, серед тих, що потрапили до театральної афіші столиці в 2016 році (був показаний на «ГогольФесті» у вересні минулого року). Його створено командою, до якої увійшли два драматурги (Йоанна Віховська і Дмитро Левицький) й два режисери (Аґнєшка Блонська і Роза Саркісян). Двоє з України й двоє з Польщі. Однак, це лише куратори проекту, авторами слід назвати усіх її учасників, тобто, разом з акторами.

«Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду»

У виставі чудово поєднано вербатім і епатаж, театральну гру і театральну, так би мовити, «антигру». Герої розказуть про завдання, яке їм поставили куратори – робити все, що захочеться, але не грати, виробляти на сцені будь-що, але не театр. У результаті чого сповіді чотирьох українців і одного поляка стають прикладом атеатру (анти), відкривають його структуру й працюють їй на спротив. Динаміка, гротеск, і трагікомічність на тлі висипаного на сцену чорнозему, лопат, військових касок, пам’ятника Іллічу (й ще бог знає чого), змішуються в єдину картину абсурдності сучасного життя. Вистава-виклик набирає обертів і, підкріплюючись вербатімами акторів, у фіналі виходить на рівень чистого епатажу – пронизливого крику про те, що світ навколо – повний абзац.

Глядач у такій виставі також відіграє особливу роль. Йому більше не досить «сприймати й співпереживати». За рахунок того, що лінійний сюжет у перформансу відсутній, він вибудовується в голові кожного окремого глядача. Так, хтось зверне увагу на сприйняття України за її межами, а хтось сконцентрується на проблемах українського театру – несучасності й награності, які також транслюються в проекті. Таким чином, чимала робота залишена глядачеві. Можна сподіватися, що публіка після показу могла б дати кільканадцять варіантів відповідей на питання «про що вистава?».

«Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду»

Мапи ідентичності

Антивистава, чи можливо, антиперформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі» також утворився під час польсько-української лабораторії сучасного театру. Мабуть, технічно, простіший сценічний проект складно уявити – в абстрактному просторі перед нами не актор. Перед початком перформер оголошує правила: «зараз я буду роздягатися. повністю». Ті, хто не погоджується з ними, можуть в будь-який момент залишити простір. Хто ж залишається, мають написати своє ім'я на тілі Романова.

Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі» Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі»

Антон розпочинає перформанс, розказуючи про себе: «я митець, я українець, я православний, я гей…». Ця частина присвячена тому, як багато людина може сказати про себе, і як мало зі сказаного справді її ідентифікує. Як суперечать одне одному наші судження про себе, і як зрозуміти, ким тебе насправді бачать інші. На завершення цього блоку, глядачам пропонують під написом власного імені додати ще одне слово – маркер самоідентифікації, який здається найважливішим. Далі Антон Романов вивертає кишені й показує власний паспорт – російську національність і українське громадянство, таким чином закликаючи до толерантності й відмови від «мови ворожнечі» (зневажливих звертань, суджень, принижень). Аби довести, як сильно може ранити слово, автор пропонує глядачам проколоти будь-яке слово на його тілі скарифікатором (така спеціальна голка, якою в поліклініці проколюють палець, беручи кров). До участі запрошуються усі глядачі, однак, не всі погоджуються навіть спостерігати за тим, як люди буквально роблять перформеру боляче.

Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі» Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі»

Така «невистава» майже без театральних засобів і прийомів розкриває дуже потужну тему – як бути щирим і дозволити те саме іншому. Антон Романов говорить про те, що вияв нашої свободи може стати моментом обмеження свободи інших, і закликає просто не робити одне одному боляче. Особливо в той час, коли в країні війна, перформер вкотре нагадує, що в будь-якої людини кров завжди червоного кольору, а життя наше – безцінне.

Мапи безпосередності

Недавно Україною «проїхалася» вистава «ДПЮ» – спільний проект громадської організації «Лінія згоди» та харківського театру «Прекрасні квіти». Особливістю постановки стала драматургія Дмитра Левицького та участь у проекті двох ветеранів АТО – Дмитра Галки (позивний «Угрюмий») та Анатолія Тапольського (DJ Tapolsky з Kiss FM), який став автором музичної частини вистави.

Отож, перед нами клас середньої харківської школи, урок новітньої історії. Учням пропонується розповісти про події зими 2013-2014 року – Майдан і початок війни в Україні. За партами – Оксана Черкашина (з проекту «Мій дід копав»), і ще двоє акторів театру «Прекрасні квіти» Артем Вусик та Ігор Ключник, а також лідер гурту Urbanistan Дмитро Третяк. За останньою партою «Угрюмий». Тапольський «грає» з-за діджейського пульту.

Вистава «ДПЮ» Вистава «ДПЮ»

Згадуючи, як у Харкові розпочинався Майдан, як стояли за дерев’яними щитами, молоді люди розказують свої справжні історії. Ці шматки тексту красиво дисонують з вибудованою драматургією довкола шкільної дошки й уроку. До класу на зустріч запрошено ветерана АТО, і не потрібно пояснювати, що історії, які «Угрюмий» розказує дітям теж взято із його власного життя на сході, на війні. Серйозні сцени вистави перемішуються з комічними, камерні з площадними, а розділяють епізоди один від одного «дискотечні» міні-сети DJ Tapolsky.

Вистава «ДПЮ» Вистава «ДПЮ»

Про таку виставу досить важко розповісти. Принаймні, розумію, що цей текст, не здатен передати того емоційно-провокативного заряду, отриманого під час перегляду. «ДПЮ» (як і «Мій дід копав..») – настільки безсоромна вистава, що критики все ще сперечаються щодо визначення їхнього жанру. Мені імпонує запропонований варіант «постдокументального панк-театру». І хоча цей маркер, теж не в повній мірі характеризує виставу, принаймні він звертає увагу на визначальні її риси – постдраматичність, інтелектуальність і документалізм. Впевнена, кожен показ проекту значно відрізняється від попереднього. Наприклад, в арт-просторі IZOLYATSIA на великому майданчику для вечірок або виставок, де розмістилося більше 200 глядачів, вистава була одночасно і пронизливою, і розважальною. У складній формі, де «панк» і «документальність» було виважено до грамів, публіка мала змогу зосередитись на особистих монологах про війну або політичних рефлексіях, але й відволіктися на танці під енергійні квадрати діджейського музоформлення.

Вистава «ДПЮ» Вистава «ДПЮ»

Мапи (не)вдавання

Вистава, поява якої поєднала особисто для мене усі попередні в єдину концепцію, «Кінець удавання». Від моменту задуму вона вже нагадувала маніфест. Все почалося з того, що 15 молодих театральних практиків повернулися в Україну після тривалих творчих резиденцій в країнах Європи. Митці почали усвідомлювати, що досвід, набутий ними за кордоном, на Україну поширити майже неможливо, тому виникла ідея про цей досвід хоча б розповісти. Спочатку хотіли організувати зустрічі-лекції, але згодом, мабуть, було вирішено, що найбільш широку аудиторію може зібрати саме вистава, на лекції ж ходять, переважно «свої».

Так чи інакше, виникла вистава, за формою схожа до збірки вербатімів або документального проекту work in progress. Спочатку збиралися кілометри інтерв’ю з учасниками резиденцій, вже потім драматургиня Юлія Гончар та режисер проекту Павло Юров сформували з матеріалу канву робочого тексту. До такого увійшли щоденникові записи й вербатіми про життя за кордоном, про реалізацію себе як митця, про «очікування й реальність» європейського театрального практикуму. Цікаво, що до вистави включили історії майже усіх учасників театрального процесу – сценографа, режисера, акторів, драматургів. Розповідають, що була ще й історія театрального менеджера, але до фінальної редакції вона не увійшла.

Проект «Кінець удавання» Проект «Кінець удавання»

Сцена за сценою нам відкривається «щоденник» мовця: хтось приїхав у Британію і відчув на собі, що таке справедливість оцінки: «тут нас оцінюють, беручи до уваги роботи митців, які зараз працюють по всьому світі, в Україні нас порівнювали з одногрупниками», хтось навпаки звільнився зі звичайного офісу й переїхав в такий самий, але німецький, із написом Dramatiker («Драматурги»). Власне, хтось сильно відчув різницю в тому як працює машина театру в європейських країнах, хтось менше. Сценічна історія, як виявилося, склалася й не про те. Прагнучи знайти собі місце в сфері мистецтва, усі до одного митці почали шукати себе в значно ширшому значенні – у світі загалом, старалися розуміти себе й пізнати своє «я» так, як ніколи цього не прагнули раніше. Звідси й намагання не вдавати, не грати, не зображувати, а існувати в рамках відведеного проміжку реального часу, з реальними «словами ролі», користуючись мовою із життя як мовою театру. І хоча в фіналі все-таки є надія на позитивний фінал і можна намацати провідну історію й локомотив вистави, усе ж, автори сподіваються, що кожен із глядачів побачить в ній щось своє, і відповідь «про що?» не буде вже такою й однозначною.

Проект «Кінець удавання» Проект «Кінець удавання»

З подібних прагнень почався кінець удавання для усіх згаданих вистав без винятку. Усі вони дуже особисті, проте універсальна формула усе ж таки помітна. У жодній з них дія не розвивається за написаним «в шухляду» драматургічним текстом, жодну з вистав/перформансів не побудовано за драматичною структурою, в ньому немає зав’язки, кульмінації і всього того, що розвиває наскрізну дію. Власне, і теми наскрізної, очевидної і єдиної в жодному з прикладів ми не знаходимо. Натомість, є жива робота з документальним (чи постдокументальним) текстом, є реальні люди зі своїми проробленими страхами й історіями, є кінець гри, кінець режисури, кінець акторства – такий собі кінець театру. Але кінець такого театру, де виставу розглядають як суто розважальний жанр, де звикли ховатися від справжнього життя, і де немає місця реальній людині та її живим почуттям.

Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі» Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі»


Другие статьи из этого раздела
  • Тамара Антропова: Про жизнь в театре и театр в жизни

    Тамара Антропова в отличие от многих начинающих постановщиков берет в основу своей режиссуры не коммерческий, а сложный драматический материал, часто с философской основой. Ее работа «Меня нет…», созданная совместно с Анастасией Осмоловской,  — результат не только глубокого проникновения в сферу социальных и личностных отношений, но одновременно трогательное выражение любви к человеку.
  • Алексей Лисовец: «Жить без совести»

    Алексей Лисовец, один из ведущих режиссеров Театра на левом берегу Днепра поставил спектакль по пьесе Луиджи Пиранделло «Куда подует ветер» о том, что происходит с людьми, которые живут без совести
  • Максим Курочкин: «Столкновения с новой киевской энергией я жду с нетерпением»

    Проблема глобального характера заключается в том, что у украинского общества и театра нет запроса на встречу с реальным человеком сегодняшнего дня. Герой, которого хотят видеть на сцене, должен быть с литературной гнильцой, ему в помощь должна быть выстроена система интерпретаций, он должен быть сегодняшний, но через Шекспира, Достоевского, Карпенко-Карого. Это все совершенно понятно, но основа этого явления, вызывает во мне мало уважения: это и лень, и слабость, и просто отказ от жизни. Люди отказываются жить: я ставлю Шекспира — я не живу.
  • Хореограф Эдвард Клюг о хорошем балете и правильной музыке

    Эдвард Клюг принадлежит к тому типу художников, которые чётко знают каким должно быть их творчество и поэтому не боятся идти вперёд. 16 лет назад, будучи премьером Словенского Национального театра в Мариборе и имея в запасе ещё достаточно времени для развития танцевальной карьеры, он решил, что быть танцовщиком для него уже недостаточно. Сегодня Эдвард Клюг является художественным руководителем Ballet Maribor, сотрудничает со знаменитой труппой Штутгартского Балета и нисколько не смущается соперничества с постановками Джона Ноймайера или Джерома Роббинса
  • Михаил Мессерер. Балетных дел мастер

    Постановку балета «Класс-концерт» в Национальной опере Украины осуществил Михаил Мессерер — представитель знаменитой балетной династии. Племянник легендарного хореографа и педагога Асафа Мессерера, сын солистки Большого театра Суламифи Мессерер и двоюродный брат знаменитой балерины Майи Плисецкой Михаил Мессерер — самый известный балетный педагог в мире

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?