Вірляна Ткач: «Найкращі речі в театрі трапляються випадково»01 октября 2013

Текст і фото Жені Олійник

Я ніколи не думала, що буду в театрі. В дитинстві хотіла бути астронавтом, мене вабив простір. Потім хотіла бути балериною. А тоді побачила, що ніхто мене серйозно не бере, і вирішила бути поетом.

Я бачила Йосипа Гірняка, як була мала. До нас у Ньюарк приїздив Український театр — я того не пам’ятаю, але мені всі розповідають, що відтоді я зацікавилася сценою. То була вистава «Принцеса на горошині». Вона починалася тим, що виходив старий дідо і казав: «Діти, а чи ви чули, як кує зозуля?». Я тоді вискочила і закричала: «Чули!» Ку-ку! «Дідо був трохи здивований.

Одного разу ми ставили «Червону шапочку». Це була якась маскарада, грало близько ста українських дітей. Мали прийти усі родичі, і кожен хотів собі найліпший костюм. Однак репетицій у костюмах у нас ніколи не було, щоб ми їх не зіпсували. І коли вовк вийшов на сцену, усі діти заверещали: «Мама!» і зіскочили геть зі сцени. Це була вистава, про яку усі оповідали потім ще двадцять років.

Найкращі речі у театрі трапляються випадково.

У шкільному театрі я ставила п’єсу «Фрекен Джулія» Стріндберга. Там панна фліртує зі служкою, і десь у середині дії він бере її канарку і втинає їй голову ножем. Коли зробили реквізит, мене спитали: «Ти хочеш, щоб було багато крові чи не дуже?»«Багато!» — сказала я. Але репетицій із тим ми теж не робили, бо хто захоче все це відмивати потім? От мені і налили у канарку забагато фарби. Виставу я зробила дуже строгою, актори всі були в чорному та білому. І під час прем’єри служка взяв ту канарку та як лопнув ножем! Кров була по цілім театрі! Актори були мокрі від неї і мали так грати далі любовну сцену. Це дещо змінило другу частину п’єси.

Мої батьки приїхали в Америку молодими і познайомилися там. Моя мама була зі Львова, а тато народився в Польщі. Тут вони ніколи б не зустрілися.

Дідо був мовник, вивчав діалекти. Вдома ми говорили українською, але для Ньюарку це не було щось надзвичайне. Там всі говорили вдома інакше, ніж на вулиці. Я спершу думала, що англійською тільки на вулиці і говорять.

Моя мама пам’ятала про Україну не дуже багато. Розповідала про пса, про свою ляльку, про великі двері. Отак я Україну собі і уявляла: пес і великі двері.

В Ньюарку ми ходили колядувати. А на Великдень я робила гаївки. Коли приїхала в Україну, де все тільки відроджувалося, то думала: треба піти в село і записати гаївки. А потім виявлялося, що я знаю їх більше, ніж люди у селах.

Я ніколи не думала, що поїду в Україну. На початку 90-х я зробила в Нью-Йорку виставу про Курбаса, і хтось запросив нас із нею у Київ. Думаю, поїду, погляну, що там. Дуже зимно тоді було. Мої валізки загубилися у аеропорті, і я не мала теплих речей. Купити нічого не можна було. Була ця совєцька крамниця — «Каштан», там речі за долари купували. Але я б не вбрала нічого звідти — у нас в такому курви ходили. Я думала: «Що це за країна? Чому я тут?»

Потім ми поїхали до Харкова. Там я зустрілася з Романом Черкашиним, це статний актор, він ще працював з Курбасом в «Березолі». Це було наче говорити крізь час. Я була захоплена Харковом і історіями, які я там знаходила.

Спочатку мене не цікавили всі ці етнічні речі. Я хотіла працювати з авангардом. Та ж «Лісова пісня», яку я ставила, була написана у 1911 році. Це модерністична річ, там є елементи фольклору, хоча у першій постановці я це не підкреслювала. А потім ми отримали грант на поїздку до Бурятії. Ми записували там старовинні епоси. Я думаю, що саме через бурятський фольклор я почала цікавитися українським. І тим, як можна оживити старовинні речі.

Якось Ніна Матвієнко запитала мене: «Чому ти нічого не зробиш про український фольклор?» «Червоні черевички мене не цікавлять», — відповіла я. «Ти реагуєш лише на 19 століття, — сказала Ніна. — А у нас є дуже цікаві старші речі. Чим старші, тим цікавіші». І тоді ми вигадали виставу про воду.

В якийсь момент ти розумієш, скільки модернізму базується на фольклорі: Малевич, Курбас, Тичина. І з часом ви самі починаєте бачити нитки старого в новому. Фольклор цікавий не на генетичному рівні. Він цікавий тому, що відшліфований багатьма людьми. Те, що ти вигадаєш сам — дуже тонке. А тут цілі нашарування того, що люди робили разом.

Всі думають, що українські костюми дуже старовинні. Але я тобі скажу: подивися на фото своєї прабабці в українському костюмі, на фото своєї бабці, своєї мами і себе. Найголовніше, що ти там побачиш — це як все міняється. Бо завжди є fashion. І люди інакше відчувають, як вони мають це носити.

Якось Еллен Стюарт, засновниця театру «Ла Мама», спитала мене, що б я хотіла поставити. Я сказала: українську поезію. «Як називатиметься твоя вистава?», — питає. А я ж ще не вигадала! Думаю, відкрию рота, що вилетить, то і буде назва. «Світло зі Сходу», — кажу. Не знаю, звідки це взялося. Тоді я за три дні повністю прочитала «Кобзар», і мені сподобалися лише три вірші. Disaster! Але у мене був один проект з молодими акторами, для яких я не могла знайти п’єсу. Тоді я попросила їх написати усе, що вони хочуть робити у театрі і принести мені. Мовляв, я це відредагую, й матимемо п’єсу. І от я читаю те, що вони написали, і мене аж трясе: десь це вже було! А потім я зрозуміла: вони писали те ж саме, що й актори Курбаса, які були приблизно їхнього віку. Їхні мрії про театр були дуже подібні. Я звернулася до Ванди Філіпс, перекладачки, і ми зробили виставу «Світло зі Сходу». Мої актори грали себе і акторів Курбаса.

Коли ми вперше робили кастинг на «Лісову пісню», я дала акторам кілька сцен у перекладі. Виявилося, що жоден з них не сумнівався у тому, що це оригінал. Я роблю переклади так, щоб вони звучали натурально з уст моїх акторів. Текст має бути прозорим для них.

Більшість людей після вистави говорять: я й забув, що там частина була українською! ви не слухаєте мови у театрі. І тому мені завжди цікаво от що: коли людина не знає української, що я можу зробити, щоб вона її зрозуміла?

Робота над «Капітаном Джоном Смітом» почалася випадково, як усе в нашому житті. Одного разу я хотіла, щоб поети працювали з думами. І я попросила Боба Холмана, що грає капітана Сміта, зробити щось разом з Юліаном Китастим. Він послухав, як Юліан співає, йому це дуже сподобалося і він сказав: я робитиму переклади до дум! Це фантастично, кажу я, але ж ти не говориш українською. Без проблем, сказав він і почав просто вигадувати, про що та дума є. Я кілька разів подивилася на це і подумала: для них треба зробити виставу.

Я не знаю, як я все зводжу докупи. Починаю щось робити, потім актори приносять різні речі. Кожна вистава виходить інакша. «Капітан Джон Сміт» спочатку мала бути дуже серйозною виставою — усі ці думи. Спочатку були тільки Боб і Юліан. А потім я десь випадково побачила Сюзан Гванг і подумала: це була б перфектна третя особа для них. На репетицію вона прийшла з акордеоном. І тоді ми почали дуріти.

Більшість моїх вистав ліричні, аніж комедійні, але, сказати правду, я себе не дуже серйозно беру.

Я нью-йоркчанка. Я ніколи не почуваюся американкою, хіба що в Україні. А українкою — хіба що в Бурятії.

Я не ставлю п’єси, бо мені нецікаво, коли я знаю, як усе скінчиться.

Досьє:

Народилася у Америці, у місті Ньюарк, штат Нью-Джерсі. Батько емігрував з Польщі, мати — з України. Вивчала театральну режисуру в Колумбійському університеті, досліджує творчість Леся Курбаса. Працює у нью-йоркському експериментальному театрі «Ла МаМа», при якому має власну студію «Яра». У своїх виставах поєднує етнічні мотиви різних культур. Перекладає твори українських поетів англійською,в основі багатьох її постановок лежить поезія. Вистави Вірляни здебільшого двомовні. Працювала в Бурятії, Монголії та Киргизстані. В Україну вперше потрапила у 1991 році, відтоді часто привозить сюди свої постановки. Поставила першу виставу у київському театрі «Дах». На цьогорічному «Гогольфесті» представила нову постановку «Капітан Джон Сміт» про англійського середньовічного мандрівника, що потрапив до України. Каже, що хотіла б бути деревом, бо «ніколи не мусила б переїжджати і думати, що вбрати вранці».


Другие статьи из этого раздела
  • Записки из 17-го павильона

    Выборка из театральной программы «Гогольfest’15»: «Баба» , «Антигона», For love и «Жизнь за царя»
  • Наследие Югославии. Сербский театр

    В конце 80-х наш театр в европейском контексте был одним из самых прогрессивных. Но в начале 90-х политические изменения — распад Югославии, приход к власти режима Милошевича — повлияли на театр. Страна оказалась в изоляции, стал деградировать BITEF, потому что невозможно было привести большие проекты из заграницы. Сербия превратилась в остров.
  • Премьера в Черкассах документального спектакля

    29-го октября в 18:30 в Черкасском академическом областном украинском муздраматическом театре им Т. Г. Шевченко будет показана премьера документального спектакля о городе Черкассы «Город на Ч.». Проект инициирован театром под руководством Владимира Осипова и независимым центром ТЕКСТ (Наталия Ворожбит, Андрей Май, Марыся Никитюк).

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?