Марк Равенхілл:20 февраля 2008

Суїцид-арт? Вона краще за це*

Переклад Марисі Нікітюк

Марк Равенхілл, британський драматург, представник шокуючого, натуралістичного театру «вам в обличчя», що виник у середині 90-х в Британії. Був другом і колегою Сари Кейн.


До якої країни я б не приїздив за останні роки, який би театр не відвідував, завжди одне і те саме, той самий бентежний погляд, той самий тремтливий голос і те саме питання: «Чи ви знали Сару Кейн?».

ТАК, Я ЗНАВ САРУ КЕЙН.

Недовгий, але важкий момент очікування, а далі вони завжди ставлять те саме питання: «Якою вона була?»

І я відчуваю, як на мене тиснуть обставини, я мушу описати повний драматизму і категоричності портрет, бо люди хочуть чути трагічну казку про невизнаного генія. Але я не можу цього зробити.

Отже цікаві дуже скоро линяють геть, розчаровані тим, що так і не отримали свою персональну частинку міфу Сари Кейн. А міф, звісно ж, таки є. Ми воліємо бачити митців у романтичному світлі. Ми хочемо Сільвію Плес, а не Джеффа Кунса (відомий американський художник, скульптор, працює в стилі нео-поп, успішний, був одружений на порно-зірці Чечоліні (прим.перкл.). Нам приємніше вірити в те, що художника раптово вражає муза, і він починає писати шедеври в юному хворобливому віці. Не освоївши ремесла, не відточивши стилю: просто чистий вибух себе на сторінки.

Сара Кейн створена для міфу. Вона блискавично ввірвалася на театральну сцену: «Підірвані» в 1995-му миттєво спричинили скандал. А написавши наступні чотири п’єси — «Любов Федри», «Дезінфекція», «Жадати» і «4:48 Психоз» — борючись з важкими психологічними розладами, вона вбила себе. Як великі поети-романтики, Кейн поспішала вмерти. Як ікони 20-ст. — Мерлін, чи Джиммі — вона померла молодою. Що може бути кращим завершенням життя юного генія ніж суїцид?

Мені здається, коли молоді творці вбивають себе, лишаючи малий доробок робіт, природньо бажати ще трішки ЇХ. Ми ж знаємо, що Сара більше нічого не напише, і люди хочуть більше її, більше Сари Кейн. Нам хочеться вибудувати міф. Її смерть лишила вакуум, який логічно кортить заповнити. Це зрозуміле бажання, але в ньому немає нічого хорошого.

П’єси Кейн фактично вже канонізовані. Ними захоплюються, їх всюди ставлять. Після постановки «Підірваних» її записали в найбільш важливі фігури у новій Британській драмі. Думаю, спершу її тішила скандальність та сенсаційність «Підірваних», їй хотілося пошуміти. Але з плином часу роботи Кейн довели свою важливість, знаковість. Чи заздрю я їй як драматург? Звісно. Я мучуся, коли, приїжджаючи десь подивитися на постановки своїх п’єс, помічаю, що її ставлять набагато більше і охочіше, ніж мене. Її передчасна смерть дозволила швидко оцінити її роботи і ще швидше зачислити їх до класики. Мені доведеться довго чекати, щоб з’ясувати, чи буду я драматургом, якого ставитимуть і потім. Іноді — лише іноді — на мене нападає страх, що мої п’єси забудуть, і що в книзі «Минуле століття» мене просто згадають як того, «хто знав Сару Кейн».

Роботи Кейн не були лише її власною рефлексією, плачем її душі. Вона серйозно над ними працювала. Першу редакцію «Підірваних» Кейн написала ще студенткою в Бірмінгемі. Якось в своїй квартирі в Південній частині Лондона вона сказала, що першочерговий варіант п’єси дуже відрізнявся від остаточного. Він був повний довгих, нав’ючених речень, написаних під впливом Говарда Баркера (британський драматург). Хтось порадив їй трохи поредагувати діалоги, і вона сіла передруковувати п’єсу, працюючи на своїй ручній друкарській машинці, щоразу чистячи, концентруючи і загострюючи текст. Звісно, вона була дещо одержимою. Звісно, це переписування знову і знову мало нав’язливий характер. Але завдяки цьому «Підірвані» набули такої критичної емоційності.

Першим театральним оточенням Кейн в Лондоні був театр-паб the Bush, де вона читала сценарії і працювала літературним менеджером. Якось вона мені сказала, що подумувала стати їх арт-директором. Тут вона вперше показала «Підірваних». «Підірвані» — це робота танцюючих метафор, але і дуже конкретної реальності, вона переписала їх зі специфічною клаустрофобією Bush-у в голові.

Врешті-решт, п’єсу забрав театр RoyalCourt. Відкрита ніч прем’єри стала сенсацією. П’єса розлютила багатьох критиків. Кілька з них обізвали її звичайним психологічним трилером, які за іронією обставин ставив в той часBush. Критика почала полювати на Кейн. Але історія виставила критиків Кейн скоріше дурнями, ніж катами. Але хто міг сказати тоді, що «Підірвані» стануть орієнтиром, планкою в театрі? Озираючись назад, театри, глядачі, перекладачі, студенти, біографи — можуть відділити живе мистецтво від мертвого аж поки не дистилюють щось на кшталт канону. Але в момент присутності ніхто точно нічого не може сказати. Ніхто. Точно

Я познайомився з Сарою через рік після прем’єри «Підірваних». Просто взяв почитати цю п’єсу і був вражений від прочитання зовсім не такого тексту, про який кричали критики, а п’єсу, в якій мова і дія були сплавлені в поетичне ціле. Кейн точно не була лихоманним юним позером, а була серйозним автором. Тоді я був літературним менеджером театральної компанії «Спахуючи біль» (Paines Plough) і запропонував Сарі стати нашим штатним автором.

Я запросив її на каву. Вона здавалася чарівним міксом крихкого тендітного створіння і борця. Скоріше, стривоженою тим безумством, що спричинили «Підірвані», але і захопленою тими можливостями, що вони їй відкрили. Вона мала потужний інтелект. Але належала скоріше добі модернізму, її натхненником був Семюель Беккет, Томас Еліот, чия творчість переобтяжена образами, завихрена, красива, а не миттєво доступна. Мій творчий світклаустрофобив в умовах капіталізму, а Кейн — максимально оголювала брутальне навколишнє. Жахи Аушвіца і Косово були для неї натхненням, моє ж приходило з порожнечі світу Біг Мака і Діснейленду. Я писав на лептопі, Кейн — на ручній друкарській машинці. Ми розуміли один одного, але наші бачення були дуже різними. Ми багато жартували в нашу першу зустріч. Я покепкував з її захоплення інді-музикою — вона дуже симпатизувала Pixies. Пригостив її пивом, а коли вона розслабилася, її сардонічний гумор і вміння розповідати неймовірні історії вийшли на передній план. Сиділи довго.

Я також сходив в Gatetheatre, щоб побачити постановку її нової п’єси «Любов Федри». Вона показала себе потужним режисером. На фоні пригладжених, шовковистих і блискучих театрів, якими є більшість театрів Британії — цим вони приховують нестачу реальних талантів-Кейн рвалася одразу до сердець, не переймаючись творенням традиційної Британської глянцевості.

Вона погодилася приєднатися до «Спахуючи біль» на рік. Більшість штатних авторів це такі собі невидимки. Але не Кейн. Її присутність чітко відчувалася — вона організувала семінари для групи авторів. Тут Кейн здавалася щасливішою, вона підбадьорювала інших драматургів шукати свій голос.

Кейн вирішила, що наступним кроком вперед буде прийняття чогось кардинально іншого, пошук. «Підірвані», «Любов Федри» та «Дезінфекція» мають спільні естетичні контури: брутальна мова, жорстка психологія, самовикривання, оголення, інтуїтивний план. «Жадати», яку вона видала вперше для читання, як п’єса, і справді була чимось іншим. Вона написала її під псевдонімом Марія Келведон. Кейн хотіла, щоб люди читали п’єсу, не як «новий твір авторки „Підірваних“, а незаангажовано, без передісторій. Вже тоді навколо її робіт активно формувався міф. І Кейн знала, що міф викривляє розвиток автора. Але мені здається, їй треба було звільнити свою голову від старих робіт, стилів, і „Марія Келведон“ дозволила їй це зробити.

«Жадати» була п’єсою голосів. В ній була свобода від мови, яку Сара ще не досліджувала, де характери були замінені діалогічною взаємодією. Це була п’єса, яку вона виношувала багато років. Для створення її Сара познаходила старі нотатки, поезію, яку писала кілька років до того, щоб знайти протилежні голоси. І вона була в захопленні від змоги спостерігати за читанням аудиторії — ніхто ж не знав, що «Жадати» була написана нею. Це була п’єса, яку не читали під впливом канальних «Підірваних», а значить, не було і оскаженілих наглядачів з Daily Mail і Newsnight. Спостерігаючи за читаннями і звільняючи свій голос, Кейн продовжувала переробляти п’єсу, впевнена, що вона зможе зачислити її в творчий доробок «Сари Кейн».

Це був якраз той час, коли я був далеко від Сариних психологічних проблем. Її депресії ставали все інтенсивнішими, вона подовгу не дозволяла собі їсти, врешті-решт її думки сконцентрувалися на суїциді. Навіть зараз, мені б не хотілося вирішувати, чи депресивна сторона її особистості спричиняла її творчість, чи депресії припинили її як художника. Щось з цього напевно, але я точно знаю, що вона була великим письменником, не тому, що мала суїцидальний комплекс.

Зрештою, депресивний період Кейн затягувався. За нею почали наглядати. Це були особливо темні часи для нас обох: я був в критичному стані, борючись зі СНІДом, а вона була під наглядами психіатрів. Ці проблеми тримали нас нарізно. А потім одного дня подзвонила наш спільний з Сарою агент, Мел Кенйон. Мел тільки сказала: «Вона зробила це». І я точно знав, що вона має на увазі.

Є небезпека в тому, що ми розглядаємо творчість Кейн як одну довгу підготовку до самогубства. Цього робити не слід. Лише остання п’єса «4:48 Психоз», написана під час її затяжного періоду депресій і госпіталізацій — та навіть в ній кінець неоднозначний. Там точно є мерехтіння світла — питання лише, чи мерехтить воно в смерті чи в житті? Я думаю, нам швидше треба розглядати її п’єси як твори автора великої злості, сардонічного гумору, того, хто бачив жорстокість світу, але і людську здатність любити теж бачив.

Коли друг вбиває себе, ти обов’язково злитимешся на нього. Але будь-яка персональна злість до Сари вже зникла, хоч я досі відчуваю запал гніву, коли думаю про те, що вона могла лишити більше робіт по собі, а її мистецтво звели до Суїцид-арту. Її творчість набагато більше за це.

Зараз є можливість переосмислити її творчість з відродженням «Любові Федри» та «Дезінфекції». Її п’єси дуже різні: «Любов Федри» — вибух сардонічного нігілізму, «Дезінфекція» — хвиля майже оперного роману посеред жорсткого світу. Кейн казала мені, що писала «Дезінфекцію», коли була закоханою. Жодна з цих п’єс не була написана людиною, що планувала вчинити самогубство. Міф, біографія і плітки оточують творчість будь-якого автора, але у випадку з Сарой Кейн тільки вони. Ми не знаємо її. І ніколи не знали. Лишається лише читати те, що вона встигла написати,

найкращий британський драматург, якого ми більше не побачимо.

*12 жовтень 2005, the Guardian


Другие статьи из этого раздела
  • Елена Гремина: «Спектакль по делу Сенцова мы поставим обязательно»

    Негосударственный, некоммерческий, в России этот театр стал синонимом независимости. Год преследований, три переезда – такова цена свободы слова. Стальные русские в Киеве. Театр.doc на «ГогольFESTe»
  • Юрий Клавдиев. Фрагменты

    Юрий Клавдиев — российский драматург, работающий в направлении «новая драма». Наряду с такими драматургами как Максим Курочкин, братья Пресняковы, братья Дурненковы, Наталия Ворожбит он является одним из самых интересных современных авторов. Должно пройти время, чтобы оглянуться назад и с хирургическим беспристрастием аналитика дать оценку «новой драмы» как культурному феномену, но уже сейчас следует приобретать бесценный опыт общения с его представителями. Читая пьесы Клавдиева, соприкасаешься с жестким и некрасивым Урбаном.
  • Алла Рыбикова: «Важен театральный процесс. А он — идет»

    «Волнуют немецких авторов преимущественно социальные темы, много жестокости. Весь „ШАГ 3“ посвящен теме насилия и терроризма, тому, что очень тревожит немцев. В Германии, как и во Франции, остро стоит проблема второго этноса. Другая, не менее важная для немцев тема, это — неонацизм.»
  • Завтрашний театр — театр молодых

    Проводимый в третий раз киевский международный фестиваль театральных школ «Вдохновение» выделяет то, что в нём угадываются основные направления, которые формируют портрет театра завтрашнего дня. Эта прогностическая функция также определяет его особое место в общем фестивальном контексте.
  • Список п’єс  «Тижня актуальної п’єси»

    На адресу фестивалю надійшло близько 90 нових українських п’єс, серед яких було обрано 20 текстів для публічних читань

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?