Мартін Хекманс про сучасну німецьку драматургію20 декабря 2010

Розмовляла Марися Нікітюк

Мартін Хекманс — представник сучасної німецької драматургії, п’єсу якого «Коли у світ з’являється людина» було представлено в форматі читки Гете-Інститутом на листопадовому театральному фестивалі «Драбина» у Львові. Для драми Мартіна Хекманса характерний постдраматизм: відсутність сюжету й конфлікту, суб’єктивізм, потік свідомості, філософічність. Як педагог, — а він також займається педагогікою, — Хекманс віддає перевагу учням-драматургам, що мають хорошу освіту чи значний життєвий досвід.

Сьогодні саме в Німеччині сучасна драматургія активно підтримується державою та приватним капіталом, за німецьким законодавством двадцять відсотків репертуару дотаційних театрів становить сучасна драматургія. В місті Мюльхаймі проходять два драматичні фестивалі в режимі бієнале. Один з них репрезентує переклади сучасної світової драми, інший — німецьку драматургію. Фактично тільки в Німеччині драматург може прожити безпосередньо зі своєї роботи, але не все виглядає настільки безхмарно. Ті п’єси, які репрезентовано в російськомовних збірках ШАГ (Швейцарія, Австрія, Германія) здебільшого не є шедеврами: мода на дуже молодих авторів та традиція інтелектуального безсюжетного театру обумовила поверховість німецькомовних п’єс. І це доводить той факт, що в мистецтві гроші не завжди є запорукою якості.

Про те, що ж таке насправді німецька сучасна драматургія, ми спілкувалися з Мартіном Хекмансом.

В Німеччині сьогодні є мода на молодих драматургів — 17–19 років, наскільки це виправдовує себе?

В моїй викладацькій практиці був такий випадок, коли один з моїх учнів перервав навчання через те, що став надто знаменитим, і подальші заняття йому видалися зайвими. Звичайно, рання популярність призводить до завищеної самооцінки у підлітків, які поки що нічого з себе не являють. Але я все ж таки розділяв би справді талановитих дітей і «холості постріли». Майже одразу видно, чи є в людині потенціал і чи вистачить його на майбутнє. Проте у викладанні я знову і знову наголошую на тому, щоб люди навчалися драматургії після отримання першої освіти, а не одразу після школи, і студіювали сценічне письмо як додатковий фах.

Драматурги, які дуже рано прийшли в професію, мають обмежене коло тем, що, як правило, обертаються довкола родини чи молодіжного життя, і, коли вони вичерпуються, їм нічого більше сказати.

А для німецького театрального процесу, що означає ця інфантилізація драматургії?

Інфантилізаця — надто різке визначення, я волів би говорити про «відкриття». В Німеччині театр за своєю природою є буржуазним, і звернення до юних душ — це спроба оновлення. Чи ці імпульси походять з молодіжної сфери, чи зі сфери іммігрантської, чи з якихось маргінальних груп, — я їх сприймаю як відкритість новому.

В Україні — навпаки, у нас ніхто не вірить в молодий талант, і дуже важко довести свою здатність творити… Своє право на присутність в мистецтві треба вибороти.

Я думаю, що це добра школа життя для молодих українських митців. Різниця між нашими культурними ситуаціями полягає в тому, що в Україні «природній» художній добір відбувається на першій стадій, коли треба заявити про себе, довести своє право на існування. У нас це відбувається на іншій стадії біографії, коли молодіжний бонус використано, і постає питання, що ти можеш далі.

Ми розділяємо в пострадянському світі просто сучасну драматургію, яка пишеться сьогодні, і трендову, до якої належить й та, яку презентуєте ви. Це лише наше бачення, чи в Німеччині також існує свій поділ?

Думаю, в Німеччині такої виразної різниці між змістом і просто модою немає, все це у нас радше відбувається з часом. Час — це той критерій, який показує, чи була п’єса чогось варта чи ні. Звісно, у нас є п’єси розважального характеру для комерційного та бульварного театру, які вимушені працювати саме з такими текстами, і п’єси, що стосуються високого мистецтва для дотаційних театрів.

Тексти для бульварного театру безсюжетні, як і для елітарного?

Ні, бульварний театр лишається конвенційним, зосередженим на традиційних темах, таких як родина, наприклад. Хоча сьогодні постдраматика завойовує і більш масову публіку, не лише елітарну.

На своєму майстер-класі ви зазначали, що німців ображає, коли вони не знаходять/не впізнають себе на сцені. Невже німецький глядач може себе ідентифікувати лише в постдраматичній п’єсі?

Те, з чим ми ідентифікуємося як глядачі, сьогодні зазнає змін. І, можливо, ідентифікація тепер відбувається в межах постдраматчиного театру не так з героєм, як зі сприйняттям. Тобто людина себе асоціює не з постаттю, а з певним типом сприйняття. Як на мене, найважливіше, щоб глядач відчував, що його запрошують в цю виставу, і щоб він туди ввійшов і почав шукати точки опори.

Чого в німецькому театрі більше: класики чи сучасної драми?

Класика — це є традиційне місце високого театру, і вона досі посідає панівне місце в репертуарах. Якщо ми подивимося на репертуари німецьких державних театрів, то знайдемо, що пропорція класики до сучасної драми 70 до 30%

В німецькій драматургії сьогодні простежується універсалізація персонажу, часто у героїв навіть немає імен, а лише номери чи займенники «Він», «Вона». Що значить ця тенденція?

Здається, це пов’язано зі зміною ситуації людини в світі, зі зростанням комунікативності, замережованості. Глобалізація грає тут чималу роль, в тому сенсі, що людина перестає себе сприймати як щось абсолютно неповторне. Вона переживає своє життя дедалі більш фрагментарно. Є також знаменита філософська ідея про кінець великої розповіді, смерть великої нарації. Сучасна людина сприймає своє життя радше не як велику тривалу розповідь, де є початок і кінець, а як колаж. Якщо ми подивимося на шлях хоча б одного покоління, то побачимо, що стільки всього змінилося, починаючи з питань, наприклад, конфесійних, і завершуючи реформами профспілок і політики.

Мені здавалося, що в світі де нівелюється людська особистість, мистецтво мало би віднаходити індивіда. Драматургія мала би шукати типи, адже за кожним колажованим суб’єктом досі криється історія, розповідь.

Цікаве питання, яке для всіх драматургів, на мою думку, відіграє велику роль. У драматургів є кілька небезпек, і перша з них — це почати проповідувати. Далі слід відповісти собі, для чого існує театр, і навіщо він тобі. Щоб втішати людей? Чи віддзеркалювати реальність? Чи щоби ставити нові питання? Моє завдання в театрі — відкрити щось, оголити і спробувати подати так, як воно є, запропонувавши глядачеві відкривати його і втішатися самостійно.

А чи не намагаються європейські держави через драматургію зрозуміти зсередини, як живуть інші соціуми?

Ця тенденція не є вже новою. В Німеччині давно існує різниця між п’єсою на потребу дня і художньою високомистецькою п’єсою. І ця внутрішня журналістика не витісняє інші форми драматургії. Вони існують паралельно, — речі злободенні, які можна було би видати за публіцистику, і п’єси, які мають ширші естетичні претензії. Класичний приклад «Войцек» Бюхнера, який був написаний на основі кримінальної хроніки. Можна також було би сказати, що то була скандальна документальна п’єса, але це — невмируща класика.

Німці охоче відтворюють в своєму мистецтві болючі соціальні проблеми. Це потреба в суспільному самоаналізі?

Самоаналіз є важливим завданням нашої сучасної драматургії. Коли про емігрантів пишуть в Німеччині, важливо, щоб таку п’єсу написав, скажімо, німець турецького походження, який сам знає ці проблеми зсередини, бо якби це писав німець, він би мав етико-етнічні закиди. І добре, що є така потужна тенденція, — оприлюднення на сцені інших голосів. Запрошуючи людей з міграційних середовищ самим прийти в театр і самим говорити про свої переживання, театр виконує місію консолідаційну та комунікаційну.

Чи лишилися в німецькому середовищі табуйовані теми?

Безперечно, табуйовані теми в нас є. І доказом служить той великий скандал, який розгорнувся навколо книги Тіля Сарадзіна про емігрантів Німеччини, книги зверхньої і несправедливої. Мені здається, що через історію німецького націонал-соціалізму у нас присутня велика пересторога стосовно дотичних тем і проблем. Також можна згадати і проблему позитивного расизму…

Пробачте. А що це?

Це коли людина надає перевагу та підкреслює свою приязнь до людей з міграційним тлом, тим самим їх знецінюючи.

Чи звертаються німці до постаті Гітлера в драматургії?

Ця постать дуже зужита, його вже стільки разів висвітлювали з різних боків, і були періоди, коли він з’являвся з такою частотністю в п’єсах та інших джерелах інформації, що сьогодні не викликає зацікавлення. Був такий нині покійний режисер Джорж Таборі, єврей за походженням, він більшою мірою виставляв Гітлера в комедійному світлі, бо він міг те собі дозволити як єврей.

А німці не можуть говорити про Гітлера?

Мені здається, що до постаті Гітлера у німців немає ніяких застережень, навіть є така традиція виставляти його в смішному світлі в фільмах і в театрі, але ось в чому є у німців труднощі — це показувати євреїв в часи націонал-соціалізму. Набагато легше, коли євреї самі про себе говорять.

Політкоректність?..

Є дві політкоректні теми: перша — емігранти, і я вже казав, що набагато краще, коли вони самі про себе пишуть, друга — тема євреїв, яку теж краще висвітлювати самим євреям.


Другие статьи из этого раздела
  • «Неделя актуальной пьесы»

    Ежегодный драматургический фестиваль. Фестиваль проходит в режиме режиссерских читок украинской и зарубежной актуальной пьесы.Цель фестиваля: поддержка и развитие украинской современной пьесы, введение ее в мировой драматургический контекст. Основная: актуализация современного молодого драматурга, режиссера, актёра, зрителя.
  • Александр Друганов: «Гамлет». Часть ІІ

    Если бы Дима Богомазов предложил мне другую пьесу, я, возможно, отказался бы, но «Гамлет» — это святое. Посвятив сценографии пятнадцать лет, сегодня я стараюсь заниматься театром все меньше и меньше, потому что на это уходит слишком много времени, а для меня важнее живопись. Слава богу, я успел сделать две выставки: «Марки», и «360 градусов» в галерее Жени Карася. Театр слишком быстро умирает, возобновить того же «Фауста» сейчас достаточно сложно. Театральные спектакли — это мимолетная красота, тем она и привлекает, но это грустно для творца
  • Турецкий театр. Досье

    В Турции есть национальные (государственные), муниципальные и частные театры. На общей театральной карте преобладает репертуарный театр. Главное управление Национального театра находится в Анкаре, а Национальный театр Анкары является — центр всего сегмента государственных театров
  • Владимир Панков и SounDrama

    Владимир Панков — московский актер, композитор, режиссер. С ранних лет занимался традиционной русской музыкой (фольком) в коллективе «Веретенце». На первом инструменте, рожке, его учил играть дед Егор, пастух из деревни Плехово в первой фольклорной экспедиции Панкова. Владимир остро чувствует связь с родной землей, трансформируя ее в самобытное театральное искусство. Вместе с возникшим в 2000 году «Пан-квартетом» писал музыку к спектаклям и кинофильмам. В 2003 году вместе со спектаклем «Красная нитка» А. Железцова в «Центре драматургии и режиссуры Рощина и Казанцева» родился новый жанр — личный почерк Панкова и его команды — SounDrama.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?