Мілена Богавац про сучасну сербську драматургію25 октября 2011

Спілкувалася Ольга Мацюпа

Коротка інформаційна довідка:

Мілена Богавац — сербська письменниця, поет і драматург. Народилася 1982 р. в Белграді, де закінчила факультет драматичних мистецтв. З 1999 року пише сценарії, п’єси, поезію, працює асистентом режисера в авангардній театральній трупі Drama Mental Studio, яку сама ж заснувала. Разом з Майєю Пелевич, Філіпом Вуйошевичем і Міланом Марковичем, М. Богавац була учасницею проекту NADA, що співпрацював з Британською Радою у режимі майстер-класів від «Роял Корту», це суттєво позначилося на її сприйнятті драматургії та власної творчості. Як драматург Мілена співпрацювала з багатьма режисерами, адаптувала для сербської театральної сцени п’єси Аристофана, Гоголя, Чехова, Момо Капора, Ів Енслер, Кшиштофа Бізя та ін.
Її п’єси перекладені на світові мови, друкувалися в антологіях і презентувалися на фестивалях у Нью-Йорку, Лондоні, Вісбадені, Братславі, Мостару та ін.
Богавац займається документальним театром, бере участь, а також сама організовує фестивалі, проводить майстер-класи для молоді.

Драми Мілени Богавац:
North Force (2001)
«Любий тату» (2003)
«Червона» (2005)
Balerina/Gamma cas (2008)
«Тдж або Перша трійця» (ще з’ясую)

Мілена Богавац Мілена Богавац

Чому ви вирішили займатися драматургією?
Драматургія сублімує усі мої зацікавлення: театр, поезію, літературу, мову, психологію, філософію… Окрім того, драматургія втілює мою вроджену манію до писання, — я вступила на драмфакультет, бо в Сербії не існує інших факультетів, де би вчили писати.

Хто є вашим улюбленим драматургом? Чи хтось із відомих драматургів XIX і XX ст. вплинув на вашу творчість?
Одним із найулюбленіших письменників є Слободан Селенич, щойно я закінчила драматичну обробку його роману «Вбивство з умислом». Я люблю його драми і романи, але особливо ціную його за підручник «Драматичні напрями XX ст.», який він написав, викладаючи драматургію студентам у Белграді. Звідти я багато дізналась про письменників, які працювали у XX ст., найбільше захоплювалась Беккетом, Брехтом і Жене, хоч це — автори протилежної естетики і політики, однак їхні п’єси найбільш вплинули на драматургію століття, у якому я народилась.
Але коли йдеться про впливи, я вірю, що мій рукопис, передусім, є невіддільним від контексту генерації сербських письменників, до якої я належу. Мілан Маркович, Філіп Вуйошевич і Мая Пелевич — вплинули на мою творчість, бо як автори ми разом формувались, росли в одному місті, в однакових соціальних умовах і вчились у тих же викладачів. Найбільше з сучасних драматургів мене захоплює Івана Сайко, завдяки її творчості я сама наблизила свій стиль написання до постдраматичного. Сайко радить молодим письменникам думати про свій текст як про «прекрасний веб-сайт», який вони можуть влаштувати за своїм бажанням, сама ж вона пише так, наче проводить якесь дослідження, вивчає якусь тему, робить нотатки. Ілюстративним є її текст «Жінка бомба» …
Тож особисто я відійшла від реалістичних оповідей, примату дійсного і можливого, мої новіші тексти схожі на довгі поезії.

Чи можна говорити про певне покоління, до якого ви себе відносите?
Я виростала в дев’яності в мілошівській, закритій відрізаній від світу Сербії, вступила до університету в останні роки його режиму, заняття почались вже після змін 5-го жовтня. Наше суспільство було тоді в особливій фазі екзальтації, і ми вірили, що зміни прийдуть за день. Справді, деякий час здавалось, що усе змінюється, і для моєї генерації властивий той ентузіазм і величезна віра в майбутнє, з якою ми ступили у дорослий світ. У сербському театрі тоді існувала теза про «кризу сучасного драматичного тексту», говорили, що немає молодих і талановитих авторів, а за цим крилась незацікавленість місцевих театрів у сучасній драматургії. Як генерація письменників ми з’явились у таких обставинах і вирішили не погоджуватись зі статусом кво. Мая Пелевич, Мілан Маркович, Філіп Вуйошевич і я згуртувалися в рамках проекту розвитку і промоції нового драматичного писання, який деякий час відбувався при Народному театрі в Белграді. Очолював цей проект драматург Мілош Кречкович, а співпрацювали з проектом багато драматургів, режисерів і літературних менеджерів. «НАДА» (НовА ДрамА) пропонувала майстерні розвитку драматичного тексту, методологічно засновані на принципах лондонського театру «Роял Корт».
Такий підхід до написання драм у нашому середовищі був чимось іншим і для нас, тоді ще студентів, змінилась ідея самої професії драматурга. Ми перетворилися в практиків, «театральних молів». Ми не пишемо п’єси, які лежать у шухлядах, а пишемо на репетиціях, допрацьовуємо їх разом з акторами і техніками, коментуємо робочі версії. Цього принципу ми навчились під час «Нової драми», і я би цей досвід не проміняла на жоден інший. Коли проект «НАДА» перестав офіційно існувати, ми вирішили продовжити роботу та увійшли в театральне життя як сформована група з власною ідеологією та уявленнями про новий театр.
Після того, як на сцені були поставлені наші перші тексти (мій North Force, Філіповий Half Life, Ler Маї Пелевич і Міланова драма «Доброго ранку, пане Зеко»), у сербському театрі припинили говорити про «кризу сучасного драматичного тексту».
Ці наші перші драми ввели у сербську драматургію нові теми, ми актуалізували досвід дорослішання в 90-х цілого покоління. Загальна зміна у суспільстві, на яку ми очікували, так і не настала, але так трапилось, що ми встигли сформуватись як автори на ентузіазмі того періоду, десять років тому. Зараз ми професіонали, багато працюємо і, звісно, ми є однією генерацією митців.


Одні дослідники зазначають, що Nova drama або (new writing) — це повернення до драматичного тексту і заперечення постмодерністської перфомативної експериментальної естетики, інші стверджують, що сучасна драматургія розвивається в зовсім новій постдраматичній парадигмі. Яка ваша думка з цього приводу?
Я думаю, що й ті, й інші мають рацію, бо новим і сучасним письмом можна назвати багато різних понять і багато різних творів, які зараз пишуть і ставлять в театрі. Класична, добре написана драма, наративно-лінійна драма — це форма театру, який ніколи не зникне, він завжди матиме публіку і авторів. Однак, час, в якому ми живемо і пишемо для театру, позначений естетикою драматургів, чиї тексти інші, далекі від драми, а можливості для їхнього трактування безмежно великі. Ці тексти дихають у виставах, але водночас вони є ангажованою і сміливою літературою, літературою, бо вони точно не є драмою. Те, що називається постдраматичним писанням і класична драма, яка також цікава в контексті нових тем, є двома домінантними напрямками у сучасному писанні для театру.

Що спонукає вас зосереджуватися на гострій соціальній тематиці, перейматися проблемами маргіналів і «втрачених» людей, адже персонажами ваших п’єс найчастіше є наркомани, алкоголіки, спортивні фанати, підлітки, які через відсутність батьківського догляду обрали згубний шлях та ін?

Я виросла в Белграді, тут всі знають маргінальне середовище. Я вчилася і росла з цими людьми пліч о пліч. Але серед моїх персонажів є й добрі діти з сімей, які зруйнувала війна. Наркотики є на вулиці завжди, коли на них панує хаос, так, у всякому випадку було в Белграді. В останній своїй п’єсі «Пів-Напів» я писала про розлучення у двох громадянських сім’ях, про дітей, які ростуть у тих сім’ях і про проблеми емоційного характеру, з якими вони стикаються. Можна сказати, однак, що моя п’єса у такій мірі не стільки звернена до маргіналій, скільки до тематизації зникнення громадянського класу, розбивання сімей. Усе таки важко вирощувати і виховувати дітей у той момент, коли зникають усі системи цінностей у певному суспільстві.
«Дорогий тато» афіша вистави за п’єсою Богац, написаною в 2003 році «Дорогий тато» афіша вистави за п’єсою Богац, написаною в 2003 році

Чи практикуєте ви документальний принцип вербатіму?
Так. Декілька вистав, над якими я нещодавно працювала, були здійснені на документальному матеріалі, на інтерв’ю, сповідях, транскрипціях проведених розмов. Цей метод багато мені допомагає у роботі з молоддю. Дві тисячі дев’ятого, з акторами Александром Лазічем і Тінею Дошен я поставила і зрежисерувала виставу «Ти і я є ми», яку ми робили з підлітками сербської, албанської і ромської національності на півдні Сербії. Під час цього процесу три місяці ми провели в Буянові — містечку, що знаходиться біля самої межі з Косовом. Щодня ми працювали з чотирнадцятьма старшокласниками і зробили виставу на чотирьох мовах. Текст вистави я зробила на основі інтерв’ю, низки літературних вправ і розмов, які ми проводили. Цей проект для мене особисто був дуже важливим. Зустріч з цими молодими людьми допомогла мені пізнати середовище, яке відрізняється від белградського. Водночас, для чудових молодих людей, з якими ми працювали, участь в цій виставі змінила цілий світ. Албанці, серби і соми у цьому місті ніколи не змішуються і не дружать, ті хлопці вперше познайомились, працюючи над нашою виставою. Вони зблизились і полюбили один одного, вийшовши разом на сцену і розказавши про себе від свого імені, усі разом.

Зазвичай, у ваших п’єсах ідеї, конфлікти розкриваються через мікросоціальні проблеми. Чи незалежність Косова і Чорногорії зруйнували «мрії» сербів про розквіт?
Не йдеться лише про Чорногорію і Косово, чвари у нашому регіоні тривають набагато довше, і моя генерація належить до тих, які народилися в країні, що в один момент перестала існувати. Ми не мали нагоди запам’ятати її такою, якою вона була, але ми були присутніми під час її агонії і як особистості ми формувались у суспільстві, яке розпадалось. І оскільки Сербія ніколи офіційно не визнала, що знаходиться у стані війни, а під час війни їх було декілька, усі були розгублені через санкції, гіперінфляції, відключення електрики, напади на вулицях, генеральні страйки, процвітання криміналу, велику кількість біженців і мігрантів та через бомбардування. Політика для нас була чимось дуже конкретним, чимось, що кожного дня впливало на наше життя, ми знали, що живемо лише тут і зараз, у безперервному страху, що кожної миті все може змінитися, і що ми точно знали це те, що погана ситуація щомиті могла стати ще гіршою.


Яким ви бачите театр, де б були поставлені ваші п’єси? Чи є вони призначені для певної публіки?

Я не орієнтуюсь на публіку, але орієнтуюсь на теми. Вони повинні бути соціально-релевантні, і мене не зачаровують самодостатні, герметичні вистави, які нічого не означають у ширшому соціальному контексті. Я не сприймаю театр як мистецтво для еліти і вважаю, що барокові будівлі, відполіровані підлоги з ложами в червоному плюші і з величезними дзеркалами вбивають його. Такі театри просто «проковтують» сучасні драми, через атмосферу, яка у них панує (яка є схожою до атмосфери у церкві) великий Народний театр, який був збудований в іншому часі, своєю громіздкою архітектурою часто перемагає архітектуру самих вистав.
Я люблю нові сцени, альтернативний простір: клубні приміщення, малі сцени, бари, вулиці і площі. Найкращим театральним приміщенням, у якому я коли-небудь була, є театр «Бітеф» у Белграді. Цей театр знаходиться у будівлі не освяченої євангелістської церкви, у сквері, імені режисера Міри Траілович, яка є засновником цього театру.

Чи обов’язково ваші п’єси потребують театрального втілення, чи вони можуть задовольнитися читкою?
Публічні читки як легітимну мистецьку практику ми започаткували у Белграді під час проекту Nova Drama. Раніше таке виконання взагалі не практикувалося, але протягом останніх десяти років воно стає все популярнішим. І хоча я дуже люблю публічні читки, не вважаю їх чимось, що є завершеним. Театральні п’єси пишуть для того, щоб їх грали, а не читали. Читки можуть бути в режимі презентації якогось тексту, але цього недостатньо, бо вони є «напівпродукцією».

Наскільки театр є популярним сьогодні у Сербії? Який це театр? Чи існує у вас різниця між театром для еліти і, так званим, бульварним театром?
Різниця, звісно, існує. Найочевидніше її можна побачити у Белграді, бо там найбільше театрів. Театр у Сербії має свій треш-бульварний аспект, має репрезентативні і дорогі продукції Югославського драматичного чи Народного театру, має мюзикли у Театрі на Теразіях, сміливі вистави театру «Бітеф» і феноменальний театр для дітей і молоді «Душко Радович», який, завдячуючи уважній багаторічній репертуарній політиці, із дитячого театру виріс в одну з передових мистецьких інституцій у регіоні. Усе це знаходиться в Белграді і є частиною певного мейнстріму, але в Белграді є і те, що все частіше називають Другою Сценою, відповідно до спільної мережі, до якої належить велика кількість незалежних культурних організацій. Я вважаю, що на так званій Другій альтернативній сцені виникає найцікавіший театр у Сербії. Він є низькобюджетним, перформативним, танцювальним, ангажованим, освіченим і сміливим. Мейнстрім безперечно є популярнішим, але у більшості випадків він є безнадійно старомодним і замкненим деякими прастарими матрицями, системою Станіславського, сценою-коробкою і четвертою стіною.

Які особливості сучасної сербської драматургії у порівнянні з англійською, німецькою, російською та ін?..
Мене завжди лякає порівняння нової сербської драматургії з англійською in yer face. З деякої причини моє покоління письменників сербські критики часто критикували, називаючи наші п’єси копіями англійського бруталізму. Це порівняння я вважаю необґрунтованим, і якщо ми в методологічному сенсі багато цього навчилися у британців, то те, що ми пишемо, пов’язане, передусім, з нашим досвідом і відчуття світу, в якому живемо. Наші драми, насправді, не є суворішими від реальності, в якій ми живемо.

Як, на вашу думку, розвиватиметься драматургія у Сербії і в світі найближчим часом?
Мені здається, що сербські драматурги у своїх новіших драмах залишають тему війни, всі почали писати про більш особистісніші речі. Разом з тим у драматургії відчутно все більший вплив постдраматичного театру, що я сприймаю за наближення до модерних європейських тенденцій. Однак, я не можу сказати яким напрямку піде близьке майбутнє європейської драми.


Другие статьи из этого раздела
  • Гример без грима

    До того, как я попала в театр, у меня было несколько профессий. А, когда я пришла в театр и начала работать художником-гримёром, поняла — я на своём месте. Ещё со школы я занималась в театральных кружках, участвовала в спектаклях. Режиссёры советовали идти учиться, но что-то меня останавливало.
  • Андрій Жолдак. Митець без держави

    Зранку я люблю записувати в щоденник свіжі думки, тим паче, що зараз я готую книжку з теорії, яка називається «Як убити поганого актора», — праця, що виросла з мого однойменного семінару. Саме в щоденнику я почав описувати ті теми, які мене хвилюють. Сьогодні це — трагедія: що таке трагедія в театрі, літературі, мистецтві і в житті, і якими засобами можна доносити її до глядача. Є такий відомий італійський режисер Ромео Кастелуччі, він теж дотримується думки, що світові зараз потрібна трагедія — у нього взагалі є цілий цикл вистав по столицях Європи, який так і називається «Трагедія, яка породжує сама себе».
  • Михаил Мессерер. Балетных дел мастер

    Постановку балета «Класс-концерт» в Национальной опере Украины осуществил Михаил Мессерер — представитель знаменитой балетной династии. Племянник легендарного хореографа и педагога Асафа Мессерера, сын солистки Большого театра Суламифи Мессерер и двоюродный брат знаменитой балерины Майи Плисецкой Михаил Мессерер — самый известный балетный педагог в мире
  • Антон Адасинский: человек, станцевавший сон

    Мир, в котором он живет, наполнен невыразимым и вышедшим из тела сна, зовется DEREVO, он и сам — Дерево. Его появление на свет, скорее всего, происходило так: на заднике красного заката на темный просцениум неба худым полумесяцем из полудремы вышло человеческое тело. Терзаясь тоской по невысказанным словам, оно потягивалось и подпрыгивало, ломалось и гримасничало, корчилось и кривлялось. Кулисы стремительно исчезали, и оставалось огромное пространство телесной боли, рассказанной спектаклями.
  • Тиждень актуальної п’єси. Програма

    Другий міжнародний фестиваль сучасної драматургії. 22–30 жовтня 2011 року. Події фестивалю проходитимуть на сценах театрів-партнерів: Київського академічного Молодого театру, Центра сучасних мистецтв «ДАХ», Київського академічного театру на лівому березі Дніпра, Театру «Відкритий погляд» тощо.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?