Оксана Дудко: «Ми придумали фест, де можна було все»
13 декабря 2010


Інтерв’ю з організатором театрального фесту

Спілкувалася Марися Нікітюк



Львівський фестиваль аматорських театрів і театрів-студій «Драбина» вже вшосте завершив собою мистецький листопад. Розпочата як студентська витівка, «Драбина» за шість років перетворилася на офіційний повномасштабний фестиваль. «Драбина» на сьогодні впевнено зайняла свою нішу в культурному житті міста. Оксана Дудко, одна з організаторів «Драбини», розповідає про фестиваль, його справжні цілі і його невдачі.



Як народилася ідея фестивалю «Драбина» як фестивалю аматорських театрів?



6 років тому я і кілька моїх друзів навчалися в Університеті ім. Франка на історичному факультеті і грали в аматорському студентському театрі «Або… Або…». З тим театром взяли участь в університетському конкурсі талантів, який так і називається «Таланти Франкового університету». З кожного факультету представляли якусь самодіяльність, а нашу вистави журі вирішило не відзначати, напевно, через сцену мастурбації. І тоді ми вирішили, що треба принципово влаштувати фестиваль, де сцени мастурбації проходили би. Ми придумали фест, який назвали «Драбина», щоб там можна було все. І на початку там і було все: і святе і грішне. Це був трешняковий фестиваль повної свободи.


ви захотіли зробити фестиваль, і що — просто взяли і зробили?



Так, ми просто не думали головою, тому все здавалося дуже просто, не усвідомлювали проблем і їх наслідків, відповідальності. Нас було дуже багато, дуже підірвані люди, ми поселяли театри-учасники фестивалю в гуртожитку університету. До програми першої «Драбини» взяли аматорський театр «Клітка» і ще якихось друзів зі Львова, але так сталося, що туди потрапили і труппи зі Східної України та з інших місць, і фест вийшов умовно загальноукраїнським, було репрезентовано приблизно 7 міст. Фестиваль тоді тривав цілий тиждень і все проходило в студентському клубі, той весь треш, — зараз я не знаю як університет таке дозволив. Було всім весело, ми жили в гуртожитку, забирали у студентів ліжка, віддавали акторам.

А які були вистави?

Коли ти граєш в театральній студії і не бачив багато спектаклів, походив тільки у львівські театри, і тобі сподобалося, то з того, що ми привозили дещо було навіть дуже непогано. Але найкращою була атмосфера тотальної вседозволеності. У нас була ідея показати, що існує хороший аматорський театр, що самодіяльність також може бути дуже цікавою, яскравою і новаторською, про професійні театри ми не думали взагалі, вони нам подобалися, але були скоріше константою. Аматорський театр, нам здавалося, перебуває на території експерименту і пошуку.

Фестиваль був студентським вибриком, як він трансформувався в більш-менш офіційну історію?

Потім почало ставати нудно у львівських театрах, ми вже зрозуміли, що поза Львовом є інакший театр. Нам захотілося, щоб його побачили і у нас. А ситуація в театральному Львові така, що, умовно, в місті є три театри, репертуар театру Курбаса чи «Воскресіння» кожен вже три рази бачив, ті вистави, що були хорошими вони й лишилися хорошими, але рідко з’являються нові якісні спектаклі. Мені в театрах Львова вже не цікаво. В стабільних львівських театральних гравцях нічого не змінюється, був 6 років тому театр «Воскресіння», і театр Курбаса, і залишилися. І Заньковецької та Оперний теж, слава Богу, стоять. Є один театральний фестиваль «Золотий Лев» — все. У Львові нічого не змінюється, немає прем’єр, немає гастролів, приїжджає Віктюк і то раз на рік. Вам нудно в Києві, нам нудно у Львові.

Тому логічно, що з нашої печалі за хорошим театром, за драйвом і подіями, наша хуліганська витівка виросла в фестиваль, яким ми намагалися заповнити ту митецьку порожнечу.

Так ми і стали робити самі собі і нашим друзям щорічне свято.

Де ви брали кошти?



Це був якийсь туман, все було хаотично. На початку ми селили акторів в університеті по три гривні 40 людей, харчували в профілакторії — і це було весело та сердито. Ми навіть якось з міською владою співпрацювали, але я не пам’ятаю через кого, як і з ким. Просили батьків скинутися по 200 грн. нам на фестиваль.

Яким чином вдалося вивести фестиваль на більш-менш професійний рівень?

Так не вдалося ж. Вийшло так, що перший фестиваль пройшов на спонтанності і новизні задуму, все було дуже добре. Другий же фест видався песимістичним, через невеселі постановки, але театрів побільшало. Збільшилась кількість не лише учасників, а й самих аматорських театрів. Ми орієнтувалися на львівські трупи, і вже на третій фестиваль нам зголосилося 25 місцевих аматорських театрів. І ми розуміли, що за рахунок фестивалю кількість театрів зросла в 5 разів, але щоб показати на «Драбині» кілька труп ми влаштовували щось на кшталт відбіркового туру в клубі «Лялька». І, звісно, ми тішилися що учасників 25, але з’являлася страшна печаль, що вони всі дуже-дуже низької якості. І з того всього вийшло, що треба запрошувати класні театри, а якщо класні, то вони вже не аматорські в переважній більшості. А власне хороших труп, які позиціонують себе як аматорські дуже-дуже мало. Одним словом, зараз ми змішали грішне з праведним, і аматорські, і професійні, і театри-студії… і відчувається, що треба якось впорядкувати цей хаос.

У нас була чітка ідея. Спочатку, то була забава, потім ми постановили, щоб аматорські театри мали пристойніший рівень, треба, аби вони були потрібні хоч комусь. Ми сподівалися, що за кілька років фестивалю з’явиться хоча б один класний аматорський театр у Львові. А на сьогодні я можу сказати, що нам не вдалося особливо розвинути аматорський рух. «Драбина» не виконала своїх завдань.

Але ж фестиваль за вашими словами за 6 років існування таки збільшив кількість аматорських театрів у Львові, і в Україні…

Він принаймні їх зактивізував. Але аматорські театри досі у нас не потрібні нікому, окрім них самих. Звісно так і має бути, але на якомусь етапі, щоб ставати кращими вони мають зрозуміти, що вони потрібні ще якійсь мінімальній кількості людей. Фестиваль і є та мінімальна критична маса людей, завдяки якій аматорський театр відчуває себе потрібним. Хіба що в такому плані «Драбина» допомогла, але щоб вони стали кращими чи гіршими — на жаль, ні.

Коли після першого фесту почали до нас зголошуватися різні за статусом театри, на третій «Драбині» постало питання: аматори ті театри, що приїжджали чи ні. Вийшла гостра дискусія, майже сварка про те, що таке аматорський театр, як він існує в Україні, а як в Польщі, в Росії. Ми заплуталися остаточно чи у нас фестиваль аматорських, чи професійних театрів, оскільки ми так і не змогли надати чітких дефініцій аматорському театру.

На четвертому вже фестивалі ми сказали, що робимо просто театральний фестиваль неакадемічних театрів. І оскільки ми досі не можемо визначити межу між професійним та аматорським театром, тому маємо кашу, а в такому випадку важко зробити щось добре. Зараз у нас на фестивалі кілька окремих програм, є програма аматорських театрів, є театрів студій і є професійних театрів. Але все це тяжко між собою взаємодіє, тому зараз ми або всю цю всю історію припинимо, або серйозно реформуємо. Чесно, остаточно ще не вирішили, але на «Драбину» чекають кардинальні зміни.

Розкажіть, що таке в Україні, зокрема у Львові, робити свій фестиваль?

Можна трьома способами відповісти. Перший — в Україні все погано, нема грошей, театри обдерті і нікому це не потрібно. Другий спосіб — все кльово, всі нас підтримують. А третій — то реальність, найгірше. Аби було все погано — припинили б, було би добре — робили б все дальше. А то кожного року і не погано, і не добре. З одного боку, є багато позитиву: нові партнери, знайомства, контакти, зв’язки, поїздки і т.д. З іншого — брак інфраструктури, брак грошей, неможливість привезти дорогі добрі театри.

Але спонсорів ви собі знайшли?

Ми знайшли партнерів, добрих людей. Фестиваль тримається винятково на добрих людях. Це по-перше, якісь фонди, які нас підтримують, вони дають мінімум, щоб наприклад, можна було би зорендувати приміщення театрів для вистав. Потім є партнери, які погоджуються на знижки. Спонсорів в прямому сенсі цього слова, щоб нам прийшли і витягли 100 тис. грн. з кишені на фестиваль — таких немає. Багато фестивалів ми проводили на свої ж кошти, зокрема цьогорічну «Драбину» ми так і провели. А є ще така штука як постфінансування, хоча це велика проблема, наприклад, за липневу драматургічну Драму.UА ми досі чекаємо грошей.

Як до фестивалю ставиться львівська влада?

Прекрасно ставиться. Львів сьогодні розвивають як культурну столицю, як місто фестивалів, щось на кшталт Едінбургу. Це серйозна промоційна кампанія міста, за рахунок культури планують розширити туристичну сферу, щоб не тільки старенькі будиночки розглядали. І це вперше з’явилася така нагода, що місто має свою грантову програму і ти можеш подаватися на неї. Є конкурс проектів, де ти можеш подати маленький або дуже маленький проект і той проект може перемогти. Оскільки місто не дає тобі великі суми грошей 300–400 тис. грн., тому сюди подаються дрібні організації. Ми вже два роки існуємо на такому гранті від міської влади. Але «Драбина» — це маленька організація, ми не функціонуємо цілий рік, у нас немає офісу, де сидять 1–5 працівників і займаються фестивалем. Ми існуємо абстрактно, в інтернеті, і нас не знайдеш, якщо втечемо. І коли ми виграємо цей конкурс, то насправді отримуємо тисячу і одну бюрократичну перешкоду, аби отримати кошти. Нам дають папірець, де написано, що ми перемогли в конкурсі, але гроші нам не дають, від нас вимагають, щоб ми спершу провели фестиваль, а потім нам дадуть, а насправді можливо дадуть. З одного боку, «Драбину» підтримують, а з іншого, ми від Львівської влади бачили поки що лише гарантійні листи. Виходить, що ми маємо прийти до театру показати цього папірця і сказати, що гонорар прийде потім. Це проблема не тільки Львівської міської ради, а системи, загалом. Єдине на чому ми насправді тримаємося це на власній репутації, ще ні разу такого не було, щоб ми комусь не повернули гроші, тому у нас звісно є стабільні партнери, які готові чекати, але з більшістю такий номер не проходить.

Ми вже говорили стосовно львівської публіки, і ви зауважили, що вона «непевна», що з нею не так? Мені часто розповідають про якісь дикі вибрики львів’ян на тому ж Віктюці. В чому тут справа?



З львівською публікою все дійсно якось дивно. З одного боку люди ходять на «Драбину», це означає, що смаки організаторів мінімально співпадають зі смаками тих 300–400 людей, які приходять на вистави. Але з іншого боку, коли ти береш різні вистави, і свідомо береш якісь спектаклі слабші, то вони сприймаються позитивніше ніж ті, що, на мою думку, варті були би більшої уваги. І цей постійний ефект несподіванки створює мені як організаторові дискомфорт. Я боюся робити фестиваль на великій сцені, бо просто не вгадаю який театр львів’яни не сприймуть. На якісний театр львівська публіка реагує незрозуміло. До того ж львівських театралів, які ходять на вистави крім студентів, на «Драбині» не побачиш, бо наш театральний бомонд не піде на «поганий» аматорський театр, ніколи. Навіть якщо у нас грає «Вільна сцена» — тоді «Вільна сцена» теж поганий аматорський театр. А потім цей же театр буде виступати на «Золотому Леві» і весь місцевий бомонд зійдеться на цей «чудесний, один з найкращих театрів в Україні».

В театральному Львові є упередження стосовно фестивалю «Драбина»?

Не те щоб упередження, але вони кажуть, що ми класні аматори, і хай ми собі там займаємося нашою аматорською справою, але лише вони самі творять театральне середовище. І це великий позитив….

Позитив?


Так, нам ніхто не заважає, ніхто не розповідає яким має бути театр. Ми собі самі можемо вибирати, що ми хочемо привезти, а чого не хочемо.

Матеріал вперше було опубліковано на сайті Polit.ua


Другие статьи из этого раздела
  • «Неделя актуальной пьесы»

    Ежегодный драматургический фестиваль. Фестиваль проходит в режиме режиссерских читок украинской и зарубежной актуальной пьесы.Цель фестиваля: поддержка и развитие украинской современной пьесы, введение ее в мировой драматургический контекст. Основная: актуализация современного молодого драматурга, режиссера, актёра, зрителя.
  • Кінець удавання: мапи ідентичності українського (а)театру

    Огляд кількох вистав, що змінюють деяке розуміння можливостей театру
  • Театральная Польша

    Сегодня Польша — одна из самых сильных театральных стран Европы. Со средины 90-х здесь созрело и вышло в свет мощное поколение режиссеров, драматургов и актеров. Обновившись, творческие элиты, пополнились такими популярными в театральном мире именами как режиссеры Кшиштоф Варликовский, Гжегож Яжина, Ян Клята, драматурги — Дорота Масловская, Павел Демирский и другие.
  • Танец Буто: твоя важность отменяется, или другая дорога на гору Фудзи

    Концептуально задачу Буто можно описать так — убрать свое «Я» из центра мира. Человек ведь воспринимает себя как центр миропорядка. В эпоху Возрождения была сформулирована идея о том, что человек — самоценен, а его жизнь — уникальна, и это легло в основу гуманизма. В Буто — все наоборот — человеческая жизнь не является ценностью, твоя важность отменяется. И все тренинги служат тому, чтобы ты принял это не умозрительно.
  • О современной драматургии. О документальном театре. О тех, кто после Леся Курбаса…

    Этой зимой в Киеве с выездной программой побывал фестиваль памяти Всеволода Мейерхольда «Февраль/Лютий», учрежденный херсонским и московским центрами им. Мейерхольда и проводимый ежегодно в Херсоне. Проходил фестиваль под руководством режиссера Андрея Мая и социолога Николая Гоманюка.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?