Роман Мархоліа: «Завдання мистецтва – примирити, згладити ситуацію, не роздмухувати конфлікт»

 

Про Льва Толстого і Тараса Шевченка, нову постановку і театральну критику, а також про розвязання конфлікту між Україною та Росією

 

 

Текст: Яр Левчук

Фото: театру імені Івана Франка, Романа Мархоліа

 

Граф Толстой дав світу багато ідей та афоризмів. Мабуть, немає сфери в житті, про яку не написав чи не висловився би глибоко віруючий мудрець. Серед його романів, повістей, релігійно-філософських трактів, є місце й для драматургії. Найвідоміша його незакінчена п’єса «Живий труп», опублікована посмертно, стала візитною карткою Льва Толстого у світі театру. Десятки вдалих і не дуже кінореалізацій драми, постановки на європейських сценах, а потім і інтерпретації толстознавців, журналістів, критиків. Уся ця хвиля докотилася нарешті й до України. Насамкінець в головному українському театрі відбулася премєра «Живого трупа» (переклад Бориса Тена). Франківці вже давно планували втілити цей задум на сцені, але здійснився він лише нещодавно.

 

Романе Михайловичу, чим для вас актуальні толстовські ідеї?

Толстой фігура могутня. На мій погляд, відповідає сучасності, часу катаклізмів, глобальних перемін, які переживає весь світ. І в цьому небезпечному, складному періоді його відчуття пограниччя дуже резонує з тим, що ми зараз переживаємо. Звісно, цікаво, як такий гігант думав, відчував своє сучасне життя. На жаль, як говорив Іван Кронштадтський: «Яким би сильним не був Лев, але впав». Такий момент дуже тривожний і цікавий у Толстого. Мені здається, що ті процеси, які відбувалися в минулому столітті і зараз дуже сильно римуються. Тому його життя і творчість дуже актуальні. Коли відбуваються соціальні катастрофи, це все чітко позначається на сімейних, побутових, психологічних деталях життя людей. Усе находиться в русі і одне на одне впливає. Тобто це цікаво в Толстому.

 

Чи співвимірні два генії: Льва Толстого і Тараса Шевченка? Можемо їх порівняти поза контектом?

На жаль, дуже мало знаю Шевченка. Толстой мені видається трагічною фігурою. Тарас Шевченко не занепав духом, вистояв. Він все-таки фігура яскрава, зі своїми пристрастями, його кінець світлий. А в Толстого темний, і це багато в чому їх відрізняє.

Не сказав би, що в нього все було так світло в житті. Тарас Шевченко виходець із низів, часто бідував, сидів у вязниці, був на засланні, в особистому житті в нього нічого не склалося…

Ну, фінал! Він не був таким богоборцем, не так протистояв церкві, як Лев Миколайович. Не писав Євангеліє від Шевченка. Все-таки Толстой сконцентрував на собі дуже багато, як на мене, походив на егоцентрика. А Тарас Григорович Шевченко був борцем, без такого роздутого его, як у російського письменника. Український поет постать більш мяка, ніжна, лірична. А Л. Толстой катастрофічно, на мій погляд, духовно занепав. Вони різні по тональності, інтонації.


Репетиції драми "Живий труп" за Л. Толстим, премєра якої недавно відбулася в столичному театрі Франка, проходила під час української революції. Вас не налякали вибухи, стрілянина на Майдані? Як революційний контекст уплинув на постановку?

Я в думках порівнював її з Булгаковською «Білою гвардією». Мені здається, що невипадково я людина із Севастополя, Москви ставив спектакль у головному українському театрі, опинився майже в центрі Майдану, біля всіх адміністративних будівель. Буквального впливу я старався не допустити. Але, звичайного, це напруження, яке було навкруги, якось надало більшої ваги цій роботі. В чомусь парадоксально допомогло зосередитися на внутрішніх проблемах, репетиціях. Я був відрізаний від усіх зовнішніх контактів і занурений у виставу, майже не виходив з театру. Нам вдалося створити внутрішню, свою атмосферу, яку зовнішні фактори не зруйнували.

 

Відомі франківські актори відкрилися в нових амплуа. Це ваша заслуга?

Насправді дуже цікава історія. Я приїхав в театр з іншим матеріалом. Давно був задум, я ще з Богданом Сильвестровичем Ступкою розмовляв на цю тему, поставити Ібсена. Але коли я завітав до Києва, на запрошення Станіслава Мойсеєва, побачив реальну картину в театрі, можливості артистів, ця атмосфера мене завела, надихнула на іншу п’єсу. Артистичний потенціал став для мене викликом. Зрозумів, що ці актори здатні до неформальних пошуків нової мови. Вони не вульгарно-академічні, навпаки відкриті, жваві. Франківці, до речі, самі відкрилися по-новому і мене відкрили. Дуже задоволений такою роботою, адже в діалозі ми вийшли на якусь нову естетику. Нам вдалося створити гармонійну реальність, усе-таки це був ансамбль.

Можете порівняти наших із світовими артистами, з російськими? Адже ви чимало їздите світом

Так відразу складно сказати й порівняти. Я закоханий у цих артистів (в театрі імені Івана Франка – Авт.), мені видається, що вони чудові. Звичайно, і в Москві, і в Пітері, і в провінції, і в Прибалтиці, де я там ставлю, бувають артисти дуже хороші. Але що відрізняє українських, київських акторів – вони дуже світлі, наївні, відкриті, надто емоційні. Вони не замучені режисером, у них є інтерес  до життя, до процесу. Українські артисти не такі бюрократи, як в Москві. Тому, що в Москві важко зібрати людей в команду, там багато спокус. В Києві це якось природніше й тепліше. Сама атмосфера і особистості, вони такі не причесані, яскраві. Це виділяє їх, тому що вони професіонали, а з іншого боку вони не знаходяться в такому жорсткому тренді. Вони готові шукати праворуч, ліворуч, направо, наліво, уверх і вниз. В Москві переважає режисерський театр. В Україні тут все мякіше, тут багато акторського, відкритого, тут нема таких сучасних штампів. В Росії домінує ідея жорсткого, деструктивного театру, відчувається, що вона вже набридла. А от позитиву – малувато. Я бачив вистави київського режисера Дмитра Богомазова. Мені дуже подобається, як артисти в нього працюють, в різних його спектаклях, абсолютно несхожих стилістиках. Вони здатні на команду, об’єднання, ця якість їх дуже радує. Спостерігати за таким дуже цікаво.

 

Критики не надто схвально сприйняли виставу. Одні звинувачували її у слов’янофільстві, де Україні відведена роль Малороса. Інші закидали антитолстовство, фріковість, дражливість, начебто це все дизайнерський, неглибокий театр. Як ви це сприймаєте?

Мені здається, що це несерйозно. Ну як сприймаю? Читаю, слухаю. Там нема з чим дискутувати. Розглядати Л. Толстого збоку російської, української, англійської ідеї… Він класик, як Шекспір. Звинувачувати його в якомусь слов’янофільстві смішно. Я думаю, що це політична заангажованість і віяння часу. Розумію соціальні процеси, які у вас відбуваються, тому ніяк на таке не реагую. Думаю, що це просто дуже близька дистанція, аби так судити.


Знову повернуся до порівнянь. Театральна критика в Росії якісніша, обєктивніша, впливовіша за українську?

З критикою в нас взагалі погано у театральному колі. Вона або журналістська, або критики стають продюсерами, поєднуючи якусь свою іншу діяльність з оглядами. Вони тусуються на фестивалях, продюсують їх. А от таких незалежних і професійних критиків дуже мало. Розумієте, нема цього поля. Тому що нема журналів для критиків, їх один, другий та й усе. Нема продукту критичних статей. В Україні є такі фігури, просто країна поменше, і обєктів менше. В Росії їх побільше. В цілому картина театральних критиків нічого не вирішує. В основному вирішують журналісти, тому що гроші в інших руках. Тому це загальні процеси. І там і там погано. Бо в основі лежать гроші, а не ідеї. В цьому корінь бід. Для того, щоб народилася незалежна й професійна критика повинна бути матеріальна база. Статті мають друкуватися в серйозних виданнях і на щось впливати. Наприклад, в Нью-Йорку є троє журналістів, до думки яких прислухається громадськість. Зараз нема таких критиків, які серйозно б впливали на театральний процес. Впливають рекламні інструменти, фестивальна політика, а не думка критиків. Їхня позиція зараз майже нічого не значить, їм не вірять. В якомусь сенсі вони себе дискредитували, бо були і є заангажованими.

 

Нещодавно, на тимчасово окупованій ворогом території під вашим керівництвом та за сприяння Міністерства оборони РФ, відбувся фестиваль військових оркестрів «Війна і мир». Я вважаю, що це дивно, можливо, навіть певне святотацтво проводити такі заходи в той час, коли на Сході України від рук російських найманців гинуть українські військові. Яка ваша позиція?

Ми займаємося театром, мистецтвом. Як на мене, це зовсім невірна позиція спалювати всі мости і відразу переходити на якусь ворожу позицію. Якби від мене щось залежало, то я намагався б поєднати, об’єднати людей, а не розєднати. У нас багато спільного. Під час Кримської війни, коли захоплювали місто, театри продовжували працювати, навіть оперні. Театр жив, грав, мучився. Єдине поле, яке може бути вільним од політичної соціальної конюктури – це театр, мистецтво. Звісно, і він замовкає, коли стріляють гармати, але поки в нас є сили протистояти, потрібно зберегти мир і не переходити на ворожість. Час якось все розсудить. У мене стільки друзів, близьких у Києві, Львові. Все життя пов’язане з Україною, нерозумно рвати стосунки з нею, піддаватися на якісь політичні кон’юктурні моменти. Потрібно спокійніше й терплячіше ставитися до цього, непотрібно істерики. Треба зберегти в собі територію не агресивну, навіть якщо це складно. В тому ж Севастополі не так, як видається збоку, розумієте. Хоча там також зашкалюють емоції. Наше завдання примирити, згладити ситуацію, не роздмухувати конфлікт. Потрібно шукати шляхи діалогу, цей процес дуже складний, але важливий. Я не прихильник революції, бунтів, толстовська ідея непротивлення злу насильством мені близька. Християнство, православя закликає не пропускати в своє серце злобу, ненависть. Потрібно зрозуміти протилежну точку зору, навіть у важких обставинах. Тому це складно зараз, чути таке особливо вам там у Києві, також і в Севастополі. Перше моє бажання – це покликати на фестиваль український оркестр, артистів, щоб маска ворожнечі спала. В цьому році виступали тільки російські артисти, на жаль. Думаю, на Майдан російський оркестр не допустили б, так само і український в Севастополь. Винна у всьому кон'юнктура, вона заважає. Потрібно зламати цей стереотип і шукати  шляхи для зближення, а не розєднання.

 

Режисер Роман Мархолія Режисер Роман Мархолія

У вас є проекти в Росії, де можуть грати українські артисти?

У мене немає постійного місця роботи. Я відгукуюсь на запрошення театрів. Якщо не антреприза, то це театр зі своєю трупою. У принципі маю велике бажання, на противагу сьогоднішній ситуації, створити інтернаціональну команду, включаючи українських артистів. Це те, що зможе нас обєднати, ми чутимемо один одного.


Другие статьи из этого раздела
  • «Пилоболус»: «Мы всегда отвечаем „да“ на поступающие из космоса предложения»

    Робби Барнетт основатель и арт-директор танцевального коллектива «Пилоболус» об авантюрных грибах, силе коллективного мышления и людях, которые их вдохновляют
  • Театр як соціальний проект

    Німецька театральна компанія «Ріміні Протокол» працює в жанрі документального театру, створюючи вистави на межі мистецтва і соціальних досліджень, інформування і рольових ігор. Колектив, заснований Даніелем Ветцелем, Штефаном Кегі та Хельгард Хауг, видозмінив сам підхід до створення театру: авторів, акторів та режисерів в ньому більше немає, сценою виступає дійсність, актори і публіка часто — одні й ті самі люди. Персонажі з підмостків сцени розповідають справжні історії, реальні події перетворюються на вистави
  • Британская сцена: картина из осколков

    Четко сказать, что популярно в Англии, сложно, но у британского театра есть одна яркая особенность — он логоцентричен. Здесь много говорят. В Роял Корт (Royal Court Theatre) так и сказали: «Могут десять минут только трепаться» — дает о себе знать непрерывающаяся со времен самого Шекспира драматургическая традиция.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?