«Останній романтик» Ромео Кастеллуччі: «Театр витісняє дійсність»04 июля 2011

З культовим режисером спілкувався Віктор Собіянський

Вистави провокативного італійця Ромео Кастеллуччі часто сповнені жорстокості та апокаліптичних мотивів, але завжди змістовні і неймовірно прекрасні. Володарю численних нагород, куратору театральної секції Венеційської бієнале (2005), співкерівнику Авіньйонського фестивалю (2008), йому завжди раді на найбільших театральних форумах світу. Так, і цьогоріч вистава Кастелуччі «Проект» J. Про концепцію Лику Сина Божого стала чи не центральною подією Чеховського фестивалю. Днями вона буде показана в Авіньйоні. Не менший резонанс від цього спектаклю очікується восени на Вроцлавському фесті Діалог …


Ромео Кастеллуччі Ромео Кастеллуччі

ви часто повторюєте, що театр — найвищий градус знання. Чи може він у такому разі змінити щось в сприйнятті одного глядача, змінюючи таким чином світ (пробачте за пафос)?

Театр не змінює світ, тому що є антисвітом! Якщо театр є театром, то це означає, що світ, який він презентує, вже змінено, і він змінюється прямо перед твоїми очима. Бути політичним для театру означає бути самому для себе і в самому собі. Театр не бере участі в часі реальності, а, очевидно, існує паралельно. Натомість йому треба створити реальність, яка, в свою чергу, занурена в час і факт часу, тому театр намагається зрозуміти і донести його. Театр витісняє дійсність, припиняє її закони, заміщає її.

Одного разу ви сказали, що фаза режисерського театру вже закінчується. Які тоді, на вашу думку, мають бути головні якості нового театрального лідера?

Концептуальний театр і далі лишається відчутним. Але на його зміну приходить театр глядача — щирого творця, театр префронтальної кори головногу мозку… А загалом театр — це інтимний досвід глядача. Лише його. Справді. Кожна вистава відбувається у ньому, а не для нього. Справжньої вистави насправді ніхто не бачить. Автори і актори не мають до цього жодного стосунку. Доба великих митців і вчителів сцени скінчилася. Митці вже не мають жодного значення. Їх остаточно подолала сила глядача.

«Рай», 2008 рік. Фото Райнауда ДеЛадже «Рай», 2008 рік. Фото Райнауда ДеЛадже

У більшості ваших вистав присутні сцени жорстокості та насильства. Однак ви заперечуєте свою спорідненість із «Теорією жорстокості» Арто…

Я не цитую Арто і не є його послідовником. Я не можу ним бути, бо те, про що він говорив, речником чого він став, стосується незбагненної точки творення, точки найтемнішої, сліпої. Як можна бути послідовником такого? Він — не пророк. Арто копав всередині себе, заплативши за це величезну ціну, і зрозумів раніше, ніж інші, могутність творення і основоположної боротьби з Творцем.

Ваші вистави завжди переповнені світлом і звуком. Як, на вашу думку, сучасні медіа-технології — партнери чи суперники театру?

Я не вірю в використання відео в графічному розумінні або замість сценографії, бо не бачу в цьому сенсу, це неефективно і надто «нудотно».

«Трагедія, що народжується сама з себе» (Tragedia Endogonidia), Авіньйон 2002 рік. Фото Луки Дель Піа «Трагедія, що народжується сама з себе» (Tragedia Endogonidia), Авіньйон 2002 рік. Фото Луки Дель Піа

Як ви розцінюєте художній «плагіат» як частину постмодерного театру?

Плагіат завжди існував. Це одна з форм слабкості. Але це притаманно людині. Та подивимося правді в очі: вже все було зроблено. Усе вже було побачено, подумано, і уявлено іншими. Але ось вам хороша новина: комбінації є безкінечними.

Що для вас цінніше — самобутній театр, чи театр, що перебуває в світовому контексті?

Наголошу тут на одній позиції: театр, який я поважаю, не коментує хроніку світу, він відмежовується від світового контексту. Театр, за який варто боротися, — це театр «відмітний», на межі людського.

Тобто вам не складно уявити сучасне мистецтво без політичних мотивів і безпосередньої реакції на події «за вікном»?

Обов’язок артистів зануритися в соціальність звучить фальшиво. Мені прикро про це говорити, але я не вірю в неодмінну гостро-соціальність мистецтва: театр і так є соціальним сам по собі, так само, як наскальні малюнки в печерах Ласкаукс є соціальним феноменом.

«Трагедія, що народжується сама з себе» (Tragedia Endogonidia), Париж 2003 рік. Фото Луки Дель Піа «Трагедія, що народжується сама з себе» (Tragedia Endogonidia), Париж 2003 рік. Фото Луки Дель Піа

Багато критиків називають вас експериментатором чи новатором сучасного театру. Але, судячи з усього, ви — передовсім театральний філософ. Які, на ваш погляд, функції та естетика сучасного театру?

Я не вважаю себе новатором театру. Хоча й не люблю визначати, чим займаюся. Саме слово «митець» вже мене дратує. Мені подобається думати про митця як про прозору фігуру, яка має намагатися бути мертвою, бо в інакшому випадку виникає проблема стилю… Митець — «митець» — за своєю суттю є крадієм. Так, я волів би, щоб мене називали грабіжником, зловмисником, противником. Може, я романтик?

«Трагедія, що народжується сама з себе» (Tragedia Endogonidia), Авіньйон 2002 рік. Фото Луки Дель Піа «Трагедія, що народжується сама з себе» (Tragedia Endogonidia), Авіньйон 2002 рік. Фото Луки Дель Піа

Переклад з італійської Марисі Нікітюк.

Друкується зі скороченнями.

Повну версію інтерв’ю читайте восени у Ч. 2 № 6

наукового вісника «Курбасівські читання».

Особлива подяка за сприяння в організації інтерв’ю Енріко Пітоцці.


Другие статьи из этого раздела
  • Киевская Пектораль 2011

    В 19-ый раз в Киеве вручили театральную премию «Киевская Пектораль», сделав это современно, и даже изыскано. Не было ни традиционных украинских песен и плясок, ни подслащенных баритонов ведущих, ни самодеятельных номеров. В этом году, за исключением нескольких стихотворных эпизодов (с участием Богдана Бенюка), артисты театра им. Франко не сотрясали сцену патетическими ямбами и хореями.
  • Хореограф в екзилії

    «Я ламаю ритм музики як такий. Я пробую відчути композитора. Хореографи, як правило, чують лише головний ритм, а я чую нюанси. І я вибудовую паралельний ритм, який доповнює чи створює музику з пластики та звуків». Сергій Швидкий — український хореограф-експерементатор. Балетом почав займатися з 10 років. Був вимушений виїхати з України до Канади, де і проживає по нині. Працює шофером лімузина, ставить фігурне катання, набігами приїздить до України. Привозить спектаклі апробовані на Міжнародних фестивалях, такі як «у полоні Кармен у полоні»
  • Пам’яті театрального романтика

    Щось компанія Там все кращає і кращає, а тут — відповідно — гіршає… Помер Богдан Степанович БЕРЕЗА — директор, художній керівник, янгол-охоронець Волинського обласного театру ім. Т.Г. Шевченка, якому він віддав майже 25 років з відміряних йому 62-х

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?