Премія на чотирьох18 апреля 2008

Інтерв’ю з Ганою Липківською,

колишнім експертом Київської Пекторалі,

що добровільно відмовилася від своїх обов’язків

розмовляла Марися Нікітюк

Я пішла з експертної групи, бо не можу погодитися з тим, що моя функція в театральному просторі Києва полягає тільки в тому, щоб вчасно заповнити папірчик, який мені видали, не маючи жодного впливу ані на процедуру, ані на підрахунок голосів.

Організація Пекторалі

Премію було організовано в 92-му році Спілкою театральних діячів та Управлінням культури. Вона мала стати фаховою премією суспільної ваги, до якої причетна громадськість, адже Спілка театральних діячів — громадська організація. Але сьогодні премія фактично перетворилася на міжсобойчик, де освоюють бюджетні кошти, прикриваючись іменами членів експертної групи. Визначення лауреатів є абсолютно кулуарним рішенням Оргкомітету, який складається з чотирьох осіб: двох чиновників СТД та двох чиновників з Управління культури.

Всі експерти таємно заповнюють експертні листи, потім Оргкомітет підраховує результати, які перевірити ніяк не можна. Це абсолютно закрита процедура. Жодні пропозиції експертів, театрів, громадськості щодо покращення організації премії, зокрема, надання їй прозорості, не враховуються. Це оргкомітет мотивує тим, що зміни суперечать положенню про Премію, яке також ухвалювалося кулуарно, змінювалося без жодних узгоджень з громадськістю, і нікому не показувалося в повному обсязі.

Валентина Заболотня намагалася перевірити результати другого етапу голосування, але це майже не можливо. З експертних листів були вирізані прізвища та підписи експертів — прямо таємниці мадридського двору.

Мотиви експертів та оргкомітету не співпадають

У нас з оргкомітетом не збігаються цільові настанови. Ми як експерти хочемо, щоб ввійшло більше вистав, було створено більше номінацій. А оргкомітету потрібно, щоб було тихо і смирно, і щоб усі вчасно заповнювали експертні листи. А потім все це тихо підрахувати, влаштувати церемонію і написали в звітах, що церемонія коштувала, припустімо, 150 тис., коли реально вона коштувала 50, а решту 100 тис. у відкат. Це класична схема невідповідності інтересів чиновників і громадськості.

«Ми не просимо більше грошей, просимо більше часу, щоб додивитися все» «Ми не просимо більше грошей, просимо більше часу, щоб додивитися все»

Інформаційна ізольованість Премії

Коло претендентів має визначатися якнайшвидше, претенденти мають рекламуватися. Це можливо через газети та інтернет-ресурси, можна було би робити рекламу виставам-номінантам. Але є хитра річ в тому Положенні про Премію, яке оргкомітет собі намалював: експерт не має права висловлюватися стосовно претендентів та номінантів, поки не вручено Пекторалі. Але ж я критик, хіба я не можу в пресі сказати, за які вистави я буду голосувати? А виявляється, не можу, так в положенні написано.

Але ж по суті чесно проголосовано чи ні, все одно можна проробляти фінансові махінації з остаточним концертом. Чому, на вашу думку, тоді Оргкомітет наражається таки на скандали і неприємності з експертами?

Це потребує зусиль, їх схоже цікавлять зовсім легкі гроші. Ми приходимо до них і кажемо, чому ми маємо визначитися з остаточним колом претендентів до 15 січня, коли вручення аж 27 березня, а нам стверджують, що так написано в Положеннях. Дайте нам можливість ще місяць попрацювати за ті ж самі гроші (2000 грн. за рік напруженої роботи). Але «в положеннях так не написано». До речі, ніхто ніяких письмових контрактів з експертами так і не підписав.

Альтернативна премія

Свого часу Сергій Васільєв та Віталій Жежера намагалися створити Премію «Київський Рахунок». Але знайти спонсорські гроші їм вдалося лише раз. Заболотня придумала свою премію імені Бучми «Бронник», яку вона вручатиме раз на рік. Але це теж не діло, Премія — це справа держави і Спілки Театральних діячів. Я в даному разі покладаюся лише на зміну влади в місті. Якщо прийдуть інші люди, можливо, з ними вийде поговорити так, щоб вони тебе хоча б послухали.

Нема національної премії

Окрім «Пекторалі» в Україні є ще кілька регіональних премій, а загальнонаціональної немає. Свого часу, коли Оксана Білозір стала міністром культури, то почався час шалених ініціатив. Серед них була і пропозиція створення національної театральної премії. Навіть розробили механізм такої премії.


Мали б їздити по українським театрам експертні групи, попередньо прем’єрні спектаклі можна було б і на відео переглядати — для фахівця цього достатньо. І не гроші видавати переможцям, а фінансувати їх наступні постановки і тиждень показувати вистави-лауреати в Києві. Але поки не відбудеться усвідомлення, що театр і культура загалом — це обличчя нації, подібні ініціативи лише прожекти.


Другие статьи из этого раздела
  • Коммуналка для Театра

    21 января 2011 года в Киеве, в  «Дворце Украина», презентовали новую театральную сцену для бездомных театров, и театров, которые ютятся на чрезвычайно малых квадратных метрах. Проект создан спонтанно без какой-либо государственной директивы, без особой поддержки, собственно, из необходимости, из безнадежности, из безысходности и на энтузиазме. Новую театральную площадку образовали в пресс-центре «Дворца», назвав «Малой сценой»
  • Сontemporary dance

    Марина Лымарь — перформер, хореограф и педагог contemporary dance. В Днепропетровске у Марины есть своя танцевальная школа, носящая название «Другие танцы», а также она является директором-продюсером международного фестиваля современного танца и перформанса «Свободный танец». Уже шестой год подряд совместно с посольствами разных стран в Украине Марина Лымарь организовывает фестиваль contemporary dance. Словосочитание это адекватней вскего не переводить дословно, а прибегнуть к общепринятому среди специалистов термену «театр танца». С тем, что такое «Театр танца» в Украине знакомы мало, об этом и о фестивале «Свободный танец» и рассказывает Марина Лымарь
  • Баса Джаникашвили. О грузинском театре

    Театральная Грузия сегодня чрезвычайно зависима от зрителя. Предлагая прямолинейные и пошлые постановки, отмеченные вульгарным юмором «ниже пояса», режиссеры утверждают, что их основной задачей является — вернуть зрителя в театр.
  • Хороший критик — смирный критик

    Одно из самых распространенных отечественных заблуждений: нынешняя театральная критика стала слишком острой, наглой, временами прямо-таки хамской. То ли дело критика прежних лет. Вот тогда были мыслители, а не щелкоперы. Они пытались вникнуть в замысел художника, они вели с ним уважительный разговор, они помогали ему понять самого себя. Для них искусство (и художник) было свято, для нынешних — ничего святого нет

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?