Провокація ідеї. Йоанна Віховська про постдраматичний театр18 декабря 2014

Teatre.ua публікує уривки з лекції польської критикині, прочитаної на «Тижні актуальної п’єси»

Фото: wiadomosci24.pl


Я не збираюся розповідати про постдраматичний театр цілком, бо неможливо зробити це за півтори години. Є однойменна книга Ганса-Тіса Лемана, що систематизує цю теорію. Моя лекція черпає матеріал переважно з неї.

Термін «постдраматичний» – це передусім спроба класифікації з боку критиків. Термін, який мав би описати нові театральні явища. Але шукаючи визначення, ми робимо спробу впорядкувати дійсність. Постдраматичний театр тим часом намагається вирватися з будь-яких таких спроб. Цей термін класичний театр використовує як прикре прізвисько. Постдраматичний театр – це хаос і вседозволеність, і це визначення, як видається, підходить до всього (так буває з книгами з психіатрії – читаєш про симптоми депресії, і всі знаходиш у себе). Але коли усе можливо – усе втрачає вартість. Між мистецтвом та псевдомистецтвом зникає будь-яка різниця.

Я не хочу, щоб щось із того, що я скажу, ви сприймали як рецепт. Ці приклади не можна розуміти як модель, до якої мають звернутися всі. Я не трактую постдраматичний театр як зразок найкращого театру, такого, що має бути скрізь. Але ми можемо сказати напевне, що це модель, яка ставить під сумнів ті традиції, що вже існують. Йдеться про те, як розширити поле, на якому оперує театр. Адже це одне із найбільш консервативних мистецтв, він найповільніше реагує на дійсність, є дуже пов'язаним із міщанською культурою – навіть театральні будівлі часто дуже нагадують музеї.

Мені доводиться говорити про постдраматичний театр на фестивалі для драматургів, який презентує продукт у формі читань. Це дуже строгий і більш-менш передбачуваний формат. Люди, що читають, мають обмежену автономію, і акцент робиться саме на презентації, а не на створенні простору спільного досвіду. Можна сказати, що постдраматичний театр тут перебуває на протилежному полюсі. Єдине спільне – це заперечення ілюзій. Ніхто в цій ситуації не вдає, що на наших очах твориться світ, у який ми маємо повірити.

Постдраматичний театр ставить під питання драматичний текст як основу вистави. Текст у такому театрі виходить за межі п’єси, це текст у широкому значенні – текст культури чи поп-культури, скульптура, тіло актора, відео або імпровізація. Це також може бути філософський трактат або пост з Facebook. Ідеологія ж класичної драми виходить з того, що світ є цілісним і впорядкованим, і що це можна передати у театрі за допомогою мімезису, наслідування, логічної конструкції.

Замість фабули у постдраматичному театрі – дійство, діяння. Воно не підпорядковується жодній логіці. І замість цілісного героя, що має психологічну мотивацію, в якому можна впізнати себе, є постать з фрагментів, дії якої не мають жодного підґрунтя. З’являється автономія актора, що несе центральне значення. Актор більше не перевтілюється, а виставляє свою тілесність на показ.

Такими є, скажімо, постановки Яна Ловерса та Needcompany. Вони працюють разом вже дуже давно і мають як драматичний, так і танцювальний досвід. Про цю виставу, фрагмент з якої я зараз покажу, «The art of entertainment» 2011 року, вони самі пишуть так: це чорна комедія про актора, що втратив пам'ять і хоче накласти на себе руки, бо пам'ять була мостом між його душею та роботою. Логічний розвиток дії тут відсутній, і є автотематичний мотив – що таке театр в очах глядача.

Постдраматичний театр не взявся нізвідки. Багато чим він завдячує авангардистам: Брехтові, Арто, Аппіа. Якби Курбаса у світі знали трохи краще, він теж був би у цьому переліку. Театр – це акт конфронтації, а не акт видимої таємної участі в іншому світі. Трагедія Гамлета відбувається насправді не у Данії, а у конкретному театрі. У конкретний вечір у конкретній ситуації, між тими, хто грає і тими, хто дивиться.

У цій наступній виставі, «Quizoola!» від ForcedEntertainment, беруть участь троє акторів. Вистава триває 24 години, тож на сцені постійно двоє, поки третій відпочиває. Перерви можуть робити лише глядачі. Між цими двома постійно триває діалог, де один запитує якісь заздалегідь написані питання, а інший, відповідаючи, імпровізує. І постійно є деяке напруження, адже глядачі не знають, правдиві ці відповіді чи ні.

 

Учасники співіснують з акторами протягом тривалого часу, і згодом відчуття гри зникає. Виникає втома – з обох боків, коли поступово усі виснажуються, цей клоунський грим стікає разом з потом. Це помітно. І з часом це перетворюється на процес слідкування чи то за якоюсь садомазохістичною грою, чи то за інтуїтивним зв’язком між двома людьми. Важливо, що думка у такій виставі народжується тут і зараз, навіть якщо частина питань приготована заздалегідь. Ці питання, до речі, стосуються дуже різноманітних речей: як політичних поглядів, звичок, побуту, так і сутності самого театру. Вони постійно змушують нас думати: де ми знаходимося? Що ми тут робимо? Ким є глядач? І це не якийсь езотеричний театр для театралів. Підтекст, до речі, є у самій назві колективу – «Вимушена розвага». Чи знаходяться ці двоє акторів там з власної волі, чи їм лише потрібен цей продукт? І тут, відповідаючи на питання про те, чи потрібна акторська освіта для такого театру, треба сказати, що саме такі вистави і вимагають від нас розсунення меж театру та компетенції, яку можна здобути не лише в університеті.

Ось фрагмент зі ще однієї вистави цієї групи. Вона теж триває дуже довго, і основною темою є процес називання людьми певних речей.

Наскільки такі роботи затребувані? Це вічне питання людей театру. Якщо ми вирішимо, що за будь-яку ціну маємо вижити, то нам не залишиться нічого, окрім як робити фарси чи шкільні вистави. Інший шлях – це від початку працювати з людьми, яких ми хочемо бачити у залі. І переконувати, що такий театр теж має право на існування. ForcedEntertainment працюють у Британії, а тамтешній театр дуже сконцентрований на тексті, на драмі. І на цьому тлі їхні вистави – це божевілля. У 80-х вони мали перетерпіти, і перетерпіли. Зараз це одна із найвідоміших театральних труп. І вони постійно вигадують щось нове.

Тут не йдеться про провокацію звичаїв. Радше про змушення до реагування. Це провокація ідеї. Постдраматичний театр позбавляє вас почуття безпеки, змушує сумніватися. Але насправді це лише перша відповідь на питання, що це таке.


Другие статьи из этого раздела
  • Клим: «Нет нации — нет театра»

    Один из признанных лидеров ново­го русского театра, он в начале 90-х последним покинул блиндаж легендарных экспериментальных Творческих мастерских в Москве. Говорят, когда изнуренные неустро­енностью, нищетой и безвестностью мастерскую Клима оставили послед­ние актеры, он продолжал выпол­нять ежедневные тренажи в оди­ночестве. Скорее всего, это миф. Показательный, однако.
  • Алексей Лисовец: «Жить без совести»

    Алексей Лисовец, один из ведущих режиссеров Театра на левом берегу Днепра поставил спектакль по пьесе Луиджи Пиранделло «Куда подует ветер» о том, что происходит с людьми, которые живут без совести
  • Итальянский port-royal в Украине

    30 марта концертом в киевской «Кинопанораме» стартует европейский тур итальянского музыкального проекта port-royal. После триумфального релиза альбома Afraid To Dance в 2007 году port-royal занял свою позицию в ряду таких легенд пост-рока, как шотландцы Mogwai и исландцы Sigor Ros и электронных новаторов вроде немца Ulrich Schnauss (с ним port-royal более всего связывает shoegaze-звучвание). Однако творчество port-royal хорошо иллюстрирует главную тенденцию современной музыки, когда стиль музыкального явления невозможно обозначить при помощи даже трёх стандартных определений
  • The Living Theater — досвід театру непокори…

    The Living Theatre — класичний зразок політичного театру — заснований у 1947 році студенткою Джудіт Маліна, емігранткою із Німеччини, та Юліаном Беком, художником-експресіоністом із Нью-Йорка. У різні часи в його складі були як зірки Голівуду, так і звичайні волонтери без акторської освіти, але всі його учасники прагнули впливати на соціальну та політичну дійсність.
  • Гример без грима

    До того, как я попала в театр, у меня было несколько профессий. А, когда я пришла в театр и начала работать художником-гримёром, поняла — я на своём месте. Ещё со школы я занималась в театральных кружках, участвовала в спектаклях. Режиссёры советовали идти учиться, но что-то меня останавливало.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?