Румунський досвід альтернативного театру10 января 2010

Міжнародний огляд

Вікторія Миронюк

Як не дивно, але українському театральному глядачу (режисеру, актору) більше відомо про те, що відбувається у Великобританії чи Німеччині, аніж про досвід найближчих сусідів. Польща, Угорщина, Словаччина, Молдавія, а понад усе Румунія — є сліпою плямою не лише для наших акторів і режисерів, але й для театрознавців. І якщо польські та угорські театри іноді приїжджають до нас на фестивалі, то решта країн через закритість України для нас майже — Гондурас.

Прохолодні політичні стосунки між Україною та Румунією позначилася і на театрі: румунські трупи не приїжджають до України на гастролі, режисерів не запрошують ставити свої вистави, бракує спільних акторських майстер-класів. І про це доводиться шкодувати, тому що румунська альтернативна сцена є надзвичайно перспективним і корисним досвідом самоорганізації та автономії.

У Румунії помітна тенденція до створення самостійних театрів, що мають невеличкий, але цілком самостійний бюджет. Такі альтернативні театри розміщуються у підвалах, на дахах, в кафе, а іноді домовляються із академічними театрами про невеликі сцени. Таким є театр Aualeu із Тімішоари, який після тривалого перебування у гаражі вирішив заснувати кафе, яке в перервах між виставами давало би постійний прибуток та дозволяло займатись виключно театральною діяльністю. Кафе знаходиться у невеликому затишному будинку в центрі міста. «Театральну залу», кімнати для відвідувачів кафе та подвір’я актори оформлювали самостійно, зносячи різні дрібнички із дому. На стінах — полиці із книгами про мистецтво, на маленьких столиках — свічки, а за барною стійкою — самі актори. Із домашньої атмосфери кафе глядач органічно перетікає у театральну залу, де показують серйозні вистави для дорослих або лялькові спектаклі для глядачів різного віку.

Столичний театр Luni de la Green Hours демонструє свої вистави у арт-кафе, яке для колективу є вигідним комерційним партнером. Тут із другої половини дня панує богемний балаган: глядачі палять дорогі цигарки, дегустують коктейлі та голосно коментують гру акторів. Така поведінка є неприпустимою для академічного театру, що звик тримати своїх глядачів у тишині та темряві, але тут — комунікація відбувається на всіх рівнях. Театр Luni de la Green Hours прагне утвердити інший спосіб спілкування із своєю публікою — за допомогою взаємної провокації. Чітких меж прийнятної поведінки тут майже не існує: і глядачі, і актори мають бути готові до незапланованих випадів. Молоді актори прагнуть інновацій, не бояться шокувати, хочуть навчити сприймати театр по-новому. Через це більшість вистав у репертуарі театру належать до нової драми, яка є дуже гнучкою для експериментів.

Ще одним прикладом румунської клубної театральної діяльності є індивідуальні виступи акторів, які у перервах між репетиціями розминаються у коротких «шоу», що показують в арт-клубах та різних богемних забігайлівках. Як для актора, так і для розважального закладу такі союзи мають спільний комерційний інтерес: для клубу — це культурна програма на вечір, для актора — професійний досвід і можливість мінімального заробітку. Молоді акторки ставлять так звані one woman show, короткотривалі постановки (до півгодини) з мінімальним реквізитом.

Критичне резюме

Таке ефективне існування театрального андеґраунду, як в Румунії, поки що, на жаль, маловідоме в Україні. Молоді українські театральні режисери часто йдуть у більш прибутковий бізнес, перекваліфіковуючись у кліпмейкерів чи в інших творців маскульту. А ті, в кого ще залишилась хоч якась доля голої ініціативи та молодого запалу, ставлять напіваматорські вистави у приміщеннях на кшталт Культурно-мистецького центру НАУКМА. Але цей оптимізм згодом вигорає, і на горизонті залишаються театри, які зуміли вкорінити себе у комерційний потік, якість яких залишає бажати кращого. Для того, щоб запозичати ефективні схеми розвитку незалежних культурних закладів треба створити спільний простір для театральних дискусій та конференцій, а також для обміну важливим досвідом. У цьому напрямку повинні працювати міжнародні мистецькі резиденції, воркшопи для акторів та режисерів, а також спільні роботи між румунськими та українськими театральними діячами. І для початку українській стороні треба позбутися мовного бар’єру та нарешті вивчити англійську.


Другие статьи из этого раздела
  • Не сотвори симулякр. Работа критика

    Одна из проблем современной театральной журналистики сегодня — это доминирование рецензии-анонса над рецензией-анализом. Можно говорить о различных тому причинах: объяснять все массовым читателем, извинять равнодушным к искусству спонсором или рекламодателем, аргументировать, наконец, высокой скоростью информационного обновления. Однако можно упомянуть также о негласных стандартах глянца, которые генерируются определенными личностями, мягко говоря, далекими от аналитики, искусства, да и, по большому счету, от настоящей журналистики. И, может быть, последнее как раз и является подлинной причиной растиражированного «облегченного» информационного продукта.
  • Турецкий театр. Досье

    В Турции есть национальные (государственные), муниципальные и частные театры. На общей театральной карте преобладает репертуарный театр. Главное управление Национального театра находится в Анкаре, а Национальный театр Анкары является — центр всего сегмента государственных театров
  • Львівський театр ім. Леся Курбаса. Володимир Кучинський: пряма мова

    Театр Курбаса з’явився в карнавальний час, у постмодерні 80-ті, з притаманною їм енергією руйнації. Це було напередодні кінця радянської епохи, коли країна розвалювалася, а ті хто її розвалювали були наділені шаленою енергією руйнацією. З цієї енергії наші вистави були неймовірно азартними, вибудованими на імпровізації, на шаленому драйві. Ми були молодими максималістами.Радянське керівництво спробувало нам завадити відкритися, але оскільки нічого антирадянського ми не робили, то по суті влада лише створила нам неабияку рекламу
  • Нас з**ли пустые разговоры!

    В Москве прошла международная театроведческая конференция «Поле между». В Минске ее отрефлексировали
  • Елена Ковальская о становлении «новой драмы» в России

    Владислав Троицкий, узнав о существовании «Любимовки», предложил рассказать на ГогольFestе, как функционирует наш фестиваль, и как ему удалось изменить ситуацию в российском театре. То, что он изменил ситуацию — это чистая правда. Двадцать лет назад, когда в театре отменился диктат идеологии, которую в основном через современную пьесу и продвигали, о современной пьесе забыли, как о страшном сне.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?