Сара Кейн19 февраля 2008

Текст Марисі Нікітюк

ЕМПІРИЧНИЙ ТЕАТР: ШОК, НЕРВ, ЗЛІСТЬ

Не маючи достатньо доказів, ТАК, зазвичай, не говорять, але — світ змінився. Він проступає кривавими плямами на тонкій матерії мистецтва: кіно агонізує безпричинним та безконтрольним насильством, література звивається в перверзіях, збоченнях, бруталі і безнадії, нова драматургія зайнялася препарацією тіла, розінтимізацією найінтимнішого, плюванням на всі недобиті рештки табу. І все це, щоб дістатися до душі.

В 90-х Британський авангардний театр виплиснувся новим явищем: народився in-yer-face-theater — театр-вам-в-обличчя. Жорстокий, брутальний, вкрай агресивний, злий, сконцентрований на питаннях, досі замовчуваних в пристойному британському суспільстві. Для такого театру характерні методи крайнього шокового впливу: реальний секс перед глядачами, відрізання кінцівок (натуральна імітація), кров, лайлива груба мова, нетолерантне поводження, руйнування звичної структури драматичного тексту.

Зізрів і вибухнув театр-вам-в-обличчя в Лондоні: в театрі-пабі Bush, в театрах Royal Court, Hampstead, Soho Theatre, Finborough, Tricycle. Підтримувався групою молодих драматургів, що збиралася навколо Bush, де на початку їх тексти заміксовувалися в музичні композиції діджеями. Але центром нової драматургії став Royal Court, який більше пятидесяти років спеціалізується на сучасних драматургіях, підтримуючи передові віяння.

Емпіричний театр не є просто скипілим болем чи метафізичним наривом, йому передувала драматургія «розсерджених молодих людей» 50-х рр., вперше представлена агресивною п’єсою Джона Озборна «Озирнися у гніві». Подібне прагнення шоку корінниться і в творчості французів Альфреда Жаррі та Антонена Арто.

Питання: Чи може театр буди емпіричним, тобто таким, що проживає в одну мить із глядачем свій, чи скоріше вже спільний досвід? Чи можуть глядачі і актори мислити в унісон, на одній частоті в одній часовій швидкості? І, нарешті, наскільки це театр?

Відповідь: Настільки ж наскільки і попередні нововведення. Звідси театр (той самий Театр з тієї самої великої літери) візьме, скоріше за все, екстремальну чесність, і гострий біль.

Сам термін «вам-в-обличчя» в 70-х був популярний у слензі спортивного журналізму і означав: гучне демонстрування зневаги. В 80-х це слово всотувалося в загальний сленг, позначаючи вияви брутальності, повз які не можна пройти, на них не можна закрити очі. А з 1998-го це словосполучення потрапило до Нового Оксфордського словника англійської мови.

Трьома найпотужнішими драматургами емпіричного театру є Марк Равенхілл, Ентоні Нельсон і Сара Кейн.

Живучи біль

На життя і смерть Сари Кейн: 03.02.1971 — 20.02.1999

Роботи:

— «Підірвані» (Blasted) — 1995

— «Любов Федри» (Phaedra’ sLove) — 1996

— «Дезінфекція» (Cleansed) — 1998

— «Жадати» (Crave) — 1998

— «4:48 Психоз» (4:48 Phsychosis) — 1999

— Сценарій до короткометражного фільму «Шкіра» (Skin) — 1997

«… мейнстрім розвивається дуже повільно, а Сара Кейн вибухнула, з’явилася несподівано, і якби не померла і продовжувала писати, хто знає, ким би вона зараз була» — Том Стоппард

Померти — це дуже просто, на смерть ще треба заслужити, до смерті треба дотерпіти і не забути сказати «спасибі» за принесений бутерброд — з життя, смерті, творчості Сари Кейн

Сара Кейн сьогодні є іконою драматургійного авангарду.Тобто це так просто: ми любимо ікони, ми творимо міфи. В житті і творчості Кейн лишилося стільки недосказаного, і стільки болісного, що будь-хто волів би походити під транспарантами з її обличчям.

Сара Кейн вже в школі проявляла інтерес до театру, вона ставила Ібсена і Шекспіра. В 24 роки в одному з найпрогресивніших театрів Британії Royal Court відбулася її скандальна прем’єра першої п’єси «Підірвані», яка миттєво зробила її знаменитою. А вже через чотири роки Кейн передозувалася таблетками. Її знайшли і відвезли в лікарню, де за два дні вона повісилася.

Сара Кейн покінчила з собою в Лондонській лікарні королівського коледжу 20 лютого 1999 року.

Вона росла в родині журналістів, глибоко релігійні батьки привили дитині відповідну модель світосприйняття. Від неї Кейн пізніше відмовиться, але назважди всотає в себе Біблійні сцени насильства.

Прем’єру її першої п’єси «Підірвані» сприйняли дуже агресивно. Відкритий показ загалом розкритикували. Чарльз Спенсер, журналіст The Telegraph, обізвав п’єсу огидною, заявивши, що Кейн помилково вважає, епатаж та брутальність — всим, що драматургу потрібно.

П’єса «Підірвані» є гострим непримиримим висловлюванням на тему людяності-людськості-війни-любові. Дія відбувається в готелі в Боснії. Журналіст і його кохана, обидва вмирають, обидва з цим живуть. В їх нігілістичному ставленні до життя є щось нео-екзистенційне. Вони знають, що помруть і зляться. Це не життєствердний Камю, який пропонує гру в тягни-штовхай Сізіфів камень, це знервовані псишки, яким хоч на мить але хочеться відчути себе безсмертними. В п’єсі присутнє згвалтування, секс, феляція, грубе насильство. Це все не можна представити метафорично на сцені, хоча б тому, що у Кейн всі тілесні ушкодження, знущання, тортури вже є метафорами знущання з душі. Світ тихенько має одного з героїв, Солдата, просто безіменного, узагальненого Солдата, і відправляє його на війну відіграватися за своє скалічене життя.

В решті-решт, пронизує відчуття глобального болю, і коли Солдат гвалтує головного героя, і коли висмоктує йому очі і застрелюється, і коли скалічена героїня, віддавшись озвірілим солдатам за їжу, приносить сосиски сліпому коханому. Померти — це дуже просто, на смерть ще треба заслужити, до смерті треба дотерпіти і не забути сказати «спасибі» за принесений бутерброд.

Важко сказати, чому настільки жорстокі п’єси писала розумна, тендітна дівчина, яка захоплювалася Пінтером, Еліотом і Бекетом. Рівень її понятійного абстрагування від тексту приблизно рівний Віанівській метафорі. Ось тільки Борис Віан попри те ж трагічне світовідчуття був скоріше елегійним, зі своїм оригінальним способом сприймати метафори буквально. Кейн же ж навпаки буквально сприймати не можна, її спектаклі — це крайня міра шокової терапії, це не високий катарсис.

І хоч «Підірваних» зі скандалом розгромила більша частина критиків, зате Гарольд Пінтер, титан британської драматургії, абсурдист (в 2005 отримав Нобілевську премію з літератури), написав Сарі Кейн листа, висловивши підтримку новій драматургії. Він сказав, що Кейн показала щось дуже актуальне, потворне, правдиве і болісне.

Наступні дві роботи Кейн так само будуть сприйняті агресивно і вороже. Після прем’єри «Любові Федри» на мотиви відомого грецького міфа, Чарльз Спенсер написав, що Сарі потрібен не театральний критик, а психіатр. Щось одержиме і хворе в ній однозначно було. І вона з цим боролася.

Після «Федри» була «Дезінфекція», п’єса про любов. В цій п’єсі дуже яскраво проявляється основна риса сучасної драматургії — деструкція канону драматичного тексту. Не дивно, що після активного вивільнення від диктату літератури на сцені, режисери тим самим розв’язали руки драматургам. Адже по суті, що таке пєса, як не текст для сцени? Що таке п’єса, яку не поставили? Це мертва п’єса — її нема.

Драматург творить поза каноном, виокремлюючи себе як самодостатнього митця. Такі п’єси більше схожі на довжелезні монологи («4:48 Психоз» Сари Кейн) чи жорсткі діалогічні форми підживлені абстракними настроєвими ремарками автора (Лукас Берфус «Сексуальні неврози»). Це гіпотетична література для можливої постановки; на щастя новим режисерам, подібні тексти не просто самодостатні, але і містять необхідний рівень свободи. Тому п’єси Кейн користуються шаленою популярністю в світі.

Заплутана п’єса «Дезінфекція»: героїні пересадять геніталії героя, переріжуть майже всих персонажів, тут соняшники пробиваються крізь сцену, а починається все з убивства — уколом наркотику в око. І все це про любов, хоч і нагадує Дахау. І навіть якщо для героїв Кейн не існує «ніяких небес», а забравши життя, їм іноді забувають дати смерть, вони все одно як заведені повторюють, що люблять один одного. Кричать від смерті коханого, агонізують, розлучаючись, ніжно звиваються в екстазах. І люблять.

«Жадати» Сара Кейн писала вже під псевдонімом, просто щоб п’єсу не сприймали одразу як пєсу авторки, в чиїх творах ріжуть один одного, займаються канібалізмом, гвалтують, їдять. І це виявився новий поворот в її творчості. Навіть ті, що ганьбили Сару, плювалися їдкими порівняннями, тут розсипалися фіалками… Але всесвітню відомість Сарі Кейн, найтрагічнішому персонажеві британської сцени 90-х, принесла остання, фактично передсмертна п’єса «4:48 Психоз» у тонкому поєднанні з фактом самогубства авторки. 4:48 — за дослідженнями найнебезпечніший час, час самогубств.

Останніх кілька років вона дуже страждала, перебувала під наглядами психіатрів. З яким відчаєм їй доводилося щодня боротися, не можна сказати, але однозначно доводилося. Текст «Психозу» знервований, розірваний, на перший погляд схожий на аморфну масу і на підліткові максими: «я ненавиджу свої геніталії, я ненавиджу себе…», «коли на годиннику стане 4:48, я вб’ю себе». Головна героїня рахує цифри до часу «Ч», в її голові спливають неокресленні образи, до яких вона звертається, які звертаються до неї, вона ріже собі руки…

Сара Кейн пішла… лишила по собі криваві квіти з паперу й шовку. За свою коротку блискавичну кар’єру вона вплинула на британський театр більше, ніж будь хто. Вона змінила обличчя театру, принаймні на деякий час. Її голос неповторний, навіть в неповторному хорі драматургів «театру-вам-в-обличчя». Її персонажі — чисті абстракції, метафори як вони є, піднятті з побутового бруду в абсолют жорстокості.

Том Стоппард, відомий британський драматург інтелектуальної п’єси, режисер (п’єсаспектакльфільм «Гільдентсерн і Розенкранц мертві»):

«Коли вистава входить в театральну мову, через кілька років, вже не здається складною. Семюеля Беккета було дуже важко читати, коли мені було 20 років. Я зовсім не міг зрозуміти ні його, ні Гарольда Пінтера. А зараз вони абсолютно зрозумілі.

Я читав Сару Кейн, щоправда бачив лише одну її постановку — «4:48 Психоз» в Мінську. ЇЇ п’єси є доволі важкими для розуміння. Мені здається, мейнстрім розвивається дуже повільно, а Сара Кейн вибухнула, з’явилася несподівано, і якби не померла і продовжувавла писати, хто знає, ким би вона зараз була.

Кейн дуже часто ставлять в Німеччині — частіше ніж в Британії чи США. Але Німеччина — така країна, де головну роль в спектаклі відіграє режисер, а не драматург. Сара Кейн залишає дуже багато свободи для інтерпретації. Наприклад, в «Психозі» вона навіть не зазначає, від якої особи йде мова.

Фільм «Шкіра»

Досьє на Сару Кейн Алекса Сіерза:

— 3 лютого 1971 року народилася в Брентвуді, Есекс. Росла в Келведон Хатч, поблизу Брентвуду, закінчила Шенфілдську середню школу, де ставила Ібсена і Шекспіра.

— З жовтня 1989 починає навчатися в Брістольському університеті на драматурга.Тут Сара грає сама і ставить Макбета, TopGirls, Rockaby та інші п’єси.

— В серпні 1991 року на Едінбургському щорічному фестивалі Фріндж представляє «Комічний монолог», як частину «Мрій, Криків та тиші» з Вінсентом Оконелом

— Липень 1992 року завершує навчання в Брістольському університеті з відзнакою — Серпень 1992 представляє на Фрінджі разом з Вінсентом О’ Конелом другу частину «Мрій, криків та тиші», два монологи: «Заморений» і «Те, що вона сказала»

— Жовтень 1992: магістратура в Бірмінгемському Університеті

— 18 січня 1995: прем’єра «Підірваних» в RoyalCourt на експериментальному майданчику «Нагорі», Лондону

— Жовтень 1995-го: перший кіносценарій «Шкіра» на Лондон Фільм Фестиваль

— 15 травня 1996-го: прем’єра «Любові Федри» в GateTheatre, Лондон. Текст і режисура Кейн

— 28 серпня прийнята в штатні автори PainesPlough (Спахуючи біль), проводила серію семінарів Wild Lunch (Дикий ланч) для авторів-початківців

— Лютий 1997: взяла участь в обмінній програмі театру RoyalCourt (Нова англійська драма). В рамках цієї програми поїхала з «Любовю Федри» до Німеччини в театр Baracke, Берлін

— 21 березня: вийшла друком п’єса «Жадати» Crave під псевдонімом Марія Келведон

— 17 липня 1997 року «Шкіру» показали по телебаченню о 23:35 на Четвертому каналі.

— Жовтень 1997 року: ставить Георга Бюхнера «Войцеха» в GateTheatre, Лондон

— 30 квітня 1998: «Дезінфекція» (Cleansed) прем’єра в RoyalCourt на основному майданчику. Також Кейн грала тричі в цьому спектаклі роль Грейс, коли акторка Сюзан Сільвестер пошкодила спину.

— В червні 1998-го року разом з театром RoyalCourt поїхала на фестиваль Варна в Болгарію, де в рамках міжнародної прогами театру розвитку п’єси, допомогала створити групу драматургів в Софії.

Липень-серпень 1998 вела семінари з написання пєс в міжнародній резиденції RoyalCourt в Лондоні

— 4 серпня 1998-го премєра «Жадати» в ChelseaCentre, Лондон

— 20 лютого 1999-го покінчила життя самогубством в Лікарні Королівського Коледжу, Лондон

— 23 липня 2000 року: премєра в RoyalCourt на майданчику «Нагорі» передсмертної п’єси Сари Кейн «4:48 Психоз».

Джерела:

http://www.iainfisher.com/kane.html

http://en.wikipedia.org/wiki/Sarah_Kane

http://www.britishtheatreguide.info/articles/070399.htm

http://www.inyerface-theatre.com/archive7.html

http://zhurnal.lib.ru/m/marholia_r_m/sarahkaneblasted.shtml

Библиотека театра-студии «У Паровоза»


Другие статьи из этого раздела
  • Драматургічна лабораторія «Тиждень української актуальної п’єси»

    11–16 травня у Києві відбудеться проект Драматургічна лабораторія «Тиждень української актуальної п’єси», в рамках якого у форматі читань будуть представлені тексти cучасних українських драматургів. Проект створений за ініціативою молодих українських критиків та режисерів, спрямований на відкриття нових імен, консолідацію молодого театрального руху та об’єднання зусиль осередків, які займаються проблемами сучасної драматургії. Основна програма «Тижня» сформована на основі конкурсу, на який надійшло понад 120 текстів з усієї України.
  • Премія на чотирьох

    Cьогодні «Київська пектораль» фактично перетворилася на міжсобойчик, де освоюють бюджетні кошти, прикриваючись іменами членів експертної групи. Визначення лауреатів є абсолютно кулуарним рішенням Оргкомітету, який складається з чотирьох осіб: двох чиновників СТД та двох чиновників з Управління культури.
  • Неизвестный Селин

    Публикация этих пьес, сценариев и либретто стала своеобразным итогом издания на русском языке основных произведений Луи-Фердинанда Селина и одновременно — важной вехой многолетнего переводческого труда Маруси Климовой, познакомившей русских читателей с многогранным языковым универсумом этого автора. Этот сборник (из-за ограниченного тиража сегодня уже являющийся библиографической редкостью) привлекает внимание, прежде всего, тем, что Селин-драматург в России куда менее известен, чем Селин-прозаик.
  • Максим Курочкин: «Столкновения с новой киевской энергией я жду с нетерпением»

    Проблема глобального характера заключается в том, что у украинского общества и театра нет запроса на встречу с реальным человеком сегодняшнего дня. Герой, которого хотят видеть на сцене, должен быть с литературной гнильцой, ему в помощь должна быть выстроена система интерпретаций, он должен быть сегодняшний, но через Шекспира, Достоевского, Карпенко-Карого. Это все совершенно понятно, но основа этого явления, вызывает во мне мало уважения: это и лень, и слабость, и просто отказ от жизни. Люди отказываются жить: я ставлю Шекспира — я не живу.
  • Александр Друганов: «Гамлет». Часть ІІ

    Если бы Дима Богомазов предложил мне другую пьесу, я, возможно, отказался бы, но «Гамлет» — это святое. Посвятив сценографии пятнадцать лет, сегодня я стараюсь заниматься театром все меньше и меньше, потому что на это уходит слишком много времени, а для меня важнее живопись. Слава богу, я успел сделать две выставки: «Марки», и «360 градусов» в галерее Жени Карася. Театр слишком быстро умирает, возобновить того же «Фауста» сейчас достаточно сложно. Театральные спектакли — это мимолетная красота, тем она и привлекает, но это грустно для творца

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?