Театр як соціальний проект01 мая 2012

Інтерв’ю з Даніелем Ветцелем, учасником німецької театральної компанії «Ріміні Протокол»
Текст та фото Катерини Бабкіної,
Спеціально для Театре з Берліну


Німецька театральна компанія «Ріміні Протокол» працює в жанрі документального театру, створюючи вистави на межі мистецтва і соціальних досліджень, інформування і рольових ігор. Колектив, заснований Даніелем Ветцелем, Штефаном Кегі та Хельгард Хауг, видозмінив сам підхід до створення театру: авторів, акторів та режисерів в ньому більше немає, сценою виступає дійсність, актори і публіка часто — одні й ті самі люди. Персонажі з підмостків сцени розповідають справжні історії, реальні події перетворюються на вистави.

Даніел Ветцел Даніел Ветцел

«Ріміні Протокол» експериментують вже понад дванадцяти років, торкаючись найрізноманітніших проблем. Це проблеми трансплантації серця («Трансплантація серця»); відстані і соціальної нерівності, відмінності життя в різних частинах світу (Call Cutta in a box); звільнених з роботи муедзинів, чиї голоси замінило радіо (Радіо Муедзин); німців у Казахстані, репатріації, Другої світової війни («Казахстан: проба ґрунту»); капіталізму та світу міліонерів (Annual Shareholders Meeting) тощо.

Вони знаходять правильних людей з правильними історіями, і показують їх в тих місцях, які здатні дати нове театральне розуміння. «Ріміні Протокол» вільно поводяться з простором, використовуючи в якості театральної сцени абсолютно будь-які локації, експериментують з новими технологіями, створючи квести guided by iPad.

«Ріміні Протокол» отримували винагороди «Венеціанського бієнале», Театрального фестивалю в Салоніках, почесні згадки від Prix Ars Electronica в міжнародному змаганні кібер-мистецтв, німецького Politics in Free Theatre Festival і представляли свої проекти практично на всіх масштабних театральних фестивалях.

Вистава «Ріміні Протокол» Call Cutta in a box Вистава «Ріміні Протокол» Call Cutta in a box

Те, що ви робите — театр, чи спосіб комунікації?

Ми думаємо, це все разом. З одного боку, в нашому розумінні хороший театр — це завжди те нове, що ти, можливо, бачиш не вперше, але воно резонує з твоїми думками, з твоїм оточенням, з твоїм часом так, як ніколи раніше. Якщо не резонує і проходить повз тебе, значить, не працює, як слід. Театр повинен перманентно перебувати в пошуках нової форми, гри, сенсів. Саме це ми і робимо. З одного боку ми користуємося традиційною театральною сценою, з іншого, — все в цьому світі можна перетворити на сцену театру.

Чим не догодила традиційна сцена новим формам?
Можна сказати, що використовувати традиційну сцену, — буржуазно, позбавлено сенсу і старомодно. Коли актор традиційно на сцені, а глядач в комфортабельній глядацькій залі, і спектакль освітлено професійним світлом, — це стара структура.

Одного разу ми випадково залучили до вистави двох реальних пожежників. Познайомилися з ними у вечір спектаклю і запросили їх бути його частиною. Вони не були акторами, не знали, що таке п’єса, перформанс, драматургія (і навіть знати не хотіли), і проект кардинально змінився. Ми зрозуміли: будь що можна перенести на театральну сцену, і вона, наче мікроскоп, збільшить непомітну глядачеві щоденну буденність до рангу мистецтва. Сцена створює специфічну ситуацію зустрічі людей, які в реальному житті ніколи не зустрічаються, чи ігор між людьми, в які вони ніколи би не пограли, якби не було театру.

Даніел Ветцел Даніел Ветцел

Якось ми запросили наших глядачів ходити групами в Берлінський суд — велетенська будівля, в якій відбувається одночасно близько 35 судів. Ми запропонували людям слухати мову юстиції, яка перетворює суд на виставу з драматургічною структурою, бо все сказане в суді напередодні записується. Жертви, свідки, захист озвучують все те, що вони вже говорили поліції. Якщо раптом вони говорять щось нове, процес зупиняється: «стоп, у нас нема цього в протоколі, ми маємо змінити текст». Звісно і в нормальному житті можна побачити судовий процес, але якщо ти йдеш дивитися його як виставу, ти бачиш речі зовсім під іншим кутом.

Тож це дві речі, які ми винайшли для себе дванадцять років тому, і з того часу транспортуємо театр в місця, для театру не призначені, і транспортуємо людей, історії та події, які зовсім не є театром, на театральну сцену.

Вистава «Радіо Муедзин» Вистава «Радіо Муедзин»
Тобто, коріння театральної традиції може залишитися під землею, все, що із нього виросло тепер — важливіше і актуальніше?
Зовсім ні. Театральні традиції (особливо давні) є джерелом для натхнення. Одним із наших досягнень свого часу став проект «Прометей» в Афінах. Вистава відбувалася в давньому амфітеатрі в Акрополі, де свого часу вперше було представлено багато давньогрецьких трагедій. Відбувалося все в розпал грецької кризи, коли греки вирішили замість того, щоби, наприклад, відмовитися від євро і повернутися до драхми і спробувати відновити свою економіку, продатися в рабство Міжнародному валютному фонду на два найближчі покоління. За основу ми взяли наш концепт «100% міста» (концепт, в якому одна реальна людина уособлює один відсоток населення міста) і трагедію Прометей.

103 людини на сцені (ми взяли також 3% нелегальних мігрантів в Афінах) говорили про ситуацію в країні, про своє життя і про те, що вони знають про Прометея, що думають про можливість використання драми як джерела тексту і думок… Чи можливий в наш час такий собі Прометей на скелі? Хто і чому є сьогодні такими прометеями?

Люди, відкриваючи для себе трагедію, ототожнювали себе з її персонажами. Здавалося би, кожен так чи інакше бачить себе Прометеєм у своєму житті, але ні. Були люди, які казали: я — той, хто може прикувати Прометея до скелі, або я — той, хто шукатиме компромісу між усіма сторонами, відмовившись від великої ідеї.

В амфітеатрі близько чотирьох тисяч місць, ми не чекали на глядачів, бо все відбувалося лише впродовж однієї ночі. Але глядачі були, вони плакали і сміялися одночасно з усіма ста трьома учасниками вистави. Це важко описати, але відбулося щось дуже близьке до арістотелевого катарсису і до емоційних ліній, якими живуть давньогрецькі трагедії. Чесно, я ніколи не відчував такого, дивлячись трагедії в традиційному театральному просторі, виконувані акторами.

«Ріміні Протокол» «Ріміні Протокол»

А як з досягненнями в далеких від театру досвідах?
Якось в якості полігону для вистави ми використали реальні збори акціонерів концерну Daimler (німецький машинобудівний концерн, впізнаваний, зокрема, за Mersedes чи Chrysler). У них є тисячі акціонерів, і вони щороку роблять зустріч із ними, котра триває цілий день. Близько 8000 людей приходять зранку в 8:30 і сидять там до вечора, щоби почути звіти керівників компанії про те, як бізнес йшов минулого року. Ясно, що реальних гравців компанії усього кілька осіб, і вони, певна річ, без того знають, як справи в їх компанії. Інші ж мають по одній чи кілька акцій. Ми запропонували нашим глядачам відчути себе акціонерами Daimler.

Знайшли акціонерів, котрі не цікавляться цією зустріччю і можуть передати своє право відвідати збори акціонерів іншій особі. Таким чином ми організували «вхідні квитки» для наших глядачів. Це була наша вистава про тотальну ілюзію демократії та співучасті. З одного боку, всі ці люди мають 5 хвилин «промовного» часу і можуть поставити будь-яке питання, адже компанія мусить із ними рахуватися. З іншого, — від них нічого не залежить, так як їх доля в компанії — мізерна, тому це лише удавання демократії, що триває один день на рік.

Даніел Ветцел Даніел Ветцел

Звісно, про капіталізм можна прочитати в книжці, але то — інша річ. Побути разом із людьми, які приходять за безкоштовним бутербродом, і подивитися на живих мільйонерів на сцені… Кожні десять хвилин компанія оголошувала про те, який саме відсоток капіталу представлений в даний момент в цьому просторі, даючи більш реальне уявлення про те, якою мізерною долею цього капіталу кожен є.

Це був театр капіталізму, театр акцій. Ми привели туди 200 чоловік. Чоловік, який відкривав зустріч, оголосив — пані та панове, це не вистава в театрі. І всі, крім наших глядачів, не могли зрозуміти, про що він говорить. Напередодні представники керівництва Daimler прилетіли на гелікоптері в Берлін спитати, що це ми таке робимо, бо ж ми оголосили в газетах, що шукаємо власників акцій, котрі не підуть на зустріч і готові відступити це право нашим глядачам. Але оскільки все було зроблено офіційно, легально, глядачі не могли не бути допущені на збори, і театр відбувся там, де, здавалося би, не місце для театру.

Всі ваші проекти підіймають соціально-важливі питання. Як ви вирішуєте, з чим працювати?

Як правило, проект випливає з проекту, а тема — з попередньої теми. Проекти ґрунтуються на детальних дослідженнях. Ти багато читаєш, вивчаєш, спілкуєшся з людьми. Подорожуєш. Нові проекти виникають з досвіду. Зараз, наприклад, ми кружляємо навколо питання виготовлення зброї, тому що Німеччина — це мирна країна, яка виробляє дуже багато зброї, котру використовують в цілому світі. Більшість конфіскованої зброї в Лівії виявилася німецькою. Економіка Німеччини побудована на експорті, тож має бути зацікавлена в потенційних конфліктах, якщо виробляє стільки зброї. Такі речі подовгу залишаються з нами, і потім в якійсь точці вони можуть пов’язатися з іншими проблемами, людьми, історіями, ідеями, які приведуть нас до форми проекту. Бо нова форма — це наступний крок після ідеї. Як і в житті — ніколи не знаєш фінальної форми, ані фінальної ідеї. Просто хочеш щось сказати, а частіше — щось дізнатися.

«Використовувати традиційну сцену, — буржуазно, позбавлено сенсу і старомодно» «Використовувати традиційну сцену, — буржуазно, позбавлено сенсу і старомодно»


Другие статьи из этого раздела
  • Саша Фролова: суперженщина и галактический китч

    В жизни белокурая и хрупкая девушка, выходя на сцену, Саша Фролова превращается в фантастическую Суперженщину будущего. Саша ─ художница и ученица московского перформансиста Андрея Бартенева. Осенью 2006 года был создан музыкальный проект Aquaaerobika, продюсером которого он теперь является. Электро-поп, 8bit, диско-хаус, авангардные, полуабстрактные тексты смешиваются с ярким перформансом, основанным на образах покемонного постмодернизма
  • Go-Go Гоголь. Интервью с Владом Троицким о «Гоголь фесте»

    С 7 по 14 сентября в Киеве прошел мультикультурный фестиваль европейского уровня — «Гоголь Fest», цель которого — объединение украинского искусства вокруг образа Н.В.Гоголя. Интервью с Владом Троицким.
  • Минус один в новом сезоне

    Не исключено, что в следующем театральном сезоне Киев останется еще без одного театра, по иронии судьбы, с одноименным названием. Тревожные слухи вокруг перспектив на жизнь «Муниципального театра „Киев“, обосновавшегося в здании бывшего кинотеатра „Краков“ на Русановской Набережной, вьются уже не первый год. Это здание, расположенное в достаточно престижном районе Киева, будоражит коммерческие фантазии „деловых людей“ очевидным и нереализованным потенциалом финансового „удоя“
  • Львівський театр ім. Леся Курбаса. Володимир Кучинський: пряма мова

    Театр Курбаса з’явився в карнавальний час, у постмодерні 80-ті, з притаманною їм енергією руйнації. Це було напередодні кінця радянської епохи, коли країна розвалювалася, а ті хто її розвалювали були наділені шаленою енергією руйнацією. З цієї енергії наші вистави були неймовірно азартними, вибудованими на імпровізації, на шаленому драйві. Ми були молодими максималістами.Радянське керівництво спробувало нам завадити відкритися, але оскільки нічого антирадянського ми не робили, то по суті влада лише створила нам неабияку рекламу
  • Венгерский театр боится современности

    В целом венгерский театр достаточно традиционный и консервативный, хотя имеет авангардные голоса даже в Национальном театре. Если общество придерживается консервативной ориентации, театр будет традиционным, как у нас. Но в искусстве всегда есть элемент сопротивления, протеста по отношению к мейнстриму

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?