Віталій Жежера: «Найбільша біда — самонеусвідомлення культури»12 ноября 2007

Розмовляла: Марися Нікітюк
Фото: Ольги Закревської

Я суджу у нормальний «хуторянський» спосіб. Уяви собі хутір, як модель світу: чого там не вистачає?! Мудрій людині там все є: небо є, вода є, дерево є, земля є — досить. Власне кажучи, уважно вдивляючись у свій хутір, я можу і не знати європейського контексту, але я його вгадаю, відчую чого не вистачає для гармонії.

Віталій Жежера, театральний критик Віталій Жежера, театральний критик

Театральна ситуація в Києві

Пункт перший: у нас в театрі все добре, все просто чудово. Пункт другий, саме другий пункт, який випливає з першого: у нас в театрі все печально. Чому? — бо такий чудесний театр нікому невідомий, як чудесний театр. Це відбувається не лише з театром, а й з літературою. Найбільша біда — це самонеусвідомлення культури. Якщо дивитися лише по вершинах, то великі спектаклі можна за тиждень переглянути, але якщо любити театр у всіх проявах, тобі вистачить і Київських постановок. Мені не стає часу, щоб подивитися який-небудь улюблений спектакль десятий раз. Я його на прем єрі бачив, але ж він ніколи не буває однаковим. Не вистачає часу, щоб у восьме подивитися Швейка, а Швейк (друга його частина) імпровізаційний, він ніколи не повторюється навіть за текстом, говорять все, що бачать. Я вважаю все-таки, що у театрі все добре, бо є певна насиченість ринку, але це ж ми про Київ говоримо. Бо, звичайно, далі воно набагато гірше, там і публіка менш вимоглива, через малий світ театральний, і це стримує театр, він не може працювати на когось, кого нема, на певний ідеал. В Києві теж багато вистав розраховані на простого глядача. З десяток спектаклів Моїсеєва у «Молодому» театрі є високого, європейського рівня, але більшість вистав мають орієнтуватися на аудиторію, бо публіка залишить без штанів. І це нормально, а де не так — маскульт повновладний в усьому світі.

Репертуарний театр — братська могила

Ми відчуваємо брак молодих талановитих реж исерів. І суть проблеми полягає в старій совєтській моделі театру. Як Сталін не мінявся з 25 по 53, так само і в театрах художні керівники незмінні. Вважається, що оскільки воно стаціонарне, репертуарне і передбачає вибудуву певного стилю, то повинен бути один хазяїн. І тому репертуарні театри приречені в цій моделі на незмінність, консервування. Американська модель, до прикладу, зовсім інша: збираються митці, ставлять виставу і грають її підряд 50–100 разів, скільки на неї буде ходити публіка. А потім розходяться і збирають іншу команду. У нас антерпризні театри є. Це і компанія Бенюк-Хостікоэ|в, але вони підстраховані тим, що працюють у стаціонарному театрі, у цьому їх і прокляття. Театр прирікає їх, тримаючи обіцянкою пенсійного забезпечення. В театрі, де 90 чоловік труппа, будь ти хо тричі Хостікоєвим, ти приречений бути без ролей. А акторів беруть хороших, розумієш, беруть як в братську могилу. Їх це консервує, маринує. Хіба в «Російській драмі» погані актори? Але Рєзнікович теж не винен, він змушений бути незмінним лідером і таким чином маринувати акторів.

«Молодих акторів беруть в репертуарний театр як у братську могилу» «Молодих акторів беруть в репертуарний театр як у братську могилу»

Обагрити руки в крові

Перейти на іншу систему в умовах хиткої економічної ситуації і поганої системи соціального захисту страшно. Це означає, що хтось повинен обагрити руки в крові. Припустім, беремо цю мертву систему, і всіх 90 чоловік репертуарного театру переводимо на угоду, на три місяці. Якщо ти за три місяці нічого не зробиш — до побачення. Це означає, що людину, яка все життя там пропрацювала, втративши через систему кваліфікацію взагалі, мають викинути на вулицю. Та ніхто на себе такої відповідальності не візьме.

«Укранської культури раніше не було…»

Корінна проблема, все-таки, — трагічне самонеусвідомлення повноти цієї культури. Причому люди з різних боків до цього підходять. Той же Васільєв (мистецький критик), коли говорить про європейський контекст говорить про те чого нема у нас, що є у світі. Я дивлюся ширше, я бачу, чого у мене на хуторі нема. Ця ситуація неповноти культури пронизує абсолютно все. В одній з передач Піховшека, Скрипка сказав, що в українських містах в ефірному просторі немає української музики, української естради. І тут же включаються мери великих міст: Львова, Харкова. Харківський мер сказав наступне: «Дак, а шо ж української культури раніше не було, а лише як почалася незалежність…». Ось тобі від мера Харкова, до по суті президента України, який думає, що він щось в украінській культурі розуміє системно, повне невігластво. Той же президент не бачить неповноти культури, бо її прикривають трипільські цяцьки. Зовнішнє, поверхневе замінює суть.

«Папа полковник»

Ситуація загальмованості — це тому що щось є в Росіїї і нам того вже наче і досить. Є МХАТ, навіщо мені ще? Це все одно, що говорити: у тебе папа полковник, а у мене — капітан. То нафіга мені папа капітан, коли у тебе є полковник і ми тут наче близькі люди, і подавай мені твого папу. Це дико і ніхто, з тих, хто вирішує, цього не усвідомлює. Неусвідомлення можна переламати, але для цього треба, щоб держава працювала. Працювала над системою театрів і їх існування, і над системою ретрансляції, а не над покращенням життя російських гастролерів.

«Нафіга мені папа капітан, коли у тебе папа полковник?» «Нафіга мені папа капітан, коли у тебе папа полковник?»

Київ є, а все інше так…

Україна створена мимоволі, за звичкою, за моделлю совєтського союзу, тобто існувала тільки Москва, все інше — хай воно горить. У нас модель та сама: Київ є, а все інше, так собі. Ситуацію, яка була дуже близькою до вирішення цього питань склалася після 2004 року. Тоді був призначений перший в історії України віце-прем’єр з Регіональних питань. Я подумав нарешті, все вирішиться, і неповнота культури почне ліквідовуватися по всій піраміді. До Безсмертного добитися було звісно важко і перший до кого я пішов в новому уряді — це була Оксана Білозір. Я поцікавився у неї чи є у Міністерства культури спільна програма з цим віце-прем’єром. І з жахом усвідомив, що вона навіть не розуміє, про що я говорю.

Про гроші, які не підтримують вітчизняне мистецтво

Наш капітал не бере жодної участі у формуванні нашої культури. І по суті складається та фантастична ситуація, коли «української культури раніше не було» і по суті вони всі свято вірять, що так воно і є. Пінчук привозить сюди Лєнком, та краще він привіз сюди Російський драматичний театр імені Горького, було б набагато цікавіше, це унікальний театр, такого ніде нема. А він про нього не знає, але чому? А тут виходить замкнене коло: тому що ЗМІ про це не говорять. До того ж існує протистояння на мовному рівні воно ідіотичне і його треба якимось чином вирішувати. У нас авторитетніше слово російське. От що російською сказано, то добре і правильно. Я хочу бачити нормальну російськомовну газету, яка писала би не про московських акторів та письменників, а про українських. Бо вкладання грошей у вітчизняну культуру, вітчизняні проекти — це основа будь-якого бізнесу. Он Деркач, доприкладу, довгий час спонсорував театр Лєнком. Театр Лєнком — хороший театр, все там добре і без Деркача, а от власні театри нидіють в медійній тиші і відустності адекватних вкладань коштів…

«Навіть не знаючи європейського контексту, я відчую чого не вистачає для гармонії» «Навіть не знаючи європейського контексту, я відчую чого не вистачає для гармонії»


Другие статьи из этого раздела
  • Уличные порядки

    Ярослав Федоришин — один из самых активных и востребованных за границей постановщиков Украины. Театральному делу он учился в Харьковском театральном институте им. И. Котляревского у Всеволода Цветкова, а также в Московском институте театрального искусства у легендарного режиссера Анатолия Эфроса. В 1990-м году он создал Львовский духовный театр «Воскресіння», через два года — организовал во Львове международный театральный фестиваль «Золотой Лев», который за годы его существования посетило с гастролями более 300 театров из 60 стран мира
  • Саша Фролова: суперженщина и галактический китч

    В жизни белокурая и хрупкая девушка, выходя на сцену, Саша Фролова превращается в фантастическую Суперженщину будущего. Саша ─ художница и ученица московского перформансиста Андрея Бартенева. Осенью 2006 года был создан музыкальный проект Aquaaerobika, продюсером которого он теперь является. Электро-поп, 8bit, диско-хаус, авангардные, полуабстрактные тексты смешиваются с ярким перформансом, основанным на образах покемонного постмодернизма
  • Оксана Дудко: «Ми придумали фест, де можна було все»

    Львівський фестиваль аматорських театрів і театрів-студій «Драбина» вже вшосте завершив собою мистецький листопад. Розпочата як студентська витівка, «Драбина» за шість років перетворилася на офіційний повномасштабний фестиваль. «Драбина» на сьогодні впевнено зайняла свою нішу в культурному житті міста. Оксана Дудко, одна з організаторів «Драбини», розповідає про фестиваль, його справжні цілі і його невдачі.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?