Віталій Жежера: «Найбільша біда — самонеусвідомлення культури»12 ноября 2007

Розмовляла: Марися Нікітюк
Фото: Ольги Закревської

Я суджу у нормальний «хуторянський» спосіб. Уяви собі хутір, як модель світу: чого там не вистачає?! Мудрій людині там все є: небо є, вода є, дерево є, земля є — досить. Власне кажучи, уважно вдивляючись у свій хутір, я можу і не знати європейського контексту, але я його вгадаю, відчую чого не вистачає для гармонії.

Віталій Жежера, театральний критик Віталій Жежера, театральний критик

Театральна ситуація в Києві

Пункт перший: у нас в театрі все добре, все просто чудово. Пункт другий, саме другий пункт, який випливає з першого: у нас в театрі все печально. Чому? — бо такий чудесний театр нікому невідомий, як чудесний театр. Це відбувається не лише з театром, а й з літературою. Найбільша біда — це самонеусвідомлення культури. Якщо дивитися лише по вершинах, то великі спектаклі можна за тиждень переглянути, але якщо любити театр у всіх проявах, тобі вистачить і Київських постановок. Мені не стає часу, щоб подивитися який-небудь улюблений спектакль десятий раз. Я його на прем єрі бачив, але ж він ніколи не буває однаковим. Не вистачає часу, щоб у восьме подивитися Швейка, а Швейк (друга його частина) імпровізаційний, він ніколи не повторюється навіть за текстом, говорять все, що бачать. Я вважаю все-таки, що у театрі все добре, бо є певна насиченість ринку, але це ж ми про Київ говоримо. Бо, звичайно, далі воно набагато гірше, там і публіка менш вимоглива, через малий світ театральний, і це стримує театр, він не може працювати на когось, кого нема, на певний ідеал. В Києві теж багато вистав розраховані на простого глядача. З десяток спектаклів Моїсеєва у «Молодому» театрі є високого, європейського рівня, але більшість вистав мають орієнтуватися на аудиторію, бо публіка залишить без штанів. І це нормально, а де не так — маскульт повновладний в усьому світі.

Репертуарний театр — братська могила

Ми відчуваємо брак молодих талановитих реж исерів. І суть проблеми полягає в старій совєтській моделі театру. Як Сталін не мінявся з 25 по 53, так само і в театрах художні керівники незмінні. Вважається, що оскільки воно стаціонарне, репертуарне і передбачає вибудуву певного стилю, то повинен бути один хазяїн. І тому репертуарні театри приречені в цій моделі на незмінність, консервування. Американська модель, до прикладу, зовсім інша: збираються митці, ставлять виставу і грають її підряд 50–100 разів, скільки на неї буде ходити публіка. А потім розходяться і збирають іншу команду. У нас антерпризні театри є. Це і компанія Бенюк-Хостікоэ|в, але вони підстраховані тим, що працюють у стаціонарному театрі, у цьому їх і прокляття. Театр прирікає їх, тримаючи обіцянкою пенсійного забезпечення. В театрі, де 90 чоловік труппа, будь ти хо тричі Хостікоєвим, ти приречений бути без ролей. А акторів беруть хороших, розумієш, беруть як в братську могилу. Їх це консервує, маринує. Хіба в «Російській драмі» погані актори? Але Рєзнікович теж не винен, він змушений бути незмінним лідером і таким чином маринувати акторів.

«Молодих акторів беруть в репертуарний театр як у братську могилу» «Молодих акторів беруть в репертуарний театр як у братську могилу»

Обагрити руки в крові

Перейти на іншу систему в умовах хиткої економічної ситуації і поганої системи соціального захисту страшно. Це означає, що хтось повинен обагрити руки в крові. Припустім, беремо цю мертву систему, і всіх 90 чоловік репертуарного театру переводимо на угоду, на три місяці. Якщо ти за три місяці нічого не зробиш — до побачення. Це означає, що людину, яка все життя там пропрацювала, втративши через систему кваліфікацію взагалі, мають викинути на вулицю. Та ніхто на себе такої відповідальності не візьме.

«Укранської культури раніше не було…»

Корінна проблема, все-таки, — трагічне самонеусвідомлення повноти цієї культури. Причому люди з різних боків до цього підходять. Той же Васільєв (мистецький критик), коли говорить про європейський контекст говорить про те чого нема у нас, що є у світі. Я дивлюся ширше, я бачу, чого у мене на хуторі нема. Ця ситуація неповноти культури пронизує абсолютно все. В одній з передач Піховшека, Скрипка сказав, що в українських містах в ефірному просторі немає української музики, української естради. І тут же включаються мери великих міст: Львова, Харкова. Харківський мер сказав наступне: «Дак, а шо ж української культури раніше не було, а лише як почалася незалежність…». Ось тобі від мера Харкова, до по суті президента України, який думає, що він щось в украінській культурі розуміє системно, повне невігластво. Той же президент не бачить неповноти культури, бо її прикривають трипільські цяцьки. Зовнішнє, поверхневе замінює суть.

«Папа полковник»

Ситуація загальмованості — це тому що щось є в Росіїї і нам того вже наче і досить. Є МХАТ, навіщо мені ще? Це все одно, що говорити: у тебе папа полковник, а у мене — капітан. То нафіга мені папа капітан, коли у тебе є полковник і ми тут наче близькі люди, і подавай мені твого папу. Це дико і ніхто, з тих, хто вирішує, цього не усвідомлює. Неусвідомлення можна переламати, але для цього треба, щоб держава працювала. Працювала над системою театрів і їх існування, і над системою ретрансляції, а не над покращенням життя російських гастролерів.

«Нафіга мені папа капітан, коли у тебе папа полковник?» «Нафіга мені папа капітан, коли у тебе папа полковник?»

Київ є, а все інше так…

Україна створена мимоволі, за звичкою, за моделлю совєтського союзу, тобто існувала тільки Москва, все інше — хай воно горить. У нас модель та сама: Київ є, а все інше, так собі. Ситуацію, яка була дуже близькою до вирішення цього питань склалася після 2004 року. Тоді був призначений перший в історії України віце-прем’єр з Регіональних питань. Я подумав нарешті, все вирішиться, і неповнота культури почне ліквідовуватися по всій піраміді. До Безсмертного добитися було звісно важко і перший до кого я пішов в новому уряді — це була Оксана Білозір. Я поцікавився у неї чи є у Міністерства культури спільна програма з цим віце-прем’єром. І з жахом усвідомив, що вона навіть не розуміє, про що я говорю.

Про гроші, які не підтримують вітчизняне мистецтво

Наш капітал не бере жодної участі у формуванні нашої культури. І по суті складається та фантастична ситуація, коли «української культури раніше не було» і по суті вони всі свято вірять, що так воно і є. Пінчук привозить сюди Лєнком, та краще він привіз сюди Російський драматичний театр імені Горького, було б набагато цікавіше, це унікальний театр, такого ніде нема. А він про нього не знає, але чому? А тут виходить замкнене коло: тому що ЗМІ про це не говорять. До того ж існує протистояння на мовному рівні воно ідіотичне і його треба якимось чином вирішувати. У нас авторитетніше слово російське. От що російською сказано, то добре і правильно. Я хочу бачити нормальну російськомовну газету, яка писала би не про московських акторів та письменників, а про українських. Бо вкладання грошей у вітчизняну культуру, вітчизняні проекти — це основа будь-якого бізнесу. Он Деркач, доприкладу, довгий час спонсорував театр Лєнком. Театр Лєнком — хороший театр, все там добре і без Деркача, а от власні театри нидіють в медійній тиші і відустності адекватних вкладань коштів…

«Навіть не знаючи європейського контексту, я відчую чого не вистачає для гармонії» «Навіть не знаючи європейського контексту, я відчую чого не вистачає для гармонії»


Другие статьи из этого раздела
  • Нас з**ли пустые разговоры!

    В Москве прошла международная театроведческая конференция «Поле между». В Минске ее отрефлексировали
  • Александр Друганов: «Гамлет». Часть ІІ

    Если бы Дима Богомазов предложил мне другую пьесу, я, возможно, отказался бы, но «Гамлет» — это святое. Посвятив сценографии пятнадцать лет, сегодня я стараюсь заниматься театром все меньше и меньше, потому что на это уходит слишком много времени, а для меня важнее живопись. Слава богу, я успел сделать две выставки: «Марки», и «360 градусов» в галерее Жени Карася. Театр слишком быстро умирает, возобновить того же «Фауста» сейчас достаточно сложно. Театральные спектакли — это мимолетная красота, тем она и привлекает, но это грустно для творца
  • Не сотвори симулякр. Работа критика

    Одна из проблем современной театральной журналистики сегодня — это доминирование рецензии-анонса над рецензией-анализом. Можно говорить о различных тому причинах: объяснять все массовым читателем, извинять равнодушным к искусству спонсором или рекламодателем, аргументировать, наконец, высокой скоростью информационного обновления. Однако можно упомянуть также о негласных стандартах глянца, которые генерируются определенными личностями, мягко говоря, далекими от аналитики, искусства, да и, по большому счету, от настоящей журналистики. И, может быть, последнее как раз и является подлинной причиной растиражированного «облегченного» информационного продукта.
  • Хореограф Эдвард Клюг о хорошем балете и правильной музыке

    Эдвард Клюг принадлежит к тому типу художников, которые чётко знают каким должно быть их творчество и поэтому не боятся идти вперёд. 16 лет назад, будучи премьером Словенского Национального театра в Мариборе и имея в запасе ещё достаточно времени для развития танцевальной карьеры, он решил, что быть танцовщиком для него уже недостаточно. Сегодня Эдвард Клюг является художественным руководителем Ballet Maribor, сотрудничает со знаменитой труппой Штутгартского Балета и нисколько не смущается соперничества с постановками Джона Ноймайера или Джерома Роббинса
  • Юрген Мюллер: «Якби у Евріпіда було в арсеналі відео, то ми мали би класичну грецьку мультимедію»

    ГогольFest 2010 офіційно розпочався 4 вересня о 21:00 подією — перформансом іспанської (каталонської) групи «Ла Фура дель Баус», етно-гурту «ДахаБраха» та театру «ДАХ» на Майдані Незалежності. Нарешті серцем Майдану заволоділо сучасне пульсуюче концептуальне мистецтво в доступному масам форматі шоу. «Ла Фура», що вже тридцять років дивує глядачів у всьому світі своїми масштабними та самобутніми проектами, сьогодні є компанією з 6 однодумців режисерів-акторів-продюсерів, що ставлять і мислять «мовою Фури»

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?