Європейський досвід або як робити хороший театр

 

текст Анастасії Головненко

фото Андріани Стахів, мистецька майстерня «Драбина»,

а також сайту http://www.berlinerfestspiele.de

 

Театр — ключова кваліфікація сучасної людини

Відомий німецький театрознавець, драматург, театральний менеджер, директор міжнародного форуму театральних зустрічей Berliner Theatertreffen провів низку майстер-класів та зустрічей в рамках фестивалю Драма.ЮА.

У мистецькому світі Уве Гьосселя вважають одним із найбільш обізнаних і впливових сучасних кураторів Нвмеччини, який займається не лише теоретичним дослідженням сучасності й театру, але також активно втілює ідеї пошуку місця модерного театру в живому соціумі.

Уве Гьоссель визначає театр, що достойний поваги за такими трьома ознаками: відвідуваність вистав, обговорення театру в надрегіональній пресі та фактором «наскільки задоволений глядач продуктом окремого театру».

Загалом в Берліні працює близько 400 театрів, серед них — лише 5 мають статус муніципальних. Інші — це, так звані «вільні сцени», хоча в цьому Уве вбачає певний парадокс, адже чи може взагалі театр бути «невільною» сценою.

Щодо фінансування та підтримки театрів, в теорії, Німеччина має подібну модель на українську. Заробітні плати та комунальні послуги державним театрам забезпечуються з бюджету, заробіток та частина грошей, що залишаються після гастролей на розвиток нових вистав та театру в цілому — це гранти та приватні гроші. Лише близько 5% прибутку становлять гроші за квитки на виставу, тобто гроші глядачів. Окрім того, левову частку кожного квитка в Німеччині також сплачує держава. Скажімо, якщо глядачеві похід в театр обходиться в 100 євро, то держава за такий квиток ще доплачує театру 300 євро. Поки що саме це (якщо порівнювати в суто матеріальному плані), а також, вміння маніпулювати грошовими надходженнями і відрізняє муніципальні театри в Україні та Німеччині.

Театри «вільної сцени» в Німеччині, звісно, бідніші, проте їх — переважна більшість. Вони здебільшого «живуть» за рахунок приватних грошей та туристів, яких разом з німцями відвідує щороку театр близько 1,8 мільйона глядачів. Разом вони заробляють близько 11 мільйонів, якщо говорити про Берлін, щоправда в цій статистиці є й ті численні театральні митці, які не заробляють майже нічого, й ті, хто розділяє все, що залишається. Є в Берліні й тисячі безробітних митців.

 

Театр — це важливо

 

Цікавою є історія про те, як один театральний режисер намагався поставити ревіталізовану виставу радіобалет «Лідна». Місцем локації було обрано один з Лейпцігських вокзалів (а вокзали та аеропорти в Німеччині є приватними, і правила поведінки в них диктують власники). Серед правил цього вокзалу була заборона до об’єднання у великі групи, адже в групі люди менш захищені від небезпеки. Керівництво вокзалу дозволило проведення такої вистави за виконання цієї умови. Але ж глядачі, що дивляться виставу — це чимала група людей. Організатори вирішили транслювати звукоряд вистави на радіо, а кожному глядачеві був розданий невеличкий радіоприймач та навушники. Таким чином, глядачі вистави, які одночасно і були учасниками, переміщувалися вокзалом та поводилися як група людей, проте не маючи контакту один з одним, фактично, групою не були. Поліція спостерігала за тим, що відбувається з особливою підозрою, проте не мала жодного приводу затримати когось із учасників — розповідає Уве Гьоссель у рамках свого воркшопу.

В цілому, у відношенні «держава-театр» в Німеччині за замовчуванням панує атмосфера підтримки. Урядовці розуміють, що театр — це важливий елемент культурного розвитку і захищають його, режисери та драматурги все більше віддають перевагу новій драматургії, і німецький театр розвивається як самостійний організм, що постійно перебуває у пошуку. Виставу «Вбити Ангелу Меркель», до речі, теж фінансувала держава.

Німецький театр є демократичним, в ньому панують настрої ліво-ліберальних переконань, тому місце можуть навіть найепатажніші вистави, які також можуть розраховувати на підтримку держави. «Проте, якщо в демократичному німецькому суспільстві праві радикали захочуть показати свій театр, можуть виникнути проблеми, — констатує Уве Гьоссель».

 

«Німці намагаються знайти найкращий спосіб не бути найкращими. Це такий німецький антиідеалізм»

«Провал в Німеччині прийнято визнавати питомою частиною театрального процесу. Адже це лише перебільшена різниця між очікуванням митця і тим, що вийшло», — пояснює Гьоссель. Тим більше, що висновками, які можна зробити про успіх нової вистави в Німеччині переймаються навіть щоденні газети.

Навідміну від багатьох європейських театральних фестивалів, Theatertreffen займається пошуком не найкращих сучасних вистав, а, скоріше — найприкметнішими. Для того, аби не пропустити жодної тенденції, сім театральних критиків впродовж року увесь час подорожують такими німецькомовними країнами як Австрія, Німеччина та Швейцарія, і за цей період переглядають до 150 вистав кожен. Потім збираються для обговорення, і шляхом сварок та перемирень обирають лише 10 з них. Окрім того, запрошується 40 театральних діячів з усього світу, аби контролювати процес вибору тих самих 10 вистав, які візьмуть участь у фестивалі.

 

«Якщо ви хочете робити театр таким, як він був 200 років тому, не варто писати на афішах, що ви робите авангардний театр, як і 200 років тому»

В європейському театрі, який намагається оцінювати на своєму форумі Уве Гьоссель стараються передбачувати смаки та потреби будь-якої вікової аудиторії, притримуватися актуальних тем та форматів. Зокрема, в Норвегії за законами, телевізійні канали мають дбати навіть про піврічну дитину, припускаючи, що вона є потенційним глядачем певної програми. Приблизно те ж саме й в театрі, порівнює Уве Гьоссель.

Кожен новий куратор (інтендант), який приходить до театру приблизно щодва роки, зголошується не реформувати його докорінно, проте осучаснювати його формат та берегти існуючі надбання. Результати якості та успішності роботи такого художнього керівника оцінюються за вже відомою шкалою — глядачі, преса, заробіток. Проте, існують випадки, коли точки зору складових таких оцінок настільки розходяться, що інтендант є змушеним залишити посаду. Час від часу глядач не готовий швидко змінювати спосіб думок, і, не зважаючи на позитивні відгуки в пресі, перестає відвідувати свій театр. Хоча такі випадки є скоріше виключеннями, аніж навіть незначними тенденціями.

 

«Ми не просто розповідаємо історію, але й обставини, у яких ми її розповідаємо», — Бертольд Брехт.

Навідміну від України, в Німеччині театральних фестивалів чималий список, і вони не просто створюють єдиний сучасний театральний контекст для геополітично «роз’єднаної» країни, але й чимало конкурують між собою. Це різноформатні фестивалі, які об’єднують у собі переважно найпопулярніші течії серед аматорських театрів, зокрема документального або пластичного.

Серед найвідоміших — Форум молодых драматургів Европи, ф естиваль театра для детей Panoptikum, «Театральні форми» та інші.

Уве Гьоссель наголошує на тому, що будь-яка вистава сама по собі не є виставою, яка показана в рамках театрального фестивалю. Мова йде про накладання певного контекстуально-семантичного навантаження на кожну з поставок, які включають до певної програми й не тільки. Хорошою ілюстрацією цієї тези був показ «революційної» вистави «Про добро» польського театру ім. Єжи Шанявського, в контексті розгортання подій євромайдану у Львові.

Контенкстуальність зустрічей та майстер-класів Уве Гьосселя з точки зору пересічного учасника фестивалю в певному розумінні, є парадоксальною. З одного боку, Драма.ЮА — один з найпотужніших театральних фестивалів, які ми маємо на сьогодні. Цьогоріч він об’єднав уже вісім країн у читаннях п’єс, показах вистав, відкритих зустрічах і дискусіях та закритих майстернях. Досвід Драми.ЮА є, безперечно, важливим та прогресивним моментом у популяризації та розвитку сучасної драматургії в Україні. Програма IV фестивалю була перенасичена подіями та учасниками, що пояснюється неоднорідністю театрального сприйняття режисерами, критиками, драматургами театральними менеджерами та глядачем.

З іншого ж боку, фестиваль Драма.ЮА проводиться у Львові, в приміщеннях небагатих державних театрів, демонструючи недоліки державної політики щодо фінансування та підтримки театру в Україні. Фестиваль фінансується з державних та приватних коштів, яких попри все не вистачає. «Драму» готують 15 людей, і триває вона усього лишень чотири дні на рік. Тому у порівнянні з німецькими фактами, які наводить Гьоссель, найперше відчувається шалена різниця.


Другие статьи из этого раздела
  • Максим Курочкин: «Неочевидные возможности драматургии»

    Мне повезло увлечься драматургией, когда доминировало мнение: «современной драматургии нет». Пьесы писали отборные безумцы, которые не могли без этого. А сейчас видим расцвет и огромное количество новых интересных авторов. Уже никто, даже самый неадекватный критик не сможет сказать, что современной драматургии нет. Но безумцев стало меньше, как ни странно, тоскую по ним
  • Небайдуже світло театру

    Я прийшов сюди звичайним монтувальником, чудові хлопці тоді були в монтувальному цеху. Колективу я не знав, а вони мене добре прийняли. Я вперше змонтував із ними декорації, а потім ми залишилися подивитися виставу. Тоді вистава мені не видалася цікавою, але сама атмосфера всередині колективу булла цікавою. І так з першого дня, чим далі, тим цікавіше мені стало працювати
  • Театри Японії: традиційний проти актуального

    Сучасна Японія не так як в давнину, але все ж лишається екзотичною, закритою для сторонніх країною, з ні на що не схожою культурою і мистецтвом. Це віддалені острови, де впродовж всієї історії проживала переважно лише одна нація. Навіть сьогодні, проїжджаючи в Токійському метро серед строкато одягнених стильних японців, зрідка можна зустріти іноземця
  • Юрген Мюллер: «Якби у Евріпіда було в арсеналі відео, то ми мали би класичну грецьку мультимедію»

    ГогольFest 2010 офіційно розпочався 4 вересня о 21:00 подією — перформансом іспанської (каталонської) групи «Ла Фура дель Баус», етно-гурту «ДахаБраха» та театру «ДАХ» на Майдані Незалежності. Нарешті серцем Майдану заволоділо сучасне пульсуюче концептуальне мистецтво в доступному масам форматі шоу. «Ла Фура», що вже тридцять років дивує глядачів у всьому світі своїми масштабними та самобутніми проектами, сьогодні є компанією з 6 однодумців режисерів-акторів-продюсерів, що ставлять і мислять «мовою Фури»
  • Зачем драматургам дети

    О театре, как методе социального анализа и борьбы и проекте «Class Act: Схід – Захід»

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?