Хореограф в екзилії21 ноября 2007

Текст підготувала: Марися Нікітюк

Фотографувала Ольга Закревська

Я ламаю ритм музики як такий. Я пробую відчути композитора. Хореографи, як правило, чують лише головний ритм, а я чую нюанси. І я вибудовую паралельний ритм, який доповнює чи створює музику з пластики та звуків

Сергій Швидкий — український хореограф-експерементатор. Балетом почав займатися з 10 років. Був вимушений виїхати з України до Канади, де і проживає по нині. Працює шофером лімузина, ставить фігурне катання, набігами приїздить до України. Привозить спектаклі апробовані на Міжнародних фестивалях, такі як «у полоні Кармен у полоні». В 90-х Швидкий мав ім’я і свою справу, ставив хореографію до спектаклів «Лісова пісня» у театрі Франка, «Чайка на ймення Джонатан» в Свободному театрі — за яку Швидкий отримав найвищу театральну нагороду України «Київську пектораль». Мовою його танцю говорили у виставах «День кохання, день свободи» та «Войцег» у Молодому театрі. Першою режисерською спробою була вистава-феєрія на мазохістичну тему «Венера в хутрах».

Витіснений за межі українського мистецького процесу Швидкий загубився. Він постійно повертається, сподівається, що його оцінять, і який-небудь старанний адміністратор допоможе йому зробити театр, про який можна тільки мріяти. Сергій відноситься ще до того покоління митців, для яких слова ПІАР та промоушн не пестять слух, а лише ображають гідність. Але в своїй нелегкій ситуації він сподівається на краще, вірить у фізичне і творче повернення, в планах робота з Національним театром ім. Франка над постановкою «Тіней забутих предків» у наступному році і постановка власного проекту «Саломея» за Оскаром Уайльдом там же. А поки що Сергій Швидкий привіз і лишив київському глядачеві гротесковий моно-балет «У полоні Кармен у полоні», де вивів нову, точніше нового Кармен-трансвестита, юродивого Кармен.

Сергій Швидкий Сергій Швидкий

Незручний

В 1999-му році я виїхав до Канади. Тому що в Києві мене почали відрізати від театрів. Це відбувалося на рівні адміністрацій, не знаю, хто і як це робив, але знаю, через що. Я завжди був незручним, занадто гострим, говорив, що думав і завжди вважав, що актор, танцівник має бути на першому місці, бо це вони заробляють ті гроші, що рахує адміністрація. Останньою краплею терпіння стала моя робота в помпезній постановці «Царя Едіпа» на Майдані Незалежності. Задіяні в тому театралізованому шоу були музиканти, опера і балет. Я, звісно, працював з балетом, та коли нам відмовились заплатити, пославшись на те, що грошей нема, я без вагань відмінив репетицію. Ось так за п’ять днів до початку шоу я відмовився керувати балетом. На наступний день гроші знайшли, але така ультимативна поведінка, розумієте, нікому не сподобалась.


Після цієї історії з «Едіпом», я відчув, як мені стали перекривати кисень. Мені приходили і розповідали про те як на постановці чергової прем’єри у акторів питали, кого б вони хотіли за хореографа, а вони відповідали, що мене. Я вже був тоді розкрученим, та їм відповідали, що Швидкий не може. Так я залишився без роботи. Доводилося працювати нічним сторожем.

В цей самий час знайомі з Канади запросили мене поставити у них балет «Снігова королева». Я виїхав і одразу ж подав на еміграцію.

«В Канаді все глухо. Вони там не бавляться експерементами, а тільки п’ють пиво і дивляться хокей» «В Канаді все глухо. Вони там не бавляться експерементами, а тільки п’ють пиво і дивляться хокей»

Порожня земля

Деякий час я працював у Москві в Алли Сигалової, і ми гастролювали Америкою. То був такий період, коли все було на стільки комфортно, що не творилося. Ми гастролювали десь місяць і мене запрошували залишитись, але цей місяць все було настільки гаразд, що у мене не виникало жодних ідей. Так я кожного дня щось придумую, варюсь в своїх проектах, а там я відчував, що то для мене порожня земля.

З імміграцією до Канади підтвердилося моє почуття, щодо порожності того континенту. Там все гаразд, там все є, але там немає ідей. У мене то є, але їх нема як реалізовувати, бо там немає експериментального театру. В Канаді існує класичний шекспірівський театр, класичний балет і їх модерн, який нічого не несе, тільки рухи. І ще мюзикл є. Звісно в Канаді й Америці значно вищий рівень професіоналізму, але вони ставлять речі, що однозначно будуть успішними і підуть на публіку. Вони не ставлять ризикованих варіантів, адже вони тільки заробляють гроші. Апробовується все в Європі, якщо воно там виходить і проростає, то це моментально хапають і ставлять в Америці, не в Канаді. В Канаді глухо, вони там цим не бавляться, вони п’ють пиво і дивляться хокей, все.

В Канаді я не займаюсь хореографією. Там я тільки гроші заробляю. Підпрацьовую в кіно, в дале-е-еких таких ролях, ставлю синхронне катання на льоду, і працюю на лімузині, замовників привожу відвожу — розвозка живого м’яса.

В той рік, що я виїхав в Канаду я там так нічого так і не поставив, бо я по контракту спізнився. Потім мене запросили в місто Хамертон, 60 км. від Торонто, виконувати в балеті «Лускунчик» дві ролі: короля пацюків і діда Клари. Але «Лускунчик» для мене не є творчим проектом. Цей балет я знав ще як був малим, я вже переріс це, а як приїхав до Канади, то мене ніби повернули на 20 років назад.

«За кордоном я не займаюся хореографією. Я там підпрацьовую в кіно в дале-е-еких ролях, ставлю фігурне катання на льоду і розвожу замовників на лімузині» «За кордоном я не займаюся хореографією. Я там підпрацьовую в кіно в дале-е-еких ролях, ставлю фігурне катання на льоду і розвожу замовників на лімузині»

Москва, естрада, розкладушка

По закінченню Інституту культури, що тепер Поплавського, я поїхав працювати в Москву. Спершу працював з естрадою. Боря Моєсєєв взяв мене в свій театр-балет «Братья і сьостри», і я мав на той час хороший заробіток: 800–1000 рублів на місяць, знімав трьохкімнатну квартиру в Москві, жив там з сім’єю. Але потім я це все покинув і пішов в театр Алли Сигалової. Я зрозумів, що не буду вічно на естраді, мені потрібен лет іншого ґатунку. І я пожертвувавши статком, пішов на 120 рублів на місяць до Сигалової, сім’ю перевіз до Києва, а сам переїхав в маленьку кімнату і спав на розкладушці…

У Сигалової я був як актор драматичний і як танцівник. В її постановках було багато пластики і дуже мало слів. Актором зі словами я став у виставі про Емельяна Пугачова, я мав грати одного з його бійців-революціонерів. Нас було всього чотири хлопці-актори, всі грали по дві ролі, окрім Миколи Чудобриніна. Його Сигалова переманила з трупи Кості Райкіна, пообіцявши, що він гратиме всі головні ролі. Ось він і грав Емельяна.

Ідея була така, що ми метушилися в скляній коробці, мов таргани. Я мав прочитати діалог, про нестримне бажання жити. Але у мене був український акцент, а я мусив підняти цю роль за місяць. Всі актори, що грали у Сигалової позакінчували ГІТІС, один я — Інститут культури, і то як танцівник. А в тому боксі не могло бути так, що хтось один стоїть і нічого не говорить. Тож ми багато репетирували, а у мене не виходить монолог мого персонажу, де він каже «Я хочу жити, жити…» навколо коні, бій… І тут прийшла Сигалова, всіх вигнала, окрім мене і сказала буквально наступне: «Ти знаєш, що ти є бездар, що ти ніщо, ти ніхто». І я йду в комор і починаю плакати і кричати «Я хочу жити!..» Актори повибігали з криками: «Це воно, Сергію, це воно!». Відчувши той наплив, я зрозумів його природу і пішов на роль.

«В своїй першій драматична ролі я за місяць зробив те, чого аткорів вчать чотири роки» «В своїй першій драматична ролі я за місяць зробив те, чого аткорів вчать чотири роки»


Сигалова вміла вдарити по найболючішому місці. У мене це було самолюбство. Вона спостерігала всіх нас, ми були під її лупою. І після цього прориву вона затвердила мене на головну роль у виставі «Пікова дама», власне на роль Пікової дами, ми ще грали разом з покійним Олегом Борисовим. Це була моя зіркова роль. А у Сигалової через це були проблеми з Чудобриніним, бо ж вона йому обіцяла всі головні…


Потім я зрозумів, що її театр починає загинатися. У кожного театру є свій період народження, розквіту і смерті, десь в середньому років через десять театр починає хилитися до занепаду. А якщо він ще й виставляє постійно одного і того ж актора на центральні ролі, то це стається ще швидше. Я Сигаловій сказав, що думав з цього приводу: «Алла ти повинна ставити кожну виставу з кимось іншим на головну роль, тоді ми будемо квіткою, будемо цвісти. По-перше, вистави виходитимуть різнопланові, не схожі одна на одну. А, по-друге, кожен з акторів прагне своєї реалізації, я теж хочу щось робити».

Для постановки наступної вистави вона запросила якогось іншого режисера, і він обрав мене на основну роль Юродивого. Цим персонажем я дуже загорівся, його глибиною, до того ж його зовнішнє каліцтво у поєднанні з внутрішньою красою і добротою мене дуже зацікавило. Потім я поїхав на тиждень до Києва, а коли повернувся, Сигалова мені повідомила, що я не буду грати Юродивого. Після цього я сказав їй все: я сплю на розкладушці, у мене немає доста грошей і виходить немає творчості! Якби вона мені лишила хоча б творчість, я залишився би, а без цього — ні. Я можу жити без ліжка, без грошей, але ще без мистецтва — до побачення.

«Мій персонаж Юродивий мав би бути кострубатим і скрученим, натомість всередині бути теплим і світлим» «Мій персонаж Юродивий мав би бути кострубатим і скрученим, натомість всередині бути теплим і світлим»

«Венера в хутрах»

Першою моєю режисерською роботою була «Венера в хутрах» Леопольда фон Захер-Мазоха. Це був незалежний проект, ми зіграло його один єдиний прем’єрний раз на сцені Оперної студії Київської консерваторії. Свою хореографічну частину я поставив, а вистави все не було, кілька разів змінювалися режисери, і тоді мені запропонували її зрежисерувати. Я погодився. Спектакль, зрозуміло, вийшов акцентований на пластику, там було лише кілька монологів Венери і все. Я трохи змістив акцент з мазохізму, спробувавши розповісти цю історію через естетику краси. Вистава вийшла дуже знервованою, похмурою, з химерними рухами, музика западенська. Були різні дивні персонажі, хто ходив з вухом, хто був діловою людиною, хто педантом — свої характери вони передавали через рухи і костюм. Апогеєм вистави було весілля, де ми ще з одним актором закручували героїню в білу матерію, а потім без музики шаркали ногами по підлозі вальс. І в кінці її душили. Один мій знайомий після показу сказав: «Сергій ти переплюнув Віктюка і дотягся до Параджанова». Поки ми грали премєрний показ мені якраз Пектораль вручали, я сина послав отримати грамоту. Через брак коштів більше ми її в Україні не грали. Зате цим спектаклем в 1998-му році ми відкривали Міжнародний фестиваль експериментального театру в Каїрі. Чотири людини на сцені єгипетського Театру опери та балету.

Кармен-Швидкий

Виставу «у полоні Кармен у полоні» я поставив на себе на Денс-фестивалі в Торонто 2000 року. Але тоді вона була без клоуна, я ставив трагедію Кармен. Після цього вийшла навіть стаття про мене і цю виставу. Це був успіх. Я танцював один всіх персонажів. Естетично це був класичний трагіпафос, але під час виступу я помітив, що глядачам смішно. І подумав, що глядач правий — і почав розробляти смішний, буфонадний спектакль. Спеціально ввів у дію клоуна, щоб виправдати комізм постановки. Після цього, я почав по-інакшому сприймати новелу Проспера Меріме. І для мене було питання чи в Києві зрозуміють ТАКОГО КАРМЕН? Бо Кармен — це ж як фундамент, це ж міжнародна класика! Я певен деякі прийдуть і скажуть, вибачте, але над таким не можна сміятися. Бо ось в Торонто, хоч це і був успіх, але справа заглохла. В Канаді треба робити дикий промоушн, розкручувати виставу, а я цим принципово не займаюсь, це не моє. Вже ввівши клоуна я повіз виставу на Міжнародний фестиваль в Каїр. І все, спектакль пилився у валізі п’ять років.

В центрі Леся Курбаса минулого року я ставив серйозну Кармен, все як треба: трагедія, різні танцівники. А зараз у мене з’явився задум поєднати ці два спектаклі, якимось несусвітнім химерним колажем у розривний трагіфарс — все на одній сцені.

«Я не знав як в Україні сприймуть ТАКОГО КАРМЕН, бо це ж світова класика, у нас до цього ставляться в край серйозно» «Я не знав як в Україні сприймуть ТАКОГО КАРМЕН, бо це ж світова класика, у нас до цього ставляться в край серйозно»

Кармен-Бін

У вересні 2007-го мене запросили приїхати в Україну на прем’єру Empty trash в Молодому театрі. Тож я подумав, а чом би не привезти з собою «Кармен» — нехай тут помирає ця валіза, най лежить на своїй землі. Я не знав чи вийде поставити спектакль, але внутрішньо відчував, що вийде. І тут в Empty trash я бачу Біна, а я з ним ще в «Чайці на ймення Джонатан» працював. Думаю, він може потягнути Блазня, але хореографію — ні, мабуть, ні… Після прем єри ми випили, я підійшов до нього і кажу: «Слухай Бін, ти хочеш виставу грати?». Він: «Так, так, ти що я з задоволенням». Я йому почав пояснювати, що там є вагомі шматки хореографії, а він — я буду-буду. Тоді я сказав, щоб він йшов на ранок і домовлявся з художнім керівником театру Станіславом Мойсеєвим про моно-виставу. Зранку у мене хмель пройшов і я зрозумів, що ляпнув зайвого. Одразу ж подзвонив Біну, а він мені миттєво випалив: «Я був у режисера, він сказав, що, так, можна!». Ну куди вже мені було діватися?

І ми пішли репетирувати, нам дали камерний зал, я так розділив, що на вивчення кожної хореографічної композиції припадало по три дні. Залу для репетицій нам давали по дві години на день, а Кирило ще й працює вночі. І я не уявляв собі як він втягнеться. Ось ми вже переходимо до наступної серії рухів, а він каже, давай повторимо попередні, я не пам’ятаю. Так ми і працювали постійно повторювали вивчене, а потім я давав нову порцію інформації. Кирило ходив з набухлою головою: не знав ні де він, ні що він. І раптом поїхав на тиждень на гастролі. У нас і так був лише місяць на підготовку, а тут ще й тиждень пропадає. Я йому наказав музику слухати кожен день, звикати до ритму. Коли він повернувся, то все несподівано запрацювало. Але я все ж таки як режисер думав другу частину глибше зробити, щоб вона відрізнялася від паяцування. І спершу я вчив Біна просто мене копіювати, мою енергію, мої рухи, жести, міміку. Але треба було, щоб він заграв, ожив, щоб це була його роль, щоб вона зсередини йшла. Тому я і попросив його себе відпустити, забути про мене, він отримав техніку, тепер було важливо, щоб він вдихнув у танець свого колориту. Потім я нанизав йому на виступ комічних деталей і смішних вибриків. Основна його зараз проблема, так це те, що він більше робить підхід до паузи. Він рухається швидко, і комічно, а потім натягнутий фіксований завмирає. Поки що ось ці замирання у нього трохи рохзлябанні, не такі чіткі як треба. Але це він виправить, звісно, якщо не повернеться до своїх стандартних штампів.

Кирило Бін у ролі незрівнянної Кармен Кирило Бін у ролі незрівнянної Кармен

Саломея в стилі Хічкока

В планах ставити в театрі Франка «Саломею» за Оскаром Уальдом. Я про це вже говорив з Богданом Ступкою. Він наче загорівся, хоча спершу запросить мене ставити хореографію в майбутньому спектаклі «Тіні забутих предків». Це десь за рік має трапитися. А після будемо ставити і «Саломею». Я вже розробив деякі образи, сам пошив костюми, маски, біжутерію. Ще купив великий батут він є якби Місяцем, на ньому все і відбувається. Я хочу «Саломею» зробити в стилі Хічкока. І цей Місяць потім перетвориться в срібний піднос, що ним Іканаану відрізали голову. Уявіть згори ллється кров, а люди плигають над цим срібним підносом. Я хочу, щоб ця постановка була вагомою. І треба щоб актори пограли всих персонажів, щоб вони доторкнулися до кожної ролі, бо всі ці персонажі є в кожній людині, і актор мусить підняти і Іканаана, і Ірода, і Іродіаду. Ми проживаємо на певних етапах всі ці ролі, і Саломею, світлу невинну — а там «відріжте йому голову».

Театр в голові

В житті може все змінитися, і всі ці плани можуть лишитися тільки планами. Але я буду чекати, може колись хтось скаже: «Сергій приїжджай, на тобі місце — тільки став». А якщо ні, то буду другим Параджановим, вибачте за нескромність. В Україні завжди так, талановитих людей визнають вже потім, після… Я сподіваюсь, що на мені історія повернеться інакше і я буду ще живий, коли мене згадають. Мене Параджанов, до речі, навчив того, що якщо хочеш зробити щось добре і гарно, то зроби сам, все сам, що я і роблю: хореографія, режисура, костюми… Цього він мене навчив, і я з цим живу, театр в моїй хаті і в моїй голові. А у Мікеланджело була інша мулька, він не дороблював свої роботи, полишав їх на учнів. А я її вже зробив в голові — так казав Мікеланджело. Я теж багато чого ставлю в голові.

Сергій Швидкий ще повернеться в Україну заради справи свого життя і, можливо, навіть наступного року Сергій Швидкий ще повернеться в Україну заради справи свого життя і, можливо, навіть наступного року


Другие статьи из этого раздела
  • Саша Фролова: суперженщина и галактический китч

    В жизни белокурая и хрупкая девушка, выходя на сцену, Саша Фролова превращается в фантастическую Суперженщину будущего. Саша ─ художница и ученица московского перформансиста Андрея Бартенева. Осенью 2006 года был создан музыкальный проект Aquaaerobika, продюсером которого он теперь является. Электро-поп, 8bit, диско-хаус, авангардные, полуабстрактные тексты смешиваются с ярким перформансом, основанным на образах покемонного постмодернизма
  • Політичні маніпуляції театральної ляльки

    Після кожної вистави учасники Bread and Puppet Theatre випікають хліб та роздають його перехожим. Це не благодійна акція, а одна із засад філософії дешевого мистецтва, яку пропагують Bread and Puppet. Маніфест Cheap Art Philosophy набрав розмаху у 1982 році, коли став відповіддю на комерційне мистецтво, на противагу якому актори Bread and Puppet Theatre вирішили створювати свої вуличні спектаклі, які були би доступні для кожного, незалежно від соціального статусу чи заробітку
  • Говорили-балакали…

    Переможці премії Київська пектораль сезону 2013 року
  • Елена Гремина: «Спектакль по делу Сенцова мы поставим обязательно»

    Негосударственный, некоммерческий, в России этот театр стал синонимом независимости. Год преследований, три переезда – такова цена свободы слова. Стальные русские в Киеве. Театр.doc на «ГогольFESTe»
  • Мілена Богавац про сучасну сербську драматургію

    Як генерація письменників ми з’явились у таких обставинах і вирішили не погоджуватись зі статусом кво. Мая Пелевич, Мілан Маркович, Філіп Вуйошевич і я згуртувалися в рамках проекту розвитку і промоції нового драматичного писання, який деякий час відбувався при Народному театрі в Белграді. Очолював цей проект драматург Мілош Кречкович, а співпрацювали з проектом багато драматургів, режисерів і літературних менеджерів. «НАДА» (НовА ДрамА) пропонувала майстерні розвитку драматичного тексту, методологічно засновані на принципах лондонського театру «Роял Корт».

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?