"Треба жити - не можна вмирати... або листи з Харкова"

Це третя вистава із циклу документального театрального триптиху. Попередні роботи, які входять до циклу - "Чорнобиль ТМ" та "Декалог: локальна світова війна" (що присвячена Волинським подіям під час Другої світової війни).

 

Прем'єра спектаклю відбудеться 30 листопада.

Малкольм Магеридж писав, що голодомор – "один з найбільших злочинів в історії, такий страшний, що люди в майбутньому не повірять, що таке могло статися". У свою чергу комуністична система робила все, щоб про цей злочин не дізналися ані люди поза Україною, ані нащадки тих, хто вижив.

До вистави увійшли листи з Харкова польських, італійських та німецьких дипломатів, які описували справжню ситуацію в Україні. Показовою у цьому сенсі є історія двох британських журналістів: Уолта Дюранті, який активно публічно заперечував існування голоду і в 1932 році був нагороджений Пуліцерівською премією за низку репортажів з СРСР. Та Гарета Джоунса, якого за правдиву інформацію про голод в Україні викнули з СРСР та фактично з професії і який трагічно загинув у віці 30 років. Журналіст Гарет Джоунс сам оплатив поїздку в Москву і, попри заборону, відвідав Україну, сівши на харківський поїзд 7 березня 1933 року. Він навмання вийшов на маленькій станції і пішов на села з рюкзаком, повним провізії. Джоунс побачив "голод у колосальних масштабах". Куди б він не приходив, скрізь звучали ті самі дві фрази: "всі спухли з голоду" і "ми чекаємо смерті". Він спав на брудній підлозі разом з голодними дітьми і побачив, як усе було насправді. Якось він поділився їжею, і маленька дівчинка сказала: "Я так смачно поїла, що помру щасливою".

На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м'якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна замовкла.


Другие статьи из этого раздела
  • Новини з Молодого

    У цьому сезоні Молодий театр запланував чимало продуктивних проектів, прем єр та експериментів. До творчого колективу театру долучилися кілька молодих акторів, до проектної співпраці були запрошені студенти-режисери.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?