Влад Троїцький. Театр як маніфест. Театр як ритуал06 февраля 2016


Текст Олени Мигашко

Фото repor.to та з архіву ЦСМ «ДАХ»


Театральна опозиція. ДАХ — «мистецький хутір»

У біографії Владислава Троїцького, здавалося б, жоден із шляхів не веде до українського театру. Народився Троїцький в місті Улан-Уде, в Бурятії. Серед усіх радянських технічних ВИШів Троїцький зупиняється на київському КПІ і в 1987 році закінчує радіотехнічний факультет. У Влада Троїцького науково-технічний склад розуму, можливість оволодіти потужною професією, усі перспективи серйозно займатися наукою. Якби не одна суттєва деталь закінчення факультету припадає на розпад Союзу і 90-ті. За словами Троїцького (TEATRE, інтерв’ю з Марисею Нікітюк), у людини з його історією і особистісним складом було тоді два вибори: або приймати запрошення з Америки і займатися наукою закордоном (тому що на нашій території з розпадом Союзу вона «померла»), або кардинально змінювати своє життя. І Троїцький обирає останнє. Майбутній режисер українського театру, культурний стратег, продюсер починає займатися бізнесом — від перших «супутників» у Києві і оптоволоконних мереж до інвестування в такі мультибренди як Grand Gallery. Саме завдяки цьому Троїцький зможе через певний час «дозволити собі театр». І не просто театр — а цілу мережу культурних проектів, сформовану культурну нішу, що існує незалежно, і ніби на противагу усталеним, прийнятим театральним формам.

У власних інтерв’ю Влад Троїцький не раз стверджував, що «нормальні люди в театр не ходять» (журнал «ШО»), «театр викликав у мене дивні почуття, щось на зразок відрази» (газета «Факти»). Дійсно, з традиційним реалістичним українським театром Влада Троїцького не пов’язує і не могло пов’язувати нічого. Модель театрального простору, як конгломерату «добре зроблених п’єс», модель, в якій глядач повагом розміщується на своєму нерухомому сидінні в залі та відділений від сценічного життя, а саме життя на сцені побудовано за сталими законами теорії драми, тому жодним чином не цікавила Влада Троїцького.

Знайомство з іншим, зі «своїм» театром, з аматорською театральною студією Анатолія Черкова, почалося ще під час навчання в КПІ. За словами Троїцького, у студію він прийшов за уроками брейк-дансу, але саме тут йому відкрили, що існують такі речі, як театр Някрошюса, Васильєва, Більченка. Театр, який для Владислава Троїцького, як і всі 90-ті, замість звичної затхлості і типовості, носив «запах свободи» — свободи форми і мобільності змісту, свободи експерименту. Таким чином, Влад Троїцький від самого початку приходить до театру ніби з іншої, «зворотної» його сторони — обійшовши класичну режисерсько-акторську школу, український побутовий реалістичний театр, методи навчання в інституті Карпенка-Карого, всю «систему» і внутрішнє життя репертуарних театрів.

Етно-хаус гурт «ДахаБраха» Етно-хаус гурт «ДахаБраха»

Уникаючи зіткнень з національними репертуарними театрами, перебуваючи весь час ніби на маргінесі театрального культурного життя, Троїцький починає здійснювати свою «культурну експансію» (інтерв’ю журналу «ШО»). Для цього він створює ЦСМ «ДАХ» (1994 р.), який виконує функцію не просто театру-студії — а окремого «культурного хутору», вільного майданчику, освітнього лекторію, школи; стає місцем для діалогів і зіткнень художників з різних сфер.

Пізніше Троїцький створить при ЦСМ «ДАХ» власну акторсько-режисерську школу, в яку будуть запрошені і Валерій Більченко, і сучасний драматург Клім, і патріарх психологічного українського театру Володимир Оглоблін, який був незамінним в роботі та вихованні актора. В Оглобліна виявилися свої, несподівані точки дотику з Владом Троїцьким. Як і засновник «ДАХу», він теж вважав національний театр «мертвим». Жива і сприйнятлива акторська свідомість знайшлась для нього в театральній студії.

Влад Троїцький проводить лекцію на ГогольФЕСТ 2015 Влад Троїцький проводить лекцію на ГогольФЕСТ 2015

Україна містична — «новий міф про самих себе». Відмова від «драматичного каркасу»

Після акторської роботи з Оглобліним на початку двохтисячних, співпраці ДАХу з драматургом Клімом (тексти за Достоєвським), Влад Троїцький отримує у 2002 році Пектораль за свій спектакль «У пошуках втраченого часу…життя», зіграного разом з фольклорним ансамблем «Божичі». Глядачеві пропонувалося стати на час вистави учасником традиційного весілля або похорон, відчути атмосферу національного ритуалу «на смак і запах» — разом з акторами випити горілки, закушуючи огірком і салом. Фольклорний ансамбль «Божичі» займався відбором і пошуком автентичних забутих народних мелодій, властивих тій чи іншій частині території. Згодом — Владислав Троїцький ставить з відомим професійним ансамблем «Древо», а в 2004 році запускає принциповий і етапний режисерський проект, в якому образ загадкової, «темної», міфологічної України актуалізується і підводиться під традиції європейської театральної моди. Для проекту «Україна містична» Влад Троїцький створює вже власний етно-хаос бенд «ДахаБраха», що займається насамперед стилізацією українського народного мелосу. Цикл «Україна містична» складався з трьох постановок: «Макбет. Пролог», «Річард III» і «Король Лір».

Вистава «Макбет. Пролог» Вистава «Макбет. Пролог»

Як режисер, культурний діяч, продюсер і навіть організатор, Влад Троїцький займає положення «театрального опозиціонера» — по відношенню до радянських і пострадянських форм існування театру. Тому надзавдання проекту про «Україну містичну» — певною мірою змінити вітчизняний театральний код. Вписати міфологічну Україну в європейський контекст, з єднати вже засвоєні у якості театральних архетипів історії Шекспіра з українською обрядовою ритуалістикою, додати в традиційний мелос звучання буддійського гонгу, британських текстів, урбаністичних ритмів сучасності.

Якщо вже й впроваджувати «європеїзацію», то не «помірковану», а «радикальну» — певно, вирішує Влад Троїцький. Тому, вдається до корінних змін — відмовляється від базового «драматичного каркасу». Для створення «нового (театрального) міфу про самих себе» Влад Троїцький спирається на форму театру-ритуалу. Всі три постановки циклу складно назвати «спектаклями» у звичному розумінні цього слова. Їх характеризує повна безсюжетність — «невербальність та антинаративність» (рецензент «Золотої маски»). Це, швидше, атмосферна замальовка на тему обраного шекспірівського сюжету, «густе» візуально-звукове середовище, яке пропонується відчути глядачеві. Весілля леді Макбет проводиться за традиційним українським обрядом з вечорницями. Дія «Короля Ліра» нагадує Бал Сатани: герої рухаються під етнічне звучання «ДахиБрахи», клюють, мов птахи, зі своїх тарілок білий порошок на бенкеті у короля, бруднять власні нерухомі обличчя у грубих глиняних масках. Актори-перформери Влада Троїцького не відіграють ані подій, ані характерів, ані внутрішніх конфліктів — вони працюють на атмосферу, стають символічними, майже тотемним фігурами, що мають виконувати винайдений театральний ритуал — пісню або власний пластичний малюнок. Структурним елементом, фундаментом для такого типу «містичних дійств» стає музика.

Вистава «Макбет. Пролог» Вистава «Макбет. Пролог»

У 2012 році театральний центр Віді Лозанна запрошує Влада Троїцького ставити гоголівського «Вія». «Вій», як і «Український Декамерон», зрежисований в Одеському театрі в 2005 році, стає свого роду ідейним продовженням «Україна містичної». Сучасну адаптацію Гоголя робить вчитель і улюблений драматург Троїцького — Клім. Основним у переписаній історії стає мотив зіткнення двох світів: магічної, темної, маргінальної України та раціонального Заходу. В особі останнього виступають двоє студентів-французів, що замінюють мандрівників «Вія» і вступають на роль провідників «загадковими землями». «Вій» існує на перетині драматичного театру і бесфабульних перформенсів-ритуалів. Оскільки сюжет, зав’язка історії занадто принципова для режисера (якщо б не сказати «програмна»), він розповідає її на початку за допомогою діалогів і реплік (герої спілкуються двома мовами — українською, французькою), але, незабаром дія зводиться до обрядової пластики і пісень, що замінюють і витісняють собою фабулу. Спектакль виконує свого роду функцію українського сувеніру — режисер малює свій образ України для європейського глядача.

Україна Влада Троїцького весь час ніби переодягається, приміряє на себе то гротесковий грим в стилі Вілсона, то вибрані принципи постдраматичного театру, то індійські барабани-табла, то сюжети Боккаччо або Шекспіра, то польську, англійську чи французьку мови.

 

«Актуальна драма» — натуралізм і гра з живими фактурами. Те, що не стало «візитівкою»

Перед «Вієм» і запрошенням в театр Віді Лозанна відбувається ще кілька принципових, для формування режисерського образу Влада Троїцького, подій. Це і проведення ним з 2007 року першого в Україні міждисциплінарного фестивалю сучасних мистецтв «Гогольфест» (саме Гоголь, за словами Троїцького, є «брендом, який можна вивозити „на експорт"), і запуск лабораторії „Української нової драми", і постановка „ДАХом" спектаклю „Едіп. Собача будка" (2010 р.).

З 2007 по 2009 рік Троїцький підхоплює напрям «актуальної драми» і починає працювати з сучасними драматургами. Ставить такі вистави, як «Анна» (за Клавдієвим) і «Людина-подушка» (за Мартіном МакДонахом). Тут гостросоціальна, дещо антиутопічна і фантасмагорична реальність драматургів поєднується з психологізмом (спадщина «ДАХівських» акторів ще з часів Оглобліна) та елементами абсолютного натуралізму — в «Анні» герої похмурої російської периферії прямо на сцені з’їдають картоплю, п’ють зі склянок, протирають посуд та ін. Влад Троїцький немов би відчуває саму «матерію театру», його «шкіру», те, з чого він «зроблений». Вміє використовувати предметний матеріальний світ. Знає, на яке з п’яти глядацьких почуттів це подіє і наскільки сильно. Гра з живими фактурами тримає увагу майже в кожній з його вистав — досить згадати, як місили тісто у виставі за Піранделло («Майже вистава майже за Піранделло»), як їли картоплю в «Анні», або ж як цілковито вимазана глиною, оголена наречена з «Вія» розмірено, поволі вдягала на своє брудне тіло білосніжну сукню.

Однак постановки періоду «актуальної драми» не стали визначальними для самого Влада Троїцького. Не стали його візитівкою. Троїцькому доводилося вступати у діалог з драматургом, приймати його сюжетний каркас, а отже, його світ і його смисли, під які вибудовувалась дія. (Діалог з Шекспіром був вже цілком одностороннім: Троїцький використовував лише шекспірівський «ореол». «Макбетом» можна було б назвати і постановку «Короля Ліра» — ніяких сюжетних прогалин не виникло б, а три королівські дочки в білому цілком могли б замінити собою макбетовських відьом.) Сам же Троїцький прагнув до створення «авторського театру», в якому він виступав би і режисером, і художником, і творцем сценічної історії. А головне — міг би говорити театром про театр; про те, якою може бути «європеїзована» українська сцена, як можна використовувати сьогодні український архаїзм, національні міфи, апріорі театральну обрядову ритуалістику.

 

Музика як структурний елемент. «Нова опера» і театралізовані концерти

Ще з початком циклу «України містичної» музика стає структурним елементом безфабульних театральних постановок. У 2014 році Троїцький робить спробу створення так званої «нової опери — Коріолан». Замість вивіреної концепції та чіткої партитури, режисер обирає імпровізаційний метод роботи з вокалістами — пропонує розіграти цілісну постановку, і згодом запам’ятати, зафіксувати для себе результат. Подібний метод роботи використовувався і при постановці містеріальних музично-пластичних вистав. Найбільш привабливою для режисера Троїцького є так звана 5-ти тижнева європейська практика репетицій, вживана проектним типом театру.

Опера «Коріолан» Опера «Коріолан»

Останні перформанси Влада Троїцького можна було побачити на «Гогольфест’15». «Мистецтво Війни», «Мистецтво миру», «Мистецтво любові», зіграні протягом кількох днів разом з артистами «Київської камерати» — фактично, театралізовані концерти, в яких візуальний, пластичний ряд доповнює музичний твір. У перервах між інструментальними композиціями актори медитативно зачитують фрази про любов, мир, війну з книги Сунь Цзи: «Той, хто не знає ані себе, ані свого ворога, не виграє ніколи». На сусідньому з оркестром майданчику учасники виконують набір промовистих жестів — погойдуються з умовною дитиною на руках, роблять з паперу «бойові» літачки. Слідом за «Коріоланом», Троїцький використовує відеопроекціі, щоб «розфарбувати» свою сцену — все приміщення виявляється «накритим», заповненим кадрами батальйонів солдат часів Другої світової, зразками класичного живопису, зображенням чистого неба.

Перформанс «Мистецтво миру» Перформанс «Мистецтво миру»

Музика, звуковий ряд, ритм — одна з найважливіших складових, одна з основ ритуалу. При наявності власного театрального вектору, відсутності настільки ж переконливих, як і його культурна стратегія, режисерських концепцій, Влад Троїцький знаходить свій спосіб вибудувати виставу. У фірмових музично-пластичних, стилізованих фольклорних «дійствах» Троїцького («Король Лір» або «Макбет») музика виявляється не тільки інструментом для створення атмосфери, а й свого роду театральним «клеєм».

Певно, саме тому почуття атмосфери, настрою і стилю так органічно втілюється у Троїцького в перформенсах-відкриттях «ГогольФесту», у створенні образів і продюсуванні бендів «ДахаБраха», а пізніше — і DakhDaughters. У речах, що вимагають почуття стилю і театральності, але не вимагають артикульованого посилу.

Дегустаційний тізер «Як я була Алісою...Мистецтво любові» Дегустаційний тізер «Як я була Алісою...Мистецтво любові»

Від психологічного реалізму (роботи з Оглобліним), крізь дискомфортну для глядача і компрометуючу «нову драму», крізь актуалізацію образу України та музично-пластичні дійства, Троїцький приходить до нової опери «Коріолан», «Мистецтва миру, війни, любові», опери «Йов» — практично повністю позбавленого специфічної театральної мови театру. Проте, цей театр дозволяє Троїцькому постулювати власні ідеї та власну естетику.

Почуття атмосфери, образів і неартикульований, невизначений зміст знаходять своє вираження в музиці — у найбільш не приданому до вербалізації і однозначної інтерпретації виду мистецтва.

Фрік-кабаре Dakh Daughters Фрік-кабаре Dakh Daughters

Образ ідеального театру. Вистава як театральний маніфест

Від багатьох українських режисерів Троїцького відрізняє наявність визначеної, чіткою культурної стратегії: вписування України у світовій театральний контекст. Культурна стратегія і мрії про нову українську театральність виходять далеко за межі театру і поширюються на продюсерську, організаторську і навіть бізнес діяльність Владислава Троїцького. Час від часу виникає відчуття, що і театр потрібен Троїцькому в якості ще одного «важеля»; як можливість висловити свої уявлення про кращу, модерну Україна, як можливість декларувати сам образ театру, що він сповідує. Почасти тому, мабуть, такою доречною виявляється 5-ти тижнева європейська репетиційна практика, почасти тому Влад Троїцький обирає такий тип театру, в якому немає необхідності формувати власну історію, довго і уважно конструювати зміст, який можна залишити і на глядацький розсуд, почасти тому потужна образна стилізація замінює собою тривале дослідження.

Гра в ритуал, пластика і співи, відеопроекції збираються у барвистий колаж, розшите етнографічними візерунками полотно, в якому начебто є всі елементи хорошого сучасного театру: і освоєння позатеатральних приміщень, і «нова музика», і стильна еклектика, і вишуканий етнографізм, і багатозначні цитати з класичних стародавніх творів (на кшталт Софокла або книги Сунь Цзи). Подавши всі необхідні якісні «інгредієнти», досить мобільні і універсальні, аби «зібрати» з них що завгодно, Троїцький створює своєрідний ескіз, нарис омріяної української сцени. Зміст проектів Влада Троїцького розкривається не стільки у рамках окремого театрального твору, скільки у театральному контексті. Його проекти — немов проголошуваний театральний маніфест. Ідея, образ, що виникає навколо продукту, стає важливішим, програмнішим за реальний підсумковий продукт.

У цьому розумінні, сценічні дійства Троїцького нагадують асоціативний тест Роршаха. Яким чином наповниться «макет», чи виявиться глибокою і цілісної театральна картинка — залежить від глядацького таланту народжувати смисли.

Вистава «Вій» Вистава «Вій»


Другие статьи из этого раздела
  • Єжи Ґротовський: з глибин

    Ґротовський мріяв про актора, здатного подолати роздвоєність тіла й духу і грати всім своїм єством, досягаючи спонтанності, повноти й цілісності. Останні тридцять років життя режисер, відійшовши від публічної театральної роботи, досліджував прадавні ритуали, провадив тілесні й духовні практики самопізнання
  • Я — Мария Башкирцева. Автопортрет

    В Париже, в Люксембургском дворце, в 1900-х годах появилась скульптура «Бессмертие». Молодой гений умирает у ног ангела смерти, держащего в руках свиток с именами выдающихся людей, которые оставили этот мир слишком рано, обретя бессмертие в истории человечества. Среди восьми французских имен — одно славянское женское имя: Мария Башкирцева
  • Всі вийшли з шинелі Митницького. Розповідь про режисера

    Світлій пам’яті актора Віталія Лінецького присвячується
  • Леонид Быков: оптимист, который не хотел жить

    Леонид Быков очень хотел стать летчиком, но, когда его из-за маленького роста отчислили из Ленинградского летного училища, поступил в Харьковский театральный институт. Быков-актер родился из несбывшейся мечты: ему не дали стать «маленьким» летчиком, и он от безысходности стал великим актером
  • Земфіра: Портрет у музичному супроводі

    «Мне кажется, о человеке стоит судить по его делам, в моем случае — по песням. Я потому так за них сражаюсь, несу их, как какую-то свою идею, потому что я настаиваю на том, что это и есть тот самый портрет, самый точный портрет»

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?