4 вистави камерної сцени Гогольфест 2014: El Funeral, «Стільці», «Гамлет.Вавилон», «Так, мій фюрер!»06 октября 2014

 

Текст: Анастасія Головненко

Фото агенції repor.to

 

Театральна програма Гогольфест 2014 – це, перш за все, провокація. І нехай на фестивальні вистави ходить часто й непересічний глядач, він теж не завжди готовий експериментувати. А до експерименту камерні вистави цьогорічної програми заохочують мало не кожен показ.

 

Іспанська вистава El Funeral. Вечірка серед своїх: кузини збираються пом’янути діда, але їх так заносить, що ритуал починає носити ознаки і балагану, і навіть свята, і такої собі безкінечної казки про смерть. Проводжаючи діда Димитрія в останню путь, онуки з плачу зриваються на сміх, випадково розсипаючи прах померлого, не розгубившись збирають його пилососом, переставляються з урною, ніби з чимось побутовим, і увесь час співають.

На перший погляд, нетиповість просто в кубі – вже не концерт, проте, ще не вистава – яскрава, сповнена співів і неритуального танцю, сучасних іспанських та українських мелодій, звертає нашу колективну свідомість до надзвичайно цікавого стародавнього українського обряду поховання у химерний і неприпустимий (для нас сьогоднішніх) спосіб. Згадаймо традицію похоронного танцю на лавах і вихваляння життя перед обличчям смерті, розкриту в українській літературі Михайлом Коцюбинським («Тіні забутих предків»). Навіть не підозрюючи про таку ритуальну історію української культури, Che theatre at Moche доводить обстановку до міжкультурного діалогу про родинні зв’язки, про музику, про любов і смерть.

Спровокований цим, сучасний глядач, віддавшись генетичній пам’яті, витанцьовує просто на глядацький місцях разом із акторами цього абсурдного похоронного фарсу. 


«Стільці». Найбільш традиційною виставою фестивалю стала постановка Чернігівського молодіжного театру за Еженом Йонеско.

Два герої, єдина доля: розбиті й нездійсненні мрії, перемелювання старих подій через брак нових, передчасна старість та відсутність перспективи. Персонажі Йонеско живуть не те що вчорашнім, а позавчорашнім днем. Для того, аби просто розважитись Маршал (Роман Покровський) запрошує гостей: усіх, кого, здається, знає.

Режисер Євген Сидоренко вибудовує дію таким чином, щоб замордувавши глядача нудними повільними подіями першої половини вистави, просто вибити з-під нього стілець у другій. «Какая скука…» – увесь час повторює героїня Юлії Матросової. Та сама нудьга наростає, електризується і вибухає монологами у другій половині. Вистава, замішана на ній, виявляється не такою й простою: абсурдну драматургію Євген Сидоренко втілює у такий самий, виявляється, абсурдний, спосіб. Його Маршал наприкінці дії стає справді актуальним та сучасним, він говорить, про те, що болить і нам; він кричить про культурну революцію та переосмислення самого себе в цьому суспільстві, і, зрештою, у цьому світі.


Технічну революцію театрального видовища впевнено створює вистава Дмитра Костюминського «Гамлет. Вавилон». Текст Катерини Бабкіної, що ліг в основу постановки, присвячено роздробленості особистості у сьогоднішньому суспільстві та намаганню людини зрозуміти саму себе, не кажучи вже про щось більше. У кількох акторах зосереджуються чи не найсильніші переживання, справді, варті Шекспірового «Гамлета».

Сценографія, виконана у вигляді двох величезних, на весь розмір зали, екранів, ламає класичне сприйняття театрального «задника». Усе, що відбувається у виставі, має безпосередній стосунок до основної декорації. Вона – і мультиплікатор дії, і екран для театру тіней, і величезна мертва порожнеча навколо героїв. Дія, відбуваючись одразу у двох вимірах, – фізичному й надсвідомому, гіпертрофується й набуває значного об’єму та потужних значень. У живих декорації та музичному супроводі відбувається підсилювальний ряд емотивного та змістового відкриття сюжету.

Вистава «Гамлет. Вавилон» – свого роду прорив. До певного моменту, прорив методологічний, адже Дмитру Костюминському усе ще можна актуально докоряти в мінімальності набору засобів, проте вистава зумовлює потужне просторово-естетичне задоволення – зовсім особливий фактор нового театру, що формується в Україні.

 

 

Головна емоційна провокація камерної театральної програми Гогольфесту – вистава харківського театру «Де факто», «Так, мій фюрер!». Дія, зав’язана на монологах абсолютно кінематографічної та божевільної героїні (Надія Алюнова): розширені зіниці, до слини експресивна мова, різка, з підкресленою чіткістю, емоційна пластика, молитва до заклинання. Безумовна технічність та простота побудови сюжету – безперечно вдалий підхід режисерки Рози Саркісян у змалюванні актуальних проблем світового значення. Сюрреалістичні замальовки, виконані «під лінієчку», відсутність декорацій та мінімальність реквізиту загострюють сприйняття тексту та простору, а змішування яскравих кольорів до чорного у другій частині вистави поглиблює її основний настрій: приреченість.

У відкритій площині камерної сцени створюється спочатку ніби мультик про жорстокість, а потім і новий єдиний світ розпачу і безвиході маленької людини з клеймом «домішок єврейської крові 2-го ступеню», що готова йти за особливими очами свого особистого Фюрера до свого власного кінця.

 


Усю програму камерної сцени неможливо об’єднати єдиною тематикою чи підходом, найбільш помітною характеристикою кожної з вистав, показаних під час фестивалю, є їхня нетиповість, парадоксальність, революційність та провокативність. Протагоністи кричать про необхідність змін і насування страшної сили, глядач погоджується і вступає в діалог із театром, тому, можливо вже зараз народжуються нові стилі й рівні театрального спілкування та саморозуміння.


Другие статьи из этого раздела
  • Коллективный сон

    «Дикий театр» и Игорь Аронов показали спектакль по Достоевскому
  • «Венецианский купец» или  «Сатисфакция»?..

    Название «Венецианский купец» показалось Станиславу Моисееву не вполне подходящим для его уже давно ожидаемой премьеры в Молодом театре по одноименному шекспировскому тексту. Так родилась «Сатисфакция»: прозрачно и даже несколько прозаично, поскольку все действительно получат то, что хотели: зритель — свою долю не самой плохой комедии с любовными перипетиями, актеры — аплодирующую публику, режиссер — кассовый спектакль. Получилось, в общем, хорошо, смешно, в стиле Молодого театра,  — несколько наиграно, но и не без вкуса.
  • ГогольFest: ожидаемое

    Конец апреля — преддверие большого праздника, во всяком случае, праздника культуры. ГогольFest, бывший до недавнего времени под угрозой срыва, из-за начавшихся робот по реконструкции Арсенала, перешел со стадии организационного планирования в стадию активной подготовки. Работники загружены: пространство Арсенала подготавливается к вмещению разных видов искусств. Идейный инициатор Влад Троицкий назвал свое детище «культурным моллом», где, как в огромном супермаркете, можно найти все: литературу, музыку, театр, изобразительное искусство и даже другие фестивали (в рамках Гогольфеста пройдут дни анимационного «Крока», киношной «Молодости», Джаз-Коктебеля и т.д.).
  • Жертвуя Турандот

    Самым удачным и неоднозначным спектаклем польской программы в Киеве оказался кровавый опус, воспевающий красоту зла. — «Турандот» neTTeatre, режиссер Павел Пассини «Турандот» — злая полуоперная сказка о Джакомо Пуччини и о его последних днях жизни. Дории Манфреди — это имя шепчет закадровый голос, приятным немного насмешливым тоном, придающий этой странной истории целостность. Менфреди была служанкой композитора, которую жена Пуччини Эльвира обвинила в любовной связи с ее мужем и преследовала, пока та не покончила жить самоубийством.
  • Тень Тела

    23–26 февраля в Октябрьском дворце легендарный американский танцевальный коллектив «Пилоболус» в первый раз в Украине покажет свое фантасмагорическое представление «Страну теней». Среди них нет профессиональных танцоров, они предпочитают эклектическую хореографию — акробатическую, цирковую, физически сильную и эстетически своеобразную

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?