4 п’єси і 4 читки фестивалю «Драма.UA 2013»06 декабря 2013

 

Текст: Жені Олійник

Фото: FB-сторінка фестивалю, clarissemaylunas.com

 

Програма фестивалю «Драма.UA» настільки насичена, що встигнути на усі покази можна лише за двох умов: наркотики або суперсили. Нічого з цього у нас не було, тому публікуємо неповний, але змістовний огляд львівського фестивалю нової драми.

Кращий світ Павла Демірського

Читка — Павло Юров

вистава — Моніка Стженпка, драматичний театр імені Єжи Шанявського у Валбжиху

«Веселкова трибуна» Павла Демірського — це такий собі фріковий каталог головних дійових осіб сучасного суспільства. У першу чергу суспільства Польщі — її Демірський любить і нещадно стібе з великої любові. Але метафори «Трибуни» годяться і для інших країн, які «маленькими кроками маленьких людей» прямують до демократії. Павло Юров, у свою чергу, максимально наблизив читання до постановки, вигадливо візуалізувавши кожного персонажа із підбірки Демірського.

Сюжет п’єси розгортається навколо Євро 2012. Держава готується до чемпіонату: будує стадіон і автостради. Товариство футбольних фанатів-гомосексуалістів теж готується — збирає підписи за встановлення для себе окремої трибуни. Однак звідусіль наштовхується на агресію і гомофобію і, врешті-решт, втрачає віру у здійсненність своєї мети.

Безпосередньо про гомофобію у п’єсі, однак, не йдеться. Це історія людей і їхніх прав, класових розбіжностей і безкінечної і марної боротьби з ними. Демірський вигадує нову, напівфантастичну абсурдну Польщу, у гіпертрофованій формі показуючи вади Польщі справжньої. І жонглює системами цінностей, щораз подаючи своїх персонажів у новому світлі, як тільки глядач встиг скласти про них якесь враження.

вистава «Про добро» має схожий лейтмотив. Але у ній тандем Демірського та Моніки Стженпки показують кризу лібералістичних ідей на прикладі усього світу. Драматург та режисер створюють абстрактну реальність, обмежену стінами клініки. Її пацієнти — як відомі персонажі, так і вигадані. Кожен з них має якусь душевну хворобу. Вони проходять групову терапію, але не в силі побороти власні неврози. Через повторювані сцени та діалоги зображується зациклення — герої обертаються у своїх проблемах знову і знову, не маючи з них виходу.

Ідея вистави, попри шизофренічне відтворення, така ж проста, як і її назва. Демірський розмірковує про справедливість і — знову ж таки — добро, про здатність допомагати і жаліти. Коротше кажучи, про усе те, чого сьогодні, за Демірським, направду не існує. Коли глядачі врешті виходять до вогнища, то потрапляють не у щасливий кінець чи кращий світ, а лише мрію про них. Рок-зірка не протверезіє, рак не вилікується, життя не стане кращим, але співаючи разом з акторами You will never walk alone, усі на якусь мить дозволяють собі у це повірити.

Корабель не прийшов

Ко-продукція Нового драматичного театру на Печерську та Geothe-Institutу Києві

Драматург — Ніс-Момме Штокманн

Режисер — Олександр Крижанівський

Тему вистави «Корабель не прийде» визначити важко. Якщо почати розбиратися, то виявиться, що вона водночас і про перенасичення пафосом історії, і про прірву між поколіннями, і про містичну родинну драму.

Головний герой «Корабля» — молодий драматург у безплідному творчому пошуку. Йому замовили п’єсу про падіння Берлінської стіни. Однак на момент революції він був ще дитиною, безтурботно катався на велосипеді і не надто зважав на політичні перипетії. Тому він вирушає до свого батька, сподіваючись, що той зможе надихнути його своїми спогадами. З’ясовується, що їм і без стіни є про що поговорити.

Ця вистава здатна зробити глядачеві боляче. Її потужність — у простих, очевидних деталях: як син дратується через старечу надокучливість батька, як батько, у свою чергу, нездатен догодити синові, як їх обох охоплює розпач від того, що вони не знаходять спільної мови. Однак щодалі розвивається сюжет, тим менше у ньому лишається драматизму — на тлі таємничості він втрачає різкість.

Відеопроекції, використані у постановці, додатково ілюструють стосунки між героями. Причому це не лише графіка, а відтворення на екрані дії, що відбувається у даний момент. Це також підкреслює дистанцію між персонажами. Ще один цікавий прийом — візуалізація минулого за допомогою мініатюрної сценографії. Так кульмінація п’єси відбувається у спогаді, а саме — у певній кімнаті — і глядач бачить її макет, зменшену копію.

І тим не менше вистава має відчуття обірваності у найцікавішому місті. Значну її частину приділено темі стереотипів минулого, потім сюжет різко інтимізується — і ураз завершується. Фінал лишається відкритим, а глядач — ні з чим. Адже попри розмаїття проблем, які зачіпає вистава, жодну з них не розкривають до кінця.

Моллі 1 і Моллі 2

Режисер: Марта Ойжинська, театр Ad Spectatores у Вроцлаві

Режисерка Марта Ойжинська вихопила шматочок тексту і смислів із Джойсового «Улісса» і виростила з нього виставу. Йдеться про образ Моллі Блум, на основі якого авторка будує історію про жінку, зрозумілу навіть для того, хто Джойса не читав. У виставі дві дійові особи, однак «Моллі Б.» — це внутрішній монолог, розповідь про саму себе і намагання саму себе осягнути. Адже коли нема з ким поговорити, лишається альтер его.

Майстерність акторського дуету у «Моллі Б.» у тому, що двом виконавицям вдається бути однією жінкою. Вони різні, часом конфліктують між собоюю, але дивовижним чином бережуть якийсь невловимий зв’язок. Глядач опиняється разом з Моллі — обома Моллі — у порожній, неприбраній квартирі і водночас — у неї в голові. І слухає: я схудла? Я постаріла? З ким він? Будемо плакати?

«Моллі Б.» починається з епатажного монологу, але як тільки біла завіса, на тлі якої його виголошують, розлітається на шматки, відвертість, що межує з вульгарністю, змінюється на іншу — щемку, глибоку, пронизливу. Режисерка зображує героїню через прості, побутові речі, але ці деталі складають звершену композицію — у виставі немає нічого зайвого.

«5 boys.sk»: ігри дітей

Режисер — Адріана Тотікова, театр Studio 12 у Братиславі

«5 boys.sk» — це гіпертрофоване і разом з тим надзвичайно реалістичне відтворення нашої соціальної реальності. П’ятеро хлопчаків (їхні ролі виконують жінки) збираються погратися після школи. У їхніх забавках глядач впізнає незграбні, як дитячі аплікації, зображення людської жорстокості та приниження.

Сюжету як такого у виставі немає. Це низка сцен, у кожній з яких діти розігрують ситуацію, яку спостерігали вдома чи по телевізору. Копіюючи поведінку дорослих, вони, однак, не здатні проаналізувати її. Таким чином через призму інфантильності максимально ясно показано, які речі ми стали сприймати як норму. Скажімо, у їхній грі батько — завжди п’яний, а матір — в істериці. «Іграшкове» насильство над дружиною та дітьми практично ні в кого не викликає питань. Але коли хтось із хлопчиків пропонує вписати в «сценарій» ще й спробу інцесту, гра зупиняється.

«5 boys.sk» — не лише про родину, а ще й про гендер та справедливість. У виставі є епізод, де хлопчики грають у «підарасів і нацистів». Він починається з того, що батько відмовляється він сина, коли той усвідомлює свою орієнтацію, і завершується тим, що представник праворадикальної течії б’є і ґвалтує гомосексуаліста. Над хлопчиком, який каже, що поліція мала б його захистити, усі сміються.

вистава цікава тим, що хоча усі її герої — діти, йдеться у ній здебільшого про дорослих. Адже ці ігри — пряме, дещо карикатурне, неусвідомлене і тому безмежно щире наслідування, і від цього стає не по-дитячому моторошно. Певно, саме тому «5 boys.sk» завершується дорослішанням — короткою мораллю про те, як дитячі забавки визначають, те, ким ми стаємо, коли вони завершуються.

«Брахланд»: поміж звідси і звідтам

Драматург — Дмитро Гавриш

Режисер — Павло Ар’є

Німецькомовні п’єси про мігрантів — річ закономірна. Тим паче, коли її пише українець, що свого часу перебрався до Швейцарії. «Брахланд» став першим театральним текстом Дмитра Гавриша, тож ця тема для нього є досить очікуваною. Та й сам драматург визнає, що працюючи над п’єсою скинув певний психологічний баласт.

З подібним баластом намагаються впоратись герої «Брахланду». Це історія двох братів, вочевидь, з України, що разом вирушають на заробітки — однак кожен має для цього власний мотив. І врешті-решт, опиняються на утриманні у заможної іноземки — один у якості чоловіка, другий — нахлібника. Вони намагаються ужитися на чужій території, але своя земля не ніяк не може їх відпустити. Саме тому у п’єсі так мало конкретної дії — здебільшого це розповідь про дію, що відбувалася у минулому. Брати зависають на межі абстрактних «звідси» і «звідтам» і страждають від цього.

Персонажі «Брахланду» нагадують закам’янілі образи, з яких упродовж п’єси стягують покривала. Текст побудований так, що основна сюжетна лінія проста, але переплетена безліччю другорядних історій. П’єса наповнена безмовними героями, що присутні в іншому часі або в іншій країні — інакше кажучи, в іншому просторі. Це робить кордон між світами ще контрастнішим.

Загалом Гавриш вміло зводить разом дві проблеми — міграції та людських стосунків. Однак заробітчанство не перетворюється на трендове тло, а герої є неоднозначними. У п’єсі можна розгледіти і натяк на типи української ментальності, і метафору на відносини України та Європи. Але насамперед це драма невизначеності та інертності, які назавжди зачиняють людину у минулому.

 

«Баба Пріся»: Чорнобиль як елемент українського фольклору

Драматург та режисер — Павло Ар’є

Жанр «Баби Прісі» Павла Ар’є можна було б визначити як «сучасна українська народна п’єса». У драмі йдеться про сім’ю, що мешкає у Чорнобильській зоні відчуження. Головує у ній «дуже, дуже, дуже стара» баба Пріся — дещо інфернальна героїня, що товаришує з русалками, під’їдає галюциногенні гриби і якось у війну зарізала дванадцятьох німців. З нею живуть онук і хвороблива донька, яку свого часу покинув чоловік.

Відчуження цієї сім’ї у п’єсі не стільки територіальне, скільки психологічне. А основний конфлікт драми — це зіткнення цих двох світів: зовнішнього — сучасної України — і внутрішнього — містичного, архетипічного світу, що береже традиції і корінням йде глибоко в землю. Драматургу вдалося поєднати злободенне із мотивом українського міфу, хоча прийом цей досить тривіальний.

Разом з тим «Баба Пріся», попри властиву їй метафоричність, ставить нам досить конкретні питання, що стосуються як нашого минулого, так і нашого теперішнього. І вирішивши їх, ми зможемо, на відміну від героїв п’єси, сказати, куди ж ми все-таки рухаємось.

«Це лице»: в пекельному колі сім’ї

Драматург — Поллі Стенхем

Режисер — Павло Юров

«Це лице» Поллі Стенхем читали разом третьокурсники театрального університету та дорослі актори, що, певно, зробило читку однією з найкращих на фестивалі. Ця п’єса — про те, як кожен з нас перетравлює душевні травми, або як вони перетравлюють нас. Ідея розкривається через стосунки батьків та дітей, і молоді актори зуміли зберегти оголену підліткову невротичність, а старші — передати зашкарублість душ дорослих.

«Це лице» — історія родини, яку покидає батько. На його зраду кожен реагує по-своєму. Матір починає зловживати алкоголем і різними речовинами, потроху втрачаючи глузд та особистість. Старший син кидає школу та намагається її врятувати, однак лише вирощує в собі потужний едіпів комплекс. Молодша донька, у свою чергу, перестає бувати вдома, а після уроків розважається тим, що прив’язує однокласниць до стільців та згодовує їм конячі дози валіуму. Власне, з останнього і починається драма — чергова жертва дівчинки потрапляє до лікарні, батькові телефонують зі школи, і він змушений знову зустрітися із тими, кому завинив. Кульмінація відбувається, коли усі герої збираються під одним дахом.

Головний інструмент п’єси — це не дія, але діалог, який часто перетворюється на окремі монологи, бо герої не здатні почути одне одного. Вони безперервно завдають болю одне одному, не в змозі вийти із кола взаємних образ.

Під час обговорення лунала думка про те, що «Це лице» варто було б поставити в дитячому театрі, якому саме бракує підліткової драми. Відверто кажучи, для ТЮГ така пропозиція — дещо ексцентрична, однак поява цієї вистави на сцені дорослого українського театру була б дуже доречною.


Другие статьи из этого раздела
  • Львовские ритуальные профанации

    Туркменский режиссер и любимец прессы Овлякули Ходжакули по заказу театра Курбаса поставил Шекспира. Жили они себе спокойно во Львове двадцать лет без этого Творца и могли бы еще столько же прожить — никто бы и не заметил (речь идет о Ходжакули, конечно, а не о Шекспире). Кто у кого пошел на поводу, театр у режиссера или режиссер у театра,  — непонятно, но получился абстрактный спектакль в стиле ритуального театра ни о чем, ни о ком и, собственно, ни для кого.
  • Сабуро Тешигавара

    Премьера обновленного «Дах-Дах-Ско-Дах-Дах» по поэме Кенджи Миадзавы в постановке Сабуро Тишигавары прошла на  «Токи/Фестиваль» в Токийском Метрополитен Театре в конце ноября. Начав свою карьеру в 1980-х годах в Токио, Сабуро Тешигавара очень быстро стал одним из самых востребованных хореографов современного танца в Японии и в Европе
  • Сергій Жадан в Івана Франка

    Книга «Гімн демократичної молодці» складається з шести історій, що відсилають читача до початку 90-х років: розпад СРСР, становлення першого бізнесу, гігантські афери й дрібні махінації на тлі виживання. Сергій Жадан розгорнув дію роману в місті своєї юності — в Харкові. За основу п’єси письменник взяв сюжет новели «Власник найкращого клубу для геїв» — це історія трьох компаньйонів, які, «аби заповнити вільну нішу в бізнесі», раптом надумали відкривати гей-клуб у Харкові.
  • Последнее пристанище европейцев

    В Европе Кристофа Марталера почитают как гения театрального дела и уверены, что его творческий почерк уникален и неподражаем. Его приглашают для постановок во многие театры Европы, а часть его спектаклей — специальные фестивальные проекты, где он всегда желанный гость. Его творчество уже не столько объект для оттачивания острот театральными критиками, сколько предмет серьезных исследований театроведов со всего мира, в частности: Джорджа Баню, Эрики Фишер-Лихте, Девида Рёснера, Ганса-Тиза Леманна — как проявления театра музыкального и театра постдраматического
  • Доки можеш: бери, люби, тікай

    П’єса, написана для Royal Court на сцені Молодого театру

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?