Самозаспокоєння паузами18 марта 2016

Текст Ксені Кисіль

Фото Ігора Стрельцова та cultprostir.ua

Графіка Олі Михайлюк

9 березня у київському планетарії Atmasfera 360 закінчився черговий тур медіавистави «роздІловІ».

Як cлово «ніч», що транслювалось проектором, перетворилось на початку перфомансу в «нічого», так і сама вистава «РоздІловІ» веде від конкретних речей до суцільно абстрактних. Від східняків Сергія Жадана та Влада Креймера, відеоряду з написаними словами, музики на акордеоні до любові, війни, страждань, і знову любові.

«РоздІлові» — це поєднання віршів Жадана, звучання акордеону Олексія Ворсоби та дивного інструменту Влада Креймера, графіки та цілісної ідеї Олі Михайлюк. Проект існує із 2012-го року, а отже, мав вже багато перероджень. У кожному місті-місці він несе свій особливий сенс, щось додається, щось віднімається, і пристосовується до саме цієї публіки.

Показ у Києві був завершальним у цьогорічному турі, що проходив на Донбасі. Ця вистава вже не включала хореографічну постановку Андреи Марія Хандлер, як це було у попередніх варіантах. Зображення з віршами транслювали на стелю планетарію. Атмосфера цього місця здається ідеальною. Адже, по-перше, де ще знайдеться настільки великий проектор, по-друге, ще й який перетікає в небо, і стає часткою космосу.

А «РоздІловІ» якраз про це. Як не загубитись. Як навіть під час війни навчитись жити. Як любити і не втрачати ніжність.

Але все це досягається не різким, а поступовим шляхом медитації. Усе в цьому художньому дійстві працює на такий ефект. Починаючи від майже терапевтичної за ритмом та темами поезії Жадана. У виставі читають вірші, як зі старіших «Вогнепальних та й ножових» (2012), більшу частину із «Месопотамії» (2014), декілька зі збірки «Життя Марії» (2015). Усі три збірки для письменника є знаковими. Добирала твори авторка проекту Оля Михайлюк. І це відчувається. Начебто з доробку Жадана лагідною жіночою рукою вибрали найніжніше, найбільше сповнене любов’ю.

Підігрують поезії й музичні партії. По-амелівськи (мається на увазі французький фільм «Амелі») щирий акордеон білоруського музиканта Олексія Ворсоби із гурту Portmone, та майже космічно-створена електро-скрипка Влада Креймера, звучання якої постійно межує між мантрою та електронікою. Гіпнотизує і довершує усе це відеопозія на небосхилі планетарію. У ній слова живуть своїм життя, втрачають послідовність, тікають від речень, перетворюються в безлад та рівні лінії, а розділові зникають та повертаються. Розділові — це те, що не промовляється. Те, що завжди десь за. За поезією, музикою, любов’ю. Ті видихи Жадана під час музичних програшів, та шкрябання пера по папері. Різновид тиші, а можливо й віри.

Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
щастя не оминеш.

виникає враження, що ми знаходимось десь за спиною митця, поета і бачимо, як на наших очах народжуються вірші. Як пишуться листи коханій жінці. Більшість цих віршів схожі на листи. Це певна сповідь, зізнання. А якщо взяти їх докупи, то вийде щось на кшталт 120-хвилинного уроку любові. Але кожен його засвоїв як зміг, можливо, хтось геть поринав у медитацію, дехто спав, а дехто шукав у ній війну.

Адже все полягає на вмінні
Говорити мертвою мовою ніжності.
Світло складається з темряви,
І залежить лише від нас.

Під час перфомансу Жадан читає двадцять один текст. Тут магія проявляється також і кількісно. Двадцять один це дуже цілісне число, із нього нічого не викинеш і нічого не втиснеш.

Проте у історії вистави геть немає драматичних вивертів. Вона рівна, майже пряма. І хоча наприкінці Жадан все більше згадує слово «війна», і більше болю з’являється у віршах, це історія, яка заспокоює, а не збурює. Воно й зрозуміло. Більша частина залу прийшла послухати вже знайомого, хорошого Жадана. Жадана, який любить і вірить у Донбас. А цієї віри якраз так не вистачає. І що саме буде його оточувати під час читання віршів на перший погляд неважливо. Це порція пігулок під назвою «життя має тривати навіть тоді, коли триває війна».

З нами стається лише те, чого ми хотіли,
або те, чого ми боялись. Питання лише,
що переважить — бажання чи страх.

З таким складом важко уникнути відчуття, що усе це буде не просто виставою про ніжність та любов, а про дещо більше. Адже сам Жадан є чи не одним із найбільших культурних ретрансляторів думки з болючого Сходу, а Влад Креймер був змушений через війну покинути рідний Донецьк. Усе ж, ця вистава більше про любов, аніж про війну. Про те, як перемагати війну у собі, за допомогою, звичайно, любові.

Автор графіки, Оля Михайлюк Автор графіки, Оля Михайлюк

Підігрують Жадану та музикантам, а найбільш відео-поезії звуки стукоту серця, шум моря, шкрябання пера. Вони теж є частиною мантри для самозаспокоєння. Проте, й серед цього врівноваження є багато чуттєвої, і добре знайомої жаданівської іронії. І саме вона рятує і повертає на Землю. Не дає геть загубитися у сподіваннях і почуттях.

Життя — це веселе перетягання линви.
З одного боку її тягнуть янголи.
З іншого — адвокати.
Адвокатів більше.
Але і послуги їхні коштують дорожче.

***

Можеш говорити про все, що тобі сниться,
Можеш говорити, можеш не боятися темряви:
все одно хто-небудь тебе почує,
все одно ніхто тобі не повірить.

«РоздІловІ» — це в першу чергу мантра, медитація. Через всеосяжну, рятівну поезію Жадана, який пише про найболючіше із надією, через напівфонову музику, через слідкування за каліграфією на зірковому небі. Що тут є головним? Хочеться відразу викрикнути «поезія», адже без віршів Жадана цей проект просто не уявляється. Розділові не можливі без слів. Проте, саме в оточенні музики та відео ця поезія стала чимось більшим. Цей проект прочитається кожним по-своєму, але ефект, у будь-якому разі, буде заспокійливим, і трішки навіть повчальним.

Виступ у київському планетарії Виступ у київському планетарії


Другие статьи из этого раздела
  • Возраст музыкального Барокко. Киев. Июль.

    16 июля небольшой захолустный дворик Киево-Печерской Лавры был заполнен музыкой и людьми — под открытым небом был дан концерт барочной музыки и танца. Инициаторы проекта — музыкальный коллектив «Киев-Барокко» при поддержке студии старинного танца «Джойссанс»
  • «Поздно пугать» в Театре на Левом берегу Днепра

    Сложно и трудно современная проза и драматургия входят в украинские национальные театры. Давно нет советского идеологического заказа или царского запрета на национальный колорит, театры безраздельно владеют творческой свободой. Так, что же им мешает ее реализовать? Почему они угрюмо встречают любую инициативу? Почему творческий поиск в них встречается с заведомо установленным безразличием? По привычке тянут они свой комедийно-водевильный репертуар, лишенный духа, времени, остроты, будто не было в нашей традиции экспериментов Леся Курбаса и поисков 90-х.
  • «Учта»: під «теплим» знаком. Враження-образ

    «Нас покликали у зв’язку з річницею Василя Стуса і Леся Курбаса, за декілька тижнів нашому театрові виповниться двадцять років. Ця „Учта“ — наша присвята, наша вдячність» — Володимир Кучинський. «Учта» — під такою назвою в програмці було зарекомендоване релігійне хорове співання колективу львівського театру ім. Леся Курбаса. «Учта» це — «пошана», кому — сказано, навіщо — відчутно.
  • Чехов Митницкого: трагедия личности

    С каким бы оправданным уважением мы бы не относились к классике, надо признать, что и она устаревает и перестает с нами, современниками, говорить. В чеховских текстах есть нечто не столько устаревшее, сколько диссонирующее с нашим временем, с нами, с нашим ритмом. Меланхолия, мечтательность, неопределенность и медлительность начала 20 века,  — все это не свойственно нашему миру, мы люди другого мирочувствования, мировоззрения и ритма.
  • Немного Бродского в Театре на Подоле

    В Театре на Подоле, в его уютной камерной части, той, что на Андреевском спуске, Игорь Славинский, режиссерствующий актер этого театра, создал красочный эмоциональный спектакль-феерию, соединив стихи Иосифа Бродского и популярные песни о любви.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?