«Капітан Джон Сміт їде в Україну»30 сентября 2013

Текст Жені Олійник

Фото: Володимир Клюзко

Вірляна Ткач зробила виставу за мотивами автобіографії середньовічного моряка

Коли Вірляну Ткач, американську режисерку українського походження питають, навіщо капітан Джон Сміт приїхав в Україну, вона посміхається і відповідає, що він тут уже був. Він і справді був — у 1603-му, за чотири роки до того, як заснував перше британське поселення в Америці і зустрів Покахонтас. Зголосившись до армії воювати з турками, Джон Сміт був поранений і потрапив у полон. Його продали в рабство, однак йому вдалося втекти. Тікав він через Річ Посполиту і деякий час пробув у Коломиї. А у 1630-му році Джон Сміт написав книгу, в якій розповів про свої мандри.

Саме її перші дві частини лягли в основу вистави «Капітан Джон Сміт їде в Україну». «Всі завжди читають лише історію про Покахонтас, а що було до неї, ніхто і не знає», — каже Вірляна Ткач. Працювати над виставою вона почала ще в Нью-Йорку, однак прем’єра відбулася на Форумі видавців у Львові. Потім «Капітана Джона Сміта» змогли побачити кияни — на «Гогольфесті» та в Центрі Леся Курбаса.

«Капітан Джон Сміт» поєднує у собі жарти в стилі «Священного Граалю» Монті Пайтона, українські народні пісні та поезії англійською ітурецькою мовами. Акторів усього троє: поет Боб Голдман грає Джона Сміта, музикант Сюзан Гванґ — усіх його жінок, а бандурист Юліан Китастий грає сам себе. Спершу вистава мала бути серйозною. Вивчаючи книгу Джона Сміта, Вірляна Ткач зауважила, що його історії про рабство надзвичайно подібні до тих, що містяться в українських думах того періоду, і вирішила у виставі поєднати ці тексти з піснями. «Спочатку були лише Боб і Юліан, — розповідає режисерка. — А потім я випадково побачила Сюзан і подумала, що вона б ідеально до них підійшла». На репетицію Сюзан Гванґ прийшла з акордеоном. Це і змінило весь настрій вистави — окрім дум, у ній з’явилася, наприклад, композиція Three Heads Is Love, у якій Сюзан Гванґ — під акордеон — вмовляє Джона Сміта відрубати голову третьому туркові.

«Капітан Джон Сміт» — надзвичайно легка вистава, яку, тим не менш, цілком можна вважати історичною реконструкцією, адже домислів у ній — мінімум. У сценографії — а це переважно відеопроекції — використані гравюри Джона Пейна із книги Сміта, а також справжні карти українських земель, створені у 16-му столітті. Окрім того, з постановкою допомагали фахівці з Торонтського університету, та Українського музею в Нью-Йорку.

Однак найцікавіше — це дивитися, як Вірляна Ткач поєднує елементи зовсім різних культур (так у виставі звучать, наприклад, три мови) та інтерпретує історію. «Мене цікавить, як історія грає сьогодні. Адже ми так мало про неї знаємо, — каже режисер. — Хтось раз написав, що структура моїх вистав вертепна, і я подумала, що це дуже правдиво. Є ми, сьогоднішні люди, і у цьому є щось від комедії. Але завжди є минуле, з яким ми маємо якийсь сакральний зв’язок».

Так або інакше, «Капітан Джон Сміт їде в Україну» — це неепічна історія про епічну подорож, переказана з англійським гумором і переплетена українським фольклором. Її герої зійшли із запорошених сторінок рідкісних видань і живуть тепер з нами — десь зовсім поруч.


Другие статьи из этого раздела
  • «Бешеная кровь». Или воспитание нетолерантностью

    В Национальном театре русской драмы им. Леси Украинки режиссер и переводчик Алла Рыбикова продолжает осваивать современную немецкую драматургию. На сей раз, она поставила со студентами актерского факультета университета им. Карпенко-Карого агрессивный спектакль по пьесе немца Йенса Хиллье и турка Нуркана Ерпулата «Бешеная кровь»
  • «Механічна симфонія»

    «Механічна симфонія» — це майстерня, завод із виготовлення незвичної, але оригінальної музики, в якій какофонія сучасності зливається із гармонією Всесвіту. Її творять всі присутні — класичні музиканти, інженери, машини і навіть глядачі. Прийшовши на черговий концерт, публіка сподівається просто відпочити, розважитись, послухавши музику, яку для неї виконуватимуть. Але несподівано для самих себе глядачі опиняються на сцені, стають персонажами власної вистави, творцями власної симфонії.
  • Время маленьких людей. Без хребта

    Влад Троицкий создал прообраз веб-спектакля по пьесе немецкого драматурга Ингрид Лаузунд. Привычного театрального действия в постановке почти нет, актеры сидят на своих рабочих местах, лицо и руки — это их единственные выразительные средства. Пять человек, общаясь друг с другом с помощью камер, изображают современный офис. Здесь каждый сидит в Гугл-токе, межличностное общение прервано, а коммуникация через машины искривлена ложью, двусмысленностью и паранойей. Готовясь войти в дверь к шефу, сотрудники репетируют движения, чтобы лучше выглядеть. А выходят от него просто без лица — вместо него — кусок теста, или с ножом в спине, или с собственной головой под мышкой
  • Львівський карнавал

    Відкривався театральний фестиваль «Золотий Лев» цього року традиційною карнавально ходою. До вашої уваги фотозвіт Максима Казаріна
  • Слишком бедные люди

    Последняя работа Парис/Яценко далека от совершенства. Артисты играют в своей манере, детально работая с текстом, расставляя интонационные акценты, и, создавая тем самым угол зрения для зрителей. Но сам материал требовал иного подхода — не правдоподобия текста, а правдоподобия жизни. Игра же актеров в  «Бедных людях» направлена на самое себя, в ней больше внимания уделено форме (ритму и фразе), нежели смыслу (идее и характерам). Нужно признать, Лариса Парис и Юрко Яценко — прекрасные, самобытные актеры и делают они хороший актерский театр, но им не хватает блеска качественной режиссуры.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?