Обмежені можливості12 марта 2018

Текст Богдани Орлеанової

Фото Лєни Шуліки та Анастасії Мантач

«We're not afraid to die / We were born to alive», –

із пісні « The Mad Ones», яка виконується у виставі

Під час роботи у Магдебурзькому театрі Стас Жирков познайомився з сучасною п’єсою німецького актора та драматурга Серґія Ґьоснера «Mongos» (лайливе слово, щось типу «каліч»), і видно досі вона його не відпускала. Тому недавно в театрі «Золоті Ворота» представили прем’єру «Каліки», поставлену за тим самим, номінованим на авторську премію Гайдельберзького ринку п’єс, текстом.

Перед нами – лише біле тло та кілька чорних стільців. У цьому просторі двоє підлітків, найкращі друзі, Ікар (Богдан Буйлук) та Френсіс (Владислав Оніщенко) розповідають історію свого знайомства. Наче сторінки щоденника, вони знову й знову гортають сторінки своїх спогадів. Візуально це схоже на те, як акторів кіно знімають на зеленому фоні, щоб потім домалювати спецефекти. Ось тільки герої вистави малюють події, що трапилися з хлопцями в реабілітаційному центрі за допомогою власної уяви.

Владислав Оніщенко у виставі виконує не тільки роль Френсіса, але й роль своєї бабусі, а ще працівника реабілітаційного центру – гомосексуала, якого Ікар називає Психом, й навіть Жасмін (дівчину, з якою Ікар мав стосунки). В ситуації такої багатозадачності, актори перемикаються з одного сценічного образу до іншого, і при цьому залишаються дещо відстороненими виконавцями.

Обидва герої вистави – люди з інвалідністю. Ікар потрапив у автокатастрофу й тепер не може ходити, а Френсіс страждає на розсіяний склероз. Ікар – брутальний й балакучий, Френсіс – мовчазний «поет». Герої говорять про дівчат, секс, алкоголь, про заплаканих від горя батьків. Але, здається, про найважливіше вони мовчать. Говорять тільки очі – великі блакитні очі Владислава Оніщенка. У сцені прощання Ікара та Жасмін актор з’являється у чорній сукні та рожевій перуці й співає під фонограму – «They asked me who I am». Тут ми здається, не розуміємо, він говорить від імені Жасмін чи від себе. На таких недомовленостях і натяках поступово будуються усі сценічні стосунки друзів. А питань до фіналу стає лише дедалі більше.

Однією з особливостей вистави є рух, якого хлопці насправді позбавлені – вони часто кудись біжать, ходять, їздять на уявних інвалідних візках. Найбільш емоційно напружені моменти життя героїв у спектаклі, відтворено за допомогою елементів фізичного театру – яскравим прикладом цьому є так звані приступи, коли актори катаються по підлозі. Стас Жирков не вперше користується прийомами фізичного театру. Проте, у «Каліках» вони набувають нового смислу. Герої виправдовують свої помилки недостатньо здоровим фізичним станом, а за переконанням Ікара людина взагалі складається саме з її обмежень. Режисер таким чином порівнює слабкодухість із фізичною вадою, залишаючи це моральне питання відкритим.

 

У соціальних мережах виставу «Каліки» порівнюють з «Наташиною мрією» й пишуть відгуки, що начебто вона – молодша сестра вистави про двох дівчат. Проте, здається, якщо й приписувати їм якісь родинні зв’язки, то останню можна назвати хіба що дитиною. Але лише тому, що діти мають можливість здійсните те, чого не змогли здійснити їхні (хай навіть досить успішні) батьки. Ця вистава має іншу естетику та природу акторського існування, більш складну структуру, більш прискіпливу роботу зі світлом, музичним оформленням. Як не крути, але «Наташина мрія» поставлена навіть не п’ять років тому. А за цей час багато чого змінилося у театральному просторі. Змінився й сам режисер.

«Каліки» – поліфонічна вистава. Міфологічний Ікар втратив крила, герой вистави втратив ноги й тепер вважає, що не може летіти далі. Але що Ікар втратив ще? Можливо, жаліючи себе й зациклюючись на своїх вадах, він проґавив чудові можливості, які посилала йому доля? Ця вистава про неможливість відкрити свої справжні почуття, про спроби зрозуміти хто ти? Хто поруч із тобою? А ще ця історія також і про втрати – як ціну за слабкодухість. А ще, можливо про те, що усе в житті відбувається так, як і має бути. Але нам то невідомо, бо Френсіс так і не встигне сказати Ікарові особисто, а останній залишиться з його щоденником на самоті.


Другие статьи из этого раздела
  • Театр насилия Венсана Макеня

    Спектакль «Идиот» длится 3 часа, не считая перформенса в холле — нервные вздрагивания и затыкание ушей — обычная награда смельчаков, решившихся насладиться Достоевским от Венсана Макеня в зале Жемье национального театра Шайо. Введение публики в атмосферу «действа» начинается еще до входа в зал: холл театра украшен воздушными шарами и радостными Happy birthday, звучит Joy Division.
  • Помста (не) без моралі

    В Молодому театрі показали оновлену виставу «Альберт. Найвища форма страти» за Юрієм Андруховичем. За участі автора
  • Лолита, два взгляда.

    На сцене Театра Драмы и Комедии на Левом берегу Днепра представили вполне весеннюю премьеру — спектакль «Лолита» в режиссерском прочтении Андрея Билоуса. И получили вполне среднюю постановку, застрявшую между иносказательностью откровенных сцен и их прямым изображением. Не порнографическая «Лолита», и не метафора из цветочных лепестков, сахарной ваты и розового кружева, а нечто среднее, убоявшееся дерзнуть и переосмыслить классический первоисточник.
  • «Экспонаты»: Ничего лишнего

    Как послесловие ГогольFestа и в завершение проекта по созданию современной украинской драматургии ЛСД в ДАХе показали спектакль «Экспонаты» по пьесе Вячеслава Дурненкова. Эту совместную постановку Театра Док. и  «Центра драматургии, режиссуры Рощина и Казанцева» совершил молодой режиссер Алексей Жиряков. И сделал это, надо заметить, очень чисто, поставив современный текст без какой-либо претензии на режиссерское первенство в постановке.
  • На  «Перекрестке»

    Новый балет «Перекресток» стал настоящим скрещением новых идей и творческих усилий нескольких выдающихся творцов. Впервые в Украине для одного проекта собрались лучшие: Раду Поклитару — хореограф, Мирослав Скорык — композитор и дирижер, Александр Друганов — график и сценограф.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?