Селфі з маразмом15 декабря 2017

Текст Ірини Бойко

Фото надані прес-службою Молодого театру

«Якби Ви втратили пам’ять, але у Вас був вибір, що саме можна згадати, щоб Ви згадали? Ну, серйозно! Будь-які три епізоди з життя, події або будь-які три людини... Правда ж, відповідальний вибір? Кожен має своє найдорожче, що треба берегти і в жодному разі не забути. Щось таке, заради чого варто було прожити життя...» – з анотації до вистави

В Молодому театрі в Києві пішли на експеримент. Для створення нової вистави «Нагадай собі згадати» сюди був запрошений поважний режисер столичного ТЮГу і викладач курсу режисури в Університеті театру і кіно – Констянтин Дубінін. За основу постановки взяли п’єсу сучасного драматурга Олександра Володарського «Селфі зі склерозом». З акторським складом вигадали хитру забавку – літню жінку й її кавалерів доручили виконати мало не наймолодшим акторам в театрі – Анастасії Блажчук, Анатолю Фон-Філандрі, Ігорю Лагаю та іншим.

Здавалося б, усе чудово – планети співпали: досвідчений режисер, молоді, повні сил та енергії актори і сучасна драматургія, яка, в теорії, має виразно говорити з глядачем однією мовою, торкатись актуальних проблем суспільства. Але, на барабані, панове – сектор «нуль», бо дві години перегляду вас вводитимуть в транс мелодраматичною ностальгією, увесь час намазуючи нафталіном, ще й приспівуючи радянських пісень.

За сюжетом 90-річна бабця Майя Михайлівна (Анастасія Блажчук) кожного ранку прокидається у ліжку з молодим чоловіком. І уявіть собі, кожного ранку вона не пам’ятає, що цей хлопець її Склероз. Те, що Склероз (Анатоль Фон-Філандра) чомусь або з оголеним торсом або взагалі без штанів – одразу дивує, хоча треба ж було якось виправдати вікове обмеження +16. Все-таки, за новими звичками Молодого театру, публіку прийнято будь-що епатувати.

Отже, юна актриса Анастасія Блажчук в якості бабці – експериментуємо! От тільки здогадатись, що перед нами літня людина не так то й просто, бо все перевтілення пані Блажчук закінчується на дуже повільному пересуванні сценою та ще повільнішому темпі мовлення. Та вже як здогадались, то поринаємо у вир ліричних спогадів головної героїні. Крутячись, борсаючись, стрибаючи на ліжку, Майя Михайлівна починає згадувати. І з глибини сцени з’являються три чоловіки: друг дитинства Майї — Рома (Ігор Лагай), герой курортного роману за профспілковою путівкою – Арчіл (Артем Атаманюк) та секретар парткому целюлозного заводу – Веніамін Іонич (Роман Равицький). Тут, трохи відійдемо від курсу, режисеру знадобилося чимало «сучасних» театральних засобів, не обійшлося й без синього світла, дим-машин, словом, тільки сніг не падав. Так от, з’являються чоловіки мрій Майї Михайлівни у досить таки неочікуваній подобі, як персонажі-штампи у поганому анекдоті: єврей, грузин і росіянин. Перепрошуємо, якщо ви любите вульгарні жарти на національному ґрунті, але їх тут, здається, через край.

Технічно виставу побудовано за принципом «капуснику»: трохи поговорили, селфі зробили, на сцені з’являється перший номер нашого ностальгійного вечора – друг дитинства. Знову говоримо, щось з’ясовуємо і раптом в лезгинці вискакує грузин, ну і так далі. Цікава деталь: Склероз ревнує бабцю до усіх коханців, марно намагаючись відволікти стару від зустрічей з ними. Відволікає він вельми голосно і агресивно. Але чому фантасмагоричний персонаж, по суті, плід фантазії, поводить себе як ревнивий чоловік, питання відкрите. Проте, так веселіше, дарма що безглуздо – ми ж експериментуємо!

Та найбільш прикро в усій цій історії виглядає неприхована експлуатація драматургії життя. В одній із динамічних сцен, коли металеві решітчасті конструкції вже відтанцювати свій непримхливий танок із картинками проекції, в усю цю мелодраматично-анекдотичну історію раптом проникає війна. Проникає банально, через динаміки телевізору Майї Михайлівни. «На Донбасі загинуло троє військових» – і рухлива жінка забуває своїх коханих і невеличку сцену бідкається, що дожила до того моменту, коли Росія воює з Україною. Та вже в наступній сцені склеротичка забуває про почуте, і заводить своєї знов. Як забувають автори вистави про відповідальність за сказане зі сцени, і про те, що війна не може слугувати засобом спекуляції й, прости господи, такого примітивного «осучаснення» драматургії.

На жаль, нова драма й сучасна драматургія – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. П'єса «Селфі зі склерозом» навіть не намагалася говорити живою, щирою мовою вулиць. Виключно літературні лексичні конструкції, псевдо універсальна фабула, за вуха притягнуті деталі. Навіть рясна модернізація тексту за рахунок лексем «селфі» чи «круто» виявилася безсилою. А повертаючись до заявленого експерименту, зізнаємось, що напівоголений актор в образі Скрерозу, чи більше того, молода виконавиця 90-літньої бабці теж від новаторства так далеко, як український державний театр від Авіньйону. А от настрій вистави – тема ностальгії за романтикою юності й світлим радянським минулим узагалі «тягнуть команду униз». І останній режисерський штрих – фінальне селфі персонажів  виглядає як знущання над актуальним театром як таким. І залишається нам думати лише, що цей жорстокий експеримент, поставлено над глядачем. Мовляв, чи витримає?


Другие статьи из этого раздела
  • Боль мира

    В рамках фестиваля «Территория» 2 симфонических перформанса Кирилла Серебренникова «Богини из машин» и «Станция» В катакомбах «Винзавода». «Богини из машин» — современное публицистическое выражение боли и жестокости мира в греческих образах. «Станция» — пространственный 3D-стих. Бесконечно красивая поэзия о любви, возможной только на небесах, вне плотского и земного.
  • «Беззащитные существа» в  «Новом киевском театре»

    19 декабря 2009 года ученик Эдуарда Митницкого — режиссер Виталий Кино — открыл на улице Михайловской 24-ж на базе своего выпускного актерского курса из Киевского театрального колледжа «Новый украинский театр», в репертуаре которого пока три дипломных спектакля: «Бесталанная» (И. Карпенко-Карый), «Шекспириада» (В. Шекспир) и  «Беззащитные создания» (А. Чехов)
  • Пасторальний портрет театру Вєршалін

    Театр Вєршаліна розташований у старовинній будівлі початку століття. Звичайні кімнати сільського будинку культури перероблені на гримерки, щоб дістатися до сцени, потрібно пройти через низку дверей, аж поки опинишся в найбільшому приміщенні, де проходить вистава, що по-своєму колоритно. Більшість вистав П. Томашука занурені в сільську дійсність — суспільство гріха, архаїчності, яке при цьому сповнене містицизмом та святістю
  • Эдинбург-город фестивалей и дождей

    В разруху послевоенных годов, кровоточа и восстанавливаясь, Европа решила воспользоваться опытом средневекового исцеления, обратившись к фестивалям и карнавалам. В 1947-м году в Эдинбурге сэр Рудольф Бинг вместе с единомышленниками организовал Эдинбургский международный фестиваль: классическая музыка, опера, танец и театр — все о том, чем Европа могла бы быть, если бы не воевала, — возвышенно и пафосно.
  • Театр по колу

    Вперше на київській сцені, в Молодому театрі, свою роботу представив режисер Андрій Бакіров, який ставить спектаклі по всій Україні. Для київського дебюту він обрав п’єсу безкомпромісного песиміста, відомого французького драматурга ХХ ст. Жана Ануя «Коломба». Завдання амбіційне і важке, з огляду на те, що улюбленим жанром Ануя була трагедія. А його світи — це завжди жорстоке зіткнення і протиставлення ідеалу з реальністю. На сцені стрімко розгортається трагедія кинутого зрадженого ідеаліста

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?