Фінська сага: сонце не зійде ніколи27 декабря 2007

Текст: Марисі Нікітюк

Фото: Міши Поплавського

Старі будинки, їх готична похмурість і пришелепкуватість їх доживателів. — «Дедалі темніший будинок». Театр на Подолі

В Театрі на Подолі, на малій сцені, Андрієвський узвіз 20, фіни поставили фінів. Тобто фінський режисер Йоель Лехтонен поставив фінського драматурга Крістіана Смедса. Інтимний зворушливий спектакль «Дедалі темніший будинок», тьмяний і загадковий, наводнений привидами, спогадами, почуттями вини, химерами і капризами старості.

Старий будинок, у ньому сидять глядачі, утворюючи камерну затишну сцену для змученої похмурої жінки (Алла Сергейко), ії покоївки (Олена Свірська) та її примар. Стара параноїдально схиблена на холоді пані, систематично дістає молоду покоївку, змушуючи закривати вікна.

Ала Сергейко Тім-бартонівська пані прискіпується до кожного кроку покоївки Олени Свірської. І вимагає очманіла старість щоб позачиняли вікна, всі вікна в домі Ала Сергейко Тім-бартонівська пані прискіпується до кожного кроку покоївки Олени Свірської. І вимагає очманіла старість щоб позачиняли вікна, всі вікна в домі

Розгублена Олена Свірська зачиняє вікна позаду глядачів. І тінь мороку заповзає в приміщення, так, наче сонце не зійде більше ніколи. Але ж і не зійде, весь спектакль хилить сонце літньої жінки нижче за лінію горизонту.

Вистава поділена на чотири частини — чотири з’яви молодих жінок (всих грає Олена Свірська). Кожна наступна дія пов’язана і вмотивована попередньою, що створює міцний сюжетний ланцюг.

Покоївка йде переодягнутися в плаття подароване хазяйкою, потім приходить безсловесна молода жінка, що до неї колись давно пішов чоловік старої. Жінка виринає з пам’яті мовчазною примарою, якій стара мусить сповідатися, мусить простити, мусить пояснити, свій біль, розказати свою любов до сина, свою любов до чоловіка.

Примара юної розлучниці розглядає в порожню рамку фото сина старої пані. А на бекграунді висять чотири постери з різними частинами чоловічого тіла: ноги, стегна, торс, голова. ці декорації певним чином стосуються містичної зміни сина на батька, а батька на сина Примара юної розлучниці розглядає в порожню рамку фото сина старої пані. А на бекграунді висять чотири постери з різними частинами чоловічого тіла: ноги, стегна, торс, голова. ці декорації певним чином стосуються містичної зміни сина на батька, а батька на сина

Потім з’являється, приміряючи весільну сукню, наречена сина з роздертим обличчям — це пекуче відчуття вини за те, що не змогла поділитися сином, і не збиралася, як і кожна мати, віддавати його комусь. Понівечена наречена метушиться посеред мертвих меблів, застелених білими саванами — тут ніхто не живе, лише привиди грають одне й те ж, з дня у день. Зрештою будинок стає холоднішим, розвалюється, дедалі темніє, і до навіженої старої героїні з сокирою в руках повертається дочка, повертається з покаяннями, повертається до матері, щоб піклуватися про неї. І, скоріше за все, це ще одна примара. Найжорстокіша з усіх ілюзій, ілюзія останнього затишку: «Ти дбатимеш про мене і проводиш в останню дорогу, і поставиш на могилу камінь, і напишеш щось хороше?»

Остання ілюзія: повернення доньки…і вже зовсім стемнілий будинок Остання ілюзія: повернення доньки…і вже зовсім стемнілий будинок

«Дедалі темніший будинок» сповнений побутового трагізму піднятого до поетичного сприйняття. І хоч сюжетно Смедс заклав містичні заплутані історії старого дому, незрозумілі підміни батька на сина і навпаки, в дусі опіумного По, але крізь це все проступає палімпсестами просте цілісне життя. Життя як окремий світ, світ де вже не люди, а лише тіні розмахують руками на скелях в променях сонця, що вже зайшло. Зрештою готична напівздуріла стара, розпатлана з темними колами навколо очей зі зчервонілими білками, і сама атмосфера похмурості, вдало культивована режисером, створюють похмуру Тім-Бартонівську тональність. А заплутані з’яви жінок, втілення-перевтілення, не пояснюване просочення світу живих у світ мертвих, давно забутих, і ця містична історія з перетвореннями і самогубством сина нагадують Лінча з його особливою містичністю.

Старий будинок повен старих і страшних таємниць Старий будинок повен старих і страшних таємниць


Другие статьи из этого раздела
  • Юродивий Кармен

    Український режисер Сергій Швидкий створив чудо-виставу, змусивши драматичного актора Кирила Біна танцювати химерний балет. Він спаяцував саму Кармен. О, ця зловісна і прекрасна жінка з присмаком крові, кожна акторка хотіла б зіграти рокову диво-коханку. Але Кармен екстравагантного хореографа-режисера Швидкого — це хлопчик-пава з гострим носом-дзьобом. Сцена терпіла ритми фламенко різних красунь в червоних платтях, настав час гротескній паві-трансвеститу з чорною панчохою на голові сколихнути уяви тендітних хлопчиків.
  • «Диплом» жизневеда

    В Киеве показали документальный театральный проект о высшем образовании и смысле жизни
  • Толерантсвующая оргия и бельгийские кокетки

    Когда спектакль, а, точнее, постмодернистский перформанс «Оргия толерантности» бельгийского художника, скульптора, режиссера Яна Фабра закончился, чувства остались неопределенными. С одной стороны, смешно и забавно, а с другой — непонятно, так все-таки «за» или «против» констатируемой псевдотолерантности и общества потребления выступает Ян Фабр? Его постановка, состоящая из этюдных эскизов на тему «типажи и штампы современного мира», скорее заставляет мило потешаться над «глупышкой-потребителем», нежели испытывать к нему отвращение.
  • На  «Перекрестке»

    Новый балет «Перекресток» стал настоящим скрещением новых идей и творческих усилий нескольких выдающихся творцов. Впервые в Украине для одного проекта собрались лучшие: Раду Поклитару — хореограф, Мирослав Скорык — композитор и дирижер, Александр Друганов — график и сценограф.
  • Приговор Медея

    Поставленная в 2009 году Кама Гинкасом «Медея» в Московском ТЮЗе однозначно является образцом сложного и высокого искусства. Русская режиссерская школа учитывает все: текст, игру актеров, их тональность, ритм, мизансцены, декорации. Ни одного пустого звука, ни одного холостого движения — в  «Медее» все работает на укрупненную Гинкасом идею — Права на трагедию. Это спектакль противопоставлений и контрастов

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?