Фріндж: единбурзький британський шоукейс 27 сентября 2011

Фестивальний огляд

Оксана Дудко

На цьогорічний Фріндж Британська Рада зібрала понад 270 театральних кураторів і менеджерів з усіх континентів, а програму шоу-кейсу становило двадцять сім вистав, а також безліч професійних семінарів, зустрічей та обговорень

Театральною візитівкою Шотландської столиці Единбургу є Фріндж — щорічний ярмарок вистав, в якому можуть взяти участь всі бажаючі, зареєструвавшись на офіційному сайті. Більшість з труп приїздять сюди зазвичай за власний рахунок та з однією метою — заробити гроші, підписавши вигідні контракти, чи отримати славу і визнання серед критиків, газет та продюсерів. Вночі актори проводять репетиції й тренування на швидкість по монтуванню/демонтуванню декорацій (30 хв — монтаж/ 15 хв — демонтаж), вдень — грають вистави. Продюсери, менеджери, куратори, директори та інші театральні діяч шукають ідеї, сенсації та професійні зв’язки.

Протягом серпня-вересня 2011 року на майданчиках Единбургу — 258 різноманітних сцен — показали майже 42 000 вистави. Продивитися всі вистави, чи бодай половину є «неможливою місією», тому по фестивалю легше орієнтуватися в рамках спеціальних підбірок спектаклів, так званих шоу-кейсів. Шоу-кейс для іноземних театральних діячів був підготований Британською Радою, яка, для його перегляду, зібрала понад 270 театральних кураторів і менеджерів з усіх континентів. Його програма складалася з 27 вистав, ранкових семінарів, зустрічей, обговорень. Серед 17 переглянутих вистав приблизно сім хотілося би подивитися ще раз.

Вулиці Единбургу. Фріндж Вулиці Единбургу. Фріндж

Національний театр Вельсу та його шотландський брат-близнюк виглядали дещо несподівано на експериментальному Фрінджі, і, хоч останній показував виставу «Колесо» за сучасною п’єсою, втілена вона була маскулінно — в дусі українського національного театру. Натомість вельський театр показав блискучу постановку про повсякдення гірників за творами новеліста Гвіна Томаса — «Незнані філософи» — з вишуканою акторською грою, чорним гумором, ніжністю й емоційністю.

На противагу класиці шоу-кейс потішив виставою «Плем’я» про чотирьох друзів геїв, які вирішували свої проблеми на підмостках сцени.

Вистава театру 1927 — «Звірі та діти вийшли на вулиці» — змусила проникнутися глибокою любов’ю і вдячністю до винахідників проектора. Прекрасна дитяча анімація з простим соціальним сюжетом і відшліфованою акторською грою була побудована на гармонійній взаємодії акторів, намальованих персонажів і динамічних відео-декорацій, а також доповнена спеціально написаною музикою у живому виконанні.

«Звірі та діти вийшли на вулицю» виствав театру 1927 «Звірі та діти вийшли на вулицю» виствав театру 1927

Данину новим медіа повною мірою віддав молодий хореограф Том Дейл, який у постановці «Я, безкінечність» грав з простором, використовуючи відео-проекцію, дим і світло. А його глядачі у сірих халатах (аби не порушувати сценографічну гармонію) безперешкодно пересувалися залою і спостерігали за дійством.

«Я, безкінечність» Тома Дейла «Я, безкінечність» Тома Дейла

«В пилу» — триптих молодого колективу 2FacedDanceCo — був поставлений трьома різними хореографами (включно зі згаданим Дейлом). Поєднуючи елементи сучасного і вуличного танцю з вдало підібраною музикою, сценографією і костюмами, 2FacedDanceCo вдалося не загубитися серед насиченої програми Фрінджу і забезпечити собі схвальну реакцію критиків.

Цікавий експеримент вийшов у молодих митців «Я і машина», які створили перформенс «Коли ми зустрілися знову». Глядача і, водночас, учасника дійства заводили у темну кімнату, надівали відео-окуляри й навушники, в яких звучала історія знайомства… твого знайомства… яке відбувається у реальному часі. Хтось легко доторкався до руки і пропонував повальсувати разом. Відео відтворювало образ нового віртуального друга, а глядач так і не дізнався, хто був реальним партнером в танці.

Ляльковий «Стіл» театру Blind Summit був яскравим підтвердженням того, що справжнє щастя знаходиться у простих речах. Історія про ляльку виявилася зворушливою філософською притчею, сповненою тонкого гумору. Майстерним акторам-лялькарям з невимушеною легкістю вдалося вдихнути життя у нехитрого персонажа, зробленого зі звичайної картонної коробки й змусити глядача переживати його екзистенційну кризу «буття-на-столі». Довершеність виставі принесло оригінальне «кінематографічне» завершення, під час якого актори розіграли «кримінальний блокбастер» за допомогою простих картинок, нашвидкоруч намальованих на звичайних білих аркушах. Блискуча історія — лаконічна, проста і елегантна.

Ще одним стильним показом на шоу-кейсі, був «Готель Мафусаїл» — спільний проект театру imitating the dog («Імітуючи собаку») з Лідса і Піта Брукса. Оповідь про нічного портьє, який намагається віднайти у пам’яті уривки свого минулого, виглядала як повноцінне кіно. Сценічний простір, вирішений у вигляді широкоформатного екрану, давав можливість бачити акторів тільки від шиї до колін. Роль сценічного тла відігравало відео, яке крупним планом, з фантастичною синхронністю повторювало сюжет, детально промальовуючи міміку персонажів. Актори пересувалися, вірніше, їх пересували за допомогою спеціально зроблених вагонеток, що створювало враження динамічного кадру. Холодна відстороненість героїв, ретельно підібрані ретро-джазові мотиви, одяг та інтер’єр — детально відтворювали атмосферу готелю часів війни, де розгорталася складна історія взаємовідносин нічного портьє зі своїм минулим. Сюжетна лінія повторювалася у безлічі варіаціях, створюючи багатотональну алюзію з безліччю підтекстів.

«Готель Мафусаїл» «Готель Мафусаїл»

Відвідання фестивалю було можливим завдяки організаційній і фінансовій підтримці Британською Ради і Європейського Культурного Фонду



Другие статьи из этого раздела
  • Семь смертных грехов

    На закрытии 41-ой Венецианской биеннале показали спектакль «Семь смертных грехов», созданный из семи коротких частей, поставленных семью великими мастерами Европейского театра в рамках актерских лабораторий. Задачей фестиваля является не только демонстрировать лучшие спектакли, но также «инвестировать» в будущие театральные поколения. Проведя несколько дней в лабораториях Томаса Остермайера, Жозефа Наджа, Яна Фабра или Ромео Кастелуччи, молодые люди пытались понять принципы работы мастеров. Подобным образом Италия вовлекает мастеров всех стран в учебный театральный процесс, вкладывая в будущее своего театра, расширяя его рамки и возможности.
  • Последние крохи тепла: «Калека с острова Инишмаан»

    «Калеку из острова Инишмаан» пришел посмотреть неполный зал — заядлый театрал и рисковый киевский зритель, которому паника ни по чем. Нужно сказать, что театральный зритель наверное самый смелый зритель, в преддверии паники те, кто осмелился прийти, увидели лучший спектакль из ирландской серии «Театра У Моста», а заодно чуть ли не самый красивый и стоящий спектакль, показанный в Киеве с начала сезона. К тому же «Калека» — это лучшая пьеса Мартина МакДонаха на сегодняшний день
  • Іранське ритуальне дійство тазіе

    Тазіе ─ це суто перська театрально-ритуальна традиція, яка попри всі заборони та численні трансформації дійшла до наших часів. У доісламський період (до сьомого століття нашої ери) в Ірані були поширені видовища іншого типу, пов’язані із траурними церемоніями і вшануванням іранських міфологічних героїв: Сіявуша, Шервіна, Іраджа, Заріра. Коли араби захопили Персію, традиційні видовища було заборонено, оскільки cамі араби не мали театру і, мабуть, мало розуміли його суть. Натомість вони принесли іслам, і персам довелося трансформувати історію про Сіявуша у ісламську релігійну оповідь. Так, виникає тазіе, що в перекладі із арабської означає «співчуття», «жалоба». Тазіе, зазвичай, має один стандартний сюжет про загибель імама Хусейна, який залежно від регіону, де він грається, доповнюється чи видозмінюється
  • «Задоволеність. Contemporary dance performance»: відкрити митців усередині себе

    Про те як Антон Овчініков ініціював в PostPlayТеатрі перформанс без перформерів і глядачів
  • ГогольFest’16: искусство для ленивых

    Деякі сторінки українського театрального Вавилону

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?