Кішки чи собаки?28 июля 2017

Текст Христини Хоменко

Фото Лізи Щепіної

ви любите котів чи собак? Я, наприклад, собак. Але так склалось, що вдома живе кішка. Майже як в головного героя, якому дорікають нереалізованими бажаннями. Та зрештою, є багато способів поділити людей на кошатників і собачатників, на тих, хто стоїть зліва і тих, хто справа, хто любить академічний театр і тих, хто відкритий до експериментальних постановок. Саме ентузіазмом, бажанням провокувати і пошуками нового наповнений черговий експеримент «вистава-променад ZOO». В час коли майже всі театри закрились на канікули «Дикий» продовжує освоювати не тільки нові майданчики, але також нові простори і форми. Оскільки вистави в форматі site-specific це скоріше поодинокі випадки, ніж добра традиція для українського театрального простору ці квитки могли б цілком вільно продавались в касі зоопарку з поміткою 18+.

Прогулянка

Саме променад, можливо, через те, що узагальнюючий професійний термін site-specific — гарний, але незрозумілий; вистава-екскурсія — зрозумілий, але зобов’язує до переобтяження фактами, а пропозиція прогулятись по зоопарку і поспостерігати звучить цілком привабливо. Окрім екскурсовода, що запинається (герой N 1), невід’ємними супутниками глядачів відразу стає велика кількість доглянутих кішок київського зоо. Вони є органічною частиною вистави, проносячись крізь натовп зі скаженим криком і залазять на дерева. Такий і купа інших прецедентів під час променаду будуть надійним полем для імпровізації акторів. Загалом з імпровізацій, повільних і трошки знуджених розповідей про зоопарк, а також нашого поверхневого огляду наполовину заповнених вольєрів і складається основне поле подій. Рідкі перехожі інколи здивовано озираються, але більшість апатично минає повз. А що тут незвичного. Просто екскурсія. Тим паче, далеко не в годину пік, коли довкола бігають діти, на кожному кутку продають солодку вату і з усіх сторін чути гіперопіку батьків. В зоопарку ввечері в будній день доволі тихо і це створює оманливе відчуття непотрібності.

Монтаж спектаклю щоправда відрізняється від оригінальної п’єси Едварда Олбі. Хоча щось таки залишилося від розміреної ввічливої розмови двох незнайомців в Нью-Йоркському парку. До цих двох незнайомців приєдналися ми (глядачі). Герой N 2 — молодий хуліган, тактовно і не дуже провокує то аудиторію, то екскурсовода. І добре ще, якщо до когось підійдуть із запитанням: «що для вас значить свобода?», але ж можуть і прокоментувати зовнішній вигляд фразою: «гей, дівчино в полосатому купальнику, не відстаємо від групи». Або присісти поруч з провокаційним інтимним закидом, і коли людина усміхнеться і відведе погляд, порівняють її реакцію з реакцією тої непривабливої пані, яка будучи напідпитку домагається бідного хлопця. Екскурсовод, влаштовуючи вікторини, теж всіма силами буде підключати групу в цей наперед вивірений діалог двох. Таким чином глядачі і поділилися на тих, хто підсів на умовну лавочку в парку Олбі — хтось зі сторони Джеррі, хтось зі сторони Пітера. Це ж цілком невинно, перекинутись декількома словами з незнайомцем.

Віктимність

Хоча незнайомці бувають різні. Наприклад, безборонні жертви, як ексурсовод з постійними вибаченнями незрозуміло за що, бодай за те, що сьогодні його прем’єра. З симптоматичним бажанням щоб їх любили, щоб всі любили, щоб справа, якою вони займаються, експансійно розвивалася. Він заглядає в очі і додає «…як ми всі любимо». І насильники, такі як хлопець-хуліган. Вони можуть підійти ззаду і нахабно обійняти з характерним жестом, або просто безкінечно хамити і нав’язувати своє життя, свою правду, свою мораль. Ці два образи дуже характерні для віктимного українського суспільства і яскраво проілюстровані у виставі, на відміну від західного типу ввічливості першоджерела. Додаткові наративні паралелі створює двомовність. Подібно до певної стереотипової звички при офіційному спілкуванні говорити українською, а в побуті з’ясувань стосунків — російською. Але якщо прибрати всі такі потрібні для адаптації локальні образи, які створюють буденний шарм, що ж залишилося від п’єси, яку автори вистави взяли за основу?

В принципі п’єса не велика, сторінок 5–8. Читається за 40 хв. В той час, як вистава-променад триває півтори години. З оригінального тексту, в кращих традиціях постдрами, абсолютно безболісно можна вихопити декілька цікавих монологів Пітера, викинути настирне запитання «що ж сталось в зоопарку?», на якому в Олбі побудовано основну інтригу. А додати експресивних одкровень про інтимне життя, знову ж таки поділяючи нас на тих, хто живе в районах ближче до центру і тих, хто ближче до окраїн, засуджуючи і не засуджуючи, будуючи конфлікт на буденних фразах, черговий раз підтверджуючи, що агресору не потрібен привід. І легко сіючи якщо не страх, то легку розгубленість, бо що ж робити з людиною-актором, який кричить від несправедливості світу. І хоч це тільки роль, але ця роль в настільки щільному діалозі, що хочеться відповісти, але екскурсовод надійно слідкує за ритмом прогулянки і завжди вчасно додасть: «а наша вистава…», і так хочеться почути нарешті — «закінчується», але ні — «…продовжується».

Актори

Порівняння багатства і бідності, сильних і слабких, вдачі і невдач, проходить майже через кожну сцену. І якщо ці образи показують конкретних персонажів, то самі актори існують десь на пограниччі, між роллю і власним я. Недарма вони звертаються один до одного на справжні імена. Це, а також відлуння їх особистого досвіду, яке має місце в створеній комбінації уривків, в хорошому сенсі відводить театр від умовності акторської гри і наближає до створення атмосфери. Такий метод роботи створює ефект непрямого впливу на глядача. Оскільки, по-перше, відбувається постійна взаємодія з зовнішнім простором і тисячею випадковостей, які артисти експромтом обігрують. А по-друге, за рахунок їх відкритого ковзання по грані між собою і персонажем. І по-третє, доволі вільний і точковий монтаж тексту. За рахунок цих складових і створюється вистава, в кращих традиціях постдрами.

Своєрідним ключем до зміни простору і трансформації стає пропозиція заспівати милу дитячу пісеньку про тваринок. Але якось так просто і ненароком репліки розподіляються так, що ми самі називаємо себе «леви, бегемотики, жирафи, мавпочки, пітони, кажани» і весело пританцьовуємо при цьому. Чемний екскурсовод безтурботно диригує новою трупою, проводячи групу все далі до пустих вольєрів.

Звірі в клітці

Але в ZOO-Відіщевої ніхто не робить з глядачів звірів у найбільш крайньому прояві. Просто певні грані в поведінці стираються, залишаючи цілком зрозумілі для всіх поняття радості, самотності, сім’ї, безпеки і небезпеки. Тут з’являється змога думати зовсім по-іншому за рахунок доволі атмосферного місця. Не адаптувати сприйняття до умовної дійсності на сцені, а просто іти з театром поруч тим же маршрутом, яким можеш прогулятись з дітьми чи друзями, але будучи частиною продуманої драматургії. Цей шлях умовною лінією торкається історії виникнення дивної ідеї «посадити звірів в клітки і показувати іншим». Це ж так легко перейняти модель, що я — людина, а хтось інший — менш вартісний, чиясь свобода — просто забаганка для господаря з рушницею. І цей шлях нас дійсно виводить, от тільки до чого і куди?

Щоб підкреслити найяскравіший образ зоопарку, для більшої наочності глядачі-звірі замкнені в вольєрі (як тут не пригадати легендарну виставу Владислава Троїцького «Собача будка/The cage», де аудиторію теж замикають в клітці. Вистава продовжується, коли люди починають співати в темряві). Щоправда, у Відіщевої про свідомий вибір не йдеться. Глядачів мимоволі охрестили тваринами, і чемно запропонували посидіти за гратами. Їм розказали ніби дуже людяну історію про собачку. На їх очах з відвертою акторською умовністю зігране вбивство. І, можливо, в комусь прокинеться сердечність і вони попросять актора не лежати на холодному бетоні, але це скоріше символічний дружній жест. Така реакція доводить те, що приклеїти маркер на аудиторію за допомогою дитячої пісеньки не так вже й просто. І хоча сентиментальна історія про собаку розказана на очах муркотливих вірних супутників групи створює резонанс між історією і простором. Однак ще з часів Достоєвського з описом нещасної клячі в «Злочині і карі», яка мало в кого з школярів не викликає сліз чи бодай співчуття, фінальний монолог викриває не більше проблем, ніж цей уривок з далекого 1958 (рік написання п єси Олбі — ред.) з мораллю «я любил собаку и хотел, что бы она любила меня». Апеляція до вічних цінностей інфантильного хлопчика або прописна істина від порядного сім’янина — це ж зовсім не те, до чого нас вели второваними і занедбаними зоологічними стежками. На перший погляд, сучасне мистецтво часто пропонує глядачам облизня, залишаючи пошуки змісту за тим, хто спостерігає.

Євгенія Відіщева Євгенія Відіщева

Тому хочеться подякувати «Дикому» і режисерці Євгенії Відіщевій за те, що завдяки їх роботі театр залишається місцем для пошуку сенсу. Оскільки навіть найбільш моральний і етичний текст озвучений акторами — це лише текст промовлений зі сцени. І не важливо, промовляється він в театрі чи в зоопарку. Хоча, як доводять нам автори, думати над деякими речами сидячи в клітці — більш атмосферно. А якісний театр можна успішно робити постдраматичним інстументарієм. І навіть без фіналу — процес прогулянки настільки ж важливий, як і чай з печивом наприкінці.

Команда вистави ZOO Команда вистави ZOO


Другие статьи из этого раздела
  • «Олений дом» и олений ум

    «Олений дом» — странное действие, вольно расположившееся на территории безвкусного аматерства. Подобный «сочинительский театр» широко представлен в Северной Европе: режиссер совместно с труппой создает текст на остросоциальную тему, а затем организовывает его в форму песенно-хореографического представления. При такой «творческой свободе» очень кстати приходится контемпорари, стиль, который обязывает танцора безукоризненно владеть своим телом, но часто прикрывает чистое профанство. Тексты для таких представлений являются зачастую чистым полетом произвольных ассоциаций и рефлексий постановщика-графомана.
  • Волчье танго. Дети-дикари

    Основная художественная задача DEREVO — передать телом любую сущность, любую эмоцию. Техника театра основана на танце «Буто», различных видах пантомимы, на клоунаде, акробатике, балетной технике и танцах народов мира. Вбирая мировой танцевальный опыт, DEREVO обрело свой собственный язык, и у себя на родине воспринималось как чудо и откровение.
  • Любов — гра… декорацій

    Стрижневим мотивом постановки є кохання, що переслідує героїв, не приносячи їм щастя. Воно має чимало складних іпостасей: це кохання-пекло і кохання-гріх, кохання-забавка і кохання-самоствердження. На його руїнах ніхто з героїв так і не зміг побудувати власного майбутнього, і тому дія спектаклю розгортається на фоні декорацій недобудованого дому, розкиданих цеглин і повітряного змія — символу бажаної і нездійсненної легкості буття
  • Как играли Чонкина В театре на Левом берегу Днепра

    Октябрьской премьеры «Играем Чонкина» в театре на Левом берегу Днепра ждали. Во-первых, на режиссерском нашем скудо-бедном поле вырисовались новые игроки: актеры с режиссерскими амбициями — Александр Кобзарь и Андрей Саминин, которые в своего «первенца» вложили все свои чаяния. Во-вторых, выбранный материал — вдруг «Иван Чонкин» Владимира Войновича — произведение, мягко говоря, неоднозначное. Узнаваемость автора и его «Чонкина» имеет ярко выраженный возрастной ценз: люди младше тридцати стыдливо переспрашивают, мол «не слышали, не знаем», а тем, кому за тридцать — растягиваются в неопределенных улыбках, мол, знают что-то свое.
  • Олег Липцын: Печальный Нос

    Очередной иллюстрацией хорошего театра стал спектакль «Нос» Олега Липцына, который он привез показать в рамках ГогольFestа. Задумывалась эта постановка сначала как огромный проект по произведениям петербуржского периода Николая Гоголя. Липцын хотел сыграть со своими друзьями в разных городах мира один и тот же спектакль по мотивам рассказов Гоголя. Но в итоге получился, что играет его только сам Олег, правда, действительно — по всему миру. Спектакль «Нос» будет показан в Киеве 21 октября в Новом театре на Печерске

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?