Слова (не) мають значення30 ноября 2014

 

Текст Жені Олійник

Фото CYCLOP

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

«Розділові», оновлений проект агенції «Артполе», презентований у травні цього року, складається з чотирьох вимірів: поезії, музики, відеоарту й танцю. Саме тому це радше акт, аніж вистава або читання. Акт відчуття – повне занурення у щільний темний простір чужого серця, кожен порух якого – радісний чи відчайдушний – сполохує, наче зграйку птахів, найважливіші спогади і найпотаємніші мрії.

В основі перформансу – поезії Сергія Жадана (у його власному виконанні), написані у різні роки і видані у різних збірках, об’єднані темою любові та розлуки. Читанням акомпанують мінський акордеоніст Олексій Ворсоба та український музикант Влад Креймер. Візуальну частину вистави складають пластика австрійської танцівниці Андреа Хандлер та відео Миколи Карабіновича.

При цьому «Розділові», як це не парадоксально, – надзвичайно лаконічна річ, і тому – вкрай пронизлива. «Ніжність – це окремі рухи», – каже Сергій Жадан. Рухи «Розділових» акуратні, обережні і виразні – як доторк того, хто любить.

Вірші, озвучені у перформансі, не творять єдиного сюжету. Це своєрідне протоколювання станів, сейсмографія людської душі, де усе виходить із любові і визначається нею. Світи Жадана – це довгі зими індустріальних районів, вогке повітря безіменних портів, ревниві святі й байдужі янголи, дні, від яких уже нема чого сподіватися, і двері, за якими ніхто не чекає. Десь поміж ними невловимо ковзає тінь тієї, котра завжди зникає, і кожен текст звучить окремим регістром меланхолії – такої, що буває за втраченою близькістю і недосяжним бажанням.

Я знаю, що святий Франциск охороняє її,

коли вона з‘являється

тут на конференціях чи в бібліотеках,

охороняє її щоразу, коли вона ходить крамницями,

рахуючи копійки, на які має прожити до від’їзду,

охороняє від ворогів, охороняє від друзів.

І нервує, коли я йому підказую –

ділися з нею своїм терпінням,

ділися втомою, ділися радістю,

в цьому місті на кого їй ще покластися, як не на тебе,

в цьому житті про кого нам із тобою ще говорити, як не про неї,

кого нам іще охороняти,

кого ревнувати,

Франциску?

Автори називають «Розділові» перепискою, однак це завжди звертання лише з одного боку, писання лише в одну сторону. Адресат завжди на іншому боці темряви, в якій розчиняються слова: в образі безтілесного рваного почерку, яким стеляться на екрані щоденникові записи, чи беззвучного силуету невисокої тендітної танцівниці. Голос відгукується на голос лише один раз – луною повторюючи слова головного героя, нізвідки, іншою мовою. Жінки, чи то пак – жінка, в багатозначній однині, Жаданових текстів нагадує Еврідіку із поезії Рільке – ту, що постійно поряд, невидима, і водночас завжди присутня десь іще – у темному царстві своїх думок і страхів. Танець Андреа Хандлер – рвучкий і водночас стриманий – це лише натяк на її образ, темна тінь на тлі усіх небес і морів.

Якими словами говорити про любов? «Розділові» не шукають відповіді на це питання. Вони радше намагаються розповісти, як жити із нестримною ніжністю, із великими болючим серцем, що ніколи не заспокоїться і нізащо не стихне. Адже цей щем просякає буття і стає тим, задля чого усе говориться. Уся вартість відчуття, зрештою, полягає в його інтенсивності, а не якості. Саме тому зневіра й відчай «Розділових» – це також краса і потужність.

Фури з Півдня ввозять до міста заразу.

Опівночі жебраки підраховують втрати.

І все, що мені випадає кожного разу –

всіх пам’ятати й завжди сюди повертатись.

Говорити собі:

ось осінь - ще не помітна.

Ось вечірні дерева, мов полкові знамена.

Ось її темний будинок, ось її вікна.

Можливо, вона чекає.

Можливо, навіть на мене.

Промовляючи із темряви, Жадан ніби послідовно описує механізми функціонування любові. Любові глобальної, як саме життя, укладеної в тандем із будь-чим: болем, короткою радістю, ревнощами, самотністю чи терпінням. Однак саме читання звучить, як внутрішній монолог, де немає потреби ані у строкатій експресії, ані у довгих паузах. Усе те, що поза словами, між рядками, у глибині, озвучують якраз акордеон та електронні інструменти. Через музичне тонування розкривається увесь емоційний діапазон дійства.

Слово «Любов» згадується у «Розділових» 15 разів. «Ніжність» і «нічого» – дев’ять. «Війна» – двічі. Саме на них побудоване відео, що супроводжує читання. Ці слова з’являються на екрані, миготять і трансформуються, перетворюючись, врешті-решт, через цю монотонність на елементарні графічні креслення, що не мають жодного значення. Адже справді: яке ці слова мають значення? Що ми маємо на увазі, коли називаємо ними речі?

У травні цього року «Розділові» показували у Садибі Мсциховського, що у Селезнівці Луганської області. Попри те, що на дорогах вже стояли перші блокпости, зібралася повна зала. Це мав би бути зовсім інший досвід – слухати ці тексти у старовинному напівзанедбаному будинку, далеко за межею великих міст. У Києві «Розділові» вмістилися у невеликий арт-простір Fedoriv Hub. Але інтенції глядачів, думається, не змінилися. Ми усі приходимо на «Розділові» за любов’ю – її нині бракує.

Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя,

стосуються невагомості, стосуються опертя,

стосуються всього того, до чого немає стосунку.

Стосуються віри, насамперед саме її –

її стосуються всі вагання твої,

всі твої сумніви, всі варіанти рятунку.


Другие статьи из этого раздела
  • Один злотий за контркультурний театр

    Більшість «залежних театрыв» ─ це студентські чи напівпрофесійні колективи, які не утвердилися поки що в театральному світі ─ так званий альтернативний театр. Щоб розширити коло його зацікавлених глядачів, організатори Фестивалю залежних театрів у Познані встановили символічну ціну на всі вистави ─ один злотий.
  • ПРОВИНА «Театру у кошику»

    Драматичний матеріал «Провини» схиляв постановника до психологічного театру, виходячи за межі експерименту. Свою гостросоціальну п’єсу популярний сучасний сербський драматург Небойші Ромкевич написав в 90-ті роки і вклав в історію сумні реалії того часу, які в Сербії були не менш складними, ніж в Україні.
  • «Катакло» Италия в рамках ГогольFest

    Итальянское посольство и ГогольFest представили на фестивале Миланскую танцевальную группу «Катакло», название которой по версии пресс-релиза (и в переводе с греческого) расшифровывается, как  «я танцую, выгибая и искривляя свое тело». Эта команда, демонстрирующая жесткий атлетический танец, была основана в 95-ом году Джулией Стациоли, которая в прошлом была спортсменкой-гимнасткой.
  • Не поздно испугаться…

    Несмотря на то, что спектакль «Поздно пугать…» ставила молодая команда режиссеров и актеров, в результате получилось зрелое, даже мудрое творческое высказывание. Первая часть спектакля выводит на сцену тех, кого принято считать в приличном обществе социальными отщепенцами. Маргинальный общественный шлак, который послужил прототипом для героев пьесы, демонстрирует невежество, порок, грязь, полное отсутствие человеческого
  • «Зверь и добродетель» в Молодом театре: неитальянская комедия

    Идеально для любителей сальных шуток, ярких декораций и потерянного времени.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?