«Сніданок з ворогом»: дещо інше, ніж вистава26 июня 2014

 

Текст: Анастасія Головненко

Фото: Женя Олійник

 

Дебютна вистава Антона Романова, молодого режисера з Криму, у Черкасах — подія очікувана й несподівана водночас. Справа в тому, що у це місто Антон переїхав нещодавно, і мав час на проведення усього 18 репетицій. Однак ані поверховою, ані «сирою», виставу назвати не можна. Навпаки: через переживання кримсько-донбаської ситуації «на власній шкурі», режисер поставив гранично чесний та живий спектакль.

 

В основі сюжету — дуже коротка абсурдна історія про війну. Солдати не хочуть воювати, ведуть дитячі розмови, стріляють навпомацки, снідають з батьками на полі бою, і беруть полонених, не тямлячи, як належить із ними поводитись.

Вистава Антона Романова замішана на небилиці: повторюючи оригінальний сюжет Аррабаля її доповнено сьогоднішніми східноукраїнськими воєнними подробицями, персонажами й характерами. Так, наприклад, матір головного героя (Світлана Москаленко) — це образ, позбавлений аррабалівського глуму — така собі пересічна українська жіночка, що знає усе про життя і війну. Цікаво, що головні ролі у виставі виконали учасники балету трупи черкаського театру Сергій Коваленко та Дмитро Потапчук. Дебютуючи у виставі Романова, актори перетворюються на тендітних солдатиків та наповнюють персонажів Аррабаля, чужих для нас за національністю, знайомими рисами «зелених чоловічків». Комедія абсурду перетворюється на болісну реальність із нерозв’язаним конфліктом, діалогами про безглуздість війни і смертей, які вона несе.

Змістова частина вистави базується не на оригінальній драматургії, а на стократних алюзіях: у мові, географії, піснях, натяках, кольорі солдатської форми — абсолютно усьому, що становить національне або політичне. «На руку» проекту грають і загальна колористика вистави, що поєднує сірі буденні кольори із кольором крові. Пластичне обрамлення вистави — танок дівчинки-медсестри з польового госпіталю з маріонетками символізує постійну присутність певної третьої сили, яка керує усім, що відбувається.

Навмисне до абсурду спримітийована гра акторів та режисура вистави, мінімалізована кількість декорацій та зображувальних елементів у виставі скоріше грає проти неї, аніж на користь. Однак відкриттям вистави є так званий її «четвертий» акт — фінал, до якого залучають глядача. Покладаючи квіти у пам’ять про загиблих у збройних конфліктах в останній сцені, актори спонукають його провести чітку лінію між виставою і життям: публіка залишає залу, занурена у власні думки. Не про побачене на сцені, а, скоріш, про пережите останнім часом. На уклін актори не повертаються.

Режисер присвятив виставу полоненим режисерам Олегу Сенцову та Павлу Юрову. І, якщо в цілому — найвиразнішим засобом вистави стає не драматургія чи гра акторів, і навіть не фінал. Важливість «Сніданку з ворогом» у тому, що постановка не потребує ані обґрунтування актуальності, ані пошуків підтектстів, ані пояснення режисерських рішень, ані критичного аналізу взагалі. Така вистава сталася, бо, можливо, більше не можна щоби її не було.


Другие статьи из этого раздела
  • Открытие ГогольFestа: «Противоположности красоты»

    Открытие ГогольFestа прошло людно, радостно, с чередой встреч и знакомств, походя на большую тусовку, обрамленную двумя яркими событиями — перформанс «АХЕ»«День рождение» и концентр Аквааэробики и Саши Фроловой. Да, еще выступал «ЛЮК», но это было уже слишком поздно и к театральной части никак не относилось.
  • Интеллектуальный пир и Мыльный Пузырь

    Если бы испанскому обольстителю Дон Жуану довелось узнать, что в третьем тысячелетии о нем напишет киевский драматург Андрей Миллер, надо думать, он бы счел возмездие от руки Командора чрезвычайно мягким. Все-таки у Дон Жуана при всех роковых его недостатках был вкус, стиль и честь, а у господина Миллера, пардон, одна литературная амбиция.
  • Толерантсвующая оргия и бельгийские кокетки

    Когда спектакль, а, точнее, постмодернистский перформанс «Оргия толерантности» бельгийского художника, скульптора, режиссера Яна Фабра закончился, чувства остались неопределенными. С одной стороны, смешно и забавно, а с другой — непонятно, так все-таки «за» или «против» констатируемой псевдотолерантности и общества потребления выступает Ян Фабр? Его постановка, состоящая из этюдных эскизов на тему «типажи и штампы современного мира», скорее заставляет мило потешаться над «глупышкой-потребителем», нежели испытывать к нему отвращение.
  • «Мать». Премьера по Станиславу Виткевичу

    О молодой режиссуре, вечных ценностях и театре абсурда
  • Доки можеш: бери, люби, тікай

    П’єса, написана для Royal Court на сцені Молодого театру

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?