Коли вони всі повернуться20 февраля 2017

 

Текст Анастасії Головненко

Фото Віоли Соколан

 

11 лютого, Наталка Ворожбит у фейсбуці написала, що дожила до моменту, коли «не може розірватися». В Києві в цей вечір, мабуть, вперше в житті відомої української драматургині одночасно у двох театрах показали дві вистави за її текстами – «Щоденники майдану» на камерній сцені театру Франка та прем'єру Молодого театру – «Саша, винеси сміття». Важливо, бо ці тексти одним за одним створювались Ворожбит під час Майдану й після нього – коли вже розпочалися воєнні дії на сході України й був анексований Крим. Ще під час написання «Щоденників майдану», Наталка сказала в одному з інтерв'ю, що точно знала, не обійдеться без фіксування цих подій. Якби не написала цих п'єс «сама», їх замовили б їй у, скажімо, британському театрі Royal Court, – розказує авторка.

Антивоєнну п'єсу «Саша, винеси сміття», номіновану на премію «Золота маска», за кілька років вже поставили в литовському Панєвєжесі (реж. Станіслав Мойсеєв), в Москві (реж. Віктор Рижаков), у Мінську (реж. Дмітрій Богославський), в Нижньому Новгороді (реж. Єлена Фіртова) і т.д., але вперше текст було представлено публіці на фестивалі «Тиждень актуальної п'єси» в листопаді 2014 року, і відтоді ми всі чекали на прем'єру в Києві, вдома.

Що з ними буде, коли вони всі повернуться?*

За сюжетом, Саша – полковник української армії, він помер від серцевої недостатності й тепер спостерігає, як його дружина Катя й пасербиця Оксана готують поминальний обід. Розмовляти з ними йому не заборонено, але повернутися додому, де розпочалася війна, йому не дозволяють. Через рік після похорону, коли жінки навідуються на його могилу, Саша з'являється в образі випадкового перехожого, схожого на їх Сашу, але й зовсім іншого. Він просить повернутися додому. «Всі повернуться, – каже він, – з офіцерського складу, бо ж шоста хвиля мобілізації в країні». Але Катя, ледве отямившись після втрати чоловіка, не погоджується пережити те саме спочатку, в разі його смерті на війні, та й зібрати бійця на передову не з її кишенею.

П'єси Наталки Ворожбит завжди відверті й особисті. За спогадами Каті й Саші криються історії з життя родини драматургині. За переживаннями втрати рідних – її власні переживання війни на сході країни. Увесь цей час Наталка також працювала над кіносценарієм про оборону донецького аеропорту, за яким щойно розпочалися зйомки фільму «Кіборги». Вона ж разом з режисером Георгом Жено та військовим психологом Олексієм Карачинським ці два роки в «Театрі Переселенця» намагалися допомагати тим, хто залишився без дому чи втратив рідних на сході. «Сюжети», що відбуваються в Україні, як бачимо, для авторки теж особисті. Вони стали і її життям, тісно пов’язавшись із минулим і майбутнім родини Ворожбит.

Чим далі війна, тим більше потрібно сміливості*

На постановку «Саші» наважується режисерка театру Драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова. Відома своїми поетичними умовностями й чуттєвою режисурою, Трунова вже працювала з новою драмою. В Черкасах кілька років тому вийшла її вистава «Лєна» за п'єсою Дмитра Левицького, а не так давно в «Золотих воротах» режисерка працювала з текстом польської драматургині Дороти Масловської «Як двоє бідних румунів польською розмовляли». Трунова давно сподівалася поставити п'єсу «Саша, винеси сміття», й врешті, така нагода у вигляді співпраці з Молодим театром, їй випала.

Вистава розпочинається ще до того, як лунає третій дзвінок. На сцені з відкритою завісою стоїть величезний стіл-брила, схожий на важку могильну плиту, зелену від часу й оксамитову через дрібний мох. Над ним художниця вистави, Юлія Заулична, розвісила чорно-білі портрети незнайомих людей: Саші, Каті й Оксани. Розсаджуючись, ми мовчки вдивляємось в їхні обличчя. На заднику – «2012».

Все, що відбуватиметься далі, буде стосуватися цієї першої, ще німої сцени. Катя й вагітна Оксана готуються відбувати дев’ять днів. Поруч з ними Саша. Він не може просто піти, не переконавшись, що з рідними все буде гаразд. Він вибачається за свій вчинок, вибачає дружині клопіт і не надто ласкавий тон. Він тут лишень аби нагадати, що любить її, і що вона завжди його любила.

У цій виставі Тамара Трунова не відмовляється від притаманного їй стилю: режисури голосу й образної пластики. Проте тут, як і в «Румунах», вона вдається до міксу сценічної поезії з чорним гумором і експресивними етюдами-скетчами. Її актори – Вікторія Авдєєнко, Анастасія Євтушенко та Валерій Легін – існують в них в умовній манері, майже абсурдистській. Як артисти академічного театру, вони не часто стикаються з естетикою нової драми, втім підготовка до прем'єри дає свої результати. Стиль, вибудований режисеркою, поєднав у собі сцени переживання з епізодами зображення, відсторонення. І саме в такій подачі вистава виглядає тривожною, але дуже інтелігентною: публіка перериває виставу оплесками, сміхом і голосними зітханнями. Дивитися таку виставу не просто, але відірватися від неї неможливо. Аніматорка Ольга Гаврилова додає до спогадів героїв ложку меду й ложку дьогтю – в її живих картинках карикатури на розповіді Саші змінюються фотографіями зі справжньої війни.

«Саша, винеси сміття» в постановці Трунової рішуче вступає в діалог з сучасним українським театральним контекстом – численними постановками «Баби Прісі» Павла Ар'є (в тому числі й у Молодому театрі), з документальними виставами Театру Переселенця, PostPlayТеатру, окремих проектів «Української нової драми». Але стиль і тема, які для свого висловлювання обирає режисерка, здаються найбільш виваженими. В останній сцені на задник проектують німі цифри – «2017». Оксана знову вагітна, і попри «загрозу зриву», за усіма цими смертями обов'язково прийде нове життя. Бо, мабуть, лише там, де через страх і біль помічають любов, і можливі надія на справедливість та віра в майбутнє.

*Цитати з поезії «Що з ними буде, коли вони всі повернуться» Сергія Жадана, затриманого в Мінську й депортованого в Україну зі штампом про заборону в'їзду до Білорусі на невизначений термін в день прем'єри вистави «Саша, винеси сміття», 11 лютого 2017 року.


Другие статьи из этого раздела
  • «Венецианский купец» или  «Сатисфакция»?..

    Название «Венецианский купец» показалось Станиславу Моисееву не вполне подходящим для его уже давно ожидаемой премьеры в Молодом театре по одноименному шекспировскому тексту. Так родилась «Сатисфакция»: прозрачно и даже несколько прозаично, поскольку все действительно получат то, что хотели: зритель — свою долю не самой плохой комедии с любовными перипетиями, актеры — аплодирующую публику, режиссер — кассовый спектакль. Получилось, в общем, хорошо, смешно, в стиле Молодого театра,  — несколько наиграно, но и не без вкуса.
  • Сотый Макбет

    Мириады событий в нашей жизни в близи кажутся такими хаотичными, такими случайными, со временем они выстраиваются в причудливые, но правильные узоры. Узоры, не имеющие ничего лишнего, ничего случайного. 26 июня в «Мистецькому Арсеналі», на улице Январского восстания, прошел сотый показ «Макбета» в постановке Влада Троицкого и театра «ДАХ»
  • Парад румунського театру: Національний театральний фестиваль в Бухаресті

    Кістяк театрального фестивалю в Бухаресті — найголовнішої театральної події року в країні — складався із набору вистав за класикою, поруч із якими виборювала собі місце молода румунська альтернатива. Окрім насиченої театральної програми, фестиваль мав також теоретичну частину, де можна було послухати лекції відомого американського режисера та теоретика театру Річарда Шехнера, відвідати презентації книжкових новинок на театральну тематику за останній рік, а також переглянути документальні фільми про Гротовського, Сару Кейн та інших театральних метрів
  • Док. Тор. Три года спустя

    Со сцены мне рассказывали ужасные вещи: о противоречиях, заблуждениях врачебной практики, о беспомощности медицины, о людях, о том, как злы они бывают, об их боли, но в самые жесткие моменты невольно накатившиеся слезы сопровождались какой-то захватывающей радостью. Я смотрю то, что меня трогает, мне делают больно, режут по живому и это нравится.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?