Понавісять медалі, кричатимуть: «Слава!»03 февраля 2016

 

Текст Анастасії Головненко

Фото b17.kiev.ua та за архіву театру «Золоті ворота»

 

Півтора роки тому молодого й амбітного Стаса Жиркова назначили художнім керівником театру «Золоті ворота». З перших днів режисер «запатентував» свої принципи: відкритість до молодої режисури, нової драми й постійного творчого пошуку. В «Золотих» кажуть так: «Якщо ви студент Станіслава Ігоревича – маєте всі шанси працювати в театрі. Принаймні, адміністратором». Так і є, поруч із молодим режисером утворилася міцна творча команда – актори, режисери, колишні й сьогоднішні студенти Театрального та Університету культури, а також ціла група з адміністраторів і т. д. Сьогодні до театру прикуті погляди колег, журналістів і критиків – усі чекають наступного кроку молодого керівника й пильнують, чи дотримається він власних обіцянок.

Сцена з вистави «Сталкери» Сцена з вистави «Сталкери»

Минулорічна постановка «Сталкерів» Стасом Жирковим стала однією з найочікуваніших київських прем’єр. І не дивно. П’єса сучасного українського драматурга Павла Ар’є «На початку й наприкінці часів» мала не багато шансів попасти на державну сцену. Це метаісторія про життя в Чорнобильській зоні старої мавки баби Прісі та її сім’ї. Тут режисер ставить виставу про одночасне життя кількох поколінь, про зустріч і непорозуміння кількох часів. У першій частині вистави Жирков створив мало не комедійний сітком, а в другому акті – приголомшив глядача трагедією: акторам вдалося вийти на новий жанр, а з ним і на нову історію.

Якщо резюмувати, реакція відбулася – виставу добре сприйняла і київська, й провінційна публіка, з’явився ряд позитивних відгуків в пресі, зріс інтерес до театру. Кажуть, наразі плануються покази вистави за кордоном. Однак, друга спроба поставити п'єсу Павла Ар'є ще більш відповідальна, і від її репутації залежатимуть рейтинги автора і, певною мірою, його надії на майбутнє втілення на українських сценах. Але, давайте по порядку.

Андрій - Господи, війна давно вже закінчилася, а ми далі як на війні.

Ганна - Знаєте, я хочу щоб була війна. Щоб усе оце (розводить руками) горіло полум'ям, всі ці жирні пики, що б їх вішати можна було за саботаж, щоб у мене був револьвер, я б навела тут лад.

Андрій - Іноді я також хочу щоб була війна, щоб я знову був молодим, красивим, сильним.

«Слава героям» була написана Павлом ще в 2013 році, і тоді ж прочитана в рамках фестивалів «Тиждень актуальної п'єси» в Києві та «Драма.ua» у Львові. Текст одразу став популярним серед професійної публіки, його почали пропонувати завлітам театрів по всій країні, однак, відразу його поставити ніхто не наважився. Власне, важко відповісти, чи взялися б українські режисери до драматургії Ар'є, якби не минулорічний успіх московської постановки «Баби Прісі» в театрі Романа Віктюка. Сподіваючись на успіх, симетричний до минулорічного, нову виставу в «Золотих» зініціювали виконавиця головної ролі в «Сталкерах» Ірма Вітовська та художні керівники двох театрів – Ростислав Держипільський і Стас Жирков. Проект став копродукцією театру «Золоті ворота» та івано-франківського театру ім. Івана Франка. Актори почергово гратимуть у двох містах.

Драматург Павло Ар'є Драматург Павло Ар'є

П’єса «Слава героям» – про війну, яка ніколи не закінчується. За сюжетом, до госпіталю для ветеранів війни потрапляють двоє сивих «стріляних горобців», двоє представників непримиренних таборів: Остап з «бендерівців» та Андрій з «радянських». Намагаючись порозумітися, вони навпаки, згадують усе пережите на війні. Ветерани розуміють, що ні на хвилину про неї не забували, навіть через стільки років. Більше того, вони обидва саме в ті часи й відбулися як особистості. Для нас вони обидва – герої, одне одному – закляті вороги. В найближчому майбутньому їм обом мають зробити операцію на хворому серці, однак до тих операцій їм ще якось треба дожити в одній лікарняній палаті.

«Ветерани» Дмитро Рибалевський та Олексій Гнатковський «Ветерани» Дмитро Рибалевський та Олексій Гнатковський

У виставі про законсервованість та інертність мислення також фігурують любов, бідність, корупція, великі гроші та іменний офіцерський револьвер. Режисер знову, не «викручуючи руки» драматургії, близько до тексту створює яскраво емоційне полотно з подій. За традицією – він ніби обманює глядача, налаштовуючи на смішну побутову історію. Користуючись звичними для своєї манери засобами. Жирков не стільки заглиблюється в текст, скільки використовує його як приманку: за аналогією до «пінг-понгу», актори кидають одне в одного свої репліки, іронічно й гостро ранячи одне одного. Найемоційніші моменти вистави виходять із змішування страшного, трагічного тексту з гумором, танцями, криками. До нестерпності яскраво й навіть агресивно звучать монологи героїв зі сцени, коли вони відтворюють хроніку воєнних дій. І з такого прочитання тексту цілком випростовується й досить своєрідний режисерський стиль Стаса Жиркова, його впізнаваний почерк.

Акторські роботи у виставі об’ємні й вичерпні: головний лікар, Ірина Богданівна у виконанні Ірини Ткаченко – стає «сніжною королевою» – холодною сексуальною тиранкою; тиха й сіра Ганя (онука Остапа Ільковича, медсестра) – набуває нових нервових рис – вона готова на все заради життя свого діда, навіть, якщо доведеться для його спасіння стати такою ж пройдою, як Ірина Богданівна (актриса театру ім. Івана Франко – Ксенія Баша-Довженко). Ольга, російськомовна медсестра у втіленні енергійної Віталіни Біблів, переміряє на себе цілий арсенал відтінків образу – від гітлерівських вусиків до молодіжних сережок з Доктором Хаусом, яскравим макіяжем та невпинним потоком непристойних жартів і пісень. «Головні» –  Остап Ількович з УПА (заслужений артист України Олексій Гнатковський) та солдат Червоної армії Андрій Васильович Чумаченко (Дмитро Рибалевський) – демонструють трагікомічний гротеск в чистому вигляді. Їх монологи про страшне – вбивства й катування, війну, ненависть і «свою» Україну рясно розбавлені психоделічними «вприсками» з танців, пластичних скульптур й сміхотворних акцентів. Взагалі, під час перегляду вистави смішно, як не дивно, в порівнянні з прочитанням тексту – дуже часто. Сумно й страшно вже після вистави.

Художник вистави Володимир Стецькович, теж – молодий і амбіційний – як завжди, створює максимально лаконічний простір. На сцені – велетенське ліжко й буквально кілька «епізодичних» деталей. Ліжко навмисне одне, на одному боці його розмістився Андрій Васильович, на іншому – Степан Ількович. Їм немає куди подітися, хіба лише як поїхати додому, де кожному загрожує невідворотна смерть. Ясраве світло й миготіння створюють ситуацію катастрофи, що насувається, а символістські відеопроекції перетворюють простір у надреальність.

Невже так легко поставили такі тексти? Задаємось питанням вже на середині першої дії. Скоріш за все, Стас Жирков знайшов потрібний ключ до п'єс автора, свого ровесника Павла Ар'є. В його руках драматургія розкривається, набуває потужних форм і соціального значення. Сучасна, яскрава й оригінально відтворена тема звучить гостро й безапеляційно. Чим не матеріал для державних театрів? Однак, варто лише знову згадати минулорічну виставу й відчуття абсолютної самобутності «Слави героїв», будемо відверті, тьмяніє. Але ж і п’єса була написана раніше. Тому, якщо ви досі не бачили «Сталкерів» – почніть з вистави «Слава героям», але обов’язково подивіться обидві.


Другие статьи из этого раздела
  • «Киев-Лисичанск». Звери в поезде

    О том, как в Северодонецке поставили документальный спектакль об актерах с востока и Крыма
  • Юная энергия классики или почти сумасшедшая «Женитьба»

    Агафью Тихоновну переселили на Оболонскую набережную в двухэтажный элитный особнячок, вручили ей две квартиры в центре и дачу под Киевом. Жевакина сделали не моряком, а певцом, эдаким Элвисом с заячьей губой и феерическими повадками. Яичница из коллежского асессора превратился в заместителя начальника налоговой службы, ему надели круглые очки кота Базилио, приталенную жилетку, пижонские штаны и снабдили несколько гейскими повадками. Словом, все персонажи — утрированные представители нашего «сегодня»
  • Рожеві сльози

    Спектакль «Рожевий міст» по роману Роберта Джеймса Уоллера «Мости округу Медісон» поставила дочка Роговцевої Катерина Степанкова на «замовлення» матері. Можна вважати, що це перша повноцінна масштабна постановка Степанкової. Дебютувала акторка-режисер мелодрамою про мрії і про історії, що можуть тривати всього 4 дні, а лишати по собі 20 років пам’яті і 20 років кохання. Офіційне святкування ювілею Ади Роговцевої пройде 2 листопада в Театрі ім. І. Франка виставою «Якість зірки» у постановці Олексія Лісовця.
  • Юродивий Кармен

    Український режисер Сергій Швидкий створив чудо-виставу, змусивши драматичного актора Кирила Біна танцювати химерний балет. Він спаяцував саму Кармен. О, ця зловісна і прекрасна жінка з присмаком крові, кожна акторка хотіла б зіграти рокову диво-коханку. Але Кармен екстравагантного хореографа-режисера Швидкого — це хлопчик-пава з гострим носом-дзьобом. Сцена терпіла ритми фламенко різних красунь в червоних платтях, настав час гротескній паві-трансвеститу з чорною панчохою на голові сколихнути уяви тендітних хлопчиків.
  • «Олений дом» и олений ум

    «Олений дом» — странное действие, вольно расположившееся на территории безвкусного аматерства. Подобный «сочинительский театр» широко представлен в Северной Европе: режиссер совместно с труппой создает текст на остросоциальную тему, а затем организовывает его в форму песенно-хореографического представления. При такой «творческой свободе» очень кстати приходится контемпорари, стиль, который обязывает танцора безукоризненно владеть своим телом, но часто прикрывает чистое профанство. Тексты для таких представлений являются зачастую чистым полетом произвольных ассоциаций и рефлексий постановщика-графомана.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?