Дощ, панки, «Депеш мод»27 сентября 2016

 

Текст Анастасії Головненко

Фото з архівів Театру юного глядача (Харків)

 

В рамках фестивалю ГогольФест’16 показали виставу «Депеш Мод»  з німецькою режисурою й українською літературною основою. Режисер Маркус Бартль та художник Філіп Кіфер вже вдруге поставили однойменний роман Сергія Жадана, а тепер показали результат копродукції у повній залі Молодого театру в Києві.

В Гете-інституті, який виступив основним партнером українсько-німецького проекту, радо презентують його результати. Виявляється, що на момент німецької постановки у 2010 році, роман «Депеш мод» був досить популярним в обох країнах, і обравши його для роботи, режисер відвідав Харків і познайомився з його автором. Далі, все закрутилося ще сильніше, адже, коли Маркус Бартль переписав роман у п'єсу (для постановки в театрі), і захотів втілити його в Україні, переклад з німецької виконав сам Сергій Жадан. Принципово, що постановка відбулася в харківському Театрі юного глядача, бо місце дії роману — саме тут. Таким чином, і репертуарну картину міському театру оновили, й задум втілили. Отож, доки Жадан робить переклад, у 2014 році Німеччина виділяє кошти в рамках «Східного партнерства» під окремі проекти, й частину з них Гете-інститут віддає на постановку. Перед виставою Сергій Жадан особисто зачитує деякі вірші й передмову до роману.

«...Що змінилось за останні 15 років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього…президента не надто змінилась, у всякому разі його портрети як ретушувались тоді, так і тепер ретушуються, навіть я це помітив. Змінилась музика в радіо, але я його, за великим рахунком, і не слухаю. Змінився одяг, але 80-ті, наскільки я розумію, і далі в моді. Не змінилась телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркеті лимонад.

Не змінився клімат, зими все такі ж довгі, а весни — довгоочікувані. Змінились друзі, себто одні назавжди зникли, а інші натомість з'явились. Змінилась пам'ять — вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюсь її вистачить ще років так на 60 тривалого побутового похуїзму й незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.»

Лий, зливо, лий!*

Найдорожче у виставі – дощ. З першої сцени й до останньої, з невеликими паузами, завісою опускається дрібний осінній дощ, заливаючи дзеркало сцени й наганяючи меланхолію навіть у комічні сцени. Перед нами студентського віку хлопці – Сергій Жадан і його друзі Собака Павлов та Вася Комуніст. За сюжетом, їм необхідно знайти четвертого – їх товариша Сашу Карбюратора. Раптом стало відомо про самогубство його вітчима, й хлопцю необхідно встигнути на похорон. Парадокс, та в тому й драматургія, – друга хлопці усе ніяк не знайдуть. Вічно молоді й вічно п’яні, вони пускаються берега, не зупиняючись, тусуються по квартирах і забігайлівках, винаходячи нові способи заробити й прогуляти якісь гроші. Втім, в крутих ситуаціях, що підкидає хлопцям сюжет, вони виявляють м'якість і ніжну незахищеність своїх душ. Вони смішні, розгублені, часом жалюгідні або й зовсім неадекватні – так намагається дати визначення поколінню 90-х автор.

В мокрих від постійного дощу костюмах актори увесь час самі на пустій чорній сцені. І тут режисер пропонує глядачам погратися в подвійну умовність, виписуючи імена персонажів на їхніх костюмах, неприховано додаючи на сцену за сюжетом жовту фарбу-блювотиння чи червону фарбу-кров. Залишаючись патьоками й калюжами на поліетилені сценічного простору, «бруд 90-тих» потроху змивається з новою порцією дощу, перемелюючись під протекторами взуття героїв.

З неба знову вода. Всі ми з нею один на один*

«Депеш мод» – історія одночасно і вічна, й неактуальна. Як стара, випадково знайдена листівка з минулого, вона прийшлася за смаком ровесникам Сергія Жадана, поколінню 40-річних, тим, хто сьогодні вже виховує власних дітей-підлітків. Крупним планом 90-ті – молодість відомого поета й перекладача, автора біографічного роману, який, віджартовуючись, каже, що написав роман, аби признатися в любові своїм друзям – реальним Собаці Павлову, Саші Карбюратору й Васі Комуністу, та не впевнений, що вони цей роман читали. Сергій Жадан зафіксував чимало особистого, тому червоною ниткою через виставу протягнута низка мізансцен, у яких головний герой сам на сам намагається артикулювати соціально-філософські й алкогольно-наркотичні догми.

Постановка вийшла, по-хорошому тюгівська: яскрава, динамічна, смішна й сентиментальна. У ній, як і в романі, зібрано впізнавані образи першого десятиліття української незалежності: імпортна «Водка», на якій усі намагалися заробити; популярні сектанти-агітатори; герої свого часу – бізнесмени Вова і Володя та кавказької зовнішності спекулянт Ваха; брудні електрички, цигани, пластикові меблі, радянські книжки. Розважаючись, хлопці слухають радіопередачу про британців «Депеш мод», курять травичку й танцюють під музику Степана Галябарди. Що й казати, не було ніякого інтернету, дозволено було багато, хоча чимало за що можна було й поплатитися, вуличні бійки вважалися частиною виховання молодого покоління. 

Однак, більшість з тих, хто пам’ятає 90-ті, згадують їх неохоче та з пересторогою. Навряд чи хтось з них хотів би повернути таку молодість, але не нам судити, мабуть. Сьогодні в залі ми роззираємося й помічаємо джинси із завищеною талією, платформи, шкіряні куртки, згадуємо сьогоднішню популярність крафтового алкоголю, знецінення гривні, два мільйони переселенців і війну. Але реверс 90-тих, насправді, сьогодні неможливий – сильно вже змінились відтоді підлітки і їхні друзі.

*цитати з сучасної української пісні «Злива», автор слів Андрій Хливнюк


Другие статьи из этого раздела
  • Юродивий Кармен

    Український режисер Сергій Швидкий створив чудо-виставу, змусивши драматичного актора Кирила Біна танцювати химерний балет. Він спаяцував саму Кармен. О, ця зловісна і прекрасна жінка з присмаком крові, кожна акторка хотіла б зіграти рокову диво-коханку. Але Кармен екстравагантного хореографа-режисера Швидкого — це хлопчик-пава з гострим носом-дзьобом. Сцена терпіла ритми фламенко різних красунь в червоних платтях, настав час гротескній паві-трансвеститу з чорною панчохою на голові сколихнути уяви тендітних хлопчиків.
  • Черновые, секретные эскизы

    Андрей Жолдак показал журналистам черновые секретные эскизы своего нового спектакля «Войцек», нас якобы впустили в лабораторию мастера, где видео на больших экранах сверху не было демонтировано, и режиссер увлеченно повторял «а здесь должны быть звезды». Перед показом Жолдак всех предупредил — это первый прогон, много чего будет не так. О том, что в «Войцеке» Жолдака, собственно нет Войцека, даже как-то неприлично говорить, режиссер давно всех приучил, что это ханжество — видеть, и, не дай бог, искать в его работах еще кого-то кроме него самого.
  • Сабуро Тешигавара

    Премьера обновленного «Дах-Дах-Ско-Дах-Дах» по поэме Кенджи Миадзавы в постановке Сабуро Тишигавары прошла на  «Токи/Фестиваль» в Токийском Метрополитен Театре в конце ноября. Начав свою карьеру в 1980-х годах в Токио, Сабуро Тешигавара очень быстро стал одним из самых востребованных хореографов современного танца в Японии и в Европе
  • Печальная сказка для богатых. Или печальная сказка о богатых…

    Одного из самых популярных режиссеров Европы, художественного руководителя берлинского театра «Шаубюне», казалось невозможным зазвать ставить в Москву. Во всех интервью Остермайер отвечал, что русского не знает, а ставить в таком случае не считает возможным. Вместо этого он привозил в Россию свои лучшие спектакли: «Нору» Ибсена, «Женитьбу Марии Браун» и нашумевшего в Европе «Гамлета».
  • «Механічна симфонія»

    «Механічна симфонія» — це майстерня, завод із виготовлення незвичної, але оригінальної музики, в якій какофонія сучасності зливається із гармонією Всесвіту. Її творять всі присутні — класичні музиканти, інженери, машини і навіть глядачі. Прийшовши на черговий концерт, публіка сподівається просто відпочити, розважитись, послухавши музику, яку для неї виконуватимуть. Але несподівано для самих себе глядачі опиняються на сцені, стають персонажами власної вистави, творцями власної симфонії.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?