Дощ, панки, «Депеш мод»27 сентября 2016

 

Текст Анастасії Головненко

Фото з архівів Театру юного глядача (Харків)

 

В рамках фестивалю ГогольФест’16 показали виставу «Депеш Мод»  з німецькою режисурою й українською літературною основою. Режисер Маркус Бартль та художник Філіп Кіфер вже вдруге поставили однойменний роман Сергія Жадана, а тепер показали результат копродукції у повній залі Молодого театру в Києві.

В Гете-інституті, який виступив основним партнером українсько-німецького проекту, радо презентують його результати. Виявляється, що на момент німецької постановки у 2010 році, роман «Депеш мод» був досить популярним в обох країнах, і обравши його для роботи, режисер відвідав Харків і познайомився з його автором. Далі, все закрутилося ще сильніше, адже, коли Маркус Бартль переписав роман у п'єсу (для постановки в театрі), і захотів втілити його в Україні, переклад з німецької виконав сам Сергій Жадан. Принципово, що постановка відбулася в харківському Театрі юного глядача, бо місце дії роману — саме тут. Таким чином, і репертуарну картину міському театру оновили, й задум втілили. Отож, доки Жадан робить переклад, у 2014 році Німеччина виділяє кошти в рамках «Східного партнерства» під окремі проекти, й частину з них Гете-інститут віддає на постановку. Перед виставою Сергій Жадан особисто зачитує деякі вірші й передмову до роману.

«...Що змінилось за останні 15 років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього…президента не надто змінилась, у всякому разі його портрети як ретушувались тоді, так і тепер ретушуються, навіть я це помітив. Змінилась музика в радіо, але я його, за великим рахунком, і не слухаю. Змінився одяг, але 80-ті, наскільки я розумію, і далі в моді. Не змінилась телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркеті лимонад.

Не змінився клімат, зими все такі ж довгі, а весни — довгоочікувані. Змінились друзі, себто одні назавжди зникли, а інші натомість з'явились. Змінилась пам'ять — вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюсь її вистачить ще років так на 60 тривалого побутового похуїзму й незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.»

Лий, зливо, лий!*

Найдорожче у виставі – дощ. З першої сцени й до останньої, з невеликими паузами, завісою опускається дрібний осінній дощ, заливаючи дзеркало сцени й наганяючи меланхолію навіть у комічні сцени. Перед нами студентського віку хлопці – Сергій Жадан і його друзі Собака Павлов та Вася Комуніст. За сюжетом, їм необхідно знайти четвертого – їх товариша Сашу Карбюратора. Раптом стало відомо про самогубство його вітчима, й хлопцю необхідно встигнути на похорон. Парадокс, та в тому й драматургія, – друга хлопці усе ніяк не знайдуть. Вічно молоді й вічно п’яні, вони пускаються берега, не зупиняючись, тусуються по квартирах і забігайлівках, винаходячи нові способи заробити й прогуляти якісь гроші. Втім, в крутих ситуаціях, що підкидає хлопцям сюжет, вони виявляють м'якість і ніжну незахищеність своїх душ. Вони смішні, розгублені, часом жалюгідні або й зовсім неадекватні – так намагається дати визначення поколінню 90-х автор.

В мокрих від постійного дощу костюмах актори увесь час самі на пустій чорній сцені. І тут режисер пропонує глядачам погратися в подвійну умовність, виписуючи імена персонажів на їхніх костюмах, неприховано додаючи на сцену за сюжетом жовту фарбу-блювотиння чи червону фарбу-кров. Залишаючись патьоками й калюжами на поліетилені сценічного простору, «бруд 90-тих» потроху змивається з новою порцією дощу, перемелюючись під протекторами взуття героїв.

З неба знову вода. Всі ми з нею один на один*

«Депеш мод» – історія одночасно і вічна, й неактуальна. Як стара, випадково знайдена листівка з минулого, вона прийшлася за смаком ровесникам Сергія Жадана, поколінню 40-річних, тим, хто сьогодні вже виховує власних дітей-підлітків. Крупним планом 90-ті – молодість відомого поета й перекладача, автора біографічного роману, який, віджартовуючись, каже, що написав роман, аби признатися в любові своїм друзям – реальним Собаці Павлову, Саші Карбюратору й Васі Комуністу, та не впевнений, що вони цей роман читали. Сергій Жадан зафіксував чимало особистого, тому червоною ниткою через виставу протягнута низка мізансцен, у яких головний герой сам на сам намагається артикулювати соціально-філософські й алкогольно-наркотичні догми.

Постановка вийшла, по-хорошому тюгівська: яскрава, динамічна, смішна й сентиментальна. У ній, як і в романі, зібрано впізнавані образи першого десятиліття української незалежності: імпортна «Водка», на якій усі намагалися заробити; популярні сектанти-агітатори; герої свого часу – бізнесмени Вова і Володя та кавказької зовнішності спекулянт Ваха; брудні електрички, цигани, пластикові меблі, радянські книжки. Розважаючись, хлопці слухають радіопередачу про британців «Депеш мод», курять травичку й танцюють під музику Степана Галябарди. Що й казати, не було ніякого інтернету, дозволено було багато, хоча чимало за що можна було й поплатитися, вуличні бійки вважалися частиною виховання молодого покоління. 

Однак, більшість з тих, хто пам’ятає 90-ті, згадують їх неохоче та з пересторогою. Навряд чи хтось з них хотів би повернути таку молодість, але не нам судити, мабуть. Сьогодні в залі ми роззираємося й помічаємо джинси із завищеною талією, платформи, шкіряні куртки, згадуємо сьогоднішню популярність крафтового алкоголю, знецінення гривні, два мільйони переселенців і війну. Але реверс 90-тих, насправді, сьогодні неможливий – сильно вже змінились відтоді підлітки і їхні друзі.

*цитати з сучасної української пісні «Злива», автор слів Андрій Хливнюк


Другие статьи из этого раздела
  • Рисовать на песке

    В пример остальным театр «ДАХ» показал в пятницу открытый смотр актерских работ под названием «Нервы» — НЕРежисерські Вистави (украинский). Концепция «Нервов» заключается в том, что это работы актеров, их свободный полет, не всегда удачный, но всегда полет. Это демонстрация того, что театр может быть и должен быть разным. Не известно, будут ли повторены эти этюдные произведения еще раз, и будет ли продолжаться открытая работа артистов «ДАХа», но именно эта сиюминутность, непосредственность, непретенциозность действия, и харизма артистов создали территорию свободы, привнеся в театральную обыденность Киева свежий ветерок. Это как рисунок на песке, который никогда не повторится.
  • Черное сердце тоже болит

    Говоря о любви, о долге, о роке, о власти ─ обо все том, что будет грызть человеческое сердце до скончания мира, шекспировская драматургия действительно никогда не утратит своей актуальности. Чем дальше мы уходим от «золотого века Англии», тем ближе и понятнее нам становятся ее неумирающие страсти. Сколько бы ни было написано прекрасных новых текстов, шекспировские навсегда останутся объектом вожделения для театральных режиссеров, они же будут их испытанием на зрелость. Андрей Билоус в постановке «Ричарда» сделал ставку на психологический анализ первоисточника и неожиданно гуманистическое прочтение характеров.
  • Немного Бродского в Театре на Подоле

    В Театре на Подоле, в его уютной камерной части, той, что на Андреевском спуске, Игорь Славинский, режиссерствующий актер этого театра, создал красочный эмоциональный спектакль-феерию, соединив стихи Иосифа Бродского и популярные песни о любви.
  • Железные человеки. Перформанс «Даха»

    Фотоотчет из открытия Лаборатории современного искусства «Бурса», перфоманс театра «Дах» в постановки Влада Троицкого. 16 октября 2008 года
  • Молоді в Молодому

    ХХ століття в театральному контексті пройшло під гаслом звільнення від «гніту драматурга», від букви і духу п’єси, — це епоха остаточного формування і становлення професії режисера. У ХХІ столітті стало зрозуміло, що яким би методом, технікою чи школою не володів режисер, цього замало без якісної драматургії. І нині в світі відбувається бум драматургії, переважно штучний, спровокований нестачею постановочних текстів і режисерським запитом на нову драму. Найбільш театральні Європа і Росія конвеєром продукують драматургічні твори, що випробовуються на сцені і одразу ж зникають, не затримуючись ніде надовго

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?