Особам до 18 вхід заборонено. Альтернативний польський театр SUKA OFF30 марта 2009

Текст Вікторії Миронюк

В тій точці виснаження, до якої дійшло наше сприйняття стало цілком зрозуміло, що потрібен перш за все театр, який нас розбудить: нерви і серця.

Антонен Арто «Театр і жорстокість»

SukaOFF:

Театр Suka OFF є скандальною польською групою, їх творчість балансує на межі «звичайного вибрику молодих перформерів, які роблять собі ім’я» і «бажанні щось донести за допомогою брутальної девіантної естетики». Цей театр не має стаціонарного майданчика, знаходиться в площині авангарду і виходить за межі мистецтва, стимулюючи його подальший розвиток. Те, що колись вважалось неприпустимим (згадаймо хоча б прем’єру „Свята весни“ Дягілєва у 1913 році чи перші виставки імпресіоністів), зараз вже є класикою, яка надихає багатьох послідовників. Діяльність авангардних груп у мистецтві активно викриває наявність прихованої цензури в так званих „демократичних“ суспільствах. Цензура у вигляді церковної моралі, традиціїй та норм поведінки постійно загрожує сучасним Художникам. Ці бастіони „правильної поведінки і хорошого тону“ тримають гостро наточені сокири, готові в будь-який момент відтяти все „зайве“ і незрозуміле.

Вистави Suka Off проходять в приватних помешканнях, бо польські чиновники, обтяжені консерватизмом католицької моралі забороняють цьому театру виступати на відкритих сценах. Зате їх перформансів потребують сцени Європи, Японії, Чилі, Аргентини, Бразилії, куди групу постійно запрошують. Побачити на їх квартирних перформансах можна приблизно таке:

„Посеред кімнати двоє людей: дівчина і хлопець. Дівчина повільно робить надрізи лезом на руці перформера, чекаючи, поки його тіло заллє його ж кров. Після чого він вколює собі в сідницю розчин героїну і починається акція“.

SukaOFF SukaOFF

Засновником та координатором (не режисером) групи з 1995 року є Пьотр Венгжиньські. Команда складається з чотирьох молодих людей із Катовіц, які, окрім перформативних акцій, займаються відеоартом, інсталяціями, фотографією та дизайном.

Маніфест-програма театру:

Акції групи Suka Off зосередженні на:

— спробах визначення «третьої статі» через стирання індивідуальних рис сексуального коду чоловіка та жінки;

— критиці людської природи: жорстокість і страх як віруси цивілізації показані за допомогою синтетичних речовин

— рідкого латексу, акрилу;

— пошуці альтернативних і радикальних форм комунікації живої матерії тіла і електронного обладнання;

— постіндустріальній естетиці: «зіткнення» людського тіла і матерії міста: сталь-бетон-алюміній-силікон.

SukaOFF SukaOFF

Тіло як твір мистецтва:

Молоді люди визначають своє мистецтво на межі театру і перформансу. Група не є першопрохідцями у використанні і вивченні брутальної тілесності: французька перформерка Orlan піддавала своє тіло багатьом пластичним операціям, прагнучи підірвати стереотипні норми краси. Схожу проблему вирішувала англійська феміністка Джо Спенс, яка використовувала фото свого понівеченого раком тіла як модель конструювання суспільних проекцій. Тіло як символ впливу ідеологій показувала у деяких своїх перформансах Марина Абрамовіч. Актори Лабораторії Єжи Гротовського після багатогодинних фізичних катувань вживали наркотичні засоби, щоб розширити межі своєї свідомості і позбутися психічних бар’єрів у шляху до «повного оголення». Тобто, експерименти з тілом вже з 60-х років були яскравим виразником конфлікту між суспільством, владою і людиною.

SukaOFF SukaOFF

Suka Off враховує всі попередні практики, концентруючись в основному на тілі як на готовому творі мистецтва, сенс якого можна зрозуміти тільки через безпосередній контакт. Що значить безпосередній контакт? Це і досвід глядача, який набирає в пластиковий стакан кров із актора-перформера, і відчуття болю-огиди, яке виникає у публіки при спогляданні уколів, ударів електричного струму, що пронизують тіло акторів. Тіло постає як посередник у конфлікті між світом і людиною, тому його досвід болючий та сповнений страждань.

Група SUKA OFF відкриває нову глядацьку чутливість, що притупилася в розважально-комерційному театральному середовищі. Їх творчість є своєрідним втіленням ідей театру жорстокості Антонена Арто. За Арто, фізичне в театрі, мало би замінити фальшиву психологічність західного театру. Він вважав, що «єдине, що справді діє на людину — це жорстокість. Театр повинен бути відновлений саме завдяки ідеї дії, яка доведена до крайності і свого логічного кінця»[1]. На сцені в театрі жорстокості мала створюватися реальність, яка випалює у глядача в свідомості глибокі рани, гострими образами-шоками врізається в пам’ять. Ця реальність — синтез снів-образів, в які можна повірити лише за допомогою жаху та насильства.

SukaOFF SukaOFF

Репертуар:

Зараз SUKA OFF пропонує глядачам сталий репертуар, який складається з чотирьох вистав-перформансів:

CLONE FACTORY — зображує лабораторію, в якій із людського тіла, що є гірким образом сучасного мікрокосмосу, створюють клони. Над клонами проводять всілякі експерименти сексуального та медичного характеру.

FLESH FORMS — серія жорстоких картин, що показують природну бісексуальність статі. У перформансі проколюють тіла, показують сексуальні ігри, все це підтримується аудіо-відео інсталяціями та музикою.

deuSEXmachina — перформанс зображає фабрику, яку заводять фізичні рухи глядачів та акторів-перформерів. Назва є грою слів: в грецькому театрі існував принцип завершення вистави, коли конфлікт вирішували боги, або доля — deus ex machine (бог з машини).

BLACK FACTORY — історія фабрики та її працівників. На фабрику приходить новий працівник, який поступово пізнає всі фази виготовлення продукції. Потім виявляється, що він сам є продуктом виробництва фабрики, а сама фабрика моделює поведінку сучасної людини.

WHITE ROOM — наймасштабніша акція групи, в якій актори створюють апокаліптичне місце, де тіло виконує роль резервуару. За допомогою больових засобів перформери позбуваються зайвих відчуттів. Глядач у цьому перформенсі є вуаєристом, що нахабно підглядає за діями перформерів.

SukaOFF SukaOFF

[1] Антонен Арто. Театр и жестокость.


Другие статьи из этого раздела
  • Слишком бедные люди

    Последняя работа Парис/Яценко далека от совершенства. Артисты играют в своей манере, детально работая с текстом, расставляя интонационные акценты, и, создавая тем самым угол зрения для зрителей. Но сам материал требовал иного подхода — не правдоподобия текста, а правдоподобия жизни. Игра же актеров в  «Бедных людях» направлена на самое себя, в ней больше внимания уделено форме (ритму и фразе), нежели смыслу (идее и характерам). Нужно признать, Лариса Парис и Юрко Яценко — прекрасные, самобытные актеры и делают они хороший актерский театр, но им не хватает блеска качественной режиссуры.
  • Помийна яма

    В Молодому театрі поставили класичну повість про проституцію
  • Испорченный Чехов

    Прочитанная в Киеве пьеса Павла Демирского «Бриллианты — это уголь, который хорошо над собой поработал» — не самая удачная работа драматурга. Текст, который якобы является продолжением «Дяди Вани» А.П. Чехова, на самом деле — его унылая осовремененная карикатура. Сквозь уже знакомые судьбы чеховских героев проходят чисто авторские социальные клише о  «гражданском обществе», «социальной справедливости», «корзине потребителя» и т.п.
  • Прочный хребет «Бесхребетности»

    Воспитанницы Эдуарда Митницкого — Анастасия Осмоловская и Тамара Антропова — впервые заявили о себе как о начинающих режиссерах год назад постановкой «Поздно пугать». В этом году Анастасия Осмаловская выступила как самостоятельный режиссер. Она взялась повторить «Бесхребетность» несмотря на то, что постановка Влада Троицкого в театре «ДАХ» была (и есть) довольно сильной
  • «Поздно пугать» в Театре на Левом берегу Днепра

    Сложно и трудно современная проза и драматургия входят в украинские национальные театры. Давно нет советского идеологического заказа или царского запрета на национальный колорит, театры безраздельно владеют творческой свободой. Так, что же им мешает ее реализовать? Почему они угрюмо встречают любую инициативу? Почему творческий поиск в них встречается с заведомо установленным безразличием? По привычке тянут они свой комедийно-водевильный репертуар, лишенный духа, времени, остроты, будто не было в нашей традиции экспериментов Леся Курбаса и поисков 90-х.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?