Ще один день Івана Денисовича16 мая 2008

Жолдак — друге прочитання

Жанр: его-рецензія

Текст Марисі Нікітюк

Ця вистава втретє відвідує Київ, дехто її стільки ж і дивився, і це, я певна, не межа. Пробираючись за жовтою курткою Андрія Жолдака по темному Арсеналу, я думала, який ефект справлятиме гавкіт собак у цих величних стінах, чи сіпатимуться зі страху грубі нервюри, спускаючи тремкіт в колони? Минулого разу я йшла на «Денисовича» по відремонтованим коридорам Жовтневого палацу в супроводі вівчарок, спостерігала стратегічно наставлених режисером юродивих, слухала про мандавошок, але все наче не про мене було, в голові відстукувало — це ТУТ, ТУТ водили на допити КГБ політв’язнів. І хоч Арсенал нічим таким себе не заплямував, сам його готичний простір міг з несподіваного боку відкрити цю маленьку прелюдію, брутальний флірт з глядачем, але професія на час її виконання диктує умови — виловлюй метра, включай диктофон.

Хто дочитав Олександра Солженіцина, той знає — що заголовок підло обманює, не було в повісті у Івана Денисовича другого дня: все чесно в межах 24-х годин і одного концентраційного табору. А якщо говорити про виставу Андрія Жолдака, то як статтю не назви, аби аргументи були достойними.

«Один день Івана Денисовича» поставлено з харківськими акторами в трьохрічний період інтенсивної роботи режисера на чолі Національного харківського театру ім. Шевченка. Сам Андрій Жолдак говорить про цей період як про час притирання акторів до режисера і навпаки — час дослідження один одного. Розірвавши з ним контракт, театр зупинив цілий культурний процес. Процес зупинено, а сліди незабутнього Жолдака в Україні лишилися, «Один день Івана Денисовича» сюди нанизується.

Фото Андрія Божка. Актор зображає «крису» на зоні, котра тарілки вилизує і «стукає» Фото Андрія Божка. Актор зображає «крису» на зоні, котра тарілки вилизує і «стукає»

Прямо перед самою виставою мені раптом запропонували сидіти не в буржуазному партері, звично дивитися прямо через призму чийогось надгризеного вуха, і відстежувати кутовим зором, де зараз знаходиться фотограф, а забратися в залізні ліса, щоб як пугач огортати виставу поглядом згори. Треба розуміти, що майже всі, кому цей опус може бути цікавим, виставу бачили, і, можливо, не раз. Тоді панове, ви пам’ятаєте залізний тунель-решітку, що обрамлює сцену і башту на самому верхові якої сидить оголений дурень на прив’язі і дивиться вниз.

Фото Ольги Закревської. Жіноча й чоловіча частина табору. Тільки-но звели з ящиків стіну, зараз її і зламають Фото Ольги Закревської. Жіноча й чоловіча частина табору. Тільки-но звели з ящиків стіну, зараз її і зламають

Не думала, що у дурня стратегічно вигідне положення. Жолдак — епічний, і повноту його масштабності найкраще видно саме згори. Робота персонажів-гулагівців у вушанках та валянках схожа на батальні сцени. Біганина. Тут і стінка на стінку, і перекидання через увесь зал ящиків. Коли засинає набіганий Іван Денисович, і весь табір з ним провалюється в пітьму усвідомленням, що так не можна, що і на «зоні люди живуть», з’являється хоровод хлопчиків-зайчиків, які відкидаючи зловісні тіні, ходять на ціпках по колу. Зайці були всюди, і в першій частині — в образі дітей, все беззахисне і рідне носило кролячі вуха. «Йди за білим зайцем», — веселила я сама себе, руками повисши на перилах, як рудий (я — руда) безногий Наполеон, що паличкою для крикету (наче я могла дотягнутися до сцени) переставляє фігури на полі бою.

Фото Ольги Закревської. Поки табір спить, усвідомлення, біль і туга проносяться тихими койками Фото Ольги Закревської. Поки табір спить, усвідомлення, біль і туга проносяться тихими койками

Вистава зіткана з образів-шоків. Перший акт відповідає роману, те, що і хотів Солженіцин: один день в’язня в усіх його деталях. (Дивно, що не бачачи, а лише за розповідями про виставу, письменник обурився постановці, мабуть йому розказали про голих акторів, і брутальні сцени).

Фото Андрія Божка. Гвалт на зоні. Андрій Жолдак активно використовує шокову терапію Фото Андрія Божка. Гвалт на зоні. Андрій Жолдак активно використовує шокову терапію

Після антракту виставу не впізнати. Арабські мотиви, пісок сонячних країн, актори-зайці, які звисають з машини гронами і хитаються на серпантинових-поворотах. За цим — велика «трапеза». Півтори тисячі яєць, що найменше їх золотаві бризки в підсвіченому мороці Арсеналу виглядають красиво. Згори мені було видно чітко, що вся ця другоактова сюрреалістична дія, з гротескною грою акторів (особливо підло хіхікаюча дама з забинтованою головою, чиї пуки бережливо збирають в трьохлітрову банку) проходить все в тому ж обрамленні тунелю-клітки. Чи це досі табір?

Фото Андрія Божка. Колекціонування «пуків» Фото Андрія Божка. Колекціонування «пуків»

Андрій Жолдак створює якісний європейський продукт, важко припустити, що він може віддати цілий акт на відкуп простому здивуванню глядачів. Хоч в світі, де знають про постструктуралізм, необмеженість інтерпретацій — є правилом хорошого тону. Другий акт — також табір, і якщо перший акт — фізичне виснаження, Шухов кричав: «на зоні не живуть лише ті, хто тарілки вилизує і стукати ходить», то другий акт — приниження гідності і крихкість людського життя: півтори тисячі яєць розбили щонайменше за десять хвилин постановки, а в урочищі Сандармох у 37-му українську інтелігенцію розстріляли за два дні…

Один мій знайомий, охоплений жагою інтерпретаторства, заявив що весь другий акт — це історія Шухова, який вийшов. Всі зайці-араби, котрі розбивають яйця, нагадали йому соц-інтелігенцію, котра в табори не потрапила.

Фото Андрія Божка. Зайці-араби з теоретично можливої серії «соц-інтелігенція» Фото Андрія Божка. Зайці-араби з теоретично можливої серії «соц-інтелігенція»

Чи це так? Певно, що ні. Не всьому треба шукати інтерпретацій, можна і картинністю обмежитися. А Андрій Жолдак дуже картинний, він один з небагатьох в Україні розуміється на культурі видовищності. Частини його спектаклю, обрамлені в рамочки, нанизуються на потужний внутрішній каркас: тут справді можуть бути і зайці-араби, і радянська інтелігенція, і яйця як уособлення всесвітів, а, може й нічого не бути, це вже як кому схочеться (не варто забувати про постструктуралізм).

В кінці в чорній шапці-кораблику Шухов «відпливе», звіряючи свій земний час з годинником, під морські звуки. Морячо-о-ок! Ей, морячок… від фарсу в бризках жовтків, до морської елегії поза часом і простором. Шухова Жолдак відправив якось по-маркесівському. Так завершився ще один день Івана Денисовича, а було їх у нього таких «від дзвінка до дзвінка три тисячі шістсот п’ятдесят три».

Фото Андрія Божка. Іван Денисович відчалює відсторенено, по-маркесівськи Фото Андрія Божка. Іван Денисович відчалює відсторенено, по-маркесівськи


Другие статьи из этого раздела
  • Вариации на тему любви

    Одна из премьер, которой порадовал своего зрителя киевский Молодой театр — «Загадочные вариации» Эрика-Эммануэля Шмитта. И надо сказать, ставка на культового французского драматурга сыграла.
  • Дайсуке Миура: театр шока и подглядывания

    Одним из самых ярких представителей японского театра последней волны является Дайсуке Миура, режиссер и драматург, создающий жесткие, если не жестокие картины мира, не без наслаждения преподнося их зрителю. Плотоядный, физиологический, зацикленный на темах секса, насилия, обличающий самые темные стороны человеческой души, Дайсуке Миура вошел в театральный мир Японии в 2000-х годах.
  • Цнотливий апельсин

    В Українському культурному просторі надміру перебродивший роман Берджеса «Механічний апельсин» отримав своє сценічне вираження в постановці молодого режисера Максима Голенка на сцені Свободного театру. Першоваріант цієї постановки був показаний ще в НАУКМА, в більш адекватній для нього камерній обстановці. Тепер же спектакль є репертуарним у Свободному театрі, і побачити його можна двічі на місяць на Межигірській, 2
  • На  «Перекрестке»

    Новый балет «Перекресток» стал настоящим скрещением новых идей и творческих усилий нескольких выдающихся творцов. Впервые в Украине для одного проекта собрались лучшие: Раду Поклитару — хореограф, Мирослав Скорык — композитор и дирижер, Александр Друганов — график и сценограф.
  • Мат и злость в прошлом

    О том, как в театре «Актер» показали открытую репетицию по мотивам культового романа Чака Паланика

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?