Все «на друзки», і в пух і прах

Вистава Венсана Гійома в рамках фестивалю «Французька весна»

 

Текст: Анастасія Головненко

Фото: Вадима Ількова

 

Режиссер: Венсан Гійом

Звук: Дмитро Левенко

Дизайн світла: Євген Копйов

Костюми: Ганна Палій

 

Третя робота французького режисера Венсана Гійома в Україні – вистава «На друзки», здається найскладнішою з представлених ним у рамках фестивалю «Французька весна». Нагадаємо, що Венсан вже поставив на сцені центру Курбаса вистави «Жити» і «Обережно: крихке!». Цікаво, що режисер співпрацює з однією театральною групою, «I.T.PER» – групою молодих акторів, які належать до найрізноманітніших професій. Найперша вистава за їх участі була поставлена Гійомом два роки тому, в ній разом з непрофесійними акторами-українцями грали французькі професіонали. Дві ж наступні вистави були поставлені режисером за участі лише українських акторів «I.T.PER».

Вистава «На друзки» – компіляція тем еволюційного та гендерно-соціального розвитку особи: її розвиток у вигляді людини-особини, людини-соціотипу, людини-людини. Тема виглядає на перший погляд надто широко, проте ближче до фіналу зводиться у зрозумілі, лінійні сюжети й контексти. Цікаво, що вистава повністю пластична й просторова. У ній немає жодної репліки, жодного слова: тільки рух, ритм, музика і дихання актора, усе інше – робота дизайнера зі світла.

Історію розподілено на самостійні сцени-частини, які маючи свій власний темпоритм і сюжет, нібито витікають одна з одної. Так, щойно «вилуплені» істоти еволюціонують у людей, і сюжети вже розгортаються загальнолюдські, буденні, соціальні.

Настільки точну й, можливо, навіть майже бездоганну виставу мав би поставити в першу чергу, звісно, художник, але і хороший психолог, соціолог, а також вчитель фізкультури. Кожна фігура, виконана у канві постановки вимагає з одного боку певної фізичної підготовки, а з іншого – повного психологічного контакту з матеріалом: у виставі, де єдина мова, яка використовується – це мова простору і зображення, актор не має можливості сховатися ні за текст ні за надресовану інтонацію.

Під час обговорення, стривожена публіка намагалася випитати у режисера про його первинні ідеї та домогтися роз’яснень побудови дії в певних сценах та діях, проте, на щастя, відповіді Венсана Гійома були філософськими – у них перш за все йшлося про одиничне сприйняття тексту та емоції вистави, про єдиновірні переживання кожного окремого глядача. Мабуть, ця деталь є найважливішою у постановці: просторовий текст не має на меті створення єдиного сюжету, моралі й похідних ліній. Дія відбувається кожну секунду, гротескно перетікає з персонажа у персонаж, розтікається по площині невимовно симетричного сценічного простору (імені якому не дається. ми ніколи остаточно не знаємо, де саме відбувається дія). На критично зосередженій увазі глядача постають нові форми і мотиви: прискорює свій плин людське життя, перекриваються відчуття сильнішими й спарглішими, але призупиняється серцебиття сюжету й збільшується співпереживання героям.

Спектакль, позбавлений драматургії створено із марень і картин світосприйняття художника-режисера. Венсан Війом зізнається, що, почавши роботу над виставою ще в серпні, мав постійно переставляти основні сцени місцями і змінювати фабулу, перекручувати зміст і задумуватися над тим, чи варто взагалі ставити її на сцені. Саме ці переживання режисера чудово «просвічуються» у виставі, яка буцімто присвячена людству й людяності в цілому, насправді – дуже про український Майдан. Художній кістяк вистави, (який скоріше був схожий на синопсис, аніж на традиційну п’єсу) зазнаючи трансформацій з середини жовтня минулого року, свідомо чи ні, увібрав у себе певні віддзеркалення стадій трансформацій української колективної свідомості: від Євромайдану і аж до Кримського конфлікту. Невипадково саундтреки вистави змінюються з класично-універсальних композицій на ментально-окреслені, замінюючись українськими народними піснями та включеннями недавніх переговорів світових лідерів.

Відео з вистави.


Другие статьи из этого раздела
  • В поисках руки и утраченного смысла

    «Мясорубка» с душераздирающими подробностями на сцене Молодого театра
  • Юродивий Кармен

    Український режисер Сергій Швидкий створив чудо-виставу, змусивши драматичного актора Кирила Біна танцювати химерний балет. Він спаяцував саму Кармен. О, ця зловісна і прекрасна жінка з присмаком крові, кожна акторка хотіла б зіграти рокову диво-коханку. Але Кармен екстравагантного хореографа-режисера Швидкого — це хлопчик-пава з гострим носом-дзьобом. Сцена терпіла ритми фламенко різних красунь в червоних платтях, настав час гротескній паві-трансвеститу з чорною панчохою на голові сколихнути уяви тендітних хлопчиків.
  • 50-ый Дядя Ваня

    Пять лет назад в Киеве состоялось редкое для нашей столицы театральное совпадение. Два киевских режиссера, худруки двух муниципальных театров, В. Малахов и Ст. Моисеев поставили в одном сезоне пьесу А. Чехова — «Дядя Ваня». Театральная общественность резко поделилась по линии гуманистического передела: Чехов человечный, сопереживающий и сожалеющий и Чехов саркастичный, едкий и обличающий. Одни были в восторге от малаховского просветленного, обнадеживающего, вселяющего веру «Дяди Вани», другим больше по вкусу пришелся мрачный, беспросветный вариант Моисеева.
  • Рисовать на песке

    В пример остальным театр «ДАХ» показал в пятницу открытый смотр актерских работ под названием «Нервы» — НЕРежисерські Вистави (украинский). Концепция «Нервов» заключается в том, что это работы актеров, их свободный полет, не всегда удачный, но всегда полет. Это демонстрация того, что театр может быть и должен быть разным. Не известно, будут ли повторены эти этюдные произведения еще раз, и будет ли продолжаться открытая работа артистов «ДАХа», но именно эта сиюминутность, непосредственность, непретенциозность действия, и харизма артистов создали территорию свободы, привнеся в театральную обыденность Киева свежий ветерок. Это как рисунок на песке, который никогда не повторится.
  • «Город грехов» по-русски

    Русская глубинка в антураже вестерна: народец, изолированный от внешнего мира, от безделья, самогона, импортного героина придумал себе свой Голливуд — играет в стрелков-ковбоев. Схема та же: есть хорошие парни, есть плохие, есть председатель, который следит за тем, чтобы поголовье плохих не превышало хороших, есть фермеры и женщины и есть враги — село каннибалов Акимовка.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?