«Квітка Будяк»: у пошуках українських реалій17 сентября 2013

Текст Жені Олійник

Фото надані адміністрацією театру

Станіслав Мойсеєв ввічливо пропонує подивитися на себе зі сторони

На прем’єру «Квітки Будяк», що розпочала новий сезон у театрі Франка, чекали з нетерпінням. Ця вистава стала для режисера Станіслава Мойсеєва річним звітом про роботу — рівно стільки минуло відтоді, як його призначили на посаду художнього керівника театру. «Треба ставати більш адекватними до сучасних реалій», — сказав тоді Мойсеєв, запросив до роботи драматурга Наталію Ворожбит і поставив «Квітку».

П’єса, яку написала Ворожбит, повністю повторює сюжет «Маклени Граси» Миколи Куліша: збанкрутілий підприємець страхує своє життя і платить ще біднішим за власне вбивство. Про осучаснення не йдеться — драматург створила зовсім новий текст, герої якого набагато складніші і об’ємніші, ніж в оригіналі. Утім, лейтмотив — приниження злиднями — залишився кулішівський.

Дія «Квітки Будяк» відбувається у наші дні. Маклер Зброжек перетворюється на директора заводу (Богдан Бенюк) — провінціала, що спромігся зробити кар’єру і вивезти сім’ю з райцентру у столицю. Старий Граса (Олександр Логінов), у свою чергу, працює інженером на цьому заводі, і усе чекає, коли колектори прийдуть квитатися з ним за негашений кредит. Маклена — Квітка (Ксенія Баша) — мріє про вищу освіту і доглядає хвору на церебральний параліч сестру. У повітрі стоїть дух світової економічної кризи, на задньому плані бомжі копирсаються у смітнику.

Для театру Франка «Квітка Будяк» — вистава, м’яко кажучи, незвична. Востаннє про Україну нашого часу тут згадували два роки тому, коли Юрій Одинокий ставив Жадана (будемо вважати буремні 90-ті нашим часом). Однак на таку сміливу постановку франківці, здається, наважилися вперше. З «Гімну демократичної молоді» цнотливо прибирали матюки, а у «Квітці», окрім лайки, є, скажімо, досить жорстка сцена зґвалтування. Та і взагалі, поява сучасної української соціальної п’єси на національній сцені — це вже неабияка подія.

І тим не менше після «Квітки Будяк» лишається відчуття, що все це було не про нас.

Перш за все, далеко не усі режисерські рішення здаються доречними. З одного боку, у «Квітці» не бракує експресивно насичених сцен. Наприклад, епізод, де Квітка з ненависті і презирства цілує Машу (Ксенія Вертинська), розбалувану доньку Магара, в губи, і та корчиться від огиди. Чи сцена, в якій Магар в розпачі б’є старого Будяка ногами, бо не може купити собі смерть, хоча й має на це гроші. З другого боку, музичні вставки, де герої співають про свою тяжку долю, виглядають занадто драматично, щоб бути фарсом, і занадто пафосно, щоб сприймати їх серйозно.

Сценографія вистави вигадлива: на сцені чергуються дві пересувні коробки — квартира з євроремонтом і «хрущовка». Окрім цього, є великі екрани, на які проектується зображення. Це, щоправда, візуально дещо перенасичує виставу. До того ж, навряд чи більшість глядачів знає, що відео з дівчатами у дерев’яних коронах — це просто кліп на улюблену пісню Квітки, і якесь змістове навантаження в ньому годі шукати.

Фальшиво звучать і деякі деталі історії. Приміром, Квітка вірить у партію. На початок двадцятого сторіччя це було актуально, але сьогодні у тренді хіба що проплачені мітинги — якщо вже хочеться говорити про політику. Філософом з будки у наш час стає журналіст, який розчарувався у Помаранчевій революції, звалив на Гоа і переймається звідти українським питанням. Проблема національної свідомості, апелювання до історичної спадщини та мовного питання — весь цей потік патріотичних кліше, що доноситься, за задумкою, з індійського узбережжя, мав би звучати карикатурно, але чомусь не звучить. В результаті складається враження, що сцени, задумані сатиричними, не наважуються такими бути — а раптом хтось образиться?

Але найбільший дисонанс викликає інше. «Квітка Будяк» нагадує підбірку так званих українських реалій, ілюстративних вад сучасного українського суспільства: кредити, бомжі, Окружна, гопники. Але крізь них не розгледіти ані цього суспільства, ані — і це важливо — окремих людей.

Постановка концентрується на бідності, яка наче заступає і виправдовує решту проблем. Усім диригує класична мораль. Коли Магар платить за своє вбивство, то має непорушне виправдання: він жертвує собою заради доньки, адже думка, що вона бідуватиме, для нього — нестерпна. Таким чином божевілля перетворюється на благородство. «Квітка» так і не змогла передати те, про що говорив Куліш: що світ — гнилий.

Адже сучасне українське суспільство потворне не тому, що бідне, а тому що зле і байдуже. Тож глядач, ймовірно, вийде із театру спокійний, подивившись на себе, але не впізнавши.


Другие статьи из этого раздела
  • Наша пісня гарна, нова, починаймо її знову

    У Луцьку 17–22 вересня вперше відбувся фестиваль вистав за п’єсами Лесі Українки. Він доповнив низку заходів, які проводяться в області з відзначення 140-річчя від дня народження Лесі Українки та 100-річчя з дня написання драми-феєрії «Лісова пісня». 17 театрів з 11 областей України показують 20 вистав за творами одного автора (причому 11 з них — за одною й тою ж п’єсою),  — і все це усього за 6 днів і усього на 3-х сценічних майданчиках… Навіть якщо рекорд інтенсивності і не встановлений, то прецедент все одно вражає.
  • ГогольFest на Николая

    20 декабря в Мыстецьком Арсенале прошел праздничный, завершающий юбилейный год Николая Гоголя, концерт группы ДахаБраха, также был показан перформанс театра «ДАХ»
  • Город штампов Дмитрия Богомазова

    В ТЮЗе показали «Наш городок» Торнтона Уайлдера
  • Сотый Макбет

    Мириады событий в нашей жизни в близи кажутся такими хаотичными, такими случайными, со временем они выстраиваются в причудливые, но правильные узоры. Узоры, не имеющие ничего лишнего, ничего случайного. 26 июня в «Мистецькому Арсеналі», на улице Январского восстания, прошел сотый показ «Макбета» в постановке Влада Троицкого и театра «ДАХ»
  • Ведьмы на Подоле: шабаш средней руки

    Радостный и румяный Дес Диллон, привезенный на премьеру Британским советом, рассказывает, что пьесу «Шесть черных свечей» он написал 14 лет назад на заказ одного Шотландского театра. Диллон — мастер комедийного стендапа — писал о черной магии своих шести сестер. Легкий, веселый, непретенциозный текст повествует об излишне верующих сестрах, которые не прочь умертвить парочку своих обидчиков

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?