ПРИВЕЗИ МЕНІ ЗІ ЛЬВОВА ЧОГО В ЗАПОРІЖЖІ НЕМАЄ16 сентября 2015

 

Автор – Анастасія Косодій

 

Діючі особи:

Влад – колишній депутат облради

Катерина – його сестра

Лєна – депутатка облради

Супермен (також Михайло, Перший Міліціонер і Христина) – істота невизначеної статі

Скотинамен (також Другий Міліціонер і Сергій) – істота невизначеної статі

 

Дія І

Сцена І

 

Кабіна космічного корабля. В кріслі пілота сидить Влад. Він переключає тумблери, уважно вдивляється в екрани.

Входить Катерина.

 

Катерина. (до себе) Звісно, де ж ще. (до Влада) Космос, останній рубєж?[1] Куди зореліт відправляється цього разу?

Влад. Привіт, Катя.

 

Катерина, зробивши кілька кроків кораблем, сідає на панель управління.

 

Влад. Встань.

Катерина. Не встану.

Влад. Будь ласка.

 

Катерина всідається зручніше.

 

Влад. Катя!

Катерина. Я встану, коли ти встанеш. І підеш на роботу.

Влад. Куди йти? Мене тиждень як звільнили.

Катерина. Поновлять.

Влад. Ну да.

Катерина: Якщо нормально попросиш.

Влад. Гарна теорія, але в облраду я більше не піду.

Катерина: Звісно. Ти ж, блядь, тепер космонавт!

 

Катерина піднімається, роздратовано ходить кораблем.

 

Влад. Катя, слідкуй за язиком. І я не казав, що космонавт.

Катерина. Слухай. Депутатом вже, звісно, не вийде…

Влад. Я казав, що можу бути, ким захочу.

Катерина. Першим заступником, наприклад?

Влад (натискає кілька кнопок, зображення на екранах змінюється. тепер там краєвиди незнайомої галактики). Дивись.

Катерина. Як ти телевізор сюди приладнав?

Влад. Не приладнав. Це справжнє. Можемо полетіти в цю галактику хоч зараз.

 

Влад натискає ще кілька кнопок, демонструє галактику з різних ракурсів.

 

Катерина. Перестань.

Влад. Дивись, ось ця зірка…

Катерина. Годі!

 

Пауза. Катерина відходить до дверей, намагаючись опанувати себе на цьому шляху.

 

Катерина. Ти вже зовсім, Влад. Зовсім.

Влад. Зовсім – що?

Катерина. Не тут.

Влад. Це проблема?

Катерина. Так. Так, це проблема, тому що зараз ти мені потрібен в реальному світі. Якщо буде наступ…

Влад. В тебе повно друзів. Вони допоможуть. Ви ж навіть тривожні валізки разом збираєте.

 

Влад вимикає екрани, піднімається зі свого місця.

 

Влад. Я можу довести. Загадай будь-яке бажання.

Катерина. Що довести? Яке бажання?

Влад. Що вони повернулись по мене. Ті, з зірок. Загадай, що хочеш – вони пообіцяли виконувати будь-яку мою забаганку.

Катерина. Я…

Влад. Подумки.

 

Пауза.

 

Влад. Серце? А що в тебе з серцем? О, ну звісно, та вада…

 

Влад підходить до Катерини. Дивиться на неї з усмішкою. Потім легенько лускає її по носу.

 

Влад. Все, як новеньке. Можеш не дякувати.

Катерина. Не буду.

Влад. Чемна дівчинка.

Катерина. Мама була права.

Влад. Мама?

Катерина. Ти це навмисне.

 

Катерина виходить. Влад розгублено дивиться їй услід.

Раптом екрани його космічного корабля оживають, демонструючи галактику. Входять Супермен і Скотинамен – істоти невизначеної статі, вдягнені у скафандри (без шоломів).

 

Скотинамен. Паскудно, да?

Супермен. І цілком очікувано.

Скотинамен. Ми ж тобі пояснювали. Просили. Не треба хуйні з космічним кораблем, з галактиками…

Супермен. Твоя сестра не з тих, хто оцінить.

Влад. Я її вилікував.

Супермен. Так. І скоро вона це помітить.

Влад. Але вона не вірить?

Скотинамен. Новина, блядь, тижня! На першу шпальту!

Супермен. Вона не повірила тому, що колеги казали про тебе. Чого ти вважав, що вона повірить тобі?

Скотинамен. В облраду повернутись однаково не вийде, між іншим. Не після того, що ти зробив з губернатором. Шикарно замутили, до речі.

Супермен. Найшикарніше, що він лишився живий.

Скотинамен. Я б не сказав.

Влад. Ви не потрібні зараз. Ідіть.

Супермен. Вибач, що?

Влад. Я не маю наказів. Можете бути вільні.

 

Супермен і Скотинамен переглядаються.

 

Скотинамен. Ти фільтруй базар.

Супермен. Ми не хлопчики на побігеньках, Влад. Ми навіть не твої слуги. І ти не віддаєш нам наказів. Ми просто аж такі добрі…

Скотинамен. Добрі, сука!

Супермен. …що прислухаємось до твоїх бажань.

 

Пауза.

 

Супермен та Скотинамен підходять до Влада впритул.

 

Супермен. Думаю, найближча соціальна модель – це дружба. (до Скотинамена) Як гадаєш?

Скотинамен. Да. Друзі. Правда, братішка?

 

Скотинамен лускає Влада по спині. Той вимушено посміхається. Супермен також кладе руку йому на плече.

 

Супермен. Нові друзі. Супермен…

Скотинамен. Скотинамен…

Супермен. І Влад.  (Пауза) Отже, що там у тебе з бажаннями? В контексті актуальних подій?

Влад. Вшитись би звідси, хіба що.

Скотинамен. (зітхає) Сідай. Знаю одну непогану галактику.

 

Супермен і Скотинамен садять Влада у крісло пілота. Набирають координати. Корабель стартує.

 

Сцена ІІ

 

Основна сцена завішена. Десь поза нашим зором багато людей копають землю.

Катерина з лопатою у руках витягає на авансцену велику коробку з приладдям для земельних робіт. Нахиляється до коробки, деякий час порпається там.

 

Катерина (випрямляється). Ні. Ніхуя.

 

Пауза. Катерина роздивляється свої долоні.

 

Катерина. Ще й скалки, шикарно. Міша! Міша, можна вас на секунду?

 

Виходить Супермен. Він визначеної статі, у подобі Михайла. Важливо, щоб Супермена та Скотинамена, усі їх подоби, грали лише дві акторки чи актора.

Михайло в рукавицях і з лопатою у руках.

 

Катерина. Рукавиць тут нема.

Михайло. Точно?

Катерина. Дивіться.

 

Михайло дивиться, не знаходить.

 

Михайло. Дивно. Я купував п’ятдесят пар вчора.

Катерина. А нас тут скільки – людей сто? Сто п’ятдесят?
Михайло. Приблизно. Неочікуваний аншлаг.

Катерина. І непідготовлений. Я от прийшла голіруч рови копати.

Михайло. Волдирі, як проблема свідомого українця?

Катерина. І скалки.

Михайло. Візьміть мої.

Катерина. Ні, не треба. Це карма екс-селянина. Все дитинство в селі, а забула, як землю копати. Це треба спокутувати.

Михайло. (сміється) Здається, я провалююсь в укр. літ.

Катерина. Мене з собою не беріть. Катеринам там не комфортно.

Михайло. Я ще й наполовину москаль.

Катерина. Приблизно уявила сценарій.

 

Обидва сміються.

Михайло жестами вмовляє Катерину прийняти рукавиці. Вона вдягає їх.

Пауза.

 

Катерина. Ви ж не думаєте, що це знадобиться?

Михайло. Рукавиці?

Катерина. Рови.

Михайло. Ми досить близько до лінії фронту. Кілометрів двісті.

 

Пауза. Катерина знизує плечима, ніби їй зимно.

 

Михайло. Боїтеся?

Катерина. А ви ні?

Михайло. Я втомився чекати. Буде легше, коли все почнеться.

Катерина. Війна? Тут, в Запоріжжі?

Михайло. Всюди. Все це давно треба... розтормошити.

Катерина. Здається, ви не уявляєте наслідки.

Михайло. Чудово уявляю.

Катерина. Ви химерний, Міша.

Михайло. Просто відповідаю на запитання.

Катерина. Ну то відповідайте, як подумаєте. В цьому місті… знаєте будинок на Богдана Хмельницького? Такий цегляний, з тріщинами? Там під вікном на другому поверсі вм’ятина – ніби цегла обсипалась. Це слід від артилерійського снаряду, з 40х. З Другої Світової, і досі не залатали. Уявіть, скільки місто, яке всім настільки похуй, будуть відновлювати після «Градів»? І що відновлять кінець-кінцем?

Михайло. Там повно інших будинків, які перебудували.

Катерина. А всі ці фонтани, алеї влюбльонних, сквери усі ці – серйозно думаєте, що їх поставлять знов, за місяць насадять? Що хтось дасть на це грошей?

Михайло. Цікаво, що вас хвилює тільки архітектура. Арт-обстріл несе людські жертви. Традиційно це вважають страшнішим.

Катерина. Я ще не бачила людських жертв. Не знаю, як цього боятись.

Михайло. Ну, ви ж боїтеся смерті.

Катерина. Ні.

Михайло. Не брешіть.

Катерина. Я боюсь, що моє місто перестане бути моїм.

Михайло. Що це означає?

Катерина. Що перед моєю ОДА стоять мєнти-космонавти, і я боюся пройти повз. Що в моєму кінотеатрі сидять тітушки, і сенси фільмів «тимчасово скасовано».

Михайло. Ви стояли на Майдані?
Катерина (відвертається). Звісно стояла.

 

Михайло посміхається.

 

Михайло. Згадав, звідки я вас пам’ятаю. Така ще смішна шапка у вас була…

 

Катерина починає копати землю, приміряючись до лопати; вона не дивиться на Михайла.

 

Михайло. Катя, ким ви працюєте?

Катерина. Туроператором.

Михайло. Мабуть, багато подорожуєте.

Катерина. Не дуже.

Михайло. Я любив подорожувати, коли був молодший. Згодом це набридає.

Катерина. Ви військовий?

Михайло. Чому?

Катерина. «Чудово уявляю наслідки війни».

Михайло. Був колись. Кілька тисяч років тому, я б сказав. Зараз рід діяльності змінив.

Катерина. На що саме?

Михайло. Став письменником.

Катерина. Справді?

Михайло. Письменником-документалістом.

Катерина. Це вже менш цікаво.

Михайло. О, ні, ви неправі. Це страшенно цікаво. Коли бачиш, як в ситуації, котру вивчаєш, розвивається внутрішня драматургія…

Катерина. Внутрішня драматургія?

Михайло. Ніби ви поставили камеру на штатив посеред вулиці, і не чіпаєте. Година за годиною. День за днем. Їздять маршрутки і ходять люди, йдуть дощі, у вікнах будинків вмикають і вимикають світло. А потім… в одному вікні… з’являється свічка. Повз камеру проходить чоловік, мугикаючи патріотичну пісню. На балконі хтось вивішує прапор, встановлює палатку посеред площі…

Катерина. Та, Україна сьогодні - багатий матеріал.

Михайло. Неймовірно. Я майже завершив книгу, власне. Тільки чекаю на підказку, як сформулювати фінал.

Катерина. Буде гепі-енд?

Михайло. Не думаю. Я не дуже ціную гені-енди.

 

Катерина посміхається, не дивлячись на Михайла. Він, навпаки, дивиться на неї дуже уважно.

 

Михайло. Але ви можете допомогти.

Катерина. Чим?

Михайло. Сформулювати, чим все має закінчитись.

Катерина. Це документ, не художній твір. До чого тут вигадки.

Михайло. Я вірю в силу слова. Правильного слова. Кажуть, воно може визначати майбутнє. Рятувати світи.

Катерина. Не в наш час.

Михайло. Час завжди один. (Пауза) То може, завтра о сьомій, біля торгового центру – і ви щось придумаєте? Я не буду тоді такий пафосний, чесне слово. Рукавиці заразом докупимо.

Катерина. Дуже хочеться тегеша[2] процитувати зараз.

Михайло. Я ж тільки наполовину москаль!

 

Сміються. Михайло піднімає коробку, закидує лопату на плече. Вони з Катериною йдуть зі сцени, щоб приєднатись до інших активістів.

 

Сцена ІІІ

 

Завіса відкривається. Кабінет запорізького райвідділку міліції. Стілець за столом пустий, перед столом на відстані кількох метрів один від одного сидять Влад і Лєна. Руки обох у наручниках. Лєна дивиться на Влада вкрай неприязно.

 

Лєна. Йобнутий.

Влад (широко їй посміхається). Слідкуй за язиком, будь ласка.

Лєна. Ми ще поговоримо.

Влад. Чому не зараз?

 

Лєна демонструє свої зап’ястки у наручниках.

 

Влад. Лєна, на бога, спробуй вербальну агресію. У тебе вийде. Чесно.

Лєна. Рекомендуєш?

Влад. Ага.

 

Пауза. Лєна збирається з думками.

 

Влад. Можеш розказати, наприклад, до чого був сьогоднішній цирк.

Лєна. Тобі сорок з чимось, правильно?

Влад. Сорок рівно.

Лєна. Військовозобов’язаний.

Влад. О, відчуваю дискурс…

Лєна. Відкосив? Чи просто ухиляєшся?

Влад. Від чого ухиляюсь?

Лєна. Війни.

Влад. Нема ніякої війни...

Лєна. Нема? А на сході зараз - ?

Влад. АТО.

Лєна. Це війна.

Влад. Антитерористична операція. Не війна.

Лєна. Йобнутий. Тупа йобнута сука…

Влад. За язиком слідкуй, повторюю.

Лєна. А то що?!

Влад. А то складеш компанію губернатору.

Лєна. Ти божевільний, справді.

Влад. О, не настільки божевільний, щоб бикувати на парковках, точно тобі кажу.

Лєна. Ніхто не бикував.

Влад. Невже?!

Лєна. Ми пояснювали. Просрав свою землю – іди відвойовуй. Нєхуй на іномарках роз’їзжати по Запоріжжю. Нєхуй купувати наш бізнес.

Влад. Да, давай ходить містом і чіплять жовті зірки на донецьких. Ні. Ні! Давай цілий громадський рух під це організуєм. Будем разом ходить і чіплять на них зірки. І на їхні іномарки. І на їхні доми. Давай гроші у них вимагать, вивозити вагонами назад у донецьку область. Класна ідея.

Лєна. Коли наша земля під ударом…

Влад. І ти не думаєш. Ти ж навіть не думаєш. Як я це зробив сьогодні? Як я змусив усіх вас водночас замовкнути?

 

Пауза.

 

Влад. Не знаєш.

Лєна. Мені все одно.

Влад. Ще краще…

Лєна. Я бачила, що ти зробив з губернатором. Всі вважають, що він у відпустці, але я бачила. І ти можеш знов закрити мені рота. Або відправити на Марс. Але ти не можеш мене змінити.

Влад. Гарна промова. Але ти впевнена? Бо, розумієш, губернатор не був впевнений, і подивись, де він зараз. (дивиться вгору) Я можу розтерти тебе у космічний пил – як щодо таких змін, Лєна? Одного дня все одно доведеться, чого затягувати процес. Хочеш чи ні?

 

Пауза.

В коридорі за сценою чутно голос Катерини.

 

Катерина. Влад! Влад! Ти тут?

Влад. Двері.

 

Двері відчиняються. У них повільно входить Катерина.

 

Катерина. Черговий сказав кабінет тридцять-а… привіт.

Влад (посміхається). Привіт.

Катерина. Мені сказали, тебе затримали.

Влад. Не думаю, що це надовго. Власне, достатньо мені забажати, і ми підем.

Катерина (до Лєни). Добридень.

Влад. Ви не знайомі, давай це виправимо. Катя – Лєна, Лєна – Катя. Лєна депутатка облради, моя колишня колега. Ну, тобто, коли я кажу колега – вона стала депутатом не досить недавно. Тому що активістка Майдану, звісно.

Катерина. Не пам’ятаю вас на Майдані.

Влад. Це легко пояснити. Лєна зажди була у самой гущє. Не те що ти, Катя, без образ.

Катерина. Чому ви тут?

Влад. Бо ми з Лєной мали сьогодні дискусію на предмет пацифізму… націоналізму… геополітизму? Бачиш, Лєна вважає, що це нормально – вишукувать на парковках перед теце автівки з донецькими номерами, чекати, поки прийде їх власник чи власниця, і вести з ними світські бесіди.

Катерина. Які саме бесіди?

Влад. Про їх життєвий вибір. Чому вони поїхали з рідного міста? Чому не кинулися під танки? Чому не навчили російських солдат співати «ла-ла-ла»?

Катерина. Це неправильно.

Влад. Справді? А Лєну я не зміг переконати.

Катерина. То що ти зробив?

Влад. Змусив її проковтнути язик. В буквальному сенсі.

 

Пауза. Лєна здригається.

 

Катерина. Мені не сказали, чи довго ти тут…

Влад. Я ж сказав – скільки захочу.

Катерина. Ми в міліції, Влад. Звідси не можна піти так просто.

Влад. Як з космічного корабля. Але подивимось, що скажуть космонавти.

 

Двері знов відкриваються. Входить два міліціонера-космонавта: у касках-шоломах, зі щитами, палицями, у повному захисті.

Влад посміхається. Катерина налякано відступає на кілька кроків.

Пауза.

«Космонавти» знімають каски. Це Супермен і Скотинамен. Вони у подобі Першого і Другого Міліціонерів.

 

Влад. Привіт, хлопці.

 

Міліціонери повільно наближаються до столу, ставлять біля нього свої щити, кладуть на стіл палиці і каски.

 

Другий Міліціонер. Заїбались вас розганять. Як подуріли.

Перший Міліціонер. Важкий день неділя.

 

Міліціонери повільно гортають папки, що лежать на столі.

 

Перший Міліціонер (до Катерини). Оформляєть будете?

Катерина. В – в сенсі?

Перший Міліціонер. На поруки.

Катерина. А. Так.

Другий Міліціонер. Обох?

Катерина (дивиться на Лєну, що виглядає ще більш переляканою, ніж вона). Я… так. Обох.

Перший Міліціонер. Дуже добре.

 

Перший Міліціонер готує бланки.

Другий Міліціонер наближається до Катерини.

 

Другий Міліціонер. А чьо ви така напряжонна?

Катерина. Я?

Другий Міліціонер. Рівно так стоїте. Ручки зчепили.

Перший Міліціонер (не відриваюсь від своєї роботи). Я б сказав, це наслідок якоїсь травми. Декструктивного досвіду.

Другий Міліціонер. Так, ніби ви бачите каску й щит, і в голові у вас – як на табто, отако, - одразу бєгущая строка: ОПАСНОСТЬ – ОПАСНОСТЬ – БІЖИ.

Перший Міліціонер. БІЖИ – БУДЕ – РОЗГІН.

Другий Міліціонер. Ага! Дєвушка, ми зімой нє встрєчалісь?

Влад. Гей! Досить.

Другий Міліціонер. Разгаворчікі?

Влад. Я сказав, досить.

Перший Міліціонер. Пане затриманий, ваш бланк передання на поруки ще…

Влад. Я хочу піти.

 

Міліціонери переглядаються. Другий мовчки знімає наручники з Влада.

 

Влад. Дякую.

Катерина (про Лєну). А вона?

Влад. Її також.

 

Міліціонери звільняють і Лєну. Вона швидко йде зі сцени.

 

Перший Міліціонер. До наступних зустрічей.

Другий Міліціонер. На нашому каналі.

 

Міліціонери також йдуть. Декорація кабінету затемнюється.

Влад і Катерина стоять посеред сцени.

Пауза.

 

Влад. Смішні вони часом. (дістає з карману паперовий пакетик). Хочеш?

Катерина. Що це?

Влад. Скуштуй, дізнаєшся.

Катерина (пробує). Каштани? А де в Запоріжжі…

Влад. Ніде. Це зі Львова. Я ж знаю, що ти любиш смажені каштани, от і привіз вчора.

Катерина. Ти вчора був в Запоріжжі.

Влад. Так.

Катерина. Вчора ввечері.

Влад. Достеменно.

Катерина. На літак в тебе грошей нема.

Влад. Ага.

Катерина. Ти не міг привезти ці каштани зі Львова.

Влад. Не міг, але привіз. Просто повір мені, Катя. І їж.

Катерина. До чого все це?

Влад. Хоч би й до розваг. Це ж добре – розважити тебе часом?

Катерина. Це – розваги?!

Влад. Ні, каштани… каштани – розваги. (Пауза) Ти їх любиш. Ти любиш Львів.

Катерина. Львів тут, блядь, взагалі ні до чого!

Влад. Катя, мова…

Катерина. Закрий рота. Цього разу – ти, просто закрий рота. І на вказуй, як мені говорити.

Влад. Все, я втратив контекст.

Катерина. Ти мене налякав! Ти, мій брат, мене налякав!

 

Катерина схлипує. Влад розгублено дивиться на неї.

 

Катерина. Я справді думала, що тебе затримали. Що це серйозно і надовго, що ти побитий, що буде суд…

Влад. Катя, ти чого?

Катерина. Навіщо ти вліз у це?

Влад. Ну, я побачив натовп, вирішив підійти, дізнатись…

Катерина. А потім сам викликав міліцію. І дав себе затримати.

Влад. Ти що, думаєш, я навмисне?

Катерина. Я не знаю. Не знаю!

 

Пауза.

 

Влад. Можу впевнити тебе, що це було випадково. Я не знав… не мав уявлення… що міліція тебе так лякає. Я вибачаюсь.

Катерина. Так. Звісно.

 

Пауза.

 

Влад. Сьогодні на асфальті перед домом написали нове. «Укриття». Зі стрілкою.

Катерина. Я бачила.

Влад. То куди поїдемо?

Катерина. Що?

Влад. Куди поїдемо? Війна, наступ, тобі страшно, я зрозумів, не такий вже тупий. Боже, ти тільки глянь на свої руки – копала рови за містом, правда ж? Дуже героїчно. І серце мабуть не тривожило, а здавалося б, з твоєю вадою…

Катерина. До чого тут моє серце?

Влад. Поїхали куди хочеш, просто тицьни пальцем у мапу. Є багато місць, де немає війни. Де не страшно. Ну, хоч би… Львів, для початку?

Катерина. Ні.

Влад. Не Львів?

Катерина. Не поїду.

Влад. Так. Добре. А це чому?

Катерина. Прощавай.

 

Катерина цілує Влада у щоку і йде зі сцени.

 

Влад. Катя. Катя!

 

Фінал І акту.

 

Дія ІІ

Сцена І

 

За столом за пляшкою вина сидять Катерина і Супермен. Супермен в подобі Христини.

 

Катерина. Серйозно.

Христина. Я тільки кажу, що це неможливо.
Катерина. Але це є.

Христина. Сєктор-пріз на барабанє… я вибіраю експеримент.

Катерина. П’ятдесят разів?

Христина. Давай десять для початку.

 

Катерина підводиться, витягає руки, і починає присідати десять разів поспіль.

 

Катерина. Раз, два… чотири… шість… дев’ять… все!

Христина. І як?

Катерина. Абсолютно нормально.

Христина. Ще п’ятнадцять.

 

Катерина присідає 15 разів. Потім деякий час стоїть, прислухаючись до своїх відчуттів.

 

Катерина. Не болить.

 

Христина дістає стетоскоп, підходить до Катерини і слухає її серце.

 

Христина. Шумів немає.

Катерина. От.

Христина. Неможливо.

Катерина. Екологія, мабуть?

Христина. Що?

Катерина. Викиди заводів, кольорові тумани… може, вони вплинули.

Христина. Якщо у тебе знайшли рак легенів – так, якщо вада серця зникла – ні.

Катерина. Якась ти однозначна.

Христина. Ми про дірку в серці говоримо, Катя. Вона з копійку розміром. Такі речі не зникають.

Катерина. Її ж зашили в дитинстві. Може, все зрослося.

Христина. Ні.

Катерина. Ой, ну тебе.

 

Катерина наливає вина у келихи собі і Христині.

 

Христина. Запишу тебе до кардіолога в понеділок.

Катерина. Запишеш, ага. Вип’ємо?

 

Катерина і Христина п’ють.

 

Христина. Як там хлопець з рукавицями?

Катерина. Нормально.

Христина. Нормально?

Катерина. Вчора докупив рукавиць, то ж навіть дуже нормально.

Христина. А він їх сам купував?

Катерина. Христина-а.

Христина. Хоч симпатичний?
Катерина. Так.

 

Христина цокається бокалом з Катериною, відпиває ще вина.

 

Катерина. Ти жахлива.

Христина. І хочу бути дружкою, пам’ятай.

Катерина. (після паузи) Він казав, що планує записатись в якийсь батальйон територіальної оборони.

Христина. Ну, це ж тільки територіальна…

Катерина. Їх теж відправляють на схід.

Христина. Далеко?

Катерина. Маріуполь. Інколи бойові задачі бувають навіть далі.

Христина. Ясно.

Катерина. Розумієш, це типу як друга лінія оборони, але все дуже умовно, і якщо у бойових бригад людей чи техніки не вистачає…

Христина. Їх теж відправляють на фронт.

Катерина. Так. Смішно. Я тільки вчора думала, як воно – коли чекаєш. Есемески без відповіді, на даний момент абонент знаходиться поза зоною, ще мабуть, якісь групи існують у соцмережах – кожна під окрему бригаду, під родичів. Сидиш там і розводиш істерики з іншими, хто… Я думала, це ж скільки заспокійливого треба. Думала – серце у мене й тижня не витримає. А тут, бачиш. Серце як на зло.

Христина. То не чекай.

Катерина. Ніби я це вирішую.

Христина. Їдь з ним.

Катерина. Що?

Христина. Ти знаєшся на мапах. Вмієш куховарити. Можеш завідувати складами.

Катерина. Але…

Христина. Бронік і каску тобі добудемо. Карємат і спальник віддам свій. На все інші назбираєм між друзями.

Катерина. Христина, чекай.

Христина. Ти абсолютно здорова, як ми тільки що встановили. Ні, я не наполягаю. Це виключно твій вибір.

Катерина. Влад буде хвилюватись.

Христина. Влад з його зірками? Він навіть не помітить. Якщо спитає, скажеш, що у відрядженні.

Катерина. Де?

Христина. Це важливо? За кордоном.

Катерина. У мене навіть закордонного паспорту немає.

Христина. Оце несподіванка, туроператор.

 

Катерина відходить від Христини, наливає собі ще вина, але не п’є.

 

Катерина. Нагадай, скільки я тебе знаю?

Христина. Вічність.

Катерина. Ні, серйозно. Скільки?

Христина. Справді не можеш згадати?

Катерина. Намагаюсь.

Христина. Це навіть образливо.

Катерина. Відповідай на питання.

Христина. (після паузи) З двадцять сьомого травня тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року.

Катерина. Що це за дата?

Христина. Він тоді зламав собі шию.

Катерина. Хто – він?

Христина. Супермен.

 

За сценою чутно автоматні черги, глухі розриви снарядів.

Світло поступово зникає.

 

Сцена ІІ

 

Влад, Супермен і Скотинамен сидять на поверхні невідомої планети. Всі троє у скафандрах.

 

Влад. Тут гарно. (Пауза) Такий захід сонця…

Скотинамен. Сонць, мля. Їх два.

Влад. (намагаючись роздивитись) Не бачу. Скафандр заважає.

Супермен. Можеш зняти шолом. Ми розширили кисневу зону.

 

Влад знімає шолом і одразу починає задихатись. Скотинамен сміється.

 

Супермен. (посміхаючись) Жартую, жартую.

 

Влад одягає шолом.

 

Супермен. Не лякайся, це не вакуум. Просто інша атмосфера. Трохи більше вуглецю, ніж ти можеш вдихати.

Влад. Не робіть так більше.

Скотинамен. Тобі, бляха, може ще й поклястись?

Влад. Мені справді не подобається, як ти розмовляєш.

Скотинамен. Це не я так розмовляю. Це ти мене так чуєш.

Супермен. Наша мовна система дещо пошкоджена.

Влад. Не розумію.

Скотинамен. Не розуміє. Ну уяви, ніби в голові у тебе гугл-транслейт … і по тій голові пацанчиків десять з носака, отакот, мля, отакот, карочє.

Влад. Тобто, насправді ви говорите якоюсь інопланетною мовою, а у мене українська озвучка.

Супермен. Так.

Влад. А що за пацанчики?

Супермен. Це була метафора, Влад.

 

Пауза.

 

Влад. Не українською може говорити?

Скотинамен. For fuck’s sake.

Супермен. Of course we can. We can do that kind of, can’t we, mate?

Cкотинамен. Ein Scheissdreck werde ich tun.[1]

Супермен. Fehler in der Übersetzung. So traurig.[2]

Скотинамен. Merde.

Влад. Круто.

Скотинамен. Еще бы, блядь, не круто.

 

Пауза.

 

Влад. Здається, я вже бачив цю планету. Тоді. В дитинстві.

 

Супермен і Скотинамен посміхаються.

 

Влад. Було б непогано показати її Каті.

Скотинамен. Можеш показати Лєні. Катя зайнята.

Влад. Про що ти говориш? Зайнята? Чим?

 

Скотинамен імітує стрільбу з автомата, вибухи бомб.

 

Влад (до Супермена). Про що він, я не розумію.

Супермен. Він, очевидно, імітує стрілянину з автомата… а зараз… так, це мабуть арт-обстріл, якщо не помиляюсь.

Скотинамен. Градами.

Супермен. Градами.

Влад. Градами. (Пауза) Ні…

Супермен. До того все йшло.

Скотинамен. Котилося, я б сказав.

Влад. Я не… я маю бути там.

Супермен. В сорок років? Я не впевнений. (до Скотинамена) Який призивний вік в Україні?

Скотинамен. Хуй знаєт.

Супермен. Треба перечитати закони…

Влад. Поверніть мене в Запоріжжя.

Супермен. Без проблем. А чому туди?

Влад. Арт-обстріл, стрілянина, Гради!

Скотинамен. Та бля не в Запоріжжі, дурака кусок.

Супермен. Це передмістя Маріуполя.

Скотинамен. Маріюпіля.

Супермен. Там зараз твоя сестра.

Влад. Ні.

Супермен. Так.

Скотинамен. Точна-точна.

Влад. Ви помилились.

Супермен. Влад, я не буду тебе запевняти, що ми не помиляємось. Звісно, це не так. Звісно, ми помиляємось. Певний час ми навіть вважали, що помилились з тобою… Але не цього разу. Ні. Твоя молодша сестра у батальоні територіальної оборони.

Влад. Ні.

Супермен. Ні?

Влад. Це абсурд якийсь.

Скотинамен. Десять з десяти.

Супермен. Ти абсолютно правий, але що з того? Вона в батальоні територіальної оборони в передмісті Маріуполя.

Влад. (після паузи) Тоді заберіть її звідти.

Супермен. А вона захоче?

Влад. Байдуже. Поверніть її сюди, поверніть у Запоріжжя. Зараз же. (Пауза) Зараз же!
Супермен. Може, ти назвеш спосіб, у який ми маємо це зробити?

Влад. Я маю? Я маю назвати?! Сядьте у свою літаючу тарілку і привезіть її назад!
Супермен. Вибач, Влад. Повітряний простір на сході закритий для польотів. Але зверни увагу на позитивний момент – ми все ж розширили кисневу оболонку!

Супермен і Скотинамен піднімаються, знімають шоломи. Влад також піднімається, і секунд через десять після них також знімає шолом.

 

Влад. Ви відмовляєтесь підкорятись?

 

Супермен коротко сміється, виразно дивиться на Скотинамена і йде зі сцени.

 

Влад. Це свідомий демарш?!

 

Скотинамен обережно кладе свій шолом на підлогу, підходить до Влада і сильно б’є його у обличчя. Коли Влад падає, Скотинамен нахиляється до нього і піднімає за комір скафандру над підлогою.

 

Скотинамен. Ні, це не свідомий демарш. Ти щось наплутав в своїй голові, маленьким людським мозком своїм наплутав. Ми не під твоїм командуванням. Ти не можеш нами командувати, ти можеш тільки бажати: отак, вголос, говорити – я бажаю, а ми, оскільки ми добрі, можем виконувати. Інколи. Якщо забажаєм у відповідь. Взаємність, блядь, тільки взаємність!

Влад. Катя…

Скотинамен. Знов Катя?

Влад. Не вміє стріляти.

Скотинамен. Тому вона, мабуть, і завідує складами.

Влад. Не витримає…

Скотинамен. Закладаємось?

Влад. …серце.

Скотинамен. Ти сам вилікував її серце. Такий от ти класний брат. (Скотинамен відпускає Влада, підводиться) Обстріл скінчився. Більшість… ні, не більшість… живі. Видихай.

 

Скотинамен йде зі сцени.

Пауза.

 

Ар’єрсцена повільно висвітлюється – там, за густо заставленим офісним столом, сидить Лєна. Вона перелякано дивиться на Влада; його поява для неї – очевидна несподіванка.

Влад обертається до неї, деякий час дивиться, потім знов розвертається до глядацького залу.

 

Влад. Завжди здавалось, що наша хата у селі - остання. Це навіть не село було – так. Непорозуміння між двома нормальними селами. П’ятихатки. З одного боку від нас кілька хат, з іншого – дорога. Але до дороги треба було йти ще метрів двадцять, і от саме на них, виходить, колись стояв ще один дім.

Пам’ятаю абрикоси. Дуже малі, якісь білі й гидотні, знаєш, такі, у нитках – на місці того дому. Бабця казала, їх насадив попередній власник. Власник і його дружина-відьма.

Ні, не важливо зараз, чому відьма. Щось з ластовинням пов’язане, вона руда була, і все обличчя, аж зелене… не важливо.

Цей власник, він був на війні. Тобто, ні, трохи раніше треба почати: він був бідняком, але першим красенем на селі; а руда - донькою місцевих куркулів. Коли вони одружились, батьки, звісно, її шлюб не благословили. Навряд вони мріяли, що донька зробить такий вибір. Але потім прийшли совєти, і вийшло, що донька вибрала правильно. Батьків розкуркулили, руда з красенем почали збирати абрикосові кісточки.

Він не любив її, - хоча, в принципі, це теж не важливо. Не через ластовиння – просто, думаю, чекав більших перспектив. Коли чоловік не любить жінку у селі, до того ж, такому маленькому… можливо, зеленою вона була не тільки через ластовиння. Не знаю. Не знаю.

Він мусив піти на війну. Тут був тільки один варіант вибору, то ж він пішов. І там прострелив собі ноги.

Коли стріляєш собі ноги… звісно, до цього не роблять мануалів. Я не можу сказати «стріляй обережно» - бо він, певно, так і зробив. Треба мати певну мужність, щоб всадити другу кулю вже потому, як біль від першої пішов по нервах.

Його прооперували лише через тиждень, і, чесно кажучи, невдало – бо коли я кажу прооперували, маю на увазі ампутували.

Він повернувся додому. Їздив в інвалідному візку поміж своїх абрикосів. Не любив дружину. Шість дітей у них, здається, було…

 

Пауза.

 

Влад. (обертається до Лєни) Ти все зрозуміла?

Лєна схвально хитає головою.

 

Сцена ІІ

 

Основна сцена завішена. Катерина, вдягнена у військову форму, витягає на авансцену велику коробку. Нахиляється до коробки, деякий час порпається там. Не знайшовши потрібного, втомлено сідає на підлогу і деякий час мовчки дивиться в зал.

 

Катерина. Я подумала, треба взувати без підборів. Все-таки швидше бігти. Хоча я так бігаю… смішно. Коли боїшся, завжди виходить кумедно.

У мене й було тільки дві пари: з підборами і без підборів, осінні й зимові, в той день було мінус десять, тож краще зимові, природно. Бігти не довелося, правда. Тільки відступати. Навколо шиї у мене був шарф намотаний, такий вовняний, і та вовна, здається, весь газ всмоктала – довелось шарф зняти, щоб хоч, ну, відсапатися.

Смішно. Я десь за місяць – місяці за два після того прийшла в червоний хрест місцевий, типу на навчання першій допомозі, і нам годину читали історичну лекцію. Про заснування червоного хреста. Потім дістали манекен… і коли хтось спитав – а що від газу краще, вони почали пояснювати про оцей газ, який у газових плитах.

Все-таки, не знаю. Я була там весною, я бачила барикади… ще якось страшенно холодно було, ходила і тремтіла. І я не знаю, як – ну. Є ж певний досвід, який типу на користь; щось там розумієш про себе, про інших. Знаєш, куди далі йти.

Я не знаю, куди йти звідти. Звідси – знаю. Звідти – ні. Не знаю. Не знаю.

 

Входить Супермен у подобі Михайла. Він у військовій формі, з автоматом, у касці.

 

Катерина. Немає.

Михайло. Навіть сорок шість?

Катерина. Дві пари сорокових лишилось. Я написала вже смс волонтерам, обіцяли за два дні привезти.

Михайло (сідає поряд з Катериною). Ну, два дні без шкарпеток переживемо.

Катерина. Тихо. Сьогодні навіть обстрілів ще не було.

Михайло. Ти забобонніша ніж я, цікаво.

Катерина. Я більше боюся.

Михайло. Чому?

Катерина. Бо з нас двох автомат у тебе.

Михайло. (після паузи) Ти ж не поїдеш з ними?

Катерина. Ким?

Михайло. Волонтерами. Я думав, коли вони будуть повертатись у Запоріжжя, ти могла б поїхати з ними. Це було б абсолютно нормально.

Катерина. Абсолютно.

Михайло. То поїдеш?

 

За сценою вибухає снаряд.

 

Катерина. На новий рік… давай поїдемо кудись, де немає феєрверків.

Михайло. Ага.

Катерина. В якесь село.

Михайло. Брата твого візьмемо з собою?

 

Вибухає другий снаряд. В подальшій розмові снаряди продовжують періодично вибухати, «наближаючись»; герої перекрикують їх.

 

Катерина. На чорта він нам.

Михайло. Ви щось не договорили - мені здалося?

Катерина. Язик заболить стільки говорити.

Михайло. Катя …

Катерина. Що?

Михайло. Їдь в Запоріжжя. Поговори з ним. І тоді побачимо.

Катерина. (підводиться; Михайло підводиться слідом) Слухай, досить! Просто ліктями мене виштовхуєш звідси.

Михайло. Не вигадуй!

Катерина. Та і вигадувати не треба!

Михайло. Їдь додому! Тут небезпечно!
Катерина. Думаєш, я не в курсі?!

 

Катерина різким рухом відсуває одну з частин завіси; далі завіса «від’їжджає» вже сама.

За нею пуста і темна сцена.

 

Катерина. Де всі?

 

Катерина і Михайло розгублено ходять сценою, озираються.

 

Катерина. Агов. Агов! Агов! Де всі? Де всі поділись?! Міша. Чому тут нікого нема?..

 

Фінал ІІ акту.

 

Акт ІІІ
Сцена І

 

Катерина лежить на хірургічному столі, накрита білим простирадлом. Входить Скотинамен у білому халаті та подобі Сергія. Сергій – лікар середнього віку, з зовнішністю, пошкодженою алкоголем.

Сергій підходить до Катерини, деякий час мовчки дивиться на неї. Потім пальцем штрикає її бік.

 

Сергій. Я знаю, ти не спиш. Прокидайся.

 

Жодної реакції.

Сергій виходить на авансцену, сідає навкарачки і запалює косяк. Деякий час палить мовчки.

Входить Христина. Робить укол Катерині. Катерина повільно прокидається, сідає на столі.

 

Катерина. Чому я гола?

Сергій. Чому б і ні?

Катерина. Я що… я в лікарні?

Христина. Так.

Сергій. Ні, ти померла. А ми янголи.

Христина. Рота свого закрий.

Сергій. Добре – я янгол. Гавриїл… хаха.

 

Христина гладить Катерину по голові, як малу дитину.

 

Катерина. Не треба, не чіпай мене… де всі?

Сергій. (вказує вгору і вниз) Там. І там.

Христина. Був обстріл, дуже прицільний. Більше половини персонального складу…

Сергій. (підводиться) Цікава річ з доларовими пачками: ніколи не знаєш, де краще сховати. Розмір тут має значення, еге ж?

Катерина. Поранені? Більше половини – поранені?

Христина. Був зрадник. Здав вашу позицію, намагався втекти завчасно. Не вийшло. Обстріл він пережив, та коли знайшли гроші… навіщо вояку під Маріуполем п’ять тисяч доларів, справді?

Катерина. Відповідай на питання.

Христина. Вбиті.

 

Катерина злазить зі столу, намагаючись притримувати простирадло на собі (за бажанням режисера/акторки може не намагатись). Хитаючись, іде по сцені.

 

Сергій. Ти не питаєш, що вони з ним зробили, а це досить цікавий сюжет…

Христина. Віддали під трибунал, звісно.

Сергій. Ні, ні, ні, тобто – під трибунал, але не в загальному, не в звичному сенсі цього слова. У них був власний трибунал, досить короткий. Вони викопали яму…

Христина. Закрий рота.

Сергій. …поклали туди свого маленького зрадника з його доларами, і закопали знов.  

Катерина. Добре.

Сергій (підходить до Катерини, простягає їй долоню). Сергій. Спостерігав тебе, поки ти лежали без тями… і одягу…

 

Катерина тисне йому руку.

 

Сергій. А це Христина.

Катерина. Я знаю, що це Христина.

Сергій. (до Христини) Ого, і коли ти встигла? Втім, не важливо. Якщо ми всі вже один одного знаємо, можемо переходити до справи. Дівчата, милі мої дівчата. Я маю до вас неочікувану пропозицію. Хочете знати, яку?

Христина. Ні.

Сергій. Давайте єбатись.

Катерина. (до Христини) Він теж? Михайло теж?

Христина. Так.

Катерина. Ти впевнена?

Христина. Абсолютно.

Катерина. (до Сергія) Хто він був? Зрадник?

 

Сергій підходить до Катерини і шепоче ім’я їй на вухо.

 

Сергій. Ну як? Що відчуваєш?

Катерина. Я хочу побачити свого брата.

Христина. Це не…

Сергій. …така вже й погана ідея, принаймні – в перспективі. Розумієш, зараз твого брата тут немає, однак є інший відвідувач. Відвідувачка. Лєна! Лєна, ваш вихід!

 

Виходить Лєна з пакетом помаранчів. Коли Лєна ставить пакет хірургічний стіл, помаранчі з нього розсипаються по підлозі.

 

Сергій. Це шикарно, шикарно. За законами драматургії тепер ми справді маємо почати оргію. (ходить по сцені, відфутболюючи помаранчі у глядацький зал)

Лєна. Катя, ви якась не вдягнена. Може попросити піжаму?

Сергій. Катя в порядку. Катя символізує саме те, що всі ми маємо зрозуміти в передчутті смерті й забуття.

Лєна. Вона замерзне.

Сергій. Ні! Ні! Дурня. Ніхто не змерзне, якщо всі ми зараз витягнемо наші руки над цією чашею, переріжемо вени, змішаємо нашу кров…

Христина (бере Сергія за плечі, веде за собою). Мій колега зловживає наркотиками. Вибачте.

 

Христина і Сергій ідуть зі сцени.

 

Лєна. Принаймні, вони чесні.

Катерина. Чого ви прийшли?
Лєна. Влад сказав.

Катерина. А він сам?

Лєна. Я не впевнена. Здається, він занадто злий на вас, щоб приходити… особисто.

 

Пауза.

 

Катерина. Ви не приятелі. Чому Владу просити вас про таке?

Лєна. То було не прохання, скоріше наказ.

Катерина. Він поновився на роботі?
Лєна. Ні.

Катерина. То як він може вам наказувати?

Лєна. Так склались обставини.

Сергій. (за сценою) Я кажу тобі, я кажу, він все правильно написав!..

Лєна. Ви поранені?

Катерина (відсуває простирадло, роздивляється себе). Не знаю. Мені нічого не пояснили. Можливо.

Сергій. (вбігає на сцену) Народився євреєм, чіпляй – собі – зірку! Я так вважаю! (до Лєни) Читала «Майн Кампф»?

Лєна. Ні…

Сергій. Я читав. Чотка річ.

 

Входить Христина.

 

Христина. Сергій!

Сергій. Тому що це євреї, розумієш, вигадали монотеїстичну хуйню, через яку ми страждаємо ось уже кілька тисяч років! (зупиняється перед Лєною, деякий час уважно роздивляючись її) Ні, Лєна. Я думаю, насправді ти читала.

Катерина. Я хочу, щоб ви замовкли.

Сергій. Вона…

Христина. Хоче. Так.

Катерина. Всі. Я не можу порахувати.

 

Пауза.

 

Катерина. Дев’яносто п’ять мінус скільки… до вісімдесят дев’ятого… це шість… ні, сім. Мені сім років. Ми з батьком на пляжі. Де мама? З Владом у лікарні. Його вперше пахітілі інопланєтянє… психіатричне відділення. Сім років. Дніпро теплий і геть зелений – водорості. Серпень? Червень? Кажу, треба повернутись до четвертої – тоді показують Супермена. Батько каже, що від сьогодні у серіалі новий актор – попередній впав коня й зламав собі спину. Давай не дивитись взагалі. Більше не дивимось – це вже на наступний день.

Лєна. Катю, вам би лягти.

Катерина. Ні, не має значення. Абсолютно не має значення. Якийсь місяць, смішно. Знати людину місяць – не знати її взагалі.

Лєна. Я зателефоную Владу…

Катерина. Не треба! Не турбуйте його. Нестабільна психіка. Знову згадає про інопланетян.

Сергій. Або інопланетяни згадають про нього.

 

Гупнувши дверима, входить Влад. Він не помічає нікого з присутніх.

 

Влад. Летить у відпустку, сука блядь нахуй!

Сергій (до Катерини). Це про губернатора. Моє улюблене.

Влад. Шість місяців попрацював, можна й відпочити. Справді, чому б і ні, ніякого ж наступу нема, командувати військами не треба. Господи, як я ненавиджу це місто.

 

Влад набирає номер телефону, прикладає слухавку до вуха.

 

Влад. Давай, Катя. Хоч раз.

 

Нема відповіді. Влад опускає телефон.

 

Влад. Я не можу так більше. Я хочу, щоб це закінчилось.

Христина. Конкретизуй.

Влад. Що?

Сергій. Як це має закінчитись.

Влад. Без мене.

Христина. Чим тоді ти кращий за губернатора?

Влад. Якщо ви ті, хто я думаю… я літатиму далі.

Сергій. (зітхає) І з цим нам доводиться працювати.

 

Сцена висвітлюється в космічні кольори. Влад, Катерина і Лєна застигають на місці.

Сергій і Христина виходять на авансцену.

 

Сергій. Шановні глядачі. Повертайте, будь ласка, помаранчі на сцену. Вони нам знадобляться для наочної демонстрації!

(бере два помаранчі у руки, піднімає їх перед собою)

Два помаранчі. Це важливо. Два – основа людського мистецтва. Два – база трагедії. Початок. Кінець. Завжди кінець.

Христина. Ближче до теми.

Сергій. Так. Так. Була собі планета… ось вона, крутиться навкруг сонця… планета, на якій все пішло по піздє. Одразу скажу – причину ви не дізнаєтесь. Не тут. Корпоративна таємниця. Нам заборонено казати. Навіть не питайте.

Христина. Ти нормальний взагалі?

Сергій. І на цій планеті жили двоє… Лєна, зробіть вигляд, що вас нема… двоє людей. І оскільки усі – включно з цими двома, приречені, двоє нас вирішили, що не буде великої шкоди від експерименту.

Христина. Дай мені.

Сергій. Я важливі речі розповідаю, ти не бачиш?

Христина. Дай!

 

Сергій віддає Христині помаранчі.

Пауза. Христина вдивляється в зал. Піднімає руки з помаранчами.

Христина. Початок і кінець. Творення світу і Апокаліпсис. Один і два. Ми сказали йому, що будемо виконувати все, що він скаже. Все, що він побажає. Ми сподівались, що, можливо, він сформулює правильне. Можливо, нам накажуть зробити отак.

 

Христина викидає другий апельсин за спину.

 

Сергій. Та вони не зрозуміли. Покручена якась метафора. Викинути за спину – це що, от так прямо символізує «скасувати»? Це скоріше «забути, викинути з голови».

Христина. Ми сподівались, що він попросить лишити один помаранч.

Сергій. Хоча ми не впевнені…

Христина. …абсолютно не впевнені…

Сергій. Що спроможні. Але можна спробувати.

Христина. От тільки…

Сергій. Він не бажав.

Христина. І тому ми почали план бе.

 

Христина і Сергій виходять зі сцени. На виході Сергій зупиняється, щоб вимкнути спершу «космічне» світло, потім – світло на сцені взагалі.

 

Сцена ІІ

 

Світло вмикається – Влад і Катя сидять на площі Ринок, у Львові.

 

Катерина. Ти досі?..

Влад. Так.

Катерина. Тому що я не збираюсь вибачатись.

Влад. Знаю. Але не обов’язково було це казати. Тепер я ще зліший, ніж був.

Катерина. Переживеш.

 

Пауза. Влад медитує на підлогу, намагаючись опанувати себе. Поступово його самовладання стає достатньо, щоб подивитись на сестру.

 

Влад. Було страшно?
Катерина. Я нічого не пам’ятаю. Відключилась одразу.

Влад. Так, але…

Катерина. По-іншому. Трохи легше дихати. Мені здавалось, це важливо – йти назустріч, коли хочеш… ну. Тікати. Принаймні, сам робиш вибір. Принаймні, воно тебе не зжере… скоріш за все. (Пауза) Не важливо. Я дізналась точні цифри. Сорок дві людини.

Влад. У тебе там служив… ?

Катерина. Тебе це не стосується.

Влад. Що, я не маю права знати? Я, брат?

Катерина. Та май ти хоч краплю поваги! Він мертвий! Сорок два – усі мертві!

Влад. А ти жива – і я з тобою говорю! Хоча ти ні слова не сказала, куди їдеш!

Катерина. Та, тобі скажи!..

 

Пауза.

 

Влад. Катя. Будь ласка, не роби так зі мною.

Катерина. Ноги свої покажи.

Влад. Що? Я…

Катерина. Ноги. Взуття тільки зніми.

 

Влад роззувається, демонструє ноги в шкарпетках.

 

Катерина. Ага.
Влад. І?

Катерина. В цьому я тепер розбираюсь.

Влад. В ногах?

Катерина. І шкарпетках. Скільки пар потрібно на тиждень, чиї бєрці краще купувати, як доглядати, до яких волонтерів звертатись, як лікувати обмороження… важлива інформація, да? Знадобиться по життю?

Влад. Звісно. Так.

Катерина. От брехло.

 

Влад обіймає Катерину. Та схлипує на його плечі.

 

Влад. Мені шкода. Правда.

Катерина. Що тобі шкода?

Влад. Нас. Це не мало з нами статися.

Катерина. А з ким мало?
Влад. Ні з ким. Ні з ким не мало.

Катерина. Ти ж українець, Влад. Згадай хоч одне покоління, з яким такого гімна не було. Не можеш згадати?

Влад. Намагаюсь.

Катерина. Як тільки ми собі дозволяєм повірить, що це наш Азенкур…

Влад. Азен-що?

Катерина. Азенкур. «Генріх п’ятий», ну.

Влад. Це там де він французів переміг?

Катерина. Ага.

Влад. З меншою армією.

Катерина. …і наш день Кріспіана, як оп. День знов не наш.

Влад. Генріх п’ятий помер від дезинтерії.

Катерина. Я про це і кажу.

 

Пауза.

 

Катерина. Влад. Чуєш. Я не розумію, як… ми опинились тут.

Влад. Ніхто не розуміє, Катя. Життя…

Катерина. Ні. Серйозно. Як ми тут опинились?

 

Влад і Катерина роздивляються навколо.

 

Влад. Я думав, ми сюди приїхали на вихідні.

Катерина. На вихідні у Львів? Прямо з лікарні?
Влад. Ну… а як ще?

Катерина. Друзі-інопланетяни, ти казав?

 

З глибини сцени до них наближаються Супермен і Скотинамен. Вони вбрані янголами і пофарбовані у золоту та срібну фарбу, як живі статуї.

 

Катерина. Я чогось більшого очікувала.

Скотинамен. Навзаєм.

Катерина. Як довго ви продаєте наркотики моєму брату?

Скотинамен. (до Влада) От якби ти не серце їй вилікував, а носа подовжив сантиметри на три, вона б одразу повірила.

Катерина. Серце? Про що він?

Скотинамен. І порозумнішала б, можливо.

Катерина. Я взагалі-то тут!
Скотимен. Я бачу, що ти тут! І ти жодних сподівань не виправдовуєш, план бе!

Катерина. План…

Супермен. Подивись на мене, Катя. Згадай.

Катерина. Ще й сеанс гіпнозу, шикарно.

Влад. Катя, не говори з ними. Не дивись на них.

Катерина. Корєша-інопланетяни в пір’ях посеред Львова. Просто чудово. Хотіла б я, щоб Лєна тебе тут побачила!

 

Супермен і Скотинамен зітхають.

На сцені з’являється Лєна.

 

Скотинамен. Просила – маєш.

 

Пауза.

 

Катерина. Чекай, чекай. Це не справжній Львів і несправжня площа Ринок, а просто декорації… у лікарняній палаті… після того як ви мені вкололи ширку?

Скотимен. Справжній Львів. Справжня Площа.

Супермен. І ти пам’ятаєш нас, як лікарів. Це добре. Згадуй ще.

Лєна. Н-на віщо я тут?

Скотинамен. Вона захотіла.

Лєна. Вона?..

Скотинамен. Уявляєш, у них це сімейне.

Влад. Катя, будь ласка, відійди від них. Не розмовляй, не дивись.

Катерина. (вдивляється у Супермена). Ти…

Супермен. Правильно.

 

Влад бере Катерину за лікоть, намагаючись повести за собою, але вона не рушить з місця.

 

Супермен. Він помер, і це боляче. Згадай, як це.

Катерина. Я й не забувала.

Супермен. Тоді скажи, як все змінити. Ти ж хочеш, щоб померлі повернулись, правда? Щоб ніколи не вмирали?

Влад. (до Катерини) Вибач. (до Супермена і Скотинамен). Не руште з місця. Я так хочу.

 

Лєна дістає з карману пістолет.

 

Скотинамен. Інтєрєсно дєвкі пляшут…

Катерина. Що це означає. Влад?!

Влад. Пам’ятаєш хату з краю від нас?

Катерина. Яку ще хату?!
Влад. У селі. Ту, де власник прострелив собі ноги.

 

Лєна робить кілька кроків вперед, направляє пістолет на ноги Катерини.

 

Катерина. Лєна, ви що робите взагалі?!

Лєна. Він сказав, так треба.

Катерина. Та відпусти!.. Лєна! Лєна, ви не хочете цього робити!..

Лєна. Звісно, не хочу. Але мушу.

Катерина. Та блядь чому?!
Лєна. Тому що, коли я прострелю вам ноги, Влад нас врятує. Він обіцяв. (її голос дзвенить) Ціле місто, ціле Запоріжжя… буде врятоване від наступу, від війни… стійте рівно! (Пауза) Я бачила, що він зробив з губернатором. Ми були на нараді. Я і губернатор. Ваш брат увійшов, схопив його за грудки, підтягнув до вікна, і викинув… і губернатор… губернатор полетів… у відпустку.

Катерина. Влад, ти що… ти зовсім…

Влад. Так. Якщо це врятує тебе, так.

 

Катерина схлипує, безрезультатно пручаючись в руках Влада. Лєна продовжує цілитись. Катерина переводить погляд на Супермена.

 

Катерина. Я тебе пам’ятаю.

Супермен. (з відчутним полегшенням) Так.

Катерина. Справді, пам’ятаю.

Влад. Замовкніть!
Катерина. Ти той міліціонер, якого я зустріла перед ГУМВС.

 

Супермен не може говорити, але поглядом виявляє безмежне розгублення з приводу останньої репліки.

 

Катерина. В лютому. Так. Там ще… бус великий стояв, міліціонери в нього грузились. Я саме йшла з роботи – і зупинилась. Думала, може треба сфотографувати. Повідомити, що знов відправляють на Київ.

І ти там стояв, на іншому, на моєму боці вулиці. З якоюсь пенсіонеркою. Вона спитала, куди міліціонерів везуть, і ти відповів, що на похорон. Привезли беркутівця, загиблого на Майдані. (Пауза) Говори зі мною!
Супермен. Ти спитала, чи багато загиблих.

Катерина. І ти відповів, що багато поранених. Коктейлями і бруківкою.

Супермен. І ти дивилась на мене з такою ненавистю…

Катерина. Ні. Не з ненавистю.

Супермен. Не з ненавистю.

Катерина. Мені було порожньо. Мені було ніяк.

 

Лєна стріляє у Катерину: спочатку одна, потім друга нога.

 

Влад. Ти не відчуваєш болю! Я хочу, щоб ти не відчувала болю!

 

Влад відпускає Катерину. Вона опускається на підлогу, шоковано дивлячись на кров, що виливається з кульових отворів у її ногах.

 

Влад. Вибач…

Лєна. Ти обіцяв.

Влад. Твоє місто врятовано. Запоріжжя врятовано. Я так хочу.

 

Пауза. Катерина плаче, Супермен і Скотинамен стоять незворушно.

 

Лєна. Все?

Влад. Я сказав.

Лєна. (направляє пістолет на Влада) Тоді ще одна, остання справа.

Влад. (зі сміхом) Що? Вбити мене? Я ваша єдина надія.

Лєна. Ти інструмент. І своє завдання виконав.

Влад. Тимчасово. Поки новий сусід не захоче погратись в танчики. І що за «інструмент», Лєна? Такий він, вік атеїзму? Сумно. Що, як я забажаю перетворити тебе на інструмент? В буквальному сенсі?

Лєна (озирається на Скотинамена). Ти не зможеш.

Скотинамен. Істінно так.

Влад. Мовчати, я сказав.

Скотинамен. Вибач, дружочєк. Ти вже використав своє бажання.

Влад. В мене необмежена кількість бажань!
Скотинамен. Ні. Хочу в космос і хочу зореліт, і хочу щоб ти рота закрив – це всі мішура. Справжнє бажання у тебе було одне, і ти його витратив. Врятував Запоріжжя, але хто врятує світ, разом з яким Запоріжжя розвалиться через десять хвилин?

Влад. Світ не потрібно рятувати.

Скотинамен. Ще й як потрібно. І тому ми – тут!

 

Лєна робить крок до Влада, направляючи на нього пістолет.

 

Катерина. Лєна… будь ласка, не треба.

Лєна. Я зможу. Я зможу і це.

Катерина. Я знаю, що ви зможете. Але ви не мусите.

Лєна. Це воєнний час. У нього свої закони.
Катерина. Час завжди один.

 

Пауза.

Лєна опускає руку з пістолетом; він падає на підлогу.

 

Лєна. Та ну вас всіх нахуй.

 

Супермен робить кілька кроків до Катерини, зупиняється перед нею.

 

Супермен. Попроси вилікувати ноги. Чому ти не просиш?

 

Катерина плаче, обіймаючи свої ноги.

 

Супермен. Давай!

Катерина. Вилікуй мої ноги.

Супермен. Я так хочу.

Катерина. Я так хочу.

 

Пауза. Катерина повільно видихає з полегшенням – вона все ще лежить на підлозі у калюжі крові, однак ноги її, очевидно, вже цілі.

 

Катерина. Це змарнувало моє бажання?

Супермен. Ні. Це теж мішура. Твоє бажання ціле, поки що.

Влад. Чекай, чекай… я зрозумів. Ви не інопланетяни.

Скотинамен. Геній!

Влад. Ви не прилетіли, щоб забрати мене до зірок…

Катерина. Вони прилетіли, щоб допомогти.

Супермен. Тільки якщо ти сформулюєш правильно. Ми можемо спробувати. Ми не обіцяємо, але ми будемо дуже старатися… допомогти.

Влад. У мене є ідея. Можливо, світ без мене не розвалиться так швидко.

Скотинамен. Чувак, ти і так головний мудак в цій історії. Мовчи.

Катерина. Мовчи. Я знаю, що сказати.

Супермен. Дві хвилини. Уважно слухаю.

 

Катерина повільно зводиться на ноги, все ще дивуючись тому, що вони цілі. Бере Влада за руку, наближається до Супермена, і шепоче йому на вухо.

 

Супермен. Але він і так з тобою. Тут, у Львові.

 

Світло раптово вимикається, звук вибуху, інші спец ефекти – за бажанням режисера.

 

Сцена ІІ

 

Підсвічуючи шлях ліхтариками, Супермен і Скотинамен виходять на авансцену. Після попередньої сцени минуло не більше хвилини.

 

Супермен. Нахуя?!

Скотинамен. Палєхчє, це моя репліка.

Супермен. Я сказав – дві хвилини, нахуя ти все одразу завалив?!

Скотинамен. Ефект.

Супермен. Який ще ефект?!

Скотинамен. Несподіванки…

 

Пауза. Скотинамен грається з ліхтариком, пускаючи його промінь по глядацькому залу.

 

Супермен. Ми справді всіх врятували?

Скотинамен. Не знаю. Але ж ми живі.

Супермен. Ми й не можемо померти. Теоретично.

Скотинамен. Химерна була ідея, взагалі. Як і всі твоє ідеї.

Супермен. Мовчи.

Скотинамен. Сам мовчи.

Супермен. Ще рота мені затикати будеш?!
Скотинамен. Чекай. Я знаю, що тебе заспокоїть. (Пауза) От. Слухай… Запоріжжя — місто в Україні, адміністративний центр Запорізької області, розташований на річці Дніпро.

Супермен. Ага.

Скотинамен. Місто, разом із навколишніми поселеннями, утворює Запорізьку агломерацію. Населення — 762 тис. осіб, площа міста 240 км².

Супермен. Добре.

 

Супермен і Скотинамен повільно йдуть вглиб сцени, блимаючи ліхтариками. Завіса опускається за ними, але голос Скотинамена ще деякий час звучить.

 

Скотинамен. Є одним з найбільших адміністративних, індустріальних та культурних центрів півдня України. Річковий порт і важливий транзитний залізничний вузол. Четвертий за величиною індустріальний центр України з розвиненим машинобудуванням, чорною та кольоровою металургією, хімічною та будівельною промисловістю…

 

ФІНАЛ

 


Другие статьи из этого раздела
  • Владимир Снегурченко

    Автор пьес: «Северное сияние», «Шива International», «Человек Ослиные Уши», «ИСТОРИЯ ОДНОЙ ЖИЗНИ: будущее будет (которое было) вчера», «Сиреневая Дверь», «Трюча», «ЧИНГИСХАН. сокровенное сказание или тайна смерти.» и др.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?