Людмила Тимошенко. Не мо́на ві́держат

Комедія з поліського побиту з співами і танцями в 3-х діях

за мотивами пєси М. Старицького «За двома зайцями»

 

Дійові особи:

Остап Остапович Чмир – лєсовік, має лісопильню.

Зинаїда Олегівна Чмир – його жінка.

Едік – їхній синок, прекрасний нероба.

Серожа, Петя – друзі Едіка, прекрасні нероби.

Павліна (Павло) – брат Зінаїди Олегівни, трансвестит з грубим голосом, тримає ганде́лик з шаурмою і караоке.

Роберт – його син.

Ірена Свербизад – збанкрутіла масажистка.

Ростик – го́рнішний у Чмирів.

Андросо́вич – доцент провінційної гімназії, коханець Павліни (в ролі Андросовича – Константін Хабєнскій).

Микола - продавець корейської моркви, товариш Павліни.

Тарасій – постачальник мяса для шаурми, товариш Павліни.

Манікюрниця, візажистка – подруги Ірени Свербизад.

Рінат – банкір-рекітьор.

Охоронці Ріната – 2 особи, без реплік.

Поліщуки, лєсовікі і польовікі.

 

ДІЯ ПЕРША

Вихід 1

Часний сектор. Тераса двоповерхового будинку, все оббите деревяною вагонкою, аж в очах мерехтить.  На другому плані лісопильня.  На терасі дерев’яні столи, дерев’яні крісла, вкриті овчиною, у бамбуковому горщику – штучна пальма. В кріслах сидять Остап Остапович і Зінаїда Олегівна, вбрані у махрові спортивні костюми, п’ють чай, їдять торт, балакають.

Остап Остапович: Ну шо, Зіна, можемо собі дозволити?

Зінаїда Олегівна: Шошошо?

Остап Остапович: Я щось згадав собі як мі з тобою, як ти ще Едіком беременна була, кімнату зйомну шукали. Помниш тих куркулів, що мі зайшли до них хату дивитися, а вони торта їли?

Зінаїда Олегівна: Ага, я ще їх спіта́ла по якому поводу, а вони сказали шо без повода. І мі пішли звідти від гріха далі.

Остап Остапович: Ну тепер кожен собє може без повода торта дозволити.

Зінаїда Олегівна:  Ну не кожен. Не думаю, шо Андросович собє торта просто так як здрастє жере удома. Тільки той, хто заробів – той заслужив. (Бере кусок торта)

Остап Остапович: Ну Андросович собє на кафедрі і на мівіну не заробить. А у Павла твого дурнуватого - і шаурмі, і пахлаві нажереться за спасібо.

Зінаїда Олегівна: Остапе, не нада брата мого зобижати, він в мене один родич, шо зробиш шо природа в него така женска. І ти знаєш, він не любит як його Павлом називают.

Стара мовчить надуто

Остап Остапович: Ладно, Зіна, не зобижайся. Як твому Павліну є гроші Андросовичів тортами надурно кормити, я йому не винуватий. Я на свого торта чесно заробів... І тую лісопилку, і тую хату і тиї коврі – все тяжким трудом, а не через сраку.  

Зінаїда Олегівна: Я ж і не кажу шо через теє. Мі чесно життя прожили, синочка на ноги поставіли, образованіє європейське дали. Хто ще в нашому районі в заграніцу на навчання дитину віддав? Хіба син начальника таможні і дочка главврача. А з чесних людей либонь мі одні. Он, Рулі́ тоже пілораму мають і шо? Відправили дітей в  Київ і платять за екзамени і за заліки, бо діти вчитися не хочуть. Пливуть як теє бревно по Тєтєрєву. Шо з них віросте, я не знаю. Повікупляли собі бехі і місят болото.

Остап Остапович: Я так кажу, що і та Європа нашому Едіку нічо не дала. Просидів п’ять років і не навчився дебета з кредитом зводити, то мусили наймати іва́нківського бухгалтера. Куди гроші пішли? Як в суху стружку. За тиї п’ять літ і на тоті дєньгі ще б одну пілораму збудували.

Зінаїда Олегівна: Ну, не кажи такого. Пілорами у нас і так три. А дитина світ побачила, мови навчилася.

Остап Остапович: Який світ? Далі Щебре́шина і не рипавсь – з їдальні до корпусів і поспати. Які мови? Баб кобітами називати вивчивсь? Хоч бі вже женивсь нормально. А то з тими Європами найде собі якого Андросовича тай по всьому. І по пілорамах, і по внуках.

Зінаїда Олегівна: Тьху на тебе старий дурак. Поплюй.

Остап Остапович: Торта шкода.

Баба знову мовчки надулась

Остап Остапович: Та не сердься на мене. Нам гріх жалітися. Повернувся живій-здоровій тай годі. І добре, що у гуртожитку сидів, а не по клубах і вернісажах  шастав, а то навіз бі якоїсь зарази гомосексуальної. То по вашій лінії є, Зіна, і нічо вже не зробиш. Я боявся дуже шо піде Едік по наслєдствєнності як Павлін.  Та й зара боюся. Поки нормально не вженю, то не заспокоюся. Хай вже яка бідна буде, але шоб отутво́ було все як в людей по женскому (показує на собі груди і на пах).

Зінаїда Олегівна: Шо значить хай яка бідна? Значить мі життя пропрацювали, заробіли на то всьо, а вона прийде і буде по наших коврах ходити і з наших сервізів пити? Не хочу бідної. Хай нормальна буде - з машиною, з квартірою, з образованієм людським.

Остап Остапович: Та вже як буде так і буде. Аби отут було (показує на груди знов).

Зінаїда Олегівна: Во! (Показує дулю, відкушує торт, запиває чаєм). 

 

Вихід 2.

 

 Провінційне кафе «Поліська пава» оббите деревяною вагонкою (можна використати декорацію будинку Чмирів, але повісити табличку з назвою). Навколо таблички - стрічка червоних ліхтариків. У бамбуковому вазоні – штучна пальма.  На  терасі – деревяні столики зі стільцями, деревяна барна стійка, там стоїть Роберт і зрізає шаурму. Роберт вбраний в спецодяг будівельника. На ньому помаранчеві штани з підтяжками і біла футболка. За столиком сидить Андросович у костюмі в клітинку, в рогових окулярах, з жирним волоссям, зачесаним на проділ. Біля нього – Павліна (Павло) у чорному прозорому гольфі, обтягуючих джинсах і червоним боа з пірїв навколо шиї. Очі Павліни підведені жирними чорними стрілками. На столі стоїть пляшка з ледь недопитим абсентом. Павліна закохано дивиться на Андросовича, Андросович мученицьким поглядом спостерігає за мухою. Грає класична музика.

Андросович: Добра ти, Павліно, женщина. Я без тебе вже б зуби на полицю поклав.

Павліна доливає Андросовичу з пляшки, насипає в ложку цукор, підпалює, бовтає в стакані.

Павліна:  Я не можу допустити, абі твої гарні зуби лежали на полиці. (звертається до Роберта) Роберт, повтори нам з Андросовичем.

Роберт: Тату, йшли би ви спати. І вам, і Андросовичу вже досить.

Павліна:  Роберте, налий нам мовчки, будь ласка.

Роберт мовчки наливає, приносить, забирає порожню пляшку зі столу, запалює на столі свічку.

Андросович: Гарний в тебе син, вихований. Завжди до мене з повагою такою… І не тому, що я єдиний доцент на райцентрі… Розуміє, що я тебе щиро люблю, а не за шаурму. Всі цькують, навіть студенти, що я в тебе на шиї сиджу. Життя таке… сумне (дрижить підборіддя).

Павліна:  Андросоооович! Перестань цю пісню. Ну надоїло вже.

До кафе підходять Ірена Свербизад, манікюрниця і візажистка. Ірена вбрана з викликом, інші жінки – скромніше.

Ірена: О, яка пє́нькна кавярня! Яка пєнькна квітка! Щось новеньке відкрилося, поки я по заграніцах шастала?

Манікюрниця: Та вже років з вісім.

Ірена: Ну та чекай, я ж коли з тої діри поїхала?

Візажистка: Чого це діра? (Переглядаються з манікюрницею возмущонно). Це райцентр. Мі тут живем.

Ірена: Ага, от іменно шо райцентр! (дивиться на Роберта, який прибирає з барної стійки) Диви-но яка дупця. Я б нюхнула з такого персика.

Манікюринця: Від того персика дме як і з решти дуп – гімном. (сміються з візажисткою) Ну з отої хіба  - крізь Хуго босс.

Ірена: О-о-о, диви-но, колхозніци! Я б через купюру стодолларову нюхнула.

Манікюрниця: А хоч через пачку єврів нюхай – буде той самий ехвект.

Ірена: Ну шо з вами говорити? Провінція!  

Підходить Роберт, запалює свічку на столі.

Роберт: Готові зробити замовлення?

Ірена: (манірно) Як сі називаєш, хлопче?

Роберт: Роберт (показує бейджик на підтяжці).

Ірена: О-о-о-о. Пан Роберт з місцевих чи має закордонне походження?

Роберт: (з підкресленою ввічливістю) Я, пані, народився тут. Що будете замовляти?

Ірена: (до дівчат) Бач які алмази в цьому багні стрічаються? (до Роберта) Три еКспрессо, будь ласка і стакан води.

Роберт відходить

Ірена: Бач який європейський? Інші кугути́ в місцевих кнайпах питають зачем вода? Чи я, бува, таблетку не хочу запити.

Візажистка: А зачем вода?

Ірена: Як зачем? Змити з рота смак кави.

Візажистка: А нашо змивати з рота смак кави?

Ірена: А хіба тобі приємно, коли в роті присмак кави смердить? В Європі завжди воду до еКспрессо подають, бо там люди знають, шо присмак кави тре змивати. Може твої внукі колись і доживуть до цього.

Візажистка: Я каву і пю абі відчути присмак кави.

Ірена: Ну от про шо з тобою говорити?

За сусіднім столиком Павліна заводить поліську пісню про лісапєт. Андросович сумно підпирає рукою підборіддя. Ірена дивиться на них.

Ірена: З якого це смє́тніка взялося?

Манікюрниця: Власник ганде́лика, батько твого персика.

Ірена: Отой страшний фізично клоун народив отого смарагда в помаранчевих шта́нях?

Візажистка: Він добрий мужчина.

Ірена: Він, скорше, женщина.

Візажистка: Йо́гова жінка померла двадцять років тому. Роберт в перший клас пішов. Відтоді він женщин не признає. Каже – «кращої за мою Олю нема і не буде», то й нача́в шукати любві серед мужчин.

Ірена: Ой, не розказуйте сказок! Дракон – той самий півень, тільки гребінь на всю спину. Люди з отим народжуються. Приховують своє те́є, а потім шукають мед у сраці. В Європі вже давно це пойняли і не ховаються.

Манікюрниця: Тож вон був одружений, сина народив.

Ірена: Ну шлюб і діти – то не ознаки нормальності. Он в моєї знайомої врачіхі муж був. І діти були тоже. Такий був сімянин, шо немо́на ві́держат. Все в хату ніс. А потім захворів на простату і йому лікар якийсь там масаж зробив пальцем - і всьо!

Візажистка: Шо – всьо?

Ірена: Всьо! Тьохнуло в сраці. Спочатку частково став відсутнім у сімейному житті. А потім його жінка, та моя знайома медсестра, застала  його в гаражі у специфічній позі на сімейному ліжнику, що їм родина з Закарпаття на весілля подарувала. А зверху - даруйте за тавтологію - був сусід зверху – інженер з заводу «Мотор».

Візажистка і манікюрниця: (обескуражено) І шо?

Ірена: Шо-шо? Той сімянин разом з ліжником мусив район проживання поміняти. А сусід-інженер і далі над ними живе. Кашельнув і не всрався. А ти кажеш!  

Візажистка: А я шо?

Ірена: А я про шо? Народжуються з цим. А потім раз – счелчок – і все! Бутон зацвів!

Робить невизначений рух рукою, манікюрниця з візажисткою роздратовано переглядаються. Роберт приносить каву. Ірена дивиться йому вслід.

Ірена: А що смарагд? Тоже з лічіною?

Манікюрниця: Та хто його знає? Ніби не був замєчєний – ні з женщинами, ні з мужчинами.

Ірена (задумливо): Ух ти загадка…

Павлін включає на екрані плазми караоке. Починає підбирати пісню. Андросович хитаючись іде зі сцени. Павлін починає дуже голосно співати «Лет май піпл гоу» Роберт сумно вздихає і йде в той бік, де пішов Андросович. Ірена щось кричить на вухо манікюрниці, та її не чує. Тоді Ірена залишає на столі гроші, махає баришням прощальний цьомчик і теж виходить за Робертом.

Вихід 3

Сцена розвертається і ми бачимо районний пейзаж: часний сектор, будинки переважно багаті, один з них – ніщій. Ліхтарі дають скудне освітлення. Біля одного з ліхтарів сумно сцяє Андросович. До нього підходить Роберт.

Роберт: Андросовичу, ну що ти за людина? Ти не міг в ганделику відлити? Що за доцентські манери обсцикати комунальну власність? Влаштував тут октоберфест.

Андросович: Коли твій добрий тато починає співати, я потребу у звичайний спосіб справити не можу.

Роберт: Треба було забрати його з собою і йти додому. Ти ж знаєш, він як включить караоке, то до другої ночі клієнтів не буде. Йому не можна стільки пити.

Андросович: Знаю, Роберте, але що я вдію? Доведи до дверей, бо не попаду.

Роберт доводить Андросовича до дверей ніщого будинку, той заходить, закриває двері і ми чуємо звук падаючого тіла. Роберт дивиться на годинник, закурює. Підходить Ірена, робить сигаретою манірний рух і притуляє до губів. Роберт професійно підпалює.

 

Ірена: Скільки маєш років?

Роберт: Тридцять три.

Ірена: І весь час тут живеш?

Роберт: Весь.

Ірена: А не хочеш взнати моє імя?

Роберт: Звісно хочу.

Роберт вопросітєльно дивиться на Ірену, Ірена з кокетством дивиться на Роберта. Знову робить манірний рух сигаретою.

Роберт: А! Ага. Як вас звати?

Ірена: Ірена.

Роберт: Це за покликанням душі чи за паспортом?

Ірена: Ну… як сказати…

Роберт: Я чого запитую, бо зараз дуже популярно собі імена з людських на якісь нелюдські змінювати. Один знайомий однокласник все життя був Славком, а зїздив в столицю на півроку і повернувся Владом.  У вас просто говірка місцева, а імя зовсім не типове.

Ірена: Ну.. Можна так сказати: я від народження себе Іреною почувала. Сутність моя така, розумієш, не тривіальна. А зараз я повернулася з Європи… Ну і…

Роберт: Ага, зрозуміло.

Ірена томно дивиться на Роберта, поправляє груди, виставляє губи.  Роберт намагається дивитися в інший бік, нарешті закотує догори очі. Настає неловка пауза.

Ірена: Роберте, а твоє ім’я викликає в моєму серці оркестр музики. Вона грає у мене в грудях якийсь дивний марш. Ось послухай.

Бере руку Роберта і притуляє до лівої цицьки. Роберт сахається, віддьоргує руку, відступає на кілька кроків. Тупо дивиться на годинник.

Роберт: Пані Ірено, мушу бігти. Справи, розумієте…

Ірена: Розумію.

Роберт йде, спотикаючись, зі сцени, обходячи Ірену на безпечній відстані. Ірена кровожерливо посміхається. Кидає недопалок, розчавлює.

Ірена: (в зал) Загадочка моя солоденька! Як би мені хотілося тебе розгадати. Аж пальці скрючує. Так би і зняла з тебе шкіру живцем, а помаранчеві штани  б порвала на клаптики. Це ж треба такий алмаз. В такому лайні. Ніби з багна  світять тиї карі очі янгольським вогнем. Пропалили мене аж до хребта. Заради цього варто було повертатися. Улюбилася стара виварка, чи шо? (Мовчить) Що ж з моїми планами грандіозними?  Грошей нема – все на ботокс і на силікон витратила абі замуж удачно віскочити. В мої сорок три в гречку  без оглядки стрибати не вігодно і глупо.  Треба швиденько хакати того жирного ланцюга Едіка Чмиря, трясонути його батьків-манухвактурщиків і робити діло.  Відкрию салон масажний, найму місцевих рабів, а сама буду гуляти. Наробилася вже масажів по Хелмах і Замостях. Надоїли старі целюлітні сраки. Хочу мняти молодеє мужске тіло. Так хочу, аж корчі в животі. От женю на собі Едіка і тоді вже до Роберта доберуся. Я йому покажу місцеву говірку! Розберу його по цеглинах, всю кров випю. Закажу плазму на пів стіни, замовлю собі портрет по типу Афродіти і поставлю джакузі на золотих ножках. Куплю сумочку найдорожчу з алмазною застьожкою – покажу високу моду цьому колхозу. Каблуки двайцятисаниметрові взую і пойду ковірати асфальт під ДК. Ніхто не згадає Ірцю Свербизад з Кізіло́в, що в дра́нті ховалася по кущах від п’яного діда. Ніхто не обізве вонючкою в ла́таних райстопах… Побачать Ірену – європейську кубіту – ухожену і модну. Завжди з манікюрами і білими локонами. Третім розміром. І автоматичною коробкою передач.

Дістає з сумки дезік, пурхає себе всюди, йде зі сцени. Двері ніщого будинку відкриваються, в дверях на колінах хитається Андросович.

Андросович: Он воно як, значить…

Занаваєс.

 

ДІЯ ДРУГА

Вихід 1.                      

Веранда будинку Чмирів. За столом сидять Серожа, Петя і Остап Остапович.

Серожа: Едік, шо ти там ковіра́єшся? Нас вже дє́вкі в ганделику ждут.

Едік (з вікна): Обожди, туфлі напастую. Перекіньте собє́ стопара́.

Остап Остапович: Ага, хлопці,  давайте перкінемо стопара.  Я таку вишнівку маю, шо немона відержат. Ростик, давай вишнівку, і торт неси!

Ростик приносить пляшку і торт.

Остап Остапович: Он торт, закусіть собі.

Хлопці наливають, випивають, торт ігнорують.

Остап Остапович: Чого це ві торта не єсте́? (в сторону) Шо за молодьож. Хто б мені колись торта дав. А цим абі баньки залити.

Петя: Остап Остапович, мі не хочемо перебивати смак вишнівки смаком торта.

Едік (з вікна): Тато, шо ві таке робите? Торт до шампанського подают. А до вишнівки треба чоколяду.

Остап Остапович (кривляється): Чоколяди їм.. Говна не хочете? Понавозили з Польщі тих дурні́ц. Закусуйте чим є.

Едік: Ростик, неси чоколяд. (до батька): Тату, не жлобіться.

Остап Остапович: Ну ти диви! А ти заробів на той шоколад? Тільки і знаєш шо жерти, пити і гуляти. (Пауза) І срати. (Пауза. Показує руками) От такими гівняшками.

Едік (вдягнутий з вопіющим несмаком, нарешті виходить на веранду) Тато! Ви шо, схуїли? Перед друзями мене так обкладаєте. У вас шо, десять синів?

Остап Остапович: Ну от пожалуста: ти йому ручку, ти йому бумажку, а він пише «тато-нехароший». Чи ти жартуєш? По мені – так весь погріб повиїдайте. Петя? Серожа? Хіба мені шкода? Ростик! Неси вже той шоколад.

Едік цілує батька в лоб і задоволено сідає за стіл. Трясе в руці дезік, пурхає себе всюди і на шкарпетки теж. Протягує флакон хлопцям.

Едік: Нате, попурхайте свої майтки, а то пілорамою тхне.

Остап Остапович: Пілорамою не тхне, а пахне.

Хлопці пурхають на сорочки.

Едік: Майтки – то по-польське́му труси! Село без газопро́воду!

Петя: Так бі і сказав людською мовою, а то вічно загємбуєш.

Едік: Я пять років в колегіумі вчився абі по-кугутьскі балакати? Навчайтеся пацани, поки є можливість.

Хлопці мовчки пурхають в штани. Остап Остапович закотує очі догори.

Остап Остапович: До чого дожив?

Едік: Тату, ну не начинайте.

Остап Остапович: Коли вже женитися будете?

Едік: Та чекай! Ще не вігулявса.

Остап Остапович: Коли вже вігуляєсса? Хоч би якусь бабі́цу в гості привів. Ходите втрох як ти́ї во.

Едік: То коли вдвох то як тиї во. А втрох то нормально. Ну шо, пацани, ще по одненькій?

Серожа: Давай.

Наливають, випивають.

Петя: Я, Остапе Остаповичу, хочу вам сказати шпашібо за сина. Я за ним піду хоч в танк, хоч в банк.

Остап Остапович: Ага, поки шо в банк, хлопці, ходите. Мені вже надоїло за ваші чіпси з пивом платити. На пилорамі повно роботи – чого не йдете? Одне з другим? І з третим? Повікупляли собі ауді і димите резиною.

Петя: Ми на свої авдьо́хи чесно в Москви заробіли.

Остап Остапович: Нашо вам та́я Москва? Шо, тут роботи немає?

Серожа: Ага, мі на вашій пилорамі хіба на таврію років за п’ятнадцять заробимо.

Остап Остапович: А ві хочете все й одразу? Я поки на свою першу машину заробів, то сім років рук не покладав. Не для того абі вас шоколадом тут пригощати. Хлопці, майте совість! Мі – трудовій народ.

Петя: Остап Остапович, трудовій народ не вікористовує горнішних. А ві Ростика в чорному тілі держите. Он, без ременя не ходит. Штанам нема на чім триматися.

Остап Остапович: Ти шмаркач! Не посміхайся до мене своїми зубами нечищеними! Ти знаєш з якого я смє́тніка того Ростика віковірав? Він з дитячої кімнати міліції не вілазив. Тільки і єздив на бобіку з інтернату до райвідділку і обратно.

Серожа: Ну там він ліжко мав у кімнаті, а тут у бані ночує як на нарах.

Остап Остапович: А хто йому винуватий шо він там ночує? В нього в гуртожитку кімната є. Ще дорікніть мені за Павліна, який квартиру продав, бар купив, а ночує в андросовичім хліву. Тьху!  Та хай ночує де хоче, мені не жалко, але  я тут при чім?  Хочу лише абі мій єдиний син ночував де треба. Вдома, з жінкою. Ти, Едік, робі шо хочеш, але як до Різдва не поженишся, то підеш замість Ростика в баню. Всьо. Таке моє слово.

Заходить Зинаїда Олегівна.

Зинаїда Олегівна: Ти шо, торта обївся? Борода сивіє голова дурніє. Шо таке верзеш?

Остап Остапович: Мені того сорому не надо!

Зинаїда Олегівна: Де ти бачиш сором? Не краде, нас поважає, в церкву ходить – вікапаний ти у молодості. Хай гуляє собі. Іди, Едічок, розважайся.

Едік: Мамусю моя! (Обнімає)

Остап Остапович: Грошей не дам!

Зинаїда Олегівна: Що значить «не дам»?  Ти не даси, то я дам! Пілорами на нас двох записані! Ану тримай двіста гривень!

Едік (Шепоче на вухо): Мамусю, дай хоч триста, а то якось не тойво.

Зинаїда Олегівна пхає Едіку в кишеню гроші.

Зинаїда Олегівна: Іди, Едюсику, тільки пиво з водкою не мішайте.

Едік: Шо ві, мамо, мі з хлопцями тільки мартіні з льодом п’ємо.

Зинаїда Олегівна: Правильно, хлопці. Треба якось по-іншому жити, як нормальні люди.

Остап Остапович: Зіна, не зли мене, бо розізлюся!

Зинаїда Олегівна: Та хоч лусни!

Остап Остапович: Я як лусну, то на всіх попаде. В Чмирів ще не було стидоби!

Едік: Тато, ну не начинайте знову ту пісню. Таку якусь азіатчину порете. Ми живемо у свободній державі. Кожен має своє право на мартіні з льодом.

Остап Остапович: Я тобі дам свободну державу! Набрався тої єрунди у тих бзди́шеків.

Едік: А нашо ві мене відправляли на ту освіту? Я вже по-вашому жити не можу. Я європейські стандарти вчив.

Петя (до Серожі): Як жеж він загє́мбав з тими стандартами.

Остап Остапович: Як то по-нашому? По-чесному не можеш?

Едік: По-скучному, тату, по-скучному. Ві скучно живете, а я люблю  коли весело.

Остап Остапович:  Ідіть геть з хати!

Встає, зачіпає стіл, все падає. Ростик мовчки заходить зі шваброю і починає  прибирати. Серожа і Петя встають, Едік робить в повітрі «па», обнімає друзів і вони пританцьовуючи ідуть зі сцени під звуки пісні Кавалєрів «Ланцуги[1]». Зінаїда Олегівна на місці танцює щось народне. Ростик прибирає пританцьовуючи. Остап Остапович затикає вуха руками, пхає зі злості стілець, той падає.

Вихід 2.

 Районний клуб ДК (Можна використати будинок Чмирів, тільки поміняти вивіску. Штучна пальма залишається). Повз клуб парами проходять нарядно вбрані поліщуки, лєсовікі і польовікі. Хлопці йдуть з хлопцями, дівчата з дівчатами. Підходять Едік, Костик і Петя.

Едік: Ну шо, тряханемо цей гадюшничок?

Хлопці: Ага!

Едік дістає з кишені довгі сигарети, пригощає. Закурюють. Зявляється Ірена Свербизад. У білому, на височезних обцасах, на сумці – величезна золота пряжка. Дістає з сумки довгу сигарету, підходить до хлопців. Від захоплення в них падають з писків цигарки. Робить манірний рух рукою у бік Едіка. Хлопці хором починають хлопати по кишенях в пошуках запальнички. Серожа першим дістає, але від хвилювання впускає її в багно.  Едік незграбно підпалює.

Ірена: Ірена.

Едік: Едік.

Хлопці теж називаються, але Ірена не зауважує. Дивиться коварно і спокусливо на Едіка. Едік ошарашено ніяковіє.

Ірена: Дозвольте поцікавитись, шановне паньство, що за атракція сьогодні передбачається в цьому закладі?

Едік: Щосуботня культурна програма. Льогкій апєрєтів до і важка артилерія після.

Ірена: Після чого, даруйте?

Едік: Після танців.

Ірена: А що шановне панство вживає у якості апєрєтіву?

Едік: Дозвольте, пані Ірено, залучити вас до його прийняття?

Ірена: З приємністю запізнаюся.

Підходять до кута будинку, Петя з Серожою плетуться ззаду, тупочуться на місці. Едік дістає з куртки пляшку мартіні і протягує Ірені.

Ірена: О, як вишукано. Пан знається на елітних напоях.

Робить внушитєльний ковток, елегантно видуває повітря в сторону. Едік дістає з іншої кишені скомканий шоколад, протягує.

Ірена: О, як екзотично! Видно, пан розуміється на поєднанні недешевих напоїв з доступними наїдками. У європейських країнах цей лікер подають з зеленими оливками.

Едік: Я казав своїм колєгам, шо тре було купувати ті масліни, але Серожа відмовився нести баночку у кішені.

Ірена: Ну, деколи, аби дотримати традицію, мона й курткою пожертвувати.

Відкриває сумку, дістає банку з оливками. Відкриває. Хлопці здивовано переглядаються. Ірена перша пригощається, потім всі решта.

Ірена: Деколи щось одне, коли перебиває щось друге́, стає не зовсім культурно. Ну ось, наприклад, сумочка. У Амстердамі кажут, коли хочеш вкласти гроші – купи сумочку. Бо вкладеш в машину – за два роки вона втратить тридцять відсотків. А купиш сумочку настоящої фірми – то за пару років вона тільки віросте в ціні.

Похлопує нігтями по своїй сумці.

Ірена: І гармонію соблюсті. От в етом сезоні, сумочка не обовязково должна гармоніровать з пьострим одягом. А я щитаю, що як сумочка не лохіндє́йська і не на хмельницькому рінку куплена, то вона і не з пьострим одягом може гармоніровать.

Едік: Пані Ірено! У вас всьо так гармонірує!

Ірена: Де тут бичок можна викинути?

Серожа: Дозвольте я!

Бере недопалок, плює на нього, дусить об підошву,  кидає в зал, потирає руки, ніби зробив щось знамените.

Ірена (закотує очі): Куди премося? Де ті стандарти? Це та як з тими маслінами. Не соблюдеш якусь дрібничку, і все! Не та ментальність, не те світобачення. А то трансвеститів тут розвели, а якийсь елементарний рабіш бін поставити не можуть.

Едік (шепоче друзям): Тово є смєтнік по-нашому. (до Ірени): Пані Ірено, нічим вам не можу заперечити. От в Любліні – я там вчився - завжди культурні люди ведуть себе по-людські, по-культурному.  Як плюють – то в хусточку, як штовхнуть - то пшепрашають. Кубітам завжди ручку цілують. Дозвольте і я долучуся?

Ірена протягую руку, Едік гіпершляхетно цілує. Серожа з Петєю відходять на декілька кроків.

Серожа (до Петі): Кожен запісяний знайде свою закакану. Кажися, Остап Остапович в скорому часі буде мати невістку. Певно, Олегівна оттакенну свічку в церкву занесла (показує непристойний жест рукою).

Петя (до Серожі): Кажися, та невістка в скорому часі здобуде можливість переселити старих Чмирів з великої хати в баню замість Ростика.

Серожа: Ця зможе. І двері шурупами закрутить.

Петя: І гімна в борщ підкладе.

Серожа: Ага, в ній гімна не на один борщ стане.

Петя: Давай, Серожа, уйобуєм звідси.

Серожа: Давай. Якраз на пилорамі нікого нема, мона лєсу наколотить.

Петя з Серожою намагаються попрощатися, але Едік з Іреною не звертають на них уваги, вони всепоглощающє дивляться одне на одного. Серожа з Петьою йдуть. Звучить пісня «Кавалєрів» «SEVO-ChUSTVO»[1]. Едік з Іреною починають танцювати мєдляк.

Вихід 3

 Пилорама. Темне приміщення, доскі, брьовна, верстати. Серожа з Петьою дістають доски, перекладають на іншу купу. Звучить пісня Кавалєрів «Темне дило»[2]

Серожа: Шоб ти пердів як твоя мама, вибирай ті шо лучше́є, бо з сучками не пойдут. Міколайовіч просив гарні на бесєдку.

Петя: В нього ж вже є бесєдка, нашо йому ще одна?

Серожа: Та він хоче ще тещі зробити біля лєтньої кухні.

Петя: Странні люди. Лєтня кухня, ще й бесєдка. От зачем?

Серожа: А я їбу зачем? Наше дило – наколотить і гроші забрати, хай собі хоч сортір зі столітнього дуба строє.

Петя: Щось мені страшно, Серожа, шо Остапович нарешті побачить недочот.

Серожа: Не нервнічай. Не впервой же. В Остаповича стільки лєсу, шо пара досок не в убіток буде. Складай акуратно.

Петя: А тобє не встидно шо ми едікового тата оббіраємо?

Серожа: Встидно не красти, а з баби впасти. З них не убуде. Совість – то розкіш, а ми – люди бідні.  В них і хата є, і баня і щот у швейцарськом банку. А в нас шо? Працюємо як рабі на стройці на Рубльовці півроку, а потім на півроку тих грошей хватає. А вони на манухвактурі своїй нічо не роблят і живут як пани. Торти в хаті не переводяться. Такі ж як і мі, а роблят з себе аристократів.

Петя:  Ага, тільки шоколаду для нас жаліють. Жлобі.

Серожа: І той Едік тоже. Зїздив у свій Люблін і тепер вчить нас яким гамном закусувати треба. Ніби не з одного куща крижовнік з нами в дєцтві їв.

Чується шум голосів. Серожа з Петьою ховаються за верстат. Заходять Ірена і Едік.

Ірена: Ой який аромат свіжої деревини тут є!

Едік: Тово пилорама моя. Я ще дві таких маю. В Іванкові і в Словєчіно.

Ірена: Едуарде, я на статки не дивлюся, я дивлюся на шляхетність і вишуканість. Ми, люди ознайомлені з культурою, маємо інші цінності, інший світогляд.

Едік: І я так кажу, пані Ірено. А мене ніхто не чує. Батьки мої – прості люди, та я шукаю інший шлях до гармонії. Мені в присмаку деревини вбачаються не будинки і не меблі і навіть не гроші. Я відчуваю літературу і музику, що можна на них купити.

Ірена: І подорожі! Я коли мала свій салон у Варшаві, то розуміла своє покликання у незвіданих куточках всесвіту, що принесе мені віручка. А мої масажистки то всьо вкладали у коврі і посуд. Яка темнота…

Едік: Я зара світло включу.

Ірена: Та я не про то. Не треба світла, бо буде видно як дрижать в мене губи.

Едік: (дрожащім голосом) Пані Ірено, а чому у вас дрижать губи?

Ірена: (пошепки) В мене і коліна дрижать коли я біля вас, в такому інтимі.

Ірена виразно дивится на Едіка і часто дихає. Едік теж починає часто дихати, присувається до Ірени і неловко і негарно ї цілує і обнімає. Ірена після поцілунку відвертається з величезною огидою на лиці, але так, щоб Едік не бачив. За верстатом Серожа з Петьою затискають рот, аби не сміятися.

Едік: Я можу тебе називати на «ти».

Ірена: (покірливо) Можеш.

Едік знову негарно і незграбно її цілує і обнімає.

Едік: Ірена, ти так спітніла.

Ірена: (намагаючись приховати відразу) Я не спітніла, я змокріла.

Едік: А чому ти змокріла?

Ірена: Це зі мною таке уперше від близькості з настоящим мужчиною.

Едік намагається спустити руку, якою обнімає Ірену, зі спини трохи нижче, але Ірена ловко вивертається і відходить на крок назад.

Ірена: Е-е-е н-є-є. Спочатку треба все оформити.

Едік: Я все дуже гарно оформлю, не хвилюйся.

Ірена: Від хвилювання, боюся, втрачу розум. Ми дорослі люди.

Едік: Кажись влюбльон у тебе як мальчішка!

Ірена: Мій хлопчику, знайом мене зі своїми батьками і все обговорим.

Едік: А на ще один поцілунок можу сподіватися?

Ірена: У цьому не можу відмовити навіть собі.

Підходить до Едіка, завалює його і страстно цілує. Едік падає на коліна. Ірена розвертається і йде зі сцени, витираючи губи.

Едік: Приходь завтра на обід!

Ірена: Не можу дочекатися.

Йде. Едік хапається за голову і починає смикати на собі волосся. Потім посипає себе стружкою з підлоги, вмивається тою стружкою. Заспокоюється, нюхає себе під пашкою, кривиться.

Едік: Кажись я, курва, тоже змокрів. От вона любов!

Встає з колін, хитаючись йде зі сцени.

Петя: Серожа, шо це було?

Серожа: Це, Петрусь, любов народилася.

Регочуть.

Серожа: аж не вірю шо я це чув і бачив. Такий атракціон забезплатно!

Петя (переводить дух від сміху): Кажись я взіпрів від того всього… Чи змокрів?..  Давай завтра дошки заберем, бо від стресу зовсім сили нема.

Серожа: Давай завтра в два часа прийдем – точно нікого не буде. В Чмирів званий обід з приводу сватовства. Будемо тут колупати дошки поки Едік буде там колупати стіну.

Знову регочуть. Звучить знову пісня Кавалєрів «Темне дило». Сцена розвертається на локацію виходу 3, дії 1 (пейзаж з будинком Андросовича).

Ірена: Тьху, смердючий ланцюг! Як жеж з рота ковбасою тхне! Якби не ті зуби, думала б шо зі сракою цілуюся. Ніяким ментолом не заглушиш. (Випльовує жуйку собі під ноги, закурює). Може хоч це поможе. (заспокоюється) Ну, зато, цей кнур, щитай, в кишені. Завтра оброблю Чмирів і ванна на золотих ножках не за горами. Лісопильня, канєшно – гівно… (затягується) Подивлюся ще на апартаменти, хоча з чого мені вибирати. Поїзд мій ушол вже давно, років десять тому. Скоро все обвисне (мацає себе за груди) і грошей нема. То навіть не до осени, а до ядерної зими.

Зявляється Рінат, з ним два охоронця. Всі з барсєтками, в костюмах адідас. Ірена їх бачить, лякається.

Рінат: Іришка! Вот где ты прячешся! А я тебя обыскался, любимая.

Ірена: Рінат Мухамедович! Я, власне, вас шукала, щось з мабілою не те.

Рінат: Вот как? Что случилось, красивая моя? Отключился нечаянно? Ну ничего. Сейчас подключим.

Один з охоронців хутко бере Ірену під руки, інший забирає сумку, передає Рінату. Рінат відкриває, починає викидати все звідтам, дістає дезодорант, нюхає, кривиться.

Рінат: Господи, вонь какая. Что за привычка душиться освежителем воздуха?  Разве леди может неприлично пахнуть яблоками? А?

Ірена залякано мовчить. Рінат кидає на землю дезік. Дістає телефон, починає щось набирати. Починає дзвонити телефон в його барсєтці. Рінат дістає, дивиться.

Рінат: Номер поменяла, умничка. Я записал. Попробуй еще раз поменяй и я наб’ю тебя этим телефоном. Где деньги?

Ірена: Будуть. За тиждень-два.

Рінат: Не подходит. Нужно завтра.

Ірена: Поверну з відсотками за тиждень.

Ринат: Откуда возьмешь?

Ірена: Я за Едіка Чмиря замуж вихожу.

Ринат: Так это его колбасой от тебя несет за три метра? (замислюється) Интересно. Если правда – то денег я  с тебя не возьму. И процентов не возьму. Я у старого Чмыря уже второй год пытаюсь иванковскую лесопилку выкупить – и не получается. Сантименты у Остаповича какие-то. Через две недели хочу, чтобы он наконец согласился. Как тебе?

Ірена: Пилорама, щитайте, ваша! Бігме!

Рінат: Если будет не наша, я тебя, милая, закопаю прямо там. Под стружкой. Как тебе?

Ірена: Нормально.

Рінат: (охоронцям) Дайте ей десять купюр. Купишь себе платье, маникюр-педикюр.  (охоронці відраховують). И духи себе купи человеческие. На свадьбу приду – понюхаю.

Ірена: Куплю человєческіє, ага. А які це, Рінат Мухамедович?

Рінат: Чтобы пахли вкусно. Но не яблоками.

Рінат відтопирює Ірені блузку, кидає туди телефон. Сумочку віддає охоронцю, охоронець демонстративно виртяхає з неї все на землю, вдягає на голову Ірені. Інший охоронець дає унізітєльного пєндюля. Йдуть зі сцени. Ірена швиденько рачки все збирає і теж йде. В будинку Андросовича загоряється світло. Чути пяне голосіння.

 

ДІЯ ТРЕТЯ

Вихід 1

Веранда Чмирів. По-святковому накритий стіл: шампанське, фрукти. Старі Чмирі у білих спортивних костюмах, Едік у червоному.

Зинаїда Олегівна: Едюсику, шо це ти надумав? Люди роками стрічаються і не женят, а ти такво раз і всьо!

Едік: Мамо, не начинайте. Ві самі́є казали шо з татом всьо скоропостіжно сталося. Є любов одна на міліон, порадуйтесь за мене.

Остап Остапович: Зіна, тож як блискавка – вдарить і всьо! (радісно потирає руки).

Зинаїда Олегівна: Знаю я вашу сучасну блискавку. Вона не од серця, а од батарейкі. Пограє дві сторони і по всьому. Наша скоропостіжна любов, синку, сталася в ті часи, коли абортів не робили.

Остап Остапович: Тьху, шкапа стара! Хто тебе за язика тягне?

Едік: Мамо, хіба ві мене не хтіли?

Зинаїда Олегівна: Хтіла, синку. Але не на часі то все було. Біднота, знаєш, їсти нема чого. Ніяк вибирати було. А в тебе є вибір. Вона, та твоя баришня, грошей наших хоче.

Едік: Мамусю, вона любить мене. Та й мі з нею як дві половинки одного цілого -  все що я кажу  вона понімає як ніхто. І про гармонію і про пілораму…

Остап Остапович: Шошошо там про пілораму?

Зинаїда Олегівна: А я про шо? Вчора познайомились, а вона вже про пілораму нашу все понімає.

Едік: Ой, мамо, ну шо ви як це́є, як того во!

Зинаїда Олегівна: Не цьоговокай мені!

Остап Остапович: Не той-во-во. Тихо! Хтось у двері стукає.

Едік: Мамо, то вона! Ростик! Одкрівай!

Всі Чмирі всілися у кріслах у неприродних позах. На веранду виходить Павліна у чорному страусиному боа. Остап Остапович демонстративно розвертає крісло і сідає спиною до гостя.

Павліна: О! Як ніби мене тут чекають! (сідає за стіл) Шампанське! Я таке не п’ю! (витягає з сумки віскі, ставляє на стіл).

Едік: Дядя Павлін  то не на вас чекали, так шо давайте післязавтра вже з вашим віскі приходьте.

Павліна: Я не до тебе, шмаркач, прийшов, а до сестри. (відкриває віскі, наливає, випиває, закусує виноградом зі столу).

Зинаїда Олегівна: Пригощайся, брате.

Павліна: Шо святкуєте? Чергову плазму купили?

Едік: Мамо, тату, він з нас глузує, я вас прошу. Зробіть шось, бо вже майже друга.

Зинаїда Олегівна: Павліне, до нас має прийти наречена Едіка, тово є вузькосімейна стрєча. Приходь завтра.

Павліна: Ох, як інтересно. Як я можу таке пропустити. Небіж нарешті пошлюбит. Я тутка півчаса посиджу, мені має Тарасій м’ясо привезти, заодно познайомлюся з чарівною красунею. (наливає, випиває, закусує).

Едік нервово забирає зі столу блюдо з фруктами.

Едік: Тато, я вас благаю! Як Ірена побачить цього клоуна, я ще трийцять років не оженюся. В мене блискавка, а ви сидите. Мамо!

Зинаїда Олегівна: Павлусю, я тебе прошу. Ти ж теж сина маєш неодруженого,  зрозумій мене. Я тобє торта з собою дам, ходи, я тебе проведу.

Павлін: А шо я маю розуміти? Мене з хати сестра віганяє, бо її дурний синок соромається свого дядька? Я тебе колись з хати віганяв?

Остап Остапович: В тебе хати нема, то й не віганяв. А в твому тому гадючнику нашої ноги не було й не буде. Мій син жениться, а твій скоро боа почне носити і очі малювати як кіркоров. Йди звідси, бо вломлю́.

Зинаїда Олегівна: Остапе, тож брат мій! Павло, не зобижайся. Едіку, я тебе благаю!

Едік: Тато – вломіт вже, бо за пять друга.

Остапович встає з крісла, Павліна набирає повний рот віскі і пурхає в лице Остаповичу, Остапович падає в крісло, сліпне, затуляє лице руками. Олегівна біжить витирати Остаповича, Павлін підходить до Едіка, Едік задкує, перечепляється, падає. Павлін забирає зі столу віскі, в’язку бананів, плює в бік Едіка.

Павліна: Шкода шо ти у тата на трусах не засох! Ноги моєї більше тут не буде. Плюю на вас щиросердно. Абі всі ваші пілорами згоріли вщент!

Переступає через Едіка, йде, гупає дверима. Всі здригаються, заходить Ростик з новим блюдом, спокійно ставить на стіл, йде. Стукіт у двері.

Ростик: Відкривати?

Едік: Чекай хвилю!

Всі рухаються як в німому кіно. Остапович вскакує з крісла кліпає засліпленими очима, стає в позу плантатора біля пальми, Олегівна сідає за стіл, пригладжує розтріпану зачіску, Едік обтрушує костюм.

Едік: Запускай!

Заходить Ірена, вся блискуча до нестями.

Ірена: Мої вітання, шановне паньство! Дозвольте висловити свої захоплення з приводу знайомства!

Едік: Мамо, тато, це – Ірена, Ірено, мої батьки – Зинаїда Олегівна і Остап Остапович.

Ірена: Приємність надзвичайна!

Манірно ручкаються, розсаджуються, Остап Остапович підставляє Ірені торт. Виникає неловка пауза. Заходе Ростик.

Ростик: Куріцу нести?

Остап Остапович, Зинаїда Олегівна, Едік (хором): Неси!

Поки Ростик несе курку всі мовчать. Олегівна прискіпливо розглядає Ірену, Остапович радісно кліпає очима, Едік і Ірена сидять як засватані.

Остап Остапович: За знайомство шампанського?

Ірена: Пасує.

Едік: Ага.

Зинаїда Олегівна: Шампанське брют. Звичайного не пєм.

Ірена: Дуже навіть правильно. Бо люди, які заслужили на брют, меншого не варті.

Остап Остапович: І я так кажу, пані Ірено. В молодості напробувалися всякої гидоти неліцензійної, а тепер вже можемо собі дозволити, нє?

Зинаїда Олегівна: Ну хто доробився, той може.

Ірена: Не можу вам заперечити, Зинаїда Олегівна. От я, коли свій бізнес з нуля піднімала у Варшаві, то зовсім марципанів не вживала. Все копійку до копійки складала на салон. От тепер можу і брют, і вермут з акцизом.

Дістає з сумки  пляшку якогось яскравого напою і коробку блискучих цукерок.

Ірена: А тепер всім кажу: дай мені боже стільки здоровя, скільки грошей дав.

Едік захоплено і гордовито радіє, Остапович розглядає пляшку.

Остап Остапович: О-о-о, тут бог дав та ще й кинув.

Зинаїда Олегівна (крутить у руках цукерки) тихо до себе: Ага – дав… Кірзаком по сраці. (голосно): Кажете свій бізнес мали… А зараз шо?

Ірена: Хоч як там добре, в тих європах, а сімю хочеться на рідній землі заводити. Капітал капіталом,  а мужчини там ніякі.

Остап Остапович: І я так кажу!

Едік: Тату, не  начинайте.

Ірена: Едуарде, ваш батько дуже правильно каже. Краще за наших українських мужчин немає в усьому світі. А я, повірте, наїздила. Ні ті європейці, ні навіть білоруси з росіянами – все не такі.

Зинаїда Олегівна: Погоджуюся. От були ми з Остаповичем в Єгипті, гарно, на оланклюзів. То і там до нас лучє ставляться ніж до тих білорусів з росіянами. От к приміру,  в перші два дні, апельсини подавали цілою фруктою, а як бульбаші з кацапами заїхали, то зразу нарізати почали – абі не крали і не складали по кімнатах на вивіз. Я так ростроїлась. Але потім вони поїхали і знову офіціянти  почали цілими апельсини викладати. То я пів чемодану додому привезла. Місяць їли і гостей пригощали.

Ірена: Є така тенденція. Через них, отих напівазіатів,  і нам нічого доброго не перепаде.

Остап Остапович: Ну наші мужики теж не всі до  шлюбу придатні. Он хоча-би Павліна взяти з його Робертом. Яка хата - такий тин: одне з Андросовичем в хліву живе, друге, певно собі ціни не складе ніяк. А роки йдуть, вже не до весни, а до осени.

Ірена напружується.

Ірена: То ви про того Роберта, що у «Поліській Паві» чай з кавою носе?

Остап Остапович: Ага, племінник нашої Олегівни. А його тато - позоріщє нашої родини.

Ірена (тихо): Вот так сюрприз!

Едік: Ну мі з ними сильно не общаємось…

Ірена: І правильно робите. Я от недавно інтересну статтю читала про спогади старих людей, зібраних у вигляді афоризмів. Так от. Більше всього в житті вони шкодують, шо з неприємними лічностями общалися. Тому, в свому житті, намагаюся відкидати всіх неприємних лічностей.

Остап Остапович: От за це і випєм.

Далі всі рухаються як в німому кіно. Під пісню Сердючки «Харашо». Розмовляють. Випивають, сміються, обнімаються. Між ними бігає Ростик с блюдами, летять корки від шампанського.

Вихід 2

  Вулиця з будинком Андросовича. Ірена Свербизад іде, крутить сумочкою і весело співає пісню Гич Оркестр «Люби[1]»

А я вийду на вуличку

А там бік цілує бічку

А на вулиці зима

А я зовсім-зовсім одна

Хачу раскошного мужчну

Шоб взяв на руки як дитину

Моє підстаркувате тіло

Його б теплом своїм зігріло

Нехай мені вже пядесять

А я любві хочу опять

Пусть даже б завтра я вмирала

Бути любімой я мєчтала

Приспів (2 раза)

Люби, мене, люби!

Люби так, щоб запомнили це вєкавіє дуби!

Сцена розвертається на локацію «Поліської пави». За столиком сидять Павліна, Тарасій, Микола. За барною стойкою Роберт меланхолійно протирає бокали. Заходить Ірена Свербизад, сідає за порожній столик.

Павліна: Дурна не розуміє, що її Едюсик за пару років буде її кістками груші збивати!

Тарасій: Прикрі люди! Скільки разів їм мясо привозив, то повібірають собє краще, а платят як за кістки, ще й вигляд роблят шо озолотили.

Микола: То не вози.

Тарасій: Та я їм останнім часом третій сорт скидаю. Най їдят.

Ірена прислухається до розмови, одночасно робить виразні жести до Роберта. Роберт підходить.

Роберт (намагається не дивитися на Ірену): Для пані як завжди – еспрессо і стакан води?

Ірена: Цього разу «маргариту» проше бардзо.

Роберт: Такого не робим.

Ірена: Тоді стакан водкі холодної. І запити.

Роберт: Води?

Ірена: Водкі!

Роберт: Я це зрозумів. Питання про запити. Води?

Ірена: Не нервуй мене.

Роберт покладісто відходить.

Павліна: Жени́т він буде. Да його мордою тільки просо молотити!

Тарасій: І срака по швах скоро розойдеться. Сидить в батьків на шиї вже тридцять років. Ні дня не працював, а тільки дай!

Павліна: Та ще буде мене з хати виганяти.  Ух, якби мої руки до його шиї, то вдавив би того кракаділа.

Роберт приносить Ірені стакан водкі і стакан води.

Ірена: Немає жодної фантазії!

Великими ковтками випиває водку, великими ковтками запиває водою. Павліна: Ідем накуримося з того всього.

Тарасій, Микола: Ідем.

Виходять. Ірена встає і наближається до барної стійки. Роберт стурбовано переминається.

Роберт: Пані ще чогось бажає?

Ірена: Пані бажає.

Далі сцена як у німому кіно. Під звуки пісні «Люби» Гич Оркестра. Ірена намагається дістатися до Роберта, Роберт, в свою чергу, намагається заховатися в щілину барної стойки. Хапається за шафу, звідти падає посуд. Ірена бере відкриту пляшку водкі, п’є з горла, тягне Роберта за підтяжки. Роберт незграбно відбивається. Обоє падають за барну стійку, звідтам вилітають помаранчеві штани з підтяжками. Барна стійка починає ритмічно рухатися, чується мичання Роберта. З-за крайнього столика, прикритий якимись шматами встає п’яний Андросович і мутним поглядом спостерігає за тим, що відбувається. Затуляє руками то очі, то вуха.  На словах «люби, мене, люби» в кафе заходять Павліна, Тарасій і Микола. Німа сцена.  Виходить розпатлана Ірена, поправляє перекошені груди, відтирає розмазану помаду, руками пригладжує волосся. З-за барної стойки чутно бридкий чоловічий плач. Ірена піднімає з підлоги штани і закидає їх до Роберта.

Ірена (до Павліна): Тигр!

Павліна (радісно): Я так і знав!!!! Роберт! Діставай кращого абсенту! Хлопці! Я так і знав! (до Ірени) Красуня моя, зірка голлівудська! Седай коло нас! Андросович! Чого став і хитаєшся як той мислячий очерет?

Ірена (здуває волосся з лоба): Шановне паньство…

Сідає за столик, всі розсаджуються. Андросович сідає за свій столик і закриває голову руками. Роберт встає з-за барної стойки, продовжує хлюпати носом. Бере стакани і пляшку, приносить.

Павліна: Седай синку, відзначимо цю надзвичайну подію.

Роберт хитає головою ледве стримуючи ридання, втікає за робоче місце.

Павліна (махнув рукою): Ну такє. Оце - Тарасій – найкращий в районі постачальник мяса, а оце – Микола – вирощує моркву вже у корейському вигляді. Мене звати Павліна. Розумію, це не досить звично – довга історія, але, сподіваюся, пані не проти?

Ірена: Ажніяк. Називаюся Ірена.

Андросович (піднімає голову): Свербизад! (далі затуляє голову руками).

Павліна: Шо-шо? Андросович? Шо ти таке кажеш?

Ірена (помітно нервує): Ну, Ірена теж не дуже звично, але..

Павліна: Дуже гарно! Дуже гарно, пані Ірено. Скажіть, як ви познайомились із Робертом? Він в мене не дуже общітєльний. Впрочім, неважно.  Ми тут нещодавно мали дискусію… І мушу вам сказати, що закінчилася вона для мене тривожно. Ні, я нічого не маю проти «другої природи», ви мене розумієте? Але як батько, все ж таки сподівався, що потішуся внуками. І от дожив. Дочекався.

Ірена (цідить з бокалу абсент):  Ну, внуків я вам не обіцяю. Маю плани.

Павліна: Розумію. А на коротенький концерт по типу сьогоднішнього разів два на тиждень?

Ірена: Оце з великим задоволенням. Не через примус чи якесь одолженіє виконаю цей громадський обовязок, а через надзвичайний потяг до усього гарного і пружного. (випиває піврюмки, видихає. Роберт знову починає підвивати) Приємно отак розслабитися з хорошими людьми.

Микола: От би мені тої пружності по-більше.

Тарасій: Ага, Микольцю, і блиску в баньки твої утомльонні.

Микола: Вони і так в мене блистять як фари.

Тарасій: Ага, такі фари, як у нашого дізєля Барановичі-Жиромір.

Павліна: Хлопці, не мрачіть подію. Мені з сина пробу зняли, я щасливий, як ніколи. (до Роберта) Тихенько, синку. Розпробуєш, а там і…

Роберт завив голосніше.

Ірена: (вже повністю  захмелівша): І в мене день удачний був. Почну скоро життя, за яке мріяла. Таке, шо для мене давно заплановане, а для інших -  сюрприз. Бо в життю так є: одним всьо, другим – несподіванка.

Андросович (забирає руки від очей): А другім – нічого!

Закриває знову лице. Роберт голосить далі.

Ірена: Треба йти додому, бо щось мене вже заносить. Кудась не туда.

Допиває залпом абсент. Встає.

Микола: То вас провести треба.

Тарасій: Разом підем.

Павлін: І мені вже досить.

Ірена: Не нада мене проводити.

Всі встають і виходять. Ірену і справді заносить. Роберт сумно підходить до столика. Андросович встає і підходить до Роберта. Роберт починає знов ридати. Андросович його обнімає. Роберт теж обхоплює Андросовича. Стоять обійнявшись. Потім зненацька починають цілуватися. Заходить Ірена.

Ірена: Я в туалет.

Андросович і Роберт відсахуються одне від одного, але Ірена встигає побачити їх поцілунок.

Ірена: Курва, кажись перехотіла.

Задом виходить.

Андросович: Роберт…

Роберт вибігає в іншу сторону. Андросович сідає за стіл і знову затуляє руками голову. Звучить приспів пісні «Люби».

 

Вихід 3 (заключний)

Серожа з Петьою по-святковому вбрані у костюми з галстуками і сандалями на білу шкарпетку курять біля будинку Чмирів. Біля їх ніг стоїть пакунок у блискучій обгортці з бантом.

Серожа: Ото набухаємося сьогодні як упосліднє.

Петя: Ага, труби горят, шо немона відержат. Майтки напурхав, аж смердит. Як думаєш, з подарком угадали?

Серожа: Ясне дило. Усім треба фритюрниця. Едік завжди собі ту бульбу в ганделику замовляє під криваву мері.

Петя: Ото ржака шо мі подарок купили за тоті гроші шо за дошкі на бесєдку Міколайовічу сплавили.

Серожа: Жізнь, вона повна неожіданостей. Кому – свадьба і медовий місяць, а кому – на сезон скоро єхать.

З хати виходять Едік та Чмирі, всі в білому і блискучому. За ними - Ростик у чорному фраку і циліндрі.

Остап Остапович: Диви-но як вірадився – така краса аж нєкуда.

Ростик з достоїнством усім кланяється. Серожа з Пєтьою по черзі копають його в дупу. Всі, крім Ростика, сміються. У Едіка в руці великий, негарний і дуже дорогий букет квітів, запакований у жахливий різнокольоровий целофан.

Зинаїда Олегівна: Синочку мій. Сьогодні такий день для нас з батьком. Ти наша єдина пташка, яка випорхує з гніздечка. Так хочеться абі ти летів і в тім польоті був щасливий. Мі з батьком довго думали і одностайно вирішили шо щастя твоє - в твоїх руках. А абі ти ним достойно скорістауса, у пригоді тобі стане іванівська лісопильня. Наша перва, шо мі самі своїми руками збудували і нажили свій первий капітал. Нехай вам з Іреною буде на розкрутку сімейного життя.

Остап Остапович: Мі тую пілораму для тебе тримали як придане. Багато бізнесменів хотіли її вікупити. Рінат десять разів ціну збільшував, але мі її зберегли. Тож і ти її бережи, пиляй там своє сімейне щастя.

Остапович пускає сльозу щастя. Протягує Едіку великий ключ, перевязаний бантом.

Зинаїда Олегівна: Вчора на тебе дарчу написали. Бо коли дарча є, то при розлученні пілорама не навпіл між подружжям ділиться, а лише тому, в кого є дарча лишається. То на всякий случай, синку, різне буває.

Едік: Мамо, ну шо ви це́є, у такий день.

Зинаїда Олегівна: Ну на всякий случай.

Обнімаються, цілуються.

Сцена розвертається. Вуличний ресторан. Все з деревини, все в штучних квітах, на землі у бамбуковому вазоні – штучна пальма. Столи накриті в стилі «блюда на блюдах пірамідкою». Біля задніх столів сидять гості, дивляться на їжу.

Ірена в білому костюмі, білому капелюсі з сіткою на очі, стоїть у товаристві манікюрниці і візажистки, тримає у руці жахливий едіков весільний букет. Візажистка з манікюрницею вбрані у блискучі і строкаті однакові сукні «подружок нєвєсти», з однаковими зачісками і макіяжем.

Ірена: Ну шо, дівчата, поняли як треба? Раз – і всьо маєш. Ну, я вас не покину. Будете в моїм салоні працювати. Чайові – всі ваші плюс зарплата. Елітний відкрию – лише для богеми. В мене вже і назва є «Салон у Ірени». Моє ім’я буде як бренд, як знак качества. Люди дивитимуться на мене і хотітимуть тоже так виглядати.

З іншого боку сцени Едік, Петя, Серожа.

Едік: Ну шо пацани? Поняли як нада? Бачиш шикарну бабі́цу – і сразу її підкорюєш, а потім вже розбираєшся шо до чого. Бо то як почнеш вухами хлопати – раз - і уведут.

Серожа: А як в неї троянда не тісна? Шо будеш робі́т?

Петя: Буде в троянді горобца молотити.

Серожа з Петьою ржуть.

Едік: У-у-у. Шоб всяка гадина до вас на город здихать прилазила! Село кугу́тівське. Як баба до свадьби не дає, значить і іншим не давала. Так в життю є.

Серожа: Ага, в загробному.

Едік: Ланцуги, ві мені заздрите!

Петя: Та мі жартуємо, не гнівайся.

Заходять Остап Остапович, Зінаїда Олегівна і Ростик.

Остап Остапович: Ну гості дорогі! Седайте є́сти. Наливайте шампанське. Гарний був розпис, а завтра в церкву вас всіх запрошуємо на вінчання.

Зінаїда Олегівна: А після церкви знову в ресторан!

Гості радісно гудуть. Сідають за столи, наливають шампанське. Едік стає біля Ірени, обнімає її. Остап Остапович підносить молодятам бокали.

Остап Остапович: Всім пропоную випити за щастя мого сина – Едіка і його законної жінки – Ірени. А ви, молодята, пийте за своє щастя до дна і бийте бокали об землю.

Всі випивають, Ірена з Едіком кидають бокали, під дзвін розбитого скла на сцені з’являється Павлін, Тарасій, Микола, сумний Роберт і сильно п’яний Андросович. Павліна в руці тримає великий святковий пакунок.

Павліна (до Зінаїди Олегівни): Сестро, я знаю, шо мі злегка горшки побили з вами. Але весілля сина – то така подія, коли всі мають помиритися. Отож хочу привітати племінника і його гарну, розумну молоду (підморгує Ірені, Ірена підморгує Павліну) з уступленням у законний шлюб.

Едік (до Ірени): О, приштовхався.

Ірена (до Едіка): Ну не будемо псувати наш празник. Помирися з вуйком. (виходить до Павліна): Щиро запрошуємо до святкування урочистостей. І ви, Роберте, не соромтеся.

Едік: Седайте, дядя.

Зінаїда Олегівна: О-о-о-о! Брате! (біжить до нього радісно)

Павліна вручає Едіку подарунок.

Едік (зважує на руці): Якийсь він легкий занадто.

Павліна: Такий як твій мозок точно.

Зінаїда Олегівна: Ой, хлопці, не сварі́теса, седайте за стіл.

Штовхає Павліна до столу. Остап Остапович і Едік дивляться неприязно. Роберт плететься за усіма. Ірена підходить до нього ззаду і моцно хапає за сідницю, Роберт шарахається, Ірена знущально всміхається. Андросович все це бачить. Далі все як у німому кіно: за столом всі наливають, випивають, проголошують тости, молоді час від часу цілуються, гості подекуди вискакують з-за столу і пляшуть. Ірена не припиняє кровожерливо дивитися на Роберта, від чого той має нещасний вигляд.  Звучить пісня Сердючки «Гоп-гоп-гоп».  В розпал веселощів неочікувано раптово встає Андросович і починає під звуки «гоп-гоп-гоп» молотити по столі стаканом. Натає тиша.

Павліна: Андросович, ти шо, печінкового торта обївся?

Андросович (голосно, майже кричить): Ви всі! Поліщуки срані! Ви в мене он де зі своїми тортами сидите. Одна у вас радість і одна втіха – тортами обжертися і на запас купити. Що ви за люди? Шо у вас за цінності? Зазиирніть у себе всередину. Там порожнеча чорна. Коврі-сервізи, а далі -  те́мінь! Що ви тут святкуєте?

Павліна намагається втихомирити Андросовича, але той його відштовхує. Ірена починає виявляти ознаки нервування.

Павліна: На тобі – плив-плив, а на березі всравсь. Шо з тобою?

Андросович:  Навіщо це все? Ці всі салати? Ця жахлива забава і ваші нещирі тости? Ви ж заздрите одне одному чорно. Одне на одного чорними ротами паскудство напускаєте. Вас послухати, то далі вашого городу - всі неуки і нероби.  (до Ірени): Навіщо ти сюди повернулася?

Едік (до Ірени): Ти з ним знайома?

Ірена (брехливо дивується): Ніц не розу́мію.

Андросович: Все ти розу́мієш. Тебе з цього міста викинули багато років тому, бо ти шкоду людям робила. Не тому, що бідна була і недолюблена, а тому, що лиха і прикра по суті своїй.

Остап Остапович: Андросович, припини, ми старе не згадуєм, знаєш прислівя? Йди геть, не псуй празник.

Андросович: Це моя однокласниця – Ірця Свербизад. Пам’ятаєте Свербизадів з київських до́сів?

Зінаїда Олегівна: Як однокласниця? Їй шо – вже гарно за сорок?

Едік дивиться ошарашено на Ірену, відсувається від неї. Ірена сидить не рухається.

Остап Остапович: Донька Андрія Свербизада, який в тюрмі помер за те що вбив Василя Дрозда по пяному дилу?

Андросович: Її щоденно дід лупцював, та не помагало. Вона вставляла скло в гірку, де діти на целофані каталися, крала ртутні термометри і била їх в квартирах, де її поїсти запрошували. Підкидала собаче лайно у візок зі сплячою дитиною. А коли стала доросла, почала по-дорослому шкодити. Да так, що через одну таку шкоду хороша людина руки на себе наклала. Пам’ятаєш Марусю з Льонзаводу?

Ірена (байдужо і ліниво): Ой, не мона відержат. Ну пам’ятаю твою Маруську облізлу. Ти на ній женитися хотів, вона тебе чекала, а ти в армії «півником» заспівав. То хіба я́ винувата шо вона втопилася? Я їй правду сказала. То через твою сраку дурну дівчина померла.

Андросович: Хто тебе просив за чужими сраками дивитися і докладати? Ти ж навіть не була її подружка. В тебе взагалі друзів не було. Я як сьогодні памятаю як ти в класі сиділа з закритими очима, а по тобі мухи повзали, а ти не зганяла їх, бо уявляла шо то тебе хтось пірїною пестить.

Ірена: Шо ти хочеш тут довести? Шо в мене було важке дитинство? То я сама можу розказати. І про батька в тюрмі, і про мати в ларку́ і про діда з портупеєю. Шо як то мені було жити ще з такою фамілією?

Андросович (перебиває): Хочу сказати лиш те, що між минулим твоїм і теперішнім різниця як між гімном і на́сраним. Ніякої тобто різниці. Ти за Чмиря замуж вийшла, бо обіцяла Рінату іванківську пилораму, аби він тебе за борги не вбив. Тобі шанс дали, а ти на ті самі граблі…

Павліна: Андросович, що ти накоїв?

Андросович: Якби вона Роберта не зачепила, я б і не робив тут з себе тінь батька Гамлєта. Але після тої моральної і фізичної наруги над хорошою людиною змовчати не можу. І ти, Павліне, якийсь ти нерозумний батько виявився. Такий як ота штучна пальма в горщику. І не штучна і не пальма. Сам живеш як хочеш, а Роберта в шаблони заганяєш, стандарти мислення йому навязуєш. Для чого?

Едік: Шо вона з Робертом мала, я не пойняв?

Ірена: Всьо мала те, шо з тобою, кугу́т дурний, і не збиралася. (до всіх) Чого повірача́лися?

Встає з-за столу.

Едік: То ти тоді не змокріла, а тупо спітніла? (потрясає у повітрі подарованим ключем від пилорами)

Остап Остапович (хапається за серце): Зіна! Сосу́д! Сосуд защемило!

Зінаїда Олегівна: Серьожкі моєї мами віддай віварка стара!

Кидається до вух Ірени.

Ірена (відхиляється, сама знімає кульчики, кидає на підлогу); Заберіть свої міщанські цацки. Тьху на вас всіх. Райцентр забитий. Ви всі – закомплексовані комуністи. Я вас зневажаю. А ви (до Павліни), щоб знали! Андросович ваш з Робертом вашим шури-мури за вашою спиною крутять. А з вас лохіндє́я роблять. Поняли?

З’являється Рінат з охоронцями, клацає пальцями. Охоронці попід руки виносять Ірену зі сцени. Вона викручується, впирається і бридко вищить

Павліна: Андросовичу, щоб я тебе більше не бачив і близько од мене і од мого сина.

Андросович: Не вір їй, я тоді Роберта просто пожалів.

Павліна: Щоб твоїй мамі за тобою не прийшлося жаліти, не підходь до мене. Поняв?

Занавєс.

Перед занавєсом виходять Серожа з Петьою.

Серожа (іронізує): Оце так набухалися.

Петя: Отак воно в житті буває. Деколи. Захотіла баба одною сракою на два базари. Шкода Едіка трохи. Але він сам дурний. Нашо так скоро женитися?

Серожа: Переживе. Нам на Москву скоро. У нас свої пироги.

Раптом занавєс відкривається і на одному з тросів, що тримає занавєс у петлі бовтається Андросович. Проте трос обривається і Андросович падає, занавєс автоматично за тросом  закривається. Серожа з Петьою в шоці переглядаються і кидаються відкривати занавєс. На підлозі лежить Андросович.

Серожа: Помер чи шо?

Петя: Біс його знає. Очі одкрі́ті.

Серожа: Ото, блядь, не люблю, коли хтось вмре і дивиться.

Андросович виявляє ознаки життя.

Петя: Живий! Іду когось покличу.

Серожа: Петя! Не лишай мене!

Вибігають. За секунду вбігає Павліна.

Павліна: Андросович!

Кидається до нього, обнімає, плаче.

Павліна: Дурак ти! Життя прожив – як за пеньком висравсь і навіть померти по-людські не можеш. Не все так чорно в тім життю, Андросвичу, не все…

Притискає його міцно до себе.

Занавєс.

Вихід 4 (дійсно заключний)

Приміщення пилорами. Два охоронця стоять з лопатами і втрамбовують стружку. Ринат спостерігає.

Рінат: Я же ей говорил, чтоб духи поменяла, деньги дал. Тут еще пару недель будет этот отвратительный яблочный запах. Фу.

Допомагає трамбувати.

Занавєс.

  

Кінець


Другие статьи из этого раздела
  • «Я ХОЧУ ЖЕНИТЬСЯ» Татьяны ГОЦАК

    Действующие лица намеренно детально не представлены автором. По ее задумке воображение читателя само должно подсказать, как выглядят ЛГ

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?