«Абонемент № 7. Інша сестра»

Автор: М

П’єса

(на тлі Impromtu Phantasie Ольги Кобилянської)

Місце дії — Шоколадний будинок на вулиці Щовковичній. Меблів майже немає. В ньому влаштований військовий госпіталь. Єдина не підлаштована під госпіталь кімната — музична зала. В ній стоять лише стільці та чорне фортепіано. Дія п’єси розгортається саме в ній.

В Місті точиться Громадянська війна.

Костюми — симбіоз моди початку 20-го сторіччя та сучасного одягу (наприклад, у сестер це муслінові блузи та джинси).

Дійові особи:

Ольга Юріївна — молодша сестра

Олександра Юріївна — старша сестра

Стройник Марк Олександрович — капітан 7-ої роти Північного корпусу Західної гвардії

Ейхгорн Іван Федорович — поручик з контуженою ногою (Західна гвардія), старший за Стройника та Савицького, є шрам на чолі

Савицький Федор Іванович — підпоручик з контуженою рукою (Західна гвардія)

Піаніст — Гнат Михайлович, унтер-офіцер Східної армії, з контуженою головою, дуже молодий

Управляючий — Захар Олексійович

Чорне фортеп’яноклавішно-ударний музичний інструмент з діапазоном звуку в 88 напівтонів від ля субконтроктави до 4-ої октави зверху.

Chopin

Сцена 1.

Горить електричне світло. В ряд стоять стільці, більша частина з них незайняті. Сидять дві сестри, Ольга та Олександра, сидять через один стілець. Поруч з ними сидять поручик Ейхгорн та підпоручик Савицький. Піаніст сидить за фортепяно. Грає ‘ Ballade No.2 in F-dur, Op.38’ Chopin, а потім ‘ Prelude No.15 in Des-dur, op.28’ Chopin. Заходить Управляючий та повідомляє про прихід нового гостя.

Управляючий: У передпокої очікує один пан. Він у військовій формі Північного гарнізону. Каже, що прийшов на музичний вечір.

Олександра лиш схвально киває головою. Одразу як виходить Управляючий починає говорити Ольга.

Ольга: Ні, ти як хочеш. Та я вважаю се просто непристойністю.

Ольга промовляє це доволі голосно. Тому поручик та підпоручик роблять їй зауваження (знак «тихіше»). І в цей час до музичної зали заходить капітан Стройник. Всі звертають на нього увагу, окрім Піаніста — він продовжує грати. Стройник проходить через всю музичну залу та зупиняється навпроти двох сестер.

Стройник: Прошу вибачення. Чи можу я присісти?

Олександра: Так, звісно ж.

І він сідає між ними. Всі звертають увагу на те, що він сів між двома сестрами. Всі, окрім Піаніста, знову ж таки. Він продовжує грати. Але через мить Ольга вже знову починає перемовлятися зі своєю сестрою Олександрою. У Стройника такий вигляд, наче він нічого не помічає. Сестри дуже схожі між собою. Глядач навіть повинен їх плутати.

Ольга: Се й справді непристойність — запустити народ з заводів в Оперний слухати «Тоску». Якби вони й справді хотіли слухати сю «Тоску». Але ж їх просто змусили, в обов’язковому порядку. Вони сиділи й нічого не розуміли. Всю глядацьку залу заплювали насінням. Хіба ні?

Ейхгорн та Савицький знову роблять їй зауваження. А Олександра лише кидає багатозначний погляд в її сторону. Ольга на мить замовкає та продовжує слухати музику, але через мить починає знову.

Ольга: А сі вивіски на крамницях? Замість того, щоб одчистити вулиці від бруду та мертвих тіл, він змінює вивіски з російських на українські. Хіба в цьому є хоч крапля здорового глузду — займатися таким у такий час? Я вже просто шаленію від вигляду трупного м’яса за кожним рогом, біля кожного смітника. Ще згадаєте мої слова — його влади вистачить рівно настільки, щоб замінити старі вивіски на нові.

Ейхгорн та Савицький знову роблять їй зауваження. Олександра знову кидає багатозначний погляд у її бік. Стройник же невимушено продовжує сидіти між ними. Ольга на мить замовкає, але потім починає знову.

Ольга: Ні, ви ж не подумайте. Я аж ніяк не прихильна до Східних. Я взагалі нікому не симпатизую. Та вважаю, се Західна влада не врахувала інтересів всіх. І тому зараз програє. Але се ніяк не означає, що Східна буде їх враховувати. Вона так само буде хилити у свій бік. Се неможливе — врахувати інтереси всіх. Се утопія. Завше знайдеться хтось, кого щось не влаштовує. А, може, з сього лиш роблять утопію. Як робили се з Женевським протоколом… Але бувають кризи. Справжні кризи, коли не враховуються інтереси взагалі нікого, окрім своїх власних. Коли людей женуть на вулиці як маріонеток. Задля ідеологічної боротьби, в якій сі маси взагалі нічого не розуміють і нічого не вирішують. Але їх переконують в іншому. Їхніми життями безжальне користуються. І я знаю тільки одне — влада не повинна сим займатися. Жодна влада. Бо інакше в ній немає ніякого сенсу. Ось, що сталося насправді. Саме такі дії влади спричинили теперішню ситуацію.

Ейхгорн: Ольго Юріївно, я прошу вас заспокоїтися та залишити сі розмови принаймні допоки Гнат Михайлович не закінчить грати.

І він бере її руку та цілує. Та Ольга звільняє її. Стройник уважно на все це дивиться. Він помітно зацікавлюється Ольгою та Ейхгорном. Але інколи переводить погляд на Олександру. Він щось роздумує, і це повинно бути дуже помітно.

Ольга: Ні, Іване Федоровичу. Я не можу заспокоїтися. Бо Олександра не розуміє.

Ейхгорн: Вона все розуміє, Ольго.

І він знову бере її за руку.

Ейхогн: Просто у неї на все се є своя власна думка. І вона трохи відрізняється від вашої. Як і моя, врешті решт.

Олександра не витримує. А Піаніст продовжує грати.

Олександра: Ольго, що ти хочеш всім сим сказати?

Ольга: Нічого особливого. Лиш те, що вони одне одного варті.

Олександра допитливо дивиться на Ольгу. Вона непомітно дістає звідкілясь зі складок своєї муслінової блузи револьвер, майже непомітно і просто тримає його у руці. Але глядач повинен це побачити. Стройник не звертає на це уваги. А Ольга помічає, але не надає цьому належної уваги. Ейхгорн теж помічає, він трохи цим занепокоєний.

Олександра: Тобто тобі все одно, хто переможе? Тобі все одно, хто буде при владі?

Ольга: А поки що я не бачу між ними ніякої різниці. Всі нав’язують свою думку. Всі розв’язують ще більший конфлікт. І що найголовніше — всі хочуть абсолютної влади, жоден не хоче йти на компроміс, підписувати договори та перемир’я. Всі лиш складають свої законопроекти без явних для того підстав, друкують свої маніфести. Всі однакові. Я б воліла щоб ніхто з них не прийшов до влади.

Ейхгорн лише тримає Ольгу за руку. А Савицький знову робить зауваження. Лунають вибухи. Світло вимикається і западає тиша. Піаніст також припиняє грати.

Олександра: Тепер таке часто стається. Ми навіть здивовані, що світло взагалі є. Се у передмісті. Там і досі йдуть бої за Місто. Західні не здають своїх позицій. Але Східні стягують все нові й нові сили. Вони вже тиждень як перекрили шляхи постачання палива. Ще й сей триденний снігопад не аби як всім дошкуляє. Зустріти невійськовий автомобіль на вулиці — тепер надто велика рідкість.

Світло знову вмикається. Всі, окрім Піаніста, стоять. У Олександри більше немає револьвера у руці.

Ейхгорн: Ольго Юріївно! Олександро Юріївно! Я хотів вам відрекомендувати одну людину. Я наважився запросити його на ваш сьогоднішній музичний вечір. Це Марк Олександрович Стройник — капітан 7-ої роти Північного корпусу Західної гвардії.

Ольга починає сміятися.

Олександра: Рада знайомству, Марку Олександровичу.

Стройник: Про ваші музичні вечори ходять легенди. Вам вже треба продавати абонементи. Дозвольте?

І цілує їй руку.

Олександра: Не такі вже вони й популярні. Останнім часом всім взагалі не до них… Власне, се Ольга влаштовує сі вечори, моя сестра. Що смішного, Ольго?

Ольга: Ти тільки-но розповідала капітану про положення на лінії оборони. А він сам звідти. І знає про се краще за тебе.

Олександра: Я прошу вибачення за свою сестру.

Стройник: Се зайве.

Ольга: Ні, не зайве. Я теж вибачаюся. Ольга.

І вона простягає йому руку. Але посмішка все одно не зникає з її обличчя. Стройник тисне її руку.

Ейхгорн: Пані Ольга неперевершено виконує Шопена. Ви повинні се почути. Готовий закластися, нічого кращого ви в своєму житті ще не чули… Якщо ви звісно любите Шопена.

Стройник: Так, люблю. І чекаю з нетерпінням.

І він посміхається до Ольги.

Ейхгорн: А тепер дозвольте вам відрекомендувати Савицького Федора Івановича та Гната Михайловича. Він у нас сьогодні за піаніста.

Савицький та Стройник тиснуть одне одному руки. Потім Стройник підходить до Піаніста та вітається з ним. І повертається до товариства.

Олександра: Марку Олександровичу, у Місті ходять чутки, що Південь хоче взагалі відділитися.

Стройник: Так, у них панують повністю сепаратистські настрої. Вони не йдуть на переговори з жодною зі сторін.

Ольга: У сій країні у всіх панують повністю сепаратистські настрої, окрім мене, звичайно.

Олександра: Ольго, я прошу.

Ейхгорн: Ольго Юріївно, ви і дня не можете обійтися без гострих тем, так?

Ольга: Я лиш кажу правду. Вона не завше така приваблива як брехня ваших головнокомандуючих. Але все ж таки краща за неї.

Пауза. Ольга насторожується.

Ольга: ви се чуєте?

Ейхгорн: Ні.

Ольга: Сей шум… Хіба ви не чуєте?

Ейхгорн: ви знов хочете наді мною посміятися, пані Ольго? Сього разу в вас не вийде.

Ольга: Ні, Іване Федоровичу, не хочу. Хіба ви не чуєте?

Ейхгорн: Ні. Вам здалося.

Ольга: Ні, мені не здалося… Се радіо! Воно знов працює! Вони відновили сигнал!

Вона підбігає до вікна, де стоїть радіоприймач.

Олександра: Ні! Ні, Ольго! Не вмикай!

Ольга: Будь ласка…

Олександра: Не треба псувати вечір. Не сьогодні. Ти обіцяла нам заграти. Пам’ятаєш?

Ольга засмучена відходить од вікна та підходить до фортепяно. Піаніст звільняє їй місце та приєднується до інших. Але Ольга не поспішає сідати за інструмент.

Ольга: Марку Олександровичу, а чому б вам нам не заграти? Ви ж вмієте?..

Стройник: Боюся, я недобре граю. До того ж я хочу переконатися в словах поручика Ейхгорна.

Ольга: ви зробите нам всім величезну приємність.

Стройник: Я й справді тепер недобре граю. Колись я навіть був стройником фортеп’ян. Але се було надто давно.

Савицький: Ваше прізвище… воно часом не звідти пішло?

Ольга: ви занадто молодо виглядаєте, щоб се було надто давно.

І вона сідає за фортепяно. Та починає грати ‘ Etude No.3 in E-dur, Op.10 (Tristesse) ’ Chopin. Говорить, не припиняючи гри.

Ольга: ви й уяви не маєте, яку я вам послугу тільки-но зробила. На сьому фортеп’яні граю лиш я. Більш нікому се не дозволено. Так повелося вже давно. Гнат Михайлович був першим, для кого я зробила виключення. Це позитивно впливає на стан його здоров’я. Я десь про се читала. Ви б були другим. Але ви знехтували моєю пропозицією…

Але я вам даю час виправитися.

Олександра: Марку Олександровичу, ви повинні залишитися на чай.

Стройник: На чай? Звичайно, залишуся.

Ольга: Се моя сестра так жартує, пане капітан. Се в неї такі жарти.

Пауза. Не припиняє грати.

Ольга: Чаю ми не бачили вже півроку. Якщо не більш. Так само як кондитерських виробів і спиртного. Мені дивом вдалося вберегти від солдат свої Coty. Вони люблять вживати таке замість горілки, ви ж знаєте…

Се в неї такі жарти, Марку Олександровичу. Який чай? Мобільний зв’язок та інтернет не кожного тижня працюють. От на сьому, приміром, немає…

Я завше казала, що за сухим законом йде комендантська година. Так воно і сталося. Тепер розкішшю стало сало та картопля. Про чай і мріяти годі. Хіба ви про таке не чули, пане капітан, там — на лінії оборони?

Стройник: ви намагаєтеся мені за щось дорікнути, Ольго Юріївно. Та я не розумію, за що.

Ольга: Не звертайте уваги, Марку Олександровичу. Я завше шукаю крайнього у всіх сих бідах. Завше. Раніш се був Іван Федорович. А тепер будете ви, як вищий за званням. Якщо, звісно, не злякаєтеся та будете з’являтися частіше.

Припиняє грати.

Ольга: А ви ж будете?

І посміхається.

Стройник: Не зможу позбавити вас задоволення зробити мене крайнім, Ольго Юріївно.

І теж їй посміхається.

Ольга: ви мене заспокоїли, пане капітан.

Ольга знову починає грати. Стройник переключає свою увагу на іншу сестру — на Олександру. Всі слухають гру Ольги, паралельно ведуть невимушену розмову.

Стройник: Іван Федорович розповів мені, що се ви так лагідно турбуєтеся про його рану, яку він отримав, коли ми знов відбили Місто у Східних.

Олександра: Пане Ейхгорн, ви як завше, перебільшуєте.

Ейхгорн: Аж ніяк, Олександро Юріївно.

Олександра: Се моя робота. І я, звісно ж, намагаюся робити її якнайкраще. Всі намагаються виконувати свою роботу якнайкраще, особливо зараз.

Ейхгорн відходить від товариства та підходить до Ольги. Слухає Спирається на фортепяно. Савицький та Піаніст просто слухають, стоять ніби трохи осторонь.

Стройник: ви помиляєтеся. Далеко не всі. І, особливо, зараз.

Олександра: Що ви маєте на увазі?

Стройник: Нічого такого. Я лиш кажу те, що бачу. В такий час проявляються найкращі та найгірші якості людей. Кожного.

Пауза.

Стройник: ви давно тримаєте тут військовий госпіталь?

Олександра: Так, вже з місяць. Стільки ж, скільки йдуть бої за Місто. Під час відступу ми були разом з іншими медсестрами в тилу. А потім перебралися сюди — в будинок батьків. Тут дивом багато чого вціліло. Не все, звісно. Але багато чого. Приміром, се фортеп’яно. Напевно, вони просто не знали, як ним користуватися. Але ж могли пустити на дрова. Але не пустили. З одного боку — се радість. А з іншого — зайвий клопіт, коли доведеться їхати, якщо доведеться. Ольга не зможе розстатися з ним вдруге. Занадто сильно вона до нього прив’язана, до сього інструменту.

Стройник: Ваша сестра припала до ока пану Ейхгорну.

Олександра: ви так вважаєте?

Стройник: Так, мені так здається.

Олександра: Може, вам се лиш здається?

Пауза.

Стройник: Я думаю, що вони тут розмістили якийсь свій штаб, тому воно і вціліло. Тому багато чого вціліло.

Олександра: ви так думаєте?

Стройник: Так. Частіше за все так і буває.

Пауза.

Стройник: ви тут лиш вдвох з медперсоналу?

Олександра: Ні, інші медсестри йдуть ночувати по домівках. Залишається лиш чергова медсестра.

Стройник: Іван Федорович казав, що у вас поки що немає лікаря.

Пауза.

Олександра: Я і є лікар.

Незручна пауза.

Стройник: Вибачте мені, будь ласка.

Олександра: Нічого. Я приймаю ваші вибачення. Я розумію, що для вас се скидається трохи дивним. Але в мене є медична освіта. Се Ольга закінчувала музичне училище.

Стройник: Ні. Нічого такого. Я не знав. Якби пан Ейхгорн так не сказав…

Олександра: Припиніть вибачатися. Зрештою, ви самі сказали — в сьому немає вашої провини.

Пауза.

Стройник: Та я б все одно хотів якось залагодити сю ситуацію. В мене є до вас справи. Тому я зайду на днях десь по обіді. Якщо вам буде зручно.

Олександра: Так, думаю, се буде зручно…

А звідки ви знаєте пана Ейхгорна? Де ви познайомилися?

Стройник: Се давня історія. Перед розформуванням ще на початку війни ми було опинилися у одній частині. Я тоді ще був лиш унтер-офіцером… Прошу мене вибачити.

Він відходить від Олександри та підходить до Ольги.

Стройник: Пані Ольго, я змушений зробити вам комплімент — ви неперевершено граєте.

Ольга: ви змушені чи ви хочете?

Вона посміхається ніби сама до себе та припиняє грати. Дивиться на Стройника.

Ольга: Дякую вам за люб’язність. Та ви перебільшуєте мої здібності.

Стройник: Аж ніяк. Ви вмієте грати ‘ Fantasie Impromtu’?

Пауза. Довга пауза. Олександра насторожується. Ольга опускає свій погляд на клавіатуру.

Ольга: Вмію.

Стройник: ви не зчуєте се за грубість, якщо я попрошу вас заграти?

Ольга: Я ніколи не граю ‘ Fantasie Impromtu’

Стройник: ви не любите?

Ольга: Річ не в цьому.

Стройник: Се щось особисте?

Ольга: Так. Надто особисте.

Вона підіймається. Всі дивляться на неї. Ейхгорн прискіпливо дивиться на Стройника.

Ольга: Прошу мене вибачити. Я недобре себе почуваю.

І вона виходить з зали, зачиняючи за собою важкі двері. Світло вимикається.

Сцена 2.

Денне освітлення. Олександра поспіхом заходить до музичної зали. Вона витирає руки рушником, на руках у неї кров. За нею йде Управляючий.

Управляючий: Він був тут вчора. Ось його картка.

Олександра бере картку, мить дивиться на неї, але неуважно, та віддає назад.

Олександра: Запросіть його сюди.

Управляючий виходить. Олександра підходить до радіоприймача, вмикає його. Слухає.

За мить до кімнати заходить капітан Стройник. Він було відкриває рота щоб привітатися, але Олександра жестом прохає його помовчати. За мить вона виключає приймач. Але від вікна не відходить. Стройник весь час дивиться на її руки.

Олександра: ви знаєте, що се означає? Се означає, що вони втекли. Втекли писати свою конституцію до Парижу. Просто смішно. Се означає, що прийдуть нові. Але вони не будуть ніякими новими. Вони будуть тими самими, тільки в іншій формі. Може, з іншими лайками на вустах, але й се сумнівно. Лайки всюди однакові. І нічого не зміниться. І ніхто се не зупинить. Єдине, що зміниться — се нові вбивства. Будуть вбивати вже когось іншого — вас чи мене, чи нашого сусіда…

Мені здається, що се ніколи не скінчиться. Як і сей снігопад. Що я так і проведу все життя, спостерігаючи як вони будуть і будуть ділити сю країну, нівелюючи на межі Сходу і Заходу. Що я так і проведу ціле життя, чуючи лише вибухи гармат. І мені страшно. Хіба вам не страшно?

Я більше не можу чути сі вибухи. Просто не можу. Більше не маю сили.

Пауза.

Стройник: У вас кров на руках.

Олександра розвертається до нього.

Олександра: Так, я знаю.

Він відводить свій погляд від її рук.

Олександра: ви не можете дивитися на кров?

Він робить невимушений вигляд.

Стройник: Ні, звісно ж, можу. Все нормально.

Олександра довго та підозріло на нього дивиться.

Олександра: Зіграйте мені щось.

Стройник: Що саме?

Олександра: Щось, що здатне привнести хоч краплинку спокою та тиші у всі ці безумства.

Він починає грати ‘ Ballade No.1 in G-moll, Op.23’ Chopin. Вона слухає. А потім зупиняє його, торкаючись його плеча.

Олександра: Зупиніться, благаю вас.

І відходить від нього, відвертається.

Стройник: ви чимось стурбовані. Може, я невчасно? Я можу зайти завтра.

Олександра: ви ж чули останні новини.

Стройник: Так, чув.

І він програє ще декілька нот. Олександра різко розвертається до нього та обриває його цим.

Олександра: В вас є щось відштовхуюче. Щось неприємне. От як зараз. Країну розриває громадянська війна, а ви все одно знайшли час для візиту. І навіть маєте сміливість грати тут Шопена.

Стройник: У мене були на се свої причини. Я хочу допомогти.

І він простягає до неї конверт. Вона не дивиться всередину.

Олександра: ви б могли зайти і іншим разом. Це необов’язково робити зараз.

Стройник: Я думаю, сі гроші вам можуть знадобитися будь-якої миті. Крім того, я домовився про доставку медикаментів з однією особою. Він привезе все сьогодні ввечері. І я прийшов про се попередити. Там буде все необхідне — бинти, спирт, морфій.

Олександра мовчить. А потім знову від нього відвертається. Вона заглядає до конверту. І повертається назад.

Олександра: Се валюта…

Стройник: А ви думали, я вам «лопатки» запропоную?

Пауза.

Олександра: Я й досі не розумію мотивації.

Стройник: Мотивації?

Олександра: Так, мотивації. Я не розумію ваших мотивів. Навіщо ви все се робите?

Пауза. Стройник мовчить.

Олександра: Я навіть не знаю, що я вам можу запропонувати. Всі меблі ми вже давно розпродали. Відверто кажучи, у нас не залишилося нічого окрім самого будинку, який недоторканний.

Стройник: ви не розумієте. Се не мої гроші. Се гроші Руху Спротиву. Вони так розподіляються. Левова частка, звичайно, йде на озброєння. А якась частина — в тил…

Але я б все одно хотів дещо забрати — се фортеп’яно. Я хочу за нього заплатити, окрім сих грошей, звичайно.

Олександра: Я не розумію.

Стройник: Вам потрібні будуть гроші, щоб вибратися звідси, коли Східні зайдуть у Місто.

Олександра: А вони зайдуть…

Стройник: Так. Се лише питання часу. Вони надто переважають чисельністю. Місто буде здане. Се вже неминучість. Принаймні, поки що.

Пауза.

Олександра: Неминучість… не люблю се слово.

Стройник: А хто його любить?

Він пильно дивиться на неї.

Стройник: В разі чого тут воно все одно не виживе. Але я маю надію, що колись воно буде знову належати вашій сестрі, але вже у моєму будинку. Поки ще є час я можу відвезти його на Захід. Ви казали, що воно дуже важливе для неї.

Пауза.

Олександра: Так.

Стройник: ви дозволите мені з нею бачитися?

Пауза. Олександра явно збентежена.

Олександра: Зараз не найкращі часи для таких справ. Я думала, ви й самі се розумієте.

Олександра направляється до дверей. Він говорить їй услід, поки вона ще не залишила кімнату.

Стройник: Я буду чекати на відповідь. Вам не обов’язково відповідати зараз. Але часу не так багато.

Олександра на мить затримується біля дверей, кидає на нього розгублений погляд.

Олександра: Яку саме відповідь? На яке питання?..

Та виходить. І зачиняє за собою двері.

Стройник залишається сам у музичній залі. Він обережно закриває клавіатуру та встає зі стільця. Підходить до вікна. Щось роздумує. Десь далеко чутно вибухи.

Невдовзі до кімнати заходить Ольга. Заходить непомітно. Стройник її навіть не помічає. Вона деякий час мовчить. А потім вирішує заговорити.

Ольга: Чи ви хочете вгадати рух хмар, пане капітан? Чи збагнути в зойках бурі яку гармонію, мелодію?

Стройник розвертається до неї. Він нібито навіть не здивований її появою.

Стройник: А, се ви! Я й не чув, як ви зайшли.

Ольга: Сьогодні вже відключили світло.

Стройник: ви се ніби з докором кажете.

Ольга: Так воно і є. Ви вгадали.

Пауза. Ольга підходить до свого фортепяно.

Ольга: Олександра сказала, що ви хочете мене бачити.

Стройник: Справді?

Ольга мовчить.

Ольга: ви хочете мені щось заграти?

Стройник: А ви хочете, щоб я вам щось заграв?

Ольга: Шопена, приміром.

Пауза.

Стройник: Олександра Юріївна, ваша сестра, натякнула мені про недоречність Шопена у важкі часи.

Ольга: Моя сестра… Вона надто прихильна до таких, як ви.

Стройник: А ви — хіба ні?

Ольга: Ні, я не вірю в політику, не вірю у владу. І не вірю, що війна може щось змінити на краще. Се невірний шлях для досягнення змін.

Пауза.

Ольга: А я вас пам’ятаю.

Стройник: Справді?

Ольга водить рукою по кришці фортепяно. На Стройника не дивиться.

Ольга: Так. Ви приходили до нас. Колись дуже давно. Я була ще дівчинкою. Коли мала десять років. А ви були зовсім молодим юнаком. Але я вас запам’ятала. Про вас шептали, що ви емігрант і походите з високого роду. Сей інструмент довго стояв німим, чорною плямою посеред кімнати. Його привезли одразу після Великодня. Він тиждень стояв і на ньому ніхто не грав. А потім прийшли ви. Ви строїли його. А я сиділа у кутку кімнати, якраз супроти вас, та спостерігала за вами, приглядалась та прислуховувалась. Як ви повільно перебирали по чорно-білим клавішам. Ми були самі в кімнаті. Ви постійно підбирали якісь комбінації. І вони повторювалися, і повторювалися. А потім ви оглянулися за годинником, а коли не побачили його в кімнаті, в цій самій кімнаті, то поспиталися в мене, котра година. А мені кров вдарила до лиця. І я не змогла вимовити ані слова. Якусь хвилину ви дивилися на мене зчудовано, дожидаючи. Та я так і не відповіла. Ви звернулися назад до фортеп’яна. І якийсь меланхолійний усміх промайнув по Вашому лиці. А я завстидалася.

Вона відкриває клавіатуру та безшумно торкається її клавіш. Так само не дивиться на Стройника.

Ольга: Другого дня ви прийшли знов. Я знов зайняла своє місце. І знов пильно дивилася на вас. Кожний ваш удар виводив мене з рівноваги. Це через вас я сіла за сей інструмент. Тому що ви на ньому так грали. Тому що ви вміли на ньому так грати. Ви все пробували і пробували, знов і знов ударяли по клавішам. А потім ви почали грати. Навіть якось недбало, і тихо. Тони звучали немов здавлений, пристрасний сміх, так, немов сміх жіночий, одначе не сміх щасливий. Те, як ви грали — зраджувало вас як людину. І я заплакала. І тоді ви помітили мене. Перестали грати і дивилися здивовано. Ви покликали мене до себе. Та я не рухалася… ви підійшли до мене. А я притисла руки до лиця від сорому. І не рухалася. Ви витерли мені сльози своєю рукою. І сказали, що таке інколи трапляється, коли грають Шопена. А ще ви сказали, що я неодмінно повинна навчитися грати його сама. А коли повернулися до інструменту, то знову заграли Шопена. А потім ви пішли. Після вас прийшов вчитель музики. І більше я вас не бачила. Аж до вчорашнього вечора. І тепер ви стали кимось іншим…

Благаю вас, заграйте мені ще раз, через стільки років.

Він починає грати ‘ Fantasie in F-moll, Op.49’ Chopin. Але через якийсь час раптом зупиняється. Не дивиться Ользі в очі.

Стройник: Я не можу позбавитися від думок про вашу сестру. Вибачайте, що я знов прийшов, але мені треба було її побачити.

Пауза. Ольга виглядає трохи розгубленою, але швидко бере себе в руки.

Ольга: Вам немає за що вибачатися. Здається мені, вона вас навіть рада бачити.

І сміється.

Стройник: Вона втекла від мене.

Ольга: З нею се інколи трапляється.

Підіймає свій погляд на Ольгу та теж сміється.

Стройник: Вона… Як се зараз називається? Нове модне слово… Феміністка, от.

Ольга: Так, вона щось на кшталт того.

Пауза.

Ольга: Мені вже треба йти. Треба зробити перев’язки і ще приготувати вечерю.

Стройник: Так, звісно ж.

Ольга: ви залишитеся на вечерю?

Стройник: Се зайве.

Ольга: Ні, се не зайве. Зараз прийдуть Ейхгорн та Савицький. Розважте їх трохи. Їм приємна ваша компанія. Можете разом прогулятися по саду. Він тут недалеко. Якщо, звісно ж, зможете пройти крізь завали снігу. Бо його взагалі не прибирають.

Стройник: ви і тут не знехтували можливістю мені дорікнути…

Стройник посміхається, ніби сам до себе. Ольга йде. Він знову залишається у залі сам.

Сцена 3.

Сутінки. У залі тепер стоїть обідній стіл, накритий до вечері. Ольга запалює свічки. Слухає радіо, що так само стоїть на підвіконні. Заходить Стройник.

Стройник: ви самі?

Ольга: Так. Всі інші допомагають розвантажувати машину. А я знайшла привід послухати радіо.

І вона вказує на сірники у своїх руках.

Ольга: Олександра сховала його сюди, щоб поранені не вмикали. Воно її дратує.

Стройник:До вас багатьох привозять?

Ольга: Ну ми не єдині у Місті. Але багато. Найважче — вдень. І ви не кожного дня одне в одного стріляєте, хвала Богу.

Пауза.

Ольга: Насправді Олександра сама сюди приходить та вмикає його.

Обидва посміюються.

Ольга: ви такий молодець, що допомагаєте нам з медикаментами.

Стройник лише мовчить у відповідь.

Ольга: ви знаєте, що сьогодні буде після вечері?

Стройник: Ні, не знаю.

Ольга: Київський торт! Справжній київський торт. Я вічність його не їла. Уявляєте собі — київський торт? Коли ви востаннє його їли?

Стройник: Вже навіть не пригадаю.

Ольга: А я пам’ятаю. Востаннє я його їла на свій позаминулий день народження. Здається, се так давно було. А раніше час не йшов так повільно…

Се у Савицького є друг на фабриці. Там він його і дістав.

Стройник: Сей Савицький — хто він?

Ольга: Я й цілком не знаю, хто він. Але він гарна людина. До всього сього безладу він був ентомологом. Звичайним собі ентомологом. Доволі мирна професія, ви не знаходите? А потім Східні перебили всю його сім’ю. Навіть двох дітей вбили. Так він і опинився у ваших рядах. А поранення він отримав як і всі тут.

Вона поспіхом дивиться на годинник у себе на руці.

Ольга: Мені треба знайти Олександру. А ви поки що послухайте.

Стройник: Зачекайте! Благаю вас, затримайтеся ще на мить… ви весь час кудись поспішаєте…

Вона повертається та підходить до нього.

Стройник: Я хотів вам сьогодні сказати, але не наважився. Я теж вас пам’ятаю. Коли ви розповіли, я теж вас згадав. І я ще довго про вас пам’ятав. Бо я тоді вам збрехав, щоб хоч якось вас заспокоїти. Бо більше ніхто не плакав, коли я грав. Ніхто, окрім вас.

Ольга: Я завше плачу, коли грають Шопена. Просто ніхто цього не бачить.

Стройник: Ні, вчора ви не плакали.

Ольга: ‘ Fantasie Impromtu’. Те, що ви тоді грали — се було ‘ Fantasie Impromtu’…

Я була рада знову побачити вас, от і все пояснення….

Ми завтра влаштовуємо музичний вечір.

Стройник: Он як. А я думав, що зараз се недоречно.

Ольга: Знаю. Але я вмовила Олександру. Се буде особливий музичний вечір. Ви прийдете?

Він мовчить.

Ольга: Я хочу, щоб ви прийшли… Неодмінно приходьте.

Чутно якийсь шум за дверима. Ольга переполохується.

Ольга: Вони йдуть. Виключіть, будь ласка. Я не хочу зайвий раз дратувати Олександру.

Стройник підходить до підвіконня та виключає радіоприймач. В цей самий час до музичної зали заходять по черзі Олександра, Ейхгорн та Савицький. Олександра трохи призупиняється від подиву. Ейхгорн та Савицький зайняті відтрушуванням свого одягу від снігу.

Олександра: Марку Олександровичу! Яка приємна несподіванка!

Ольга: Навряд се можна назвати несподіванкою. Та ще й приємною.

Вона єдина починає сміятися з власного жарту. Стройник лише посміхається.

Стройник: Мене Ольга Юріївна запросила. Я не міг відмовити собі в такій приємності ще раз побути крайнім.

Ейхгорн посміюється.

Ольга: Прошу, сідайте.

Всі сідають, окрім Ольги. Вона відкриває каструлю та першому накладає Ейхгорну у тарілку.

Ольга: Як пройшла ваша прогулянка, пане Ейхгорн?

Ейхгорн: Навряд її можна назвати приємною, пані Ольго. Набагато приємніше проводити час у Вашому товаристві.

Ольга: А для вас, пане капітан? Сподіваюся, ви не згаяли часу, підстрелили хоча б одного Східного?

Ейхгорн починає сміятися.

Ейхгорн: Право, Ольго, у вас чудове почуття гумору.

Ольга: Гумор недоречний у такі часи. Так сказала б Олександра.

Олександра: Припини говорити про мене так, наче мене тут немає.

Ольга лише посміхається.

Олександра: Ти сама себе жалиш, Ольго.

Ольга: Я знаю. Я завжди це роблю…

Але сьогодні особливий вечір, тому чвари у бік. Я вже поділилася своєю радістю з паном капітаном. З легкої руки пана Савицького у нас сьогодні є київський торт. Але завтрашній вечір буде не менш особливим.

Ейхгорн: І що ж ви такого на завтра приготували, пані Ольго?

Ольга: Се сюрприз, Іване Федоровичу.

Ейхгорн: І ви знов сервірували стіл фужерами, наче є що з них пити…

Ольга: Так, мені подобається вдавати наче на сьому столі і досі до вечері є пляшка вина. Хоч се всього-на-всього ілюзія.

Вона наливає собі та Ехгорну воду у фужери.

Ольга: Але будь-яку ілюзію можна зробити реальністю. Колись ся війна теж була лиш ілюзією купки переляканих людей. Тепер вона цілком реальна.

ви ставите датування її початку, колись поставите датування її кінця. Але ви вже помилилися в своїх підрахунках. Те, що два роки тому по вулицях ніхто не ходив зі зброєю, не означає, що сієї війни вже не було.

Ольга цокається з Ейхгорном. Він лагідно, але й якось сумно на неї дивиться. Ольга переводить погляд на Стройника та підіймає свій фужер догори.

Ольга: Ваше здоров’я, пане капітан.

І залпом випиває. Лунають вибухи. Доволі голосно, доволі близько. Всі замовкають.

Савицький: Пане капітан, а хіба ви не повинні бути зараз там?

Стройник: У мене сьогодні вихідний.

Савицький: Не думав, що на війні є вихідні. Особливо, на такій. Вам пощастило.

Ольга зацікавлено оглядає Савицького та Стройника. Вона вже сидить за столом. Ейхгорн вирішує втрутитися у конфлікт.

Ейхоргн: Ольго, ви занадто переймаєтеся державними справами.

Ольга: Держави більше немає, пане Ейхгорн. Потрохи привчайте себе до цієї думки. Бо з’явиться вона ще не скоро. Гарматного м’яса ще вдосталь залишилося.

Ейхгорн: В будь-якому разі для вас се вже неповинне мати ніякого значення, враховуючи путівку до Росії.

Ольга починає сміятися.

Ейхгорн: ви занадто несерйозно поставилися до пропозиції Гната Михайловича.

Стройник: Якої пропозиції?

Ейхгорн: Ха-ха. Се не те, що ви бува подумали, капітане. Він запропонував Ользі та Олександрі свою допомогу. Він може перевезти їх до Росії.

Ольга: Ні, тільки не туди… Куди завгодно — тільки не туди, пане Ейхгорн. В сі жалкі залишки імперії, яка хизується з сього. Але насправді не може ні забути, ні повернути все назад. Минуле — поганий товариш. Коли хтось занадто сильно за сього товариша тримається, він приречений на поразку.

Савицький: А ви, капітане? Ви довгий час прожили в Москві?

Пауза. Стройник трохи здивований. Савицький зберігає невимушеність. Всі інші зацікавлені.

Стройник: Я там навчався.

Савицький: Де саме?

Стройник: На мистецтвознавстві.

Савицький: І як же мистецтвознавця, що отримав освіту в Москві, занесло до військ Західної гвардії?

Стройник: Я не закінчив студій. Пішов після четвертого курсу. І повернувся додому.

Савицький: І за що ж вас виключили?

Стройник: Я брав участь у студентській демонстрації.

Савицький: Проти чого?

Стройник: Вже не пам’ятаю. Се давно було. Просто так пішов. Від нічого робити.

Пауза.

Ольга: У вас щось не надто добре з пам’яттю, пане капітан…

Швидко втручається Олександра.

Олександра: Є якісь втішаючі новини, пане капітан?

Стройник: Про що саме?

Олександра: Про те, що всіх нас тут цікавить.

Стройник: Боюся, що ні.

Олександра: Але ж хоч щось та й відбувається?.. Я думаю, у вас там кожної секунди щось відбувається.

Стройник: Не думаю, що це підходяща тема для розмов за вечерею.

Олександра: І все ж таки…

Ольга: За рік бойових дій ми звикли до недоречних розмов за столом. Це вже навіть здається цілком нормальним.

Олександра: Ольга абсолютно права. Як ніколи, Марку Олександровичу.

Стройник: Якщо ви наполягаєте… Полтава вже здана.

Ейхгорн: Коли?

Стройник: Сьогодні зранку телеграфували, що залишають місто.

Олександра: Може, се було неточно?

Стройник: Вони відступали. Східні поволі захоплюють все нові й нові позиції…

Пауза.

Стройник: Хоча 10-му корпусу вдалося відбити Умань. Тепер знову приходять все нові й нові повідомлення про безсудові розправи у місті.

Ольга: ви так кажете, ніби ви ведете сю війну у білих пальчатках.

Олександра: Продовжуйте, пане капітан.

Стройник: ви правду кажете, пані Ольго. Святих серед всіх нас немає.

Мовчанка. Їдять. Але Олександра очікує на подальше висвітлення фактів.

Олександра: ви обіцяли нам більш докладну інформацію, Марку Олександровичу.

Стройник: Так, вибачте. Знайшли сліди розправи у Центральній лікарні міста. Командуванню 10-ого корпусу вже вдалося допитати одного військовополоненого, що закопував трупи у дворі лікарні. Він каже про 69 тіл та трупи ще двох медсестер. Зараз розкопують двір лікарні.

Пауза.

Олександра: Який жах. Таке б могло статися і з нами.

Ольга: Завше вважала статистику дивною наукою. Для неї немає значення — хом’яки чи люди. Головне — цифри, цифри, цифри… ви доречи, не помітили, що цифри у всьому цьому краще будь-якого заспокійливого? Навіть краще морфію. Тобі кажуть про трупи. І в тебе все просто холоне всередині. А потім тобі називають цифри, і ти вже трохи заспокоюєшся. А потім ще цифри, і ти вже геть спокійний. Чим більше цифр, тим спокійніше тобі стає на душі. Звідси висновок — чим більше трупів, тим краще.

Олександра з переляком дивиться на сестру, яка зберігає невимушеність.

Олександра: Ольго…

Та Ольга лиш спокійно їсть.

Ольга: Чи не так, пане капітан? Ви назвіть ще трохи сухих цифр, щоб Олександрі стало трохи спокійніше. От побачите, це подіє.

Олександра: Ольго! Припини нападати на пана капітана!

Ольга: А я його попереджала, що він буде крайнім.

Пауза.

Ольга: Ось скоро вже й пан Савицький зможе вийти з лікарняної відпустки. З дня на день йому знімуть шви. А за ним і ви, пане Ейхгорн, коли знову зможете ходити сам. А це вже не за горами.

Вона сумно дивиться на Ейхгорна, він на неї.

Ольга: Жоден законопроект, жодна влада не зможе забрати в мене те, що вже моє, що вже належить мені. Вони можуть забрати гроші, меблі. Вони можуть забрати геть усе, окрім одного — вони не можуть забрати сей будинок, в якому я народилася, в якому я виросла, в якому я промовила своє перше слово, зробила перший крок. Будинок, який належав моїм батькам, який належав батькам моїх батьків. Вони просто не можуть се забрати, як би вони не намагалися… Я, звісно, образно кажу…

Пауза. Всі мовчать. Ольга раптом не витримує та встає з-за столу.

Ольга: Я прошу мене вибачити. Мені треба піти доглянути за майбутніми трупами. Смачного, пане капітан.

Вона поспіхом йде до дверей. На ходу зло кидає Олександрі.

Ольга: Я нікуди не поїду з сього будинку, Олександро! Так і знай — я нікуди не поїду! Якщо буде необхідність — прикую себе до батареї!

І вона виходить голосно грюкаючи дверима. Западає тиша. Ніхто не дивиться одне одному в очі. Олександра першою вирішує порушити мовчанку.

Олександра: Я прошу вибачити мою сестру.

Ейхгорн: А нема за що вибачатися, Олександро Юріївно. Вона правду сказала.

Стройник: Я думаю, мені краще піти.

Він встає. Олександра встає слідом за ним.

Олександра: Ні, не йдіть.

Він ненадовго бере її за руку.

Стройник: Я піду.

Олександра: Завтра музичний вечір…

Стройник: Я знаю. Я прийду.

Він тушить свічки та виходить. Темрява.

Савицький: То що ви на це скажете, Ейхгорн? Ви ж природжений тактик.

Ейхгорн: Я знаю, що в тактиці винищувальної авіації найменшою вогневою одиницею є пара бойових літаків. Бій одиночного винищувача є виключенням. Тому його можна назвати сміливцем… Або ж просто дурнем.

Якийсь час тиша. А потім діалог у темряві.

Ейхгорн: А що ви про нього думаєте, Савицький?

Савицький: Я думаю, він не той, за кого себе видає.

Ейхгорн: Що ви хочете сим сказати?

Ейхгорн запалює свічку на столі. Сидять лише він та Савицький. Вони грають в віст.

Савицький: Лише те, що вже сказав…

Звідки ви його знаєте?

Ейхгорн: Ми давно знайомі. Ще до розформування були в одній частині. А зараз зустрів у того єврея, до якого ходив на рахунок хліба.

Савицький: Се ваша взятка. Він ніякий не капітан. Капітан і не може дивитися на кров на чиїхось руках? Ніколи не повірю.

Ейхгорн: А хто ж він?

Пауза.

Савицький: Дивна річ… ви спитайте у Захара про картку, він її зберіг. На картці вказано не його ім’я, принаймні не те, що він вам назвав. І відбиток пальців кров’ю на верхньому правому куті. Я не забобонний, але щось-таки передалося мені від моєї матері.

Ейхгорн: Занадто дурнувата випадковість. Навряд чи хтось, хто міг таке утнути, може бути небезпечним. Навіть якщо він і не той, за кого себе видає. Забирайте.

Савицький: А якщо се не випадковість? Якщо се ще один крок? Що якби це була неперевершено розіграна партія в шахи на чорно-білих клавішах? Ви мене розумієте?

Ейхгорн: Здається, так.

Савицький: Я беру. Пам’ятаєте той мовний законопроект?

Ейхгорн: Звичайно.

Савицький: Він був його автором разом з таким собі Колісниченко. Картка на ім’я того другого…

Се випадковість. Я запам’ятав імена авторів. Не знаю, чому. Се було більше двох років тому. Просто було цікаво і запам’ятав. Життя — се збіг випадковостей… Але не сього разу.

Ейхгорн: З появою сього так званого Стройника між ними як кішка пробігла. З тої самої хвилини як він вперше перетнув поріг сієї кімнати.

Савицький: Се ще не все.

Він відкладає свої карти. І дістає згорнуту газету та простягає її Ейхгорну.

Савицький: Шоста сторінка.

Ейхгорн розгортає газету та відкриває на потрібній сторінці. Довго дивиться. Мовчать.

Ейхгорн: Се ж він…

Савицький: Так.

Ейхгорн: Де ви знайшли cю газету?

Савицький: Тут і знайшов. Коли Олександра просила допомогти з прибиранням. Се була єдина газета у всьому будинку — знову випадковість. Я чомусь вирішив її зберегти.

Ейхгорн: Що він тут забув?

Савицький: От сього я і не можу збагнути.

І про що він розмовляв з Олександрою вдень за зачиненими дверима?

Ейхгорн: Я знаю тільки одне — що Ольга стояла надто близько до сих зачинених дверей.

І сміються.

Сцена 4.

Музичний вечір. Піаніст грає на фортепяні. Олександра, Ейхгорн та Савицький стоять навколо фортепяно. Ольга зустрічає Стройника. Вона радіє його появі.

Ольга: ви все таки прийшли.

Стройник: Так. Я вирішив не нехтувати вашим запрошенням.

Пауза. Вони вдвох ніби приєднуються до інших. Але все одно стоять осторонь.

Стройник: Ейхгорн казав, що він — Східний. Як він тут опинився? Він військовополонений?

Ольга: Хіба що у нас.

Стройник: Як се розуміти?

Ольга: Якимсь шостим чуттям він зрозумів, що відступ він не переживе. Він просто зоставив свою рушницю у ватерклозеті, коли Східні залишали Місто. Він був поранений. І тому прийшов до нас. Ми знайшли його зранку, він був непритомний, спалили його форму. Тепер він потроху одужує.

Пауза.

Ольга: Мені все одно, якого вони кольору, Східні вони чи Західні. Мене цікавить лише те, що вони такі ж самі люди, як і я. Його сім’я тікала, коли ви заходили у Місто, а він якимсь дивним чином загубився. Пішов добровольцем. Що з його сім’єю, він і досі не знає. Напевно, вони загинули, як і родина Савицького, тільки вже від рук ваших солдатів. Йому не щастить, як бачите. А йому всього на всього дев’ятнадцять… А зараз прошу мене вибачити. Я обіцяла Гнату Михайловичу зіграти з ним в чотири руки.

Вона йде до Піаніста. Він припиняє грати. Ольга сідає поруч. Та перш ніж почати грати вона дещо каже Стройнику.

Ольга: Найжахливішою війною, пане капітан, є війна громадянська. В будь-якій іншій війні все зрозуміло, є ворог, а є свій. А коли брат стріляє в брата… Але се не мої слова.

І вона злегка ударяє по клавішам. Робить паузу. І починає грати ‘ Impromtu No.1 in As-dur, Op.29’ Chopin, Піаніст приєднується. Стройник дивиться на Олександру, його ніби не торкається те, що говорить Ольга, хоча говорить вона саме до нього. Олександра намагається не дивитися у бік Стройника, намагається слухати музику.

Ольга: Не знаю, що гірше — відкрите введення військ на територію іншої країни чи підступне маніпулювання економікою, політикою, підсвідомістю та посягання на національні цінності, як се сталося тут. Вони дотримуються усіх пунктів післявоєнних договорів. Геть усіх, окрім моральності.

Стройник: ви сьогодні не така, як завжди.

Олександра: А яка я завжди?

Стройник: Мені важко сказати, яка ви завжди. Але певно, що сьогодні ви більш знервована, ніж зазвичай. Вас щось турбує…

І він поправляє їй пасмо волосся.

Олександра: Може, я кожного разу інша, тому ви і не можете запам’ятати моє ім’я?

Стройник: Я пам’ятаю ваше ім’я.

Олександра: Чому ж ніколи не вимовляєте його?

Пауза. Знову лунають вибухи.

Олександра: ви чули?

Стройник: Ні.

Ольга: Се знов вибухи. Останнім часом вони почастішали.

Стройник: Ні, вам здалося.

І він торкається її щоки.

Олександра: Хтось побачить…

Сиройник: Ні, не побачить.

Ольга починає грати ‘ Etude No.2 in A-moll, Op.10 (Chromatic) ’ Chopin. Піаніст встає та приєднується до товариства. Ольга не підіймає очей від клавіатури. Говорить награно голосно.

Ольга: Се останній вечір, пане капітане.

Стройник одразу відволікається від Олександри.

Стройник: Останній?

Ольга: Так. Останній музичний вечір, який ми влаштовуємо. Фортеп’яно забирають. А вона мені навіть не каже, хто. Ми більше не можемо його собі дозволити. Звучить смішно, так? Се ж не дорога в обслуговуванні машина. Але ми все одно не можемо його собі дозволити. Оце й весь сюрприз на сьогодні, пане Ейхгорн… Се просто останній вечір.

Пане капітан, можна поставити вам одне питання?

Стройник: Звичайно.

Ольга: Якби ви опинилися перед дверима раю та сам Бог відкрив би вам двері… що б ви хотіли, щоб Він вам сказав?

Мовчання.

Ольга: Не знаєте…

Я не знаю, що конкретно я би хотіла почути. Але я би точно не хотіла почути, що я помилилася дверима.

Пауза.

Стройник: ви дозволите?

І він відходить від Олександри. Підходить до чорного інструменту.

Стройник: Ольго Юріївно! Я вирішив відгукнутися на ваше прохання та заграти вам на фортеп’яні.

Ольга встає.

Ольга: Прошу.

Стройник сідає. Він довго вичікує паузу. А потім починає грати ‘ Fantasie Impromtu, Op.66’ Chopin. Ольга на очах блідне. Вона з гуркотом закриває клавіатуру, ледь не відбиваючи пальці Стройнику, та виходить з кімнати. Стройник спокійно, навіть холоднокровно знову відкриває клавіатуру та продовжує грати. На якомусь моменті він спиняється. Підіймає очі на Олександру. Німа сцена. Порушує її Олександра.

Олександра: ви жорстоко себе поводите. Заграти се саме сьогодні…

Олександра теж виходить з кімнати. Всі інші не рухаються. Піаніст та Савицький дивляться на двері. Ейхгорн дивиться на Стройника. Їхні погляди зустрічаються. І Стройник тушить свічку.

Сцена 5.

Денне освітлення. Олександра сама у музичній залі. Вона дістає той конверт з грошима, що віддав їй Стройник під час минулого візиту. Вона кладе його під кришку фортепяно та закриває її. До кімнати заходить Управляючий.

Олександра: Так, Захаре Олексійовичу!

Управляючий: Прийшов пан капітан.

Олександра посміхається своїм думкам.

Олександра: Запросіть його сюди.

Управляючий виходить. Олександра знову сама. Вона намагається привести себе до ладу. Поправляє свій одяг, перевіряє зачіску. Випрямляє спину. Заходить Стройник. Він трохи вклоняється їй. Змітає з форми залишки снігу. Мить вони мовчать.

Олександра: Сподіваюся, я вам не завдала зайвого клопоту? Не відволікла?

Стройник не відповідає. Лише хитає головою.

Олександра: Я прийняла рішення.

Стройник: Я знаю… Ольга вчора сказала.

Пауза.

Олександра: Ольга… Ольга…

Заграйте мені востаннє.

Він сідає та грає ‘ Prelude No.7 in A-dur, Op.47’ Chopin.

Встає.

Олександра: Я ніколи-ніколи не могла грати Шопена сама.

Стройник: ви сьогодні знову інша.

І поправляє їй пасмо волосся.

Олександра: Не треба, прошу вас.

Стройник: Чому? Що сталося?

Олександра: Я роблю жахливу річ. Я забираю в своєї сестри найдорожче, що в неї є. І що найжахливіше — вона все розуміє. Мовчить. Навіть не кричить, що їй не властиво. Я жахлива людина, так?

Стройник: Ні. Авжеж, ні.

Олександра: Ні, я жахлива. Мене від самої себе нудить.

Стройник: Ні, ви не жахлива.

І він намагається її поцілувати. Та вона відсторонюється.

Олександра: Що ви робите?

Стройник: ви подобаєтеся мені.

Олександра: ви казали, що вам подобається моя сестра.

Стройник: Так, казав.

Пауза.

Олександра: Вам краще піти.

Стройник: Власне, я прийшов до Ольги.

Олександра: Справді? А я думала, ви прийшли умовитися стосовно інструменту.

Світло вимикається. Але невдовзі включається знову.

Олександра у кімнаті сама. Вона ховає конверт з грошима у фортепяно. Закриває кришку і раптом бачить біля дверей Ольгу, що вже давно стоїть та спостерігає за нею. Це лякає Олександру. Деякий час обидві стоять та мовчать. Олександра відходить та відвертається.

Олександра: Останнім часом ти себе дивно поводиш, Ольго. До появи пана капітана ти такою не була. Ти йому відверто грубіяниш. І взагалі стала зухвалою. Всюди і вся висловлюєш свою думку, якої ніхто особливо не питається. Зараз усім важко, не одній тобі. Я розумію, що такою ти більше подобаєшся Ейхгорну, я це помітила. І думаю, ти теж помітила, і тому так себе поводиш. Але це не привід так вчиняти. Ти не така, я знаю се.

Ольга підходить до неї, хоче обійняти.

Ольга: Саша… Саша… Саша!

Вона обіймає її. Так і стоять.

Олександра: В нього є певні наміри. Ти просто не знаєш.

Ольга: Саша, Саша! Се ти не знаєш. Се ти не знаєш. Він погана людина. І сі стіни се знають. Він се не серйозно. Він просто грається.

Олександра: Він може допомогти нам виїхати на Захід.

Ольга: Добре, добре.

Олександра: Вибач мені. Вибач. Вибач за все се. Вибач за твоє фортеп’яно.

Ольга: Тобі нема за що вибачатися. Я все розумію. Я все розумію. Ти хочеш як краще. І я не ображаюся за се фортеп’яно. Я все розумію. Та пропади воно крізь землю — се фортеп’яно!

Світло вимикається. Якийсь час тиша.

Стройник: Що ви робите у темряві?

Ольга: Намагаюся почути музику.

Світло включається. Лише Стройник та Ольга. Ольга сидить за фортеп’яно. Вона дуже засмучена. Сидить збоку. Ліктем спирається на інструмент, рукою підтримує голову. Курить. Стройник. Тільки-но зайшов до кімнати. Стоїть у дверях, які встиг причинити.

Стройник: ви курите?

Ольга: Ну от — знову є електрика. Біда вже не за горами… І ся тиша. Зрадлива тиша. Більше не чутно вибухів. Від учора не чутно… Виключіть світло.

Стройник: Ні.

Пауза.

Ольга: Люблю сей туман, що ніби не дозволяє дихати. Люблю сю погоду, від якої мерзнуть ноги та ниють старі рани. Не мої рани… Люблю сих ніколи не покидаючих надії людей, і ненавиджу себе за те, що не можу бути, як вони. І через се мені моторошно за власне життя. А ви, Марку Олександровичу, що ви любите?

Стройник: ви сьогодні не така, як завжди.

Пауза.

Ольга: ви мовчите…

Ольга дістає зі складок своєї муслінової блузи револьвер. Револьвер Олександри. Стройник дивиться на зброю.

Ольга: Шах і мат.

Стройник: ви певні?

Ольга: А у вас все ще залишилася надія на виграш?

Стройник: Дивлячись, що вважати виграшем.

Пауза. Ольга грається з револьвером

Ольга: Сей револьвер… Він повинен вистрелити в останньому акті. За всіма законами так і має бути. Але чомусь і стріляти вже не залишилося в кого.

Стройник: Звідкіля він у вас?

Ольга: Олександра дістала його у той перший вечір. Коли ви прийшли вперше. Ви сього не помітили. А я потім його в неї забрала. Се батьків револьвер. Я не люблю, коли Олександра тримає зброю при собі. Мені від сього стає ніяково.

Вона кладе зброю на кришку фортеп’яно та намагається грати ‘ Fantasie in F-moll, Op.49’ Chopin і зупиняється.

Ольга: Ні, я не можу. Не можу.

Стройник: Що з вами?

Ольга: Мені боляче! Боляче… Се був будинок моїх батьків.

Стройник: Я не можу на вас такою дивитися. Не можу бачити ваш біль.

Ольга: То не завдавайте його мені!

Знову починає грати ‘ Fantasie in F-moll, Op.49’ Chopin, але знову не може.

Ольга: Навіщо? Навіщо ви се робите?

Стройник: Що я роблю?

Він підходить та коротко цілує її. Та Ольга не надає цьому значення. Вона вже ридає.

Ольга: Се ви його купили, я знаю! Се ви!.. Я чула вашу розмову того дня. І сьогодні також. Я підслухала. Так, підслухала. Як в дитинстві підслуховувала всі розмови батьків у кабінеті. Так я дізналася про те, що нас віддадуть до різних шкіл. Так я дізналася про хворобу батька… але їй нічого не сказала… не змогла. А потім ви намагалися її поцілувати! А тепер цілуєте мене! Ви їй зробили так боляче! Ви ж подобалися їй! А зробили боляче… Навіщо? Навіщо ви се робите?

Пауза.

Стройник: Але ж ви все підслухали… ви від самого початку все знали. Чому ж ви дозволили мені се зробити?

Ольга: Я хотіла побачити як далеко ви зможете зайти…

Я дозволила вам се зробити, бо я знала, що ви не зможете нічого нам заподіяти. Ви б не змогли нас посварити. Бо ми — одна кров, одне ціле. І ви надто чужі нам зі всіма своїми мотиваціями…

Східні будуть у Місті вже за кілька годин. Як ви завжди і казали — для них се лиш питання часу. Тому забирайте свій інструмент та від’їжджайте на Захід. Принаймні, так хоч ся чорна груда врятується. Адже ви за се заплатили. За все се.

ви настільки захопилися сим будинком та всіма, хто тут знаходився, що забули, що у вас є певні обов’язки на тій війні, яку ви ж і влаштували.

Стройник: Що ви маєте на увазі?

Ольга: Савицький сказав, що він вас бачив на фотографії засідання Тимчасового уряду. Того самого Тимчасового уряду, що складало закон про приватну власність, коли Східні займали Місто. Коли був влаштований перший погром. Коли було розстріляно більше трьох тисяч чоловік. Серед них було двоє моїх двоюрідних братів. Ви самі оприлюднили сі списки. Три тижні тому. Ваша влада оприлюднила. Ваша нова влада. Нібито нова влада. Всі три тисячі чоловік, яких ви навіть не намагалися врятувати.

Стройник: ви й не уявляєте, скільки гине зараз там.

Ольга: І навіть не хочу уявляти! Бо мені цілком достатньо і цих трьох тисяч. А вам, виходить, що — ні…

Скільки?! Скільки вам треба розстріляних та загиблих, щоб хоч щось зрозуміти? Скільки, скажіть мені. На скільки шматків вам треба розколоти сю країну, щоб хоч щось зрозуміти?..

ви взяли мою голову у свої руки і дивилися довго в мої заплакані очі. Якийсь несказанно смутний усміх програв хвилину по ваших устах. І говорили ви, більше до себе, що я буду грати ‘ Fantasie Impromtu’ краще, далеко краще… Опісля ви оглянули мої руки і поцілували їх…

Що з вами сталося? Чому я вас пам’ятаю таким? А стали ви геть іншим?

Пауза. Стройник відвертається від неї.

Стройник: А ви будете і надалі тримати тут воєнний госпіталь? Вони з вами швидко впораються, як і з усіма пораненими.

Ольга: ви так кажете, ніби вам є до сього діло… ви завжди так спокійно проходите поміж рядами сих ліжок…

Забирайте свій інструмент! Адже вас се так потішить. Адже ви за нього заплатили…

Насправді се не у неї кров на руках. Вона опинилася там лише тому що їх хтось заплямував. Вона ж лиш відчайдушно намагається хоч щось виправити, врятувати хоч одне життя, яке для таких, як ви — нічого не варте. Насправді кров на руках таких, як ви. Бо ви за все можете заплатить. Але й се не найголовніше — ціни тому, що сталося, не можна скласти…

Забирайте свій інструмент! Тепер він ваш… Адже хоч за нього ви спромоглися заплатить.

Сцена 6.

Пройшло два місяці. У музичній залі повинні статися якісь незначні зміни, щоб було видно, що пройшов якийсь час. Стало трохи брудніше. Можливо, зьявився письмовий стіл чи секретер, але це не обов’язково. Можуть бути розвішені карти на стінах.

У музичній залі Ейхгорн. Він розмовляє по телефону. За фортепяно так само сидить Ольга. Вона інколи просто перебирає по клавішам, не видаючи жодного звуку. Всю сцену вона мовчить. Інколи поглядає на Ейхгорна.

Ейхгорн: Ні, ми знову відступаємо… Поляки відступають. Треба знищити все, що немає сенсу перевозити. Всі папери. Абсолютно всі. Все, що вони зможуть і захочуть використати. Зрозумів? Не так, як два місяці тому, добре?

Він кладе слухавку. Згрібає до купи якісь папери, що розкладені на кришці фортепяно.

До зали заходить Савицький.

Савицький: Я знайшов те, що ви просили, пане капітан. Допитували одного їхнього покидька. Він закопував тут трупи. Ce його свідчення.

І він простягає до Ейхгорна папку з паперами. Ейхгорн кладе їх на кришку фортепяно поруч з іншими паперами. Він слухає Савицького, але в той самий час не відволікається від своїх паперів.

Савицький: Точну кількість вбитих Східними він не знає, але він нарахував 69 тіл. Серед них було дві медсестри милосердя. Все сходиться. Евакуювати тоді всіх не встигли, тільки близько половини. Тих, що не могли пересуватися залишили. А Ольга та Олександра кудись тоді зникли.

Пауза. Савицький випитуюче дивиться на Ейхгорна.

Савицький: А зі слів іншого, що нібито був присутній при розстрілі, записано, що в одної медсестри був револьвер. І вона була готова ним захищатися. Се їх і врятувало — їх всього лиш вбили.

Пауза. Ейхгорн спирається обома руками на кришку фортепяно.

Ейхгорн: Просто дежавю якесь, та й годі…

Савицький: Може, се були не вони…

Ейхгорн: Вони, а хто ж і ще. Ольга не хотіла залишати будинок… А у Олександри був револьвер. Се я знаю…

І Олександра залишилася з нею…

А сей чорний виродок так і стоїть посеред кімнати. Ніби недоторканий. Його й пальцем ніхто не зачепив!

Він у відчаї хлопає кришкою фортепяно. Деякі папери розлітаються по кімнаті. Він відкриває кришку знову та дістає звідти конверт, що Стройник дав колись Олександрі. Він заглядає всередину. Лунають вибухи, вже зовсім близько. Ейхгорн поспіхом обертається на вікно. Передає Савицькому конверт.

Ейхгорн: Се гроші. Візьми. Сідай в перший автомобіль. Я за тобою.

Савицький мовчки, але швидко виходить. Не закриває дверей. Чутно як він спускається по сходам. Ейхгорн залишається сам.

Ейхгорн: Ольго… Ольго.

Ейхгорн згрібає папери з кришки фортеп’яно, разом з ними і папку зі свідченнями про Ольгу та Олександру. Та кидає все це у відро. Підпалює. Підбирає папери з підлоги та кидає у те саме відро. Дивиться, як все догорає.

Ейхгорн: Покидьки!

Та ногою зі злістю відштовхує відро. Кладе телефон у карман брюк та поспіхом виходить з кімнати. Він трохи шкутильгає. Знову лунають вибухи. Довго. Ольга дивиться на двері, в які вийшов Ейхгорн. А потім починає грати ‘ Nocturne in C-sharp Minor’ (1830) Chopin.


Другие статьи из этого раздела
  • «Я ХОЧУ ЖЕНИТЬСЯ» Татьяны ГОЦАК

    Действующие лица намеренно детально не представлены автором. По ее задумке воображение читателя само должно подсказать, как выглядят ЛГ
  • «Тракторист, сука!» Александра Юшко

    Вагон электрички. Пассажиры разделены пополам, женщины слева мужчины справа. От мала до велика одеты в серые и черные одежды. Если присмотреться, то невозможно найти ни одну цветную вещь, их просто нет. Каждый из пассажиров периодически повторяет определенное действие, такой себе рапид из реплик и телодвижений. На окнах вагона толстый слой пыли, сквозь который ничего невидно, плюс густой обреченный безнадежный туман сводит видимость к нулю. Вагон то набирает скорость, то останавливается.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?