«ГАСТАРБАЙТЕРСЬКІ СЕЗОНИ» Наталка Доляк

ГАСТАРБАЙТЕРСЬКІ СЕЗОНИ

(п’єса)

Дійові особи:

Саша-Алекстендітна жінка, 45 років. Намагається виглядати значно молодшою. Це їй вдається. Весела та енергійна особа. Колишня танцівниця. Модниця.

Катя-Катарінащонайбільше двадцять п’ять років. Висока, схожа на модель, хоча одягається дуже незграбно, завжди з сумним поглядом. Колишня спортсменка.

Олена-Хеленаелегантна огрядна пані бальзаківського віку. Досконало володіє німецькою — в минулому вчителька. Вдова.

Толя-Анатолькоханець Саші, будівельник. Одружений. Добрий, розважливий, пасивний.

Фрау Брітта Крагенімкеня, аристократка, хазяйка Хелени. Горда. Уїдлива, саркастична, з почуттям гумору.

Густавмолодий племінник фрау Краге. Мисливець за заповітами.

Гунопідстаркуватий нотаріус.

Коля син Хелени. Кандидат технічних наук, схожий на мишу немолодий сутулий чоловік.

Тамарайого коханка. Надто гарна, як для такого чоловіка жіночка, яка нагадує японську статуетку.

Віолетта Штоккенімкеня, російського походження. Молода, приваблива, енергійна, самовпевнена. Фотокореспондент.

Фрау Елькемати Віоли, екзальтована пані, яка понад усе цікавиться переглядом мильних опер.

Гарольд Штоккечоловік Віолетти. Приємної зовнішності, лагідний та добрий чоловік. Імпресаріо.

Петяп’ятдесятирічний мужчина, приземкуватий, з мужніми рисами обличчя, з почуттям гумору. Одягнений завжди у спортивний костюм. Влаштовує українців на роботу.

Зінадружина Петі, широченька пані, без визначеного віку, завжди щось їсть, ходить виключно в халаті, схожа на продавщицю. Прибиральниця.

Жаннімець, гей, товариш Саші. Він хоч і нетрадиційної орієнтації, зовні це зовсім не видно. Звичайний симпатичний чоловік, щоправда занадто модно вдягнений. Художник.

Францтовариш Жана, відрізняється від друга лише зростом та кольором волосся. Лікар.

Дія перша

Малогабаритна квартирка у східному Берліні. Обставлена доволі бідно. Картонний комод у кутку, обдертий журнальний столик посеред кімнати, на підлозі ортопедичний матрац з зім’ятою постіллю, нашвидкуруч прикритий картатим пледом, замість шафи величезний вішальник на колесах, на якому висить безліч суконь, та ще й накидано зверху купою одежу. Вікно гарно драпіроване важкою тканиною. Ввімкнене ФМ радіо транслює німецькою. З бокових дверей, потягаючись, виходить Саша. Волосся розкуйовджене, вона у розтягненій футболці й чоловічих сімейних трусах. Довго дивиться на безлад, чухаючись. Раптом по радіо оголошують рок-н-рол у виконанні Елвіса Преслі. Жінка починає танцювати джайв. Доволі професійно. У танці доскакує до приймача й з силою б’є кулаком по клавіші, музика обривається.

Саша (голосно, по-театральному): Гутен морген!

Знеможено падає на матрац.

Саша (закриває очі): Айн мінутен… цвай мінутен… Драй…

Дзвінок у двері.

Саша (голосно з-під пледу): вас?

З-за дверей несеться тирада німецькою.

Саша (кричить): Окей! Гут!

За хвилину сідає на імпровізованому ліжку, куйовдить волосся, вдивляється у величезний будильник, що стоїть на підлозі.

Саша: Задовбали! З самого ранку Алекс, Алекс, Алекс, Алекс. Восьма, а вони вже нагадують, щоб вам пусто було. Німчура. Ніби я не знаю, що сьогодні понеділок і треба піднятись до Грети…

Чалапає до вішалки з вбранням, шукає потрібне, попередньо бракуючи зо п’ять суконь та сорочок. Кидає забраковані собі під ноги.

Саша: І коли я у себе поприбираю? Чоботар без чобіт, бляха-муха… Так, що я мала робити? Ага, йти на роботу… Спочатку причесатись.

Шукає гребінець. Знаходить його під матрацом, попередньо зробивши у кімнаті ще більший розгардіяш. Розчісується.

Саша: А як я не бажаю сьогодні працювати, тоді що? Весна надворі, ну як тут працювати…

Відкриває штори й відчиняє вікно. Дихає на повні груди.

Саша: І чого тут не так пахне, як удома? (зітхає) П’ять років у Берліні, а все не звикну.

Набирає номер по мобільному багато цифр.

Саша (тихо, ніжно): Привіт… Спиш? (дурнувато посміхається) Чого мовчиш? Розкажи мені щось… У… Угу… Максе? (дмухає у слухавку) Максе. (слухає) Я не мовчу, я думаю… І слухаю, як ти дихаєш… (більш приземлено) Ні, йду. Звичайно йду. Треба заробляти… А ти що робив учора? Вже питала? Так питала… але ж ти не відповів… (закусила губу) Орися казала, що ти знову… (заплющує очі, пришкулюється) Чого ти визвірився? Я ж просто питаю… (ображено) Не хочеться, аби я тут гарувала, а ти там — дівкам віддавав (манірно сміється) … Послухай, Максе, (надто строго) я надсилаю гроші не для того, аби ти пив-гуляв… (загрозливо) Зрозумів? Бо припиню… (лагідно) Що ти кажеш? А чого ж відразу не нявкав про любов? У, спав… Зрозуміло… (затулила слухавку) Ну, давай, бреши далі… (іронічно посміхається). На що ти витратив дві тисячі, що минулого місяці надіслала? Що добудував? (скочила на матрац. Волає) Падлюка! Лайно! Я питаю, куди ти мої гроші витрачаєш? Ти маєш будувати наш дім… Що? Мало надсилаю? (оскаженіла) Ще тобі все віддавати? А ти, давай, мотай сюди й зароби… Не смій кидати трубку, виродок, нічого більше не дам… Розлучусь із тобою… ( тримає телефон перед собою) Давно слід розлучитись, та хіба ж я можу? Я ж підневільна. Гроші мене тримають, ці дурні заробітчанські гроші… Не їду додому роками. Уже п’ять їх насоталось… (затихає, відкидає трубку в куток, продовжує стиха) Перший рік усе мріяла — як додому повернусь… Тоді потяглось, ніби тут і краще видалось. Рік за роком… Рік за роком… (лягає) Ні, не піду сьогодні на роботу. (повзе до телефону. Набирає номер) Халльо, Франсуа! (добирає слів. Виходить погане есперанто) Майн лібе, іх ніхт коме ту ю. Іх бін маляде. (скидає) О, ще до цієї підорви Грети треба піднятись, тож стукала з самого ранку, мабуть учора вечірка була.

Переодягається в стару темну піжаму, яка заміняє їй робу, бере чималу зв’язку ключів, швабру, пилосос, відро з ганчірками, в яке складає безліч пляшок з побутовою хімією. Абияк заколює волосся, взуває капці.

Саша (бурмоче): Відколи прошу, Грето, купи собі усе, не можу я волочитись туди-сюди зі своїм… Ні, курва, гроші заощаджує! Завжди до центу усе рахує. Ото вже! (зупиняється) Так… Де ця клята… (знайшла жовту ганчірку) А ось… (відчиняє вхідні двері) Ой, ще ж… (кладе ще одну пляшку, яку приносить з туалету).

Обдивляється кімнату, речі, що їх повно набрала в руки й нарешті відкриває двері. Там ніс до носу стикається з Анатолієм.

Саша (кричить): Ой! (кидає усе причандалля назад до кімнати, хапається за свою піжаму, ніби вона гола. Присідаючи, задкує від дверей, поспіхом відкидаючи капці й пригладжуючи волосся) Анатоль! Ти що без попередження, я ж… Я ж лише прокинулась (похапцем знімає піжаму й шукає, що їй одягнути).

Анатолій (повільно відчиняє двері): Та я…

Саша (кричить): Ой, не йди ще…

Двері різко зачиняються. По хвилі знову утворюється шпарина.

Анатолій (іронічно): Шурочко, та я що, не знаю, ким ти працюєш.

Саша вирівнюється, втягує щоки й крокує подіумною ходою до дверей. Вона так і не вдяглась. Крокує у мереживних ліфчику й трусах.

Саша (не доходячи до дверей): Ким би я не працювала, я знаю, чого варта.

(З силою відчиняє й знову кидається мов ошпарена до кімнати, прикриваючи руками оголені місця) Ти не сам? Чого ж не попередив? (вовтузиться біля вішалки).

Анатолій: Та це моя родичка…

Саша накинула шовковий блакитний вигаптуваний халат.

Саша (голосно): Заходьте, прошу!

До кімнати заходить Анатолій, а за ним гарна висока дівчина, занадто сором’язлива. Саша сидить у кріслі, закинула одну ногу на іншу.

Саша (манірно): Вибачте, у мене не прибрано. Сьогодні я відпустила покоївку.

Анатолій: Алекс!

Саша (гнівно): Я казала, щоб ти мене називав по-людськи.

Анатолій: Шурочко! (підійшов та поцілував жінку) Це моя дальня родичка.

Саша: Фух! А я думала, ти мені свою дружину привів знайомитись. (голосно сміється та простягає руку дівчині) Алекс.

Дівчина: Дуже приємно, Сашо. А я — Катя.

Саша: Взагалі мене всі кличуть Алекс, або Алексіс, на німецький манер. Шурочка я лише для найближчих. (спокусливо дивиться на Анатолія) І що тебе привело до мене так рано, любчику?

Анатолій: Шурочко, не маю часу — мушу бігти. Ось… родичка… приїхала на заробітки… А її кинули.

Саша: Що за родичка? Яка родичка? Доповідай…

Анатолій, Катя (разом): Далека.

Саша: Це добре, що далека. І що мені із нею робити?

Анатолій: Нехай тут побуде до вечора. А там я їй щось віднайду.

Саша: Подзвони до Петра. Він мене того тижня фрахтував у якусь родину на Панкові.

Анатоль: Та ти що? Удача!!! (швидко йде з квартири)

Саша, не дивлячись на гостю, починає знову вбиратись у піжаму, з якої щойно вискочила.

Саша: Ти тут посидь поки що. Мені треба йти прибирати… Робота, щоб її чорти взяли! Як буде хтось дзвонити — не відповідай… (подумала) Хоча чому б і ні? Ти німецьку знаєш?

Катерина (розмірено): Не так щоб…

Саша: Зрозуміло… Як усі. Тоді підніматимеш слухавку й казатимеш: «Я!» Якщо далі будуть патякати німецькою, клади й більше не бери. А як нашою, то можеш і поговорити… У холодильнику їдло — не соромся. (озирається) Ну, що іще? Та я буду за годину. Гудбай! (за хвильку повертається) І тепер ти не Катя, а Катаріна! (підморгнула)

Катя (собі): Гарно… Катаріна…

Катя піднімає з підлоги халат. Озирається. Береться за прибирання. Застелює ліжко, складає одежу, розвішуючи її на плічки. Вмикає радіо. Повторює почуті слова. Дзвонить телефон на столику. Катя не наважується взяти слухавку. Врешті бере.

Катя (з острахом): Я! (вслухається. посміхається) Алекс, це ти?! Ні, ніхто. Так. Добре. (шукає щось) Де? Ага! Так. Знайшла (тримає у руці записник) Так! Хелена? Добре. Петро, ага ( олівчиком, що був у записнику підкреслює віднайдені імена) Анатоль… Наш Толик? Добре. Зрозуміла. (радісно) Окей. А я тут приби… Алло! Алло! Тю, поклала слухавку.

Катя набирає потрібний номер.

Катя: Алло! Добрий день. Це Петро? Я дзвоню від імені Алекс. А-а-а-а… Так, так. Анатоль вам уже дзвонив? Так, я Катя… Катаріна (сміється) Алексіс просила передати, аби ви з дружиною приходили увечері до неї на паті. Казала — нічого не треба, усе є. Казала у Грети були гості. Ви зрозуміли? (посміхається) А я не дуже. Добре, тоді й поговоримо. Чюс! (набирає інший номер) Толю, це я. Шурочка сказала, щоб ввечері приходив… Добре… (новий номер) Халльо! Халльо! (закладає слухавку, до себе) Якась німкеня. Фрау Хелена? Я? Дас іс… Іх бін… Ой, мамцю… (вслухається) Так! (здивовано) Так! Ой, а я думала, що ви німкеня. Так добре говорите. Мене звати Катя. Я дзвоню вам від імені Алекс… (весело) Так. Так. Вона просила передати, щоб ви приходили сьогодні до неї увечері на посиденьки. Я? (сумно) Я тут лише місяць. Працювала в одних, та вони мені не заплатили… Ось тепер Шура мені допоможе… Через Анатолія… Він мій родич… Маминого брата дружини племінник… Щось таке. (продовжує прибирати) Ні, не заміжня… У мене синочок (фальцетом) — Павлик. Ні, не буду. Не плакатиму. (стискає губи) Просто сумую… І я з вами рада. З тобою? Гаразд, давай на ти. А чому Хелена? Олена? (сміється) А я тепер Катаріна… Гарно! Мені також подобається. Га? Добре! До зустрічі. На все добре, бувай… Так, з Херсону, а ви… а ти? Луцьк… (слухає) Скоро дев’ять років? Боже! Ні, я лише на рік, у мене план… План, кажу, заробити п’ять тисяч, для Павлика. Більше не треба… Ні, ні… Не буду… Ностальгую… Лише місяць, а уже ностальгую… (затихає) Добре, не буду… Добре. Бувай! До вечора, Хелено! (кладе слухавку) Дев’ять років. Ого! Напевно, дітей немає, от і…

До квартири залітає Алекс, вона вся в «милі», пробігає повз Катаріну, в руках тримає відро. З відра нашвидкуруч виставляє на стіл наїдки, запаковані у фольгу та напівпорожні пляшки з напоями.

Саша (по-діловому): Так! (дістає графин) Це зливаємо. Зробимо коктейль (зливає) Тут кролик… Поклади усе до холодильника… Тут гуся… ні, не гусяча… (нюхає) ні тут… салат… бач протікає… гусяча печінка ось де… (дістає з кишені відкриту баночку з оливками) Обережно, щоб не пролилось… Усім подзвонила? Добре… (дивиться навкруги) О! Молодець, прибираєш… Не дарма я покоївку відпустила. Давай, давай, арбайтен. (вибігає з квартири)

Катя відносить провіант на кухню. Повертається й читає написи на пляшках. Відносить пляшки до сміттєвого відра. Підмітає щіткою з довгою ручкою.

Катя: Не зручно… Віником куди краще…

Обмітаючи навколо ліжка, вигрібає на середину кімнати рожевий фалоімітатор. Довго дивиться на нього, оглядаючись, чи не йде хазяйка, тоді присідає й роздивляється ближче. Потому бере з журнального столика олівчик та ним перевертає річ.

Катя: Тю! А я думала живий. (по-дитячому шкіриться, бере двома пальцями його й відносить на те місце, звідки вигребла, акуратно прикриваючи краєчком картатого пледа.) Буржуазія, йоксель-моксель… Хоча краще так, ніж шукати аби кого… Принаймні від цього незапланованих дітей не буде… (сідає, знеможено склавши руки на колінах) Павлик мій, Павлик. Як ти там, без мами… Маленький мій безбатченко… А тепер ще й безмамченко.

Катя йде до сумки й дістає звідти фотографію, цілує її, кладе на стіл. Збирає зі столу ліфчик, розкидані рекламні буклети, обгортки від цукерок, попільничку з недопалками.

Саша (з порогу вигукує, аж Катя здригається): Все! Впоралась. Мені треба нобелівську премію дати за швидкісне прибирання. І зауваж, те, що я все роблю напрочуд швидко, не позначається на якості. Бо є такі курви, приїдуть влаштуються на роботу. Спочатку беруться гарувати на славу, а тоді ляжуть під хазяїна, нехай навіть у нього й дружина є і кагал дітей, та й заробляють. (прискіпливо дивиться на Катерину) Маю надію, ти не така?

Катя: Мені швидше б заробити й тікати звідси. У мене Паша.

Саша: А у мене Максимко. Подумаєш. Паша. Ти, подруго, не надто їм довіряй, тим Пашам-Васям. Допоки ми тут спину гнемо, вони там насамоті не лишаються…

Катя сміється, затуляючи рота долонею.

Саша (уїдливо): Лише не треба думати, що твій не такий, як усі… Он, Анатоль, дружину має, а зі мною кохання крутить. Але заміж не кличе… Я й сама не хочу…

Задумалась. Катя продовжує посміхатись.

Саша (нервово): Чого шкіришся?

Катя: Та Павлик маленький… Синочок… П’ять років. (переборює сльози)

Саша (незадоволено): От, так відразу і ревти. Добре, що в мене немає дітей… (задумалась) Не було, немає і не буде… (стала серйозною) Щаслива ти дівко, у тебе є Пашуня…

Жінки починають плакати, не спиняючись робити свою роботу. Катя витирає ганчіркою пилюку, Саша розкладаючи знаряддя праці, що принесла з собою від Грети. Спочатку плачуть тихенько, тоді доходять до того, що, перекрикують пісню, що лине з програвача)

Саша зривається з місця у шаленому танку. Скаче, розмазуючи сльози по обличчю.

Саша (вдаючи веселощі): А я… весела танцівниця… П’ять років уже шкварю тут берлінський джайв… (робить карколомний трюк) Уха! І не плачу! (голосно сміється). Опа! (підстрибує) І не хочу повертатись… Мені тут подобається. Ну, і нехай прибиральниця, що мені до того… Ну, і що, що вдома була заслуженим тренером зі спортивного танцю… Хто мені за то платив? Як я жила? Від дитини позбавилась… Ха-ха-ха… Чоловік казав, за що її годувати? Ха-ха-ха… А тепер танцюю в своє задоволення, живу — сама собі хазяйка, заробляю…

Саша, мов підкошена, падає на ліжко й розкинувши руки лежить не поворухнувшись. Дивиться у стелю. Катя споглядає за усім. Сльози висихають самі по собі.

Катя: Ти полежи (вкриває Сашу) А я посиджу… (вимикає радіо).

У кімнаті чути лише цокання годинника. Жінки дивляться не змигнувши удалину.

Голос Каті (ніжно): Привіт, любий мій синочку… Пише тобі твоя мама… У мене все добре… Лише сумую за тобою… Але скоро…

На голос Каті накладається голос Саші.

Голос Саші (різко): Але скоро усе це припиниться… Я приїду й розлучуся з тобою… Більше не питимеш із мене кров… Навіщо ти так робиш? Чому не покличеш мене…

Голос Каті: … покличеш мене, дивлячись на небо, перед тим як лягти спатки, а я тобі приснюсь. Ніби ми з тобою танцюємо й веселимося…

Голос Саші: … ми тут танцюємо й веселимося, ти думаєш… Та ми, жінки тут спину гнемо, здоров’я своє втрачаємо, аби вам там добре було…

Голос Каті: … добре було, коли мама була поряд з тобою… Але я не на довго… у наступному році…

Голос Саші: … у наступному році буде п’ять, як я тут, мені сорок шість років…

Голос Каті: … шість років відзначатимемо разом. Мама привезе тобі на день народження подарунків багато-багато

Голос Саші:… багато-багато дівок, вина та боргів. Кажуть ти півхати у карти програв, чи люди брешуть?

Голос Каті: люди брешуть, що мама тебе покинула назавжди…

Голос Саші:… назавжди здається я тут залишусь…

Голос Каті: Твоя гастарбайтерка…

Голос Саші: Твоя гастарбайтерка…

Голос Каті: Катаріна.

Голос Саші: Алексіс.

Катя: Що?

Саша: Що? (ніби прокидаються від сну) Уже п’ята. Боже, як день сплив.

Саша випорпується з-під пледу, акуратно застеляє його, помічає, що Катя дивиться на те місце, де заховано фалоімітатора. Іронічно примруживши очі, хвацько виймає прибор і наставляє на Катю, як пістолет. Починає ганятись за дівчиною по кімнаті. Вони голосно сміються.

Катя (соромиться): Нащо воно тобі?

Саша (грайливо): Нада!

Катя (пирскає): Даси поносити?

Саша: А ти відбий його у мене.

Регочуть, хапаючись за животи.

Саша (відсміявшись): Ой, це я поцупила у одного кадра… У цій сімейці усенька хата в таких. (виправдовується) Ти не подумай, я ним не користуюсь… Просто смішно стало.

Катя: Це ж треба. А я як побачила, подумала справжній…

Саша: Ага… Шурочка, чоловікам відрізає причандалля й складає під ліжко…

Дзвінок у двері.

Саша (автоматично): Заходьте, відчинено!

До кімнати заходить товстенька жінка. Гостя закриває долонями очі. Саша схаменулась та сховала предмет.

Саша: Зіно, усе, можеш дивитись. Тобі щось привиділось? Привіт.

Зіна: Привіт. Ти у гості запрошувала?

Саша: На шосту.

Зіна: То мені піти погуляти до шостої?

Саша (серйозно): Погуляй!

Зіна надула губки, дропчеться, не знає що робити. Катя перелякано дивиться то на Сашу то на Зіну.

Саша: Боже! Які ви всі суворі, та я жартую…

Зіна (видихає повітря з легенів): Ну, ти артистка, Сашко. Весь час мене дуриш.

Зіна знімає легкого плаща. Під ним «совєтський» халат в жахливі ромашки. Йде на кухню.

Саша (їй у спину): Тебе обдуриш. Сама кого хоч круг пальця обведеш.

Зіна (з кухні): І кого ж це?

Саша: А де Петро? Він нам потрібен.

Зіна (з’являється зі шматком буженини у роті): Зайшов до супермаркету. Не можу, каже, у гості з порожніми руками йти. Та хіба ж ми чужі? Ми ж земляки. У тебе он повний холодильник, чого ще витрачатись? (вказує бужениною на Катю) А це хто?

Саша: Родичка… Працювати хоче. Катериною кличуть.

Катя хоче привітатись, але Зіна відводить від неї погляд.

Зіна (осудливо): Скоро вже самі українці в Берліні житимуть. Їдуть і їдуть, наче їм тут медом намащено…

Саша: А тобі, ховрашок, від цього немає зиску…

Зіна (здивовано): А мені що до цього, їдуть то й їдуть…

Саша: Припини вдавати з себе янгола … Дереш три шкури з нас, бідних…

Зіна: Та хіба ж я деру? (по-змовницьки) Петро!

Саша (відсторонила Зіну): Аби не ти Петро брав би вдвічі менше. Раніше так і було — шістсот, і то люди могли віддати, як почнуть працювати. А ти як тут з’явилась — нові правила. Тисяча й усе до початку роботи.

Зіна: Ти що профспілка?

Саша: Та нє. Просто попередити хочу — конкурентів маєте.

Зіна (підскочила): Звідки інформація?

Саша (вказала на Катю): Людину влаштували, гроші взяли… (до Каті) Скільки?

Катя: Чотириста… Доларів.

Саша (регоче): То хіба ж це ціна? Того й нарвалась на покидьків.

Катя: Вони сказали, що усе буде добре. А я три тижні в якомусь гаражі жила ще з десятком таких самих… десь за містом… Шпанді.

Зіна: Шпандау.

Катя: Так. Ми мали ягоди збирати.

Зіна: Ясно. Це Сєньчині справи. Він, падлюка, й Петрові пропонував… Але…

До кімнати входить без стуку Петро з кількома паперовими пакетами в руках.

Зіна: О, Петю, а ми оце про тебе згадали.

Петро: Візьміть, баби, оце.

Зіна кидається до чоловіка.

Саша (стиха): Хто баба нехай і бере. (до Петра) Ну, привіт, любове моя.

Петро (розплився у посмішці): А ти усе молодшаєш.

Саша: Невже за тих два тижні, що не бачились так помолодшала?

Обнялись, поцілувались, як добрі знайомі. Саша легенько торкнулась до лоба чоловіка кулаком. Петро, ніби виконуючи якийсь ритуал, зробив вигляд, що корчиться від болю. Обоє сміються.

Петро: Піду до Зінки, бо зараз перетрубить усе, що приніс. (пішов за дружиною до кухні, вже звідти) Хоч не хоч — варитиму борщ…

Катя (зацікавлено): Чому він так зробив? (повторила жест)

Саша: Як я сюди приїхала (говорить тихо, аби з кухні її не почули), Петро до мене залицявся. Це маючи на батьківщині таку гарну дружину, як Зіночка…. Ну, як залицявся? Не так, щоб там подарунки дарував, чи в кіно водив… А відразу у ліжко потяг… А було це коли він працював садівником у однієї фрау, яка мала діточок… Петя мене туди, значить, привів, як нікого вдома не було й давай ґвалтувати… Мені під руку дитячий молоточок потрапив… Ну, такий невеличкий (пирснула), але дерев’яний, міцний. Придивись потому уважніше, у нього там гуля на лобі… не минається… (до Зіни, яка з’явилась у дверях) Ну, що? Не все поїла, товстушко? А чого це ти у халаті, ти ж у гості прийшла. Тут культурні люди зібрались. (вказала на Катю)

Зіна: Тобі зустрічати гостей у піжамі можна, а мені в халаті зась?

Саша (злякано): Ой, господи боже мій. Зараз виправимо.

Саша побігла до вбиральні. У кімнаті лишились Зіна й Катя. Зіна нахабно роздивляється молодицю зі всіх боків. Катя нітиться та сідає спочатку на матрац, а тоді, пересідає до столу.

Зіна: Ой, як же ти працюватимеш, така худесенька?

Катя: Я сильна… Спортом займалась…

Зіна: Ага.ага. спортом, зрозуміло.

Катя (виправдовуючись): Я працьовита…

Зіна ( пошепки): Для тебе є чистіша робота… з високими заробітками…

Катя (радіє): Я готова… Митиму, прибиратиму зранку до ночі.

Зіна (витягає з кишені печиво): Цього не треба…

Зіна багатозначно дивиться на дівчину, підморгує їй та спокусливо кусає печиво.

Катя (різко): Таке мені не підходить.

Саша (кричить з вбиральні): Не слухай Зінку, Катаріно. Вона усім таке пропонує.

Зіна (до Каті): Нє, то нє… За запит грошей не беруть… Як ти до нас… На довго?

Катя: Лише на рік. Не більше. У мене син вдома. Йому до першого класу скоро.

Зіна (голосно): Петю, їй лише на рік. Саме те, що треба.

Петя (вийшов із кухні, витирає руки об рушник): Добре, тоді поговоримо. За стіл сядемо й вирішимо усі питання. (спиняє погляд на Каті) Ох, гарна дівка!

Зіна (осудливо): Петро!

Петро: Зінуля! (бере під козирок та ляскає дружину по цупкому задку) Я весь ваш!

Саша з’являється на очі іншим. Вона переодяглась. Змінились манери й навіть голос. Саша вдягнена за останньою європейською модою, на височенних підборах, з акуратною зачіскою та помірним макіяжем. Від ранкової Саші не лишилось і сліду.

Саша (солодко): Ніхто на твого Петра не зазіхає, Зіночко, так що заспокойся.

Петя (захоплено): Вау, ну ти фрау, їй-бо. От, дивись, Зіночко-корзиночко, як себе виносити треба.

Зіна (остовпіла): Кінозвєзда!

Катя (захоплено): Ого, оце перетворення!

Саша (манірно): Досить вже на мене витріщатись. Зараз дочекаємось…

Дзвоник у двері.

Саша (радіє): … Вже дочекались. (декламує) Анатоль, моє кохання!

Йде до дверей, простягнувши вперед руки. Відчиняє, по-театральному обнімає спантеличеного чоловіка. Цілує, відставивши ніжку назад.

Саша (вийшовши з образу): Не бійся, це я жартую. Сідаймо, панове. Будемо вирішувати ділові питання, пити-їсти з чужого столу. (офіційно) Засідання української діаспори у Берліні оголошую відкритим.

Зіна: Ну не може вона без цього.

Петя: Сиди й мовчи.

Катя (плескає в долоні): А мені подобається.

Анатолій: Я останній чи що?

Саша: Зараз Олена прийде. Як завжди запізнюється. З Грюневальде не доїде ніяк (до Каті) Ти ж їй дзвонила?

Катя: Так… Я з нею говорила, така чемна дівчина.

Усі загиготіли. Катя роззирнулась довкола не розуміючи, чим викликала таку реакцію.

Катя: Вона не чемна?

Знову сміх.

Голос з-за дверей: Відчиняйтеся-відкривайтеся, ваша мама прийшла, молочка принесла.

Анатолій кидається відчиняти. До кімнати заходить гарно вбрана літня жінка.

Саша: А ось і наша чемна дівчинка. Ах, ти ж дівчисько, ти чому запізнюєшся? (обнімається з гостею)

Олена: Що це ви, пані, мене так величаєте?

Саша: Та це не я. Ось, прошу знайомитись Катаріна. Вона щойно тебе так назвала — чемною дівчиною.

Катя: Я думала… Такий голос… Я просто… Вибачте…

Олена: От, маєш, відразу й вибачте, а телефоном ніби на «ти» перейшли.

Катя: Я ж не знала…

Саша: Тепер знатимеш. Але від того наша Хелена не стане гіршою.

Олена: І переходимо знову на «ти», у Німеччині ми всі «ти».

Анатоль: От, тепер, наливаймо!

Усі підставляють келихи.

Дія друга

Вітальня у квартирі родини Штокке оформлена у стилі хай-тек — мінімальна кількість скляних меблів. З вітальні виходить четверо дверей. Вітальня відгороджена перетинкою від невеличкої «коморки», де стоїть складений старий диван, поруч з ним картонна велика коробка, залізний торшер. Вікна відчинені, квартирою гуляє вітер, знадвору чути вигуки дітлахів, що граються у дворі. З одних дверей вибігає молода гарна жінка з чималим животиком (вагітна). На ній жахливі вилинялі піжамні штани та заплямована майка. У руках професійна фотокамера. Жінка несеться через вітальню, на півдорозі щось згадує й повертає назад, зникаючи за іншими дверима. З тих самих дверей, з яких з’явилась вагітна повільно вичовгує гарний статний чоловік у шовковій смугастій піжамі. Він ще сонний, потягається, оглядається, бачить, що нікого немає й швиденько зазирає за перетинку.

Чоловік (ніжно, пошепки): Ка-та-рі-но! Кет!

Бачить, що там нікого. Йде до столу й сідає на нього, метеляючи ногами.

Голос жінки (з-за стіни): Гарольде! Гарольде! Де моя плівка?

Вагітна, нишпорячи поглядом по підлозі, заходить у вітальню.

Гарольд (наспівуючи): Там де завжди… У ванній…Віоло, а де Катаріна?

Віолетта (уїдливо): Там, де завжди, повела нашого сина до садочка.

Гарольд (зістрибує зі столу): Моя маленька матінко, моя квіточка… (заграє)

Віолетта (відштовхує його): От народжу, тоді… Недовго вже лишилося.

Гарольд (надув губи): Оце так недовго — два місяці.

Віолетта (махає долонею): Дасть Бог раніше роджу. Семимісячні також живуть. А мені це пузо вже набридло.

Гарольд: Мені також.

Віолетта: Ти не бачив моєї плівки?

Гарольд вказує на двері ванної. Жінка йде туди. Звідти кричить.

Віолетта: І як ти усе знаєш?

Гарольд (стиха): Катаріна казала…

Віолетта (виходячи): Що?

Гарольд (ліг на стіл животом донизу): Катаріна вчора мене запитала куди прибрати плівки з ванної… Я порадив не чіпати.

Віолетта: Молодець. (чоломкнула чоловіка у лоба)

Вхідні двері відчинились і до квартири увійшла Катя. Вона розпашіла, чоло вкрите потом. На жінці джинсові шорти та футболка.

Катя: Морген!

Гарольд (не зводить із неї погляду): Морген, майн лібе!

Віолетта (виглядає з-за дверей): Морген, лібе. Як там Віктор?

Катя (говорить повільно, активно жестикулюючи, що має означати, що вона погано знає мову й намагається донести інформацію за допомогою жестів): Віктор дуже гут. Гарний хлопчик. Добре пішов. Не плакав. Каву?

Гарольд (облизує поглядом Катю): Кофі, бітте.

Катя (на ходу): Грін чай, Віоло?

Віолетта (наспівує): Так, і тости бітте.

Катя (наспівує): Бітте-дрітте фрау-мадам.

Гарольд: Що?

Віолетта: Що?

Катя (схаменулась): Айн мінутен, кофі махт.

Гарольд вмикає програвач. Линуть церковні співи у виконанні хору.

Гарольд (до себе): Планую їх запросити наступного місяця на гастролі… (махає головою в такт музиці)

Катя зносить сніданок до столу, Гарольд збирається на роботу, підходячи по черзі то до дружини то до робітниці, аби показати сорочку, чи краватку чи годинник. Вони або затверджують, або показують, що вибір не добрий, або щось поправляють. Віолетта тим часом продовжує щось шукати, також одягаючись на ходу. Чоловік вбирається надто солідно у порівнянні з дружиною. Віолетта на розтягнену футболку за надписом німецькою «Mist«(гній) нацуплює сіру безформну кофтину. Витягнуті на колінах штани разюче контрастують за вишуканими брюками Гарольда. Чоловік довго стоїть біля дзеркала, даючи раду своєму гарному волоссю. Дружина похапцем збирає своє розкуйовджене волосся у пучок.

Катя : Сьогодні спека неможлива. (махає на себе саморобним віялом) Ох, і літо!

Віола (вимикає програвач): Я просила мовний режим.

Катя: Дас іс… Дас…

Гарольд (до дружини): Та нехай говорить. Режим лише коли Віктор з нами. А так і ми практикуватимемо. Бо я вже починаю забувати мову.

Віола: От і добре. Що значить забувати? Ти її й не знав. Тобі було п’ять, як тебе привезли, а мене вже тут народили.

Гарольд: Але ж коріння.

Віола: Забудь. (подумала) Добре, Катаріно, можеш патякати, як тобі заманеться. То кажеш спекотно? (надуває щоки, бо їй жарко, але кофтини з себе не скидає) Допоки ти не сказала, що спекотно, я й не помічала. Сідай з нами.

Катя хоче сісти біля Віолетти.

Гарольд: Катаріно, зачини вікна й ввімкни кондиціонер, це не можливо, діти верещать, як скажені.

Катя зачиняє двері, вмикає за допомогою пульта кондиціонери, у квартирі гуде. Гарольд тим часом зайняв вільне місце біля дружини й вказує Каті на диван біля себе.

Катя: Дякую за запрошення. Я вже снідала.

Катя йде до себе за перетинку. Там прибирає постіль, вкладаючи її до картонної коробки. Сідає на диван, складає у купку власні речі і довго сидить не зворухнувшись, тоді підходить до вікна й дивиться удалину. Тим часом у вітальні йде розмова.

Гарольд (до дружини): Ти не чула Віктор цієї ночі не плакав?

Віола: Трохи було. Але… Я закрила вуха. (різко) Мені потрібен відпочинок.

Гарольд: Я ж нічого. І як вона його заспокоює?

Віола (тихо): Вона спить біля його ліжечка на підлозі… Замотується у ковдру… Віктор тримає її за руку. Я навіть ревную. (мрійливо) Віктор такий гарнюній.

Гарольд (намащує хліб): Шмаркливий.

Віола: Що ти таке кажеш?

Гарольд: Зранку, як Катаріна завела його до нас у спальню цілуватись… Я його чоломкнув спросоння у ніс… (Гарольд з огидою витирає губи)

Віола (кричить): Катаріно, у Віктора нежить?

Катя (здригається біля вікна): Трохи. У садочку в усіх. Це нормально.

Гарольд (голосно): Як зранку вестимеш його до нас — вичовпи малому носа.

Віолетта штурхає чоловіка ліктем у бік, стенає плечима.

Гарольд: Ми ж свої… А малий мені всю пику шмарклями обмастив.

Німці спочатку стримуються, а тоді регочуть. Раптом Віола хапається за живота й повільно сповзає під стіл, вирячивши перелякано очі. Гарольд дивлячись на дружину, думає, що та бавиться й продовжує гиготіти.

Віола (пересилюючи біль): Шайзе, Гарольде, не будь дебілом!

Гарольд (образившись): Майн лібе, я не хочу аби ти мене ображала. Вилазь з-під столу. Досить вже цих вибриків.

Віола (кричить не своїм голосом): Шайзе! О, Майн Гот!

Катя, почувши крики, вибігає зі своєї кімнати.

Катя (заглядає під стіл, до Гарольда): Почалося?!

Гарольд (розгублено): Почалося?

Віола (шипить): Так, шайзе, почалося, крутило б вами.

Гарольд: Що робило б?

Катя залазить під стіл та намагається виштовхати звідти Віолу.

Катя: Допомагай Гарольде, вона впирається. Віоло, дорогенька, розслабся. Що, що ти відчуваєш?

Віола (гнівно до служниці): Тупа ідіотко! Що я відчуваю? У мене перейми. (вилазить на карачках з-під столу) Збирай давай мені торбу. (до Гарольда) Не стій, як стовп. Роби щось.

Гарольд (нервово): Що?

Катя нашвидкуруч збирає торбу.

Катя (до Гарольда): Дзвони! Викликай таксі.

Гарольд набирає номер. У нього трусяться руки.

Гарольд (у слухавку): Ніби ще рано… Га? Це я не вам… Пришліть машину, стоп… (кладе слухавку. До Катаріни пошепки): А навіщо таксі, у нас же машини є.

Катя (пошепки): А ти зможеш у такому стані керувати авто?

Гарольд (набирає номер): Таксі на Панков (затуляє вільне вухо пальцем) Що? Що?

Йде до кімнати Каті, щоб не чути зойків дружини. Сідає на диван, називає адресу, автоматично перебираючи якісь речі на дивані Каті. Витягає гарний мереживний бюстгальтер. Відключається від розмови й роздивляється річ, нюхає й запихає до кишені. Тим часом Віола знову починає верещати. Гарольд вискакує з кімнати Каті, вони разом беруть Віолу попід пахви, Віола відбивається, а Гарольд не зводить очей з Катаріни. Трійця виходить. Допоки квартира пуста чути дзвінок по телефону.

Автовідповідач: «Добридень, це помешкання найкращої родини в Берліні — ми Гарольд та Віолетта Штокке. На цей момент не можемо підійти до телефону. Залиште своє повідомлення або перетелефонуйте, будь-ласка пізніше. Гарного вам дня.» Йде зумер, після якого чути жіночий голос.

Голос: Віола, привіт, це мама. Як там мій маленький шибеник Віктор? У мене щось барахлить тарілка… Я хотіла тобі запропонувати, коли ти вже будеш народжувати… О, вже видно, видно… Ні, зараза, знову сніжить. Ну, через два місяці… А може трохи раніше… Дорогенька, я хочу бути тобі у нагоді. Я можу забрати малого на декілька днів до себе. На свіжому повітрі воно буде… (пауза) Ой, ні… дорогенька, я передумала… (говорить швидко) Це був якийсь миттєвий спалах… Скоріш за все я не зможу впоратись з Віктором, адже він такий непосидющий. Коли ти була маленькою, мені не було з тобою клопоту…

До квартири заходить Катаріна, вона мигцем підбігає до апарату.

Катя: Фрау Ельке! (дмухає у слухавку) Фрау Ельке! Це… Катаріна… Халльо! Фрау Ельке. (до себе) Не чує, стара кіноманка. Отак завжди, коли нікого немає вона пропонує свою допо… Халльо, фрау Ельке! Віола… е-ее-е. Вже поїхала до лікарні. Хоспіталь, так-так. Бебі старт борн. (Катя кривиться, добираючи слів) Гарольд цузаме, разом із нею. Цузаме Гарольд. Я! Я-я, гут, гут. Окей! Ніхт мафія. (кладе слухавку й голосно видихає повітря) Сказала, що зараз приїде. На якого біса вона тут? Щось про бандитів та мафію плела. В неї в макітрі переплуталось грішне з праведним через ці серіали…

Катя всідається на диван, підпирає руками щоки й замислюється.

Катя: Взагалі вона Елеонора… Але це — велика таємниця. (посміхається) Вийшла заміж за німця, як їй було років двадцять й переїхала сюди. Але то таке (встає) Місяць тому приїздила… То мені довелось няньчити ще й її. Віктора й фрау Ельке. Як їй вдалось виростити трьох дітей? Віолу, Гретту та Пітера. Віола розповідала, що вони коли були малими жили у Африці, у Найробі. Фрау Ельке поперлась туди за черговим коханим, батьком молодшої Віоли. Діти ходили до інтернату, бо у тому закутку, де вони мешкали не було школи, а возитись з малечею щодня за десятки кілометрів ніхто не бажав…

Раптом у шпарині почав провертатись ключ. Катаріна зіскочила з дивану, перелякано забігала квартирою, схопила швабру й стала у позицію бійця, при цьому притуливши долоню до рота, щоб не закричати. Двері поволі відчинились, нагнітаючи страх, що от-от крізь них пройде бандит. Але до квартири заходять Віола й Гарольд.

Катя робить вигляд, що має мити підлогу.

Катя (здивовано вигукує): Вже? ( кидає швидкий погляд на живіт Віоли)

Гарольд (роздратовано): Вибрики!

Бере свого шкіряного портфеля, який лежить неподалік від Катаріни. При цьому торкається служниці, але так, щоб дружина не помітила й швидко щось шепоче Каті на вухо. Поспіхом йде до дверей, ще раз зиркає у дзеркало й робить Катерині непомітний знак рукою. Поки Гарольд усе це проробляє, Катя стоїть наче вкопана, не може збагнути що робиться, а Віола торохкотить не спиняючись.

Віола (сидить спиною до чоловіка й Катаріни): Я не винна, що у мене почались судоми. Я не можу розрізнити чи це вже пологи, чи просто фальстарт. (капризно) Що ви усі від мене хочете? (загинає пальці) Віктор вимагає ласки й тепла, Гарольд — постійного сексу, мама бажає, аби я завжди слухала її теревені про перебіг подій у черговому серіалі. (зиркнула на Катю) Катаріна — аби я вказувала їй що робити щохвилини.

На цих словах Катаріна ніби прокинулась та почала поратись по хазяйству.

Катя: До речі дзвонила фрау Ельке. Я сказала їй, що ти народжуєш…

Віола (сердито): Навіщо?

Катя: Але ж…

Віола: Маю надію, що вона зараз не приволоче сюди свою підстаркувату дупу…

Дзвінок у двері. Віола багатозначно дивиться на Катаріну й самими лише очима питає хто б це міг бути. З-за дверей чути голос фрау Ельке.

Фрау Ельке (з-за дверей): Катаріно, Катаріно. Відчини, це я — мама Віоли, фрау Ельке. Катаріно! (гамселить кулаками в двері)

Віола (шепоче): Скажи, що мене немає… Що я…

Тікає до Каті в кімнату, кидається на диван та накривається з головою ковдрою, яку дістає з картонної коробки. Виставляє вухо, аби добре чути.

Катя йде відчиняти. Фрау Ельке влітає до квартири, наче фурія.

Фрау Ельке: Я гналась зі швидкістю сто кілометрів за годину. І це у середмісті Берліну. Я намагалась щонайшвидше дістатись до моєї коханої дочки, а мені не відчиняє якась українка. Це просто неподобство. Що з Віо?

Катя мнеться, не знає, що сказати.

Катя (активно жестикулює): Віола народжувала, а потім…

Фрау Ельке (незадоволено махає долонею): Я зрозуміла, що ти мені торочиш.

Фрау Ельке підходить до телефонного апарату. Клацає по клавішах.

Фрау Ельке (до себе): Як стерти цей запис? (кричить) Катаріно! Як зробити капут ось цьому. (вмикає останні свої слова на автовідповідачі)

Катя натискає на декілька кнопок, після чого фрау Ельке заспокоюється й вкладається на диван, зневажливо дивиться на Катю, що стоїть перед нею з ганчіркою у руках.

Фрау Ельке (зверхньо): Кави! (мрійливо) Значить я сьогодні знову стану бабусею?

Катя (з кухні): Найн, фрау Ельке. Віола ніхт кіндер.

Фрау Ельке (до себе): Що меле ця невдаха. Як це ніхт, якщо її Гарольд повіз до лікарні? (до Каті) Її Гарольд повіз? (наголос на «повіз»)

Катя заходить до кімнати з філіжанкою кави. Несе обережно, щоб не пролити на фрау, яка носиться кімнатою.

Катя: Він її вже привіз…

Фрау Ельке (насуплює підмальовані брови): З кіндером?

Катя: Найн.

Після гнітючої паузи Фрау Ельке починає вдавано голосити.

Фрау Ельке: Я так і знала, що таке станеться-а-а-а! (хилитає головою) Бідолашна ненароджена дитина-а-а-а

Катя (спиняє її): Ні-ні, не це… Ще рано. Просто рано. (показує жестами) Треба пізніше.

Фрау Ельке (нервово): Я знаю, що рано, умію рахувати… (страшно дивиться на Катю) Де моя дочка? (войовничо йде на служницю)

Катя (зиркає на свою кімнату): Вона е-е-е… пішла гуляти… Так-так — гуляти.

Фрау Ельке починає нишпорити поглядом по квартирі.

Фрау Ельке (по складах): Ти нічого не зробила поганого моїй крихітці?

Катя (знеможено): Боже!

Фрау Ельке (перелякано): А де Віктор?

Катя: Він у садочку, як завжди.

Фрау Ельке (верещить): А де моя дочка?

Катя показує пальцем у бік своєї кімнати й притискає палець до губ.

Фрау Ельке на пальчиках з острахом йде до кімнати, раз по раз озираючись. Зазирає за перетинку. Катя, зітхнувши йде до комори за пилососом та іншим приладдям для прибирання. Фрау Ельке театрально відсахується, закриває очі долонею, побачивши непорушну гору з ковдри. Стара двома руками затискає рота, тоді хреститься й важко дихаючи підходить до Катиного ліжка. Стає на коліна й починає здригатись усім тілом від удаваного плачу. Вона схиляє голову на ліжко й промовляє: «Моя дитинко, що з тобою зробили ці варвари. Я ж казала, не беріть до хати чужинців… Віолочко!» Жінка одним рухом знімає ковдру й з вереском відскакує у куток.

Фрау Ельке (здивовано): Віоло! Ти жива!

Віола: О! Ма-а-а-мо, ти? А я… тут… задрімала… знаєш. Як справи?

Фрау Ельке (піднімаючись з підлоги): А я… я тут… забігла… Ця дурепа сказала, що ти народжуєш (нервово сміється)

Віола (нервово сміється): Казки… Ти ж бачиш.

Віола животом витісняє маму до дверей, ведучи тим часом із нею невимушену бесіду.

Віола: А що ти хотіла? Телевізор зламався?

Фрау: Та ні усе нормально… давно тебе не бачила…

Віола: Може Віктора забереш?

Фрау: Не зараз… Вже коли ти будеш у лікарні, ймовірно…

Віола: Що там у серіалі?

Фрау (енергійно): У фрау Бельк загинула дочка…

Віола (вдавано): Страхи господні!

Фрау (надто активно): Її вбили…

Віола (іронічно): Вороги?

Фрау (озирнулась на Катю): Покоївка.

Віола (сплеснула в долоні): Боже правий!

Мати вже стоїть біля дверей.

Віола (нашвидкуруч цілує її): Бувай! (виштовхує в плечі) Приходь ще…

Фрау (з-за дверей): Будь обережна… з чужинцями.

Віола зачиняє двері на два замки. Повільно починає присідати, тримаючись за живіт. Беззвучно відкриває рота. Тоді щодуху верещить.

Віола: Шайзе-е-е!!! О майн гот. Знову. Мамо! Ой-й-й!

З-за дверей лунає стукіт, вірогідно гамселять ногами.

Фрау Ельке (істерично): Вона таки її завалила! Відкрий погань! Катаріно, відчини, негайно!!!

Катя вибігає з кухні, волочучи за собою пилосос за трубу, бачить Віолу на підлозі. Кидає інструмент, швидко відчиняє двері.

Катя (до фрау Ельке): Дзвоніть у таксі.

Фрау: Я на машині.

Катя: Як ви почуваєтесь?

Фрау: Що за питання? Мені ще рано на той світ.

Віола: Мамо, шайзе, викликай те кляте таксі.

Катя сідає біля Віоли й міцно обнімає її, аби тій стало краще.

Фрау Ельке (у слухавку): Запишіть адресу… (до Каті) Не тисни її. (у слухавку) Я це не вам. І чого б це я вам казала «не тисни її»? Пишіть краще адресу й не патякайте на робочому місті. Панков, штрасе Гнетто, двадцять п’ять, квартира… О боже, я знаю, що квартира не потрібна. Лишень скоріше. (кидає слухавку) Там також якась полячка. Заполонили Берлін, аж по вінця. Даю голову на відсіч, що таксистом виявиться турок.

Йде до дверей. Катя допомагає Віолі підвестись, передає дочку на руки матері, яка відсторонює Катю. Робітниця подає торбу, що лежить біля дивану й постоявши трохи у відчинених дверях, зачиняє їх. Підходить до телефону.

Катя (дзвонить): Гарольде! Віолу знову повезли. Фрау Ельке. (сміється) Добре, добре. Гут. Окей. Я-я. Я.

Катя дивиться на наручного годинника й дуже швидко починає прибирати, виконує ніби ритуал — усе робить одночасно, соває дивани, перевертає стільці, відповідає на телефонні дзвінки, складає у шафі, перетрушує якесь шмаття, готує, ганяючи кімнатою з рушниками й напівочищеною картоплею, ножами, великими деревяними ложками. Допоки вона це робить, чути її голос. Фоном лірична музика.

Голос: Привіт, дорогий мій Павлушо, привіт мамо! Мені тут добре. Не хвилюйтесь за мене. Лишень важко без вас, любі мої. Але я намагаюся не думати про те, що ми по різні сторони світу. Як прибираю, чи роблю іншу роботу по дому, завжди в голові складаю листа до вас. А ввечері, коли усі повлягаються, почну переносити його на папір. Ти лишень не ображайся Павлику, що мама поїхала від тебе доглядати іншого хлопчика. Мама не любить його так, як тебе. Біля тебе бабуся, вона тебе любить і оберігає. Мамцю, гроші ті, що я вислала в минулому місяці нехай підуть повністю на Пашу, не заощаджуй, витрачай. Маю надію, що за рік, який я собі запланувала тут гарувати, я назбираю вдосталь, щоб ми жили щасливо усі разом. Мене тут усі люблять, поважають, особливо… мама моєї хазяйки… і її чоловік…

Голос уривається, коли до квартири влітає Гарольд.

Гарольд (піднесено): Катаріно!

Стикається з Катею в коридорі. Вона в гумових жовтих рукавицях з пов’язаною хустиною головою. Гарольд несподівано хапає українку в обійми й притискає до себе, важко дихаючи. Катя розгублена, пручається й хоче зняти рукавиці. Віддмухує пасмо волосся, що вибивається з-під хустини.

Гарольд: Курочко! Нарешті! Як я довго чекав, аби торкнутись тебе. От, радів, що зранку Віолу мав відвезти до лікарні.

Катя (виривається): Що ви гер Гарольд? Що це на вас найшло. (задки йде від нього)

Гарольд (накопилив губи): Я думав, це почуття взаємне.

Катя: Яке почуття? У вас дружина, діти.

Гарольд: Чи це може бути на заваді? (одним стрибком опиняється біля Катерини)

Катя: ви мене лякаєте.

Гарольд: Хіба пристрастю можна налякати?

Катя: пане Гарольде, я прийшла сюди працювати служницею а не повією.

Гарольд: О-то-то-то-то! Вже й образилась. Та чого ж повією. Якщо хазяїн тебе вподобав… Та буде ще трохи платити за те, чого ти вимушено позбавлена.

Катя (осудливо): Щоб сказав ваш батько…

Гарольд: До чого тут мій батько. Він згорів двадцять років тому. Був п’яний, курив, заснув та й годі. Він і сам був не святим. У нього по всьому Берліну дітей розкидано. Ну, Катаріно, ти ж не дівчинка… Ну, що тобі втрачати?

Катя: Я піду… Знайду іншу роботу.

Гарольд: Все-все-все… Не чіплятимусь до тебе більше. Все-все-все… Забули. (простягає руку) По рукам?

Катя вагається.

Гарольд: Ну, подумай сама, як можна не закохатись у таку дику красуню? Ну, я тебе лише поцілую, у ручку.

Катя подає йому руку в жовтій гумовій рукавиці. Він ніби навісніє, притягає жінку до себе, цілує скажено, куди втрапить, Катя відбивається, він намагається задерти їй спідницю, волоче до її кімнати, завалює на вузький диван… Намагається зняти свої штани. Катерина скориставшись моментом вибігає й мчить до дверей, які різко відчиняються й мало не вдаривши Катю по лобові впускають фрау Ельке.

Фрау Ельке (з порогу): Боже, боже, вона почала народжувати у тому клятому таксі. Я ж казала, що буде турок. Він ні бельмеса не тямить у німецькій. Так само як і в англійській чи французькій. Я йому парле ву франсе, ду ю спік, а він вибаньчив на мене свої турецькі балухи…

Стара нервово ходить взад-вперед, не помічаючи у яком стані Катя.

Катя поправляє сукню й пригладжує волосся, зиркаючи на свою кімнату. Гарольд, почувши голос старої, вкладається під ковдру, так само, як до цього лежала його дружина.

Фрау Ельке: Ти чуєш? Вона народила… Дівчинку… Дуже швидко… ми лише встигли приїхати до лікарні… її взяли на ноші… От, дурепа, не розумієш… Стоїть, як опудало, посеред хати. Кави, давай кави!

Катя: Я… я… я зараз (побігла на кухню)

Фрау Ельке: Усе мушу робити сама. А мені до п’ятої конче необхідно бути вдома.

Дістає мобільник, довго там щось шукає. Нарешті натискає на кнопки, прикладає вухо до слухавки. У кімнаті Каті дзеленчить телефон.

Фрау Ельке (кричить до Катерини): Катаріно, дурна дівко, у тебе там телефон розривається. (до себе) Чого він не бере слухавку, паразит.

Гарольд під ковдрою починає швидко ворушитись, шукаючи свій телефон, який саме й дзвонить.

Фрау Ельке: Катаріно! Та візьми ж того клятого телефона.

Катя (збентежено) Нехай дзвонить… Я не хочу брати.

Фрау Ельке: Тоді я його закрию… він мені заважає (підводиться, щоб йти у кімнату Каті)

Катя кидається перед нею. Й забігає до своєї кімнати. Перед нею стоїть Гарольд, який саме виліз з-під ковдри й приклав свій телефон до вуха.

Гарольд: Халльо! (показує Каті, щоб та йшла)

Фрау Ельке (віднімаючи слухавку від вуха й вслухаючись у тишу в квартирі): Халльо Гарольде?!

Гарольд: Слухаю, Ельке.

Фрау Ельке (вдає радість): Гарольде, у тебе народилась дівчинка. Вітаю.

Гарольд (вдає радість): Боже, як я задоволений.

Фрау Ельке: Їдь додому, я тебе тут чекатиму. Тоді разом подамося до Віоли.

Гарольд (присідає): А я … саме… проїжджаю зараз біля лікарні… можна сказати, що я вже тут… Так що ти їдь сюди… Все… я мушу паркуватись….

Фрау Ельке (прислухаючись до квартири): Добре! (до Каті) У вас тут завжди така луна?

Катя: Луна?

Фрау Ельке (кричить) О-го-го! (прислухається) Луна!

Катя (оговтавшись): Так-так, завжди, особливо після прибирання.

Фрау Ельке (збирається йти): Ти тут усе приготуй. Другу дитячу… Ти ж маєш настанови, ліжечко скласти, вікна помити, штори, килимки, обов’язково познімати павутину… (це фрау Ельке говорить уже спускаючись сходами)

Катя (продовжує перераховувати): Попрасувати дитячі речі, постіль, наклеїти зірочки, прилаштувати світильник, знайти у селлі старі Вікторові пляшечки, продезінфікувати…

Ззаду тихцем підкрадається Гарольд. Ніжно цілує її у шию. Катя здригається й наставивши кулаки розвертається до німця.

Катя: Я битимусь.

Гарольд: Не стану я на тебе кидатись… Але знай — своєю неприступністю ти ще більше мене розпалюєш.

Катя (благально): Ну, навіщо я вам… У вас Віола — така красуня.

Гарольд (сумно): Віола не любить секс…

Катя: Мене це не обходить.

Гарольд: Віола не проти.

Катя: Не проти чого? Ваших походеньок.

Катя йде на кухню й приносить Гарольду чай. Чоловік непомітно для Каті кладе до чаю пігулку. Вона швидко розчиняється.

Гарольд (як до маленької): Катаріно, Віола сама вказала мені на тебе. Розумієш?

Катя (розкрила рота): Як?

Гарольд: Я спочатку й не думав… Але згодом, коли став до тебе придивлятись… ти мені сподобалась.

Катя: Віола сама?

Гарольд: Наші стосунки з Віолою дуже міцні… Але… секс ніякий. Віола не любить секс… Вона не проти інших жінок… Але … вона хоче знати, хто вони… Іноді я навіть приводив додому. Вона спостерігала… Це їй подобається… Та не бійся ти… Випий ось чаю.

Катя п’є. Гарольд шепоче їй на вушко. За кілька секунд непритомніє.

Гарольд (збуджено): Катаріно! Дівчинко…

Низько схиляється над жінкою. Розстібає верхні ґудзики на сукні. Торкається пальцями. Йде до іншої кімнати, вносить до комірчини Каті штатив, встановлює відеокамеру. Вмикає. На камері світиться червоне світло. Піднімає Катю й несе її до її кімнати. Кладе на диван. Лягає на неї… В квартирі робиться темно.

Дія третя

Великий хол старовинного будинку. Тьмяне освітлення, відчинені вікна, вітер піднімає тоненькі фіранки й вносить до кімнати пожовкле листя. Воно літає підлогою. Посередині стоїть круглий стіл, покритий чудернацькою скатертиною, над ним низько звисає величезний абажур й кидає колом світло на стіл. За столом сидять дві жінки. Одна з них дуже стара — Фрау Краге, інша трохи молодша — Хелена. Вони грають у карти.

Фрау Краге: Що сьогодні на вечерю?

Хелена: Як завжди по п’ятницям.

Фрау Краге (дивиться на Хелену поверх окулярів): Ні!

Хелена (посміхається): Так!

Западає тиша. Жінки підкидають карти, ставлячи гроші. Врешті фрау Краге кидає монети в бік Хелени й поволі встає зі свого крісла. Хелена оббігає стіл та допомагає хазяйці підвестись.

Хелена: Не треба розвивати таких швидкостей.

Фрау Краге: Ти уже повністю керуєш моїм життям. (невдоволено) Сьогодні на вечерю буде перчений шпик.

Хелена: Але ж…

Фрау Краге (підвищила голос): Я сказала — шпик. Уперед, готувати. (вказала рукою на кухню)

Хелена: Тоді мені потрібно з’їздити до міста…

Фрау Краге: У мене немає шпику у холодильнику?

Хелена: У вас немає пігулок від нападів гастриту… Який обов’язково дасть про себе знати десь о другій годині ночі.

Фрау Краге (сміється): Так, я розумію, чому ви виграли ту війну. Такими прискіпливими можуть бути лише східняки.

Хелена: А вчора ви казали, що усі біди від китайців (посміхається). Давайте, усе ж таки вівсяночку. Я ж її так гарненько приготую, пальчики оближеш. Вівсяночку, Брітхен, вівсяночку… Лікар сказав вівсянку…

Фрау Краге: … значить у морг.

Хелена не розуміє, що має на увазі фрау Краге.

Хелена (спантеличено): У морг?

Фрау Краге: Та, згадала ту смішну історію, що ти мені розповідала колись. Лікар сказав у морг, значить у морг.

Обидві сміються. Хелена допомагає фрау Краге перейти до канапи, що стоїть недалеко від столу. Вкладає стару, вкриває їй ноги картатим самотканим пледом.

Хелена: Я закрию вікна? ( чекає)

Фрау Краге: Ні!

Хелена: Холодно.

Фрау Краге: Мені й за зачиненими вікнами буде холодно. Вік бере своє.

Хелена (стиха): А мені було б саме в раз (кутається у вовняну кофтину)

Фрау Краге: Що?

Хелена: Добре, кажу, нехай дме. (підбирає листя)

Фрау Краге: Залиш! Мені подобається, як воно шарудить.

Хелена йде готувати вівсянку.

Фрау Краге (собі): Я отак, вляжуся, заплющу очі й згадуватиму. А листячко шепоче мені про те, чого вже не повернеш. Стара зовсім, немічна. Ніколи й подумати не могла, що я Брітта Краге — представниця славетного німецького роду буду доживати свого віку в товаристві руської покоївки.

Хелена (з кухні): Української, фрау Краге. Української, а не руської.

Фрау Краге (до себе): Хіба є різниця?

Хелена (з кухні): Знову дзвонив Густав… ( виглядає з-за стіни)

У фрау Краге помітно починають тремтіти руки.

Фрау Краге: Дзвонив Густав? Він завжди дзвонить, коли його фінанси починають… (кричить) Хелено, як ти кажеш — фінанси співають пісні?

Хелена (виходить) Фінанси співають романси.

Фрау Краге (посміхається): Так, так — романси.

Хелена: Це у вас фінанси співають?

Фрау Краге: Боронь боже! У Густава, думаю. Напевно десь за тиждень матимемо нагоду його побачити тут. Дам тобі картку — знімеш зо дві сотні…

Хелена: Та дві сотні йому буде замало.

Фрау Краге: Ти стаєш на його бік? (підводиться на ліктеві) Мало? А за що йому давати більше… За те, що він не навідує тітку, а лише чекає коли та здохне й відкине роги.

Хелена: Копита.

Фрау Краге: Які копита?

Хелена (посміхається, підбиває подушку) Відкине копита, а не роги.

Фрау Краге: Та біс із тим Густавом. (порпається у тумбі, дістає картку) Знімеш п’ятсот. І не думай, що я отак усі йому і віддам. Половину може й підкину, а іншу половину витрачу собі на парфуми. (підвищує голос) Так-так, на парфуми. Куплю щось від Карла Лагерфельда, (з натиском) а мало буде, то зніму ще.

Хелена: От і добре. Не потрібно хвилюватись. У вівторок поїдемо по крамницях. Ой, вівсянка. (побігла до кухні)

Фрау Краге: Добре тобі, Хелено, що ти не багата. Бо коли людина має статки, то й не знає, чи її люблять відверто, а чи за її мідяки. Ти ж пам’ятаєш того базікала — гера Штефана?

Прислухалась. Хелена не відповіла. На кухні загрюкало каструльками.

Фрау Краге: Гер Штефан, старий кульга. Це ж треба було мені його так близько до себе підпустити. Лише Хелена відчула, що він мисливець за багатими старими леді. Самому вже про інші світи думати треба, а він полює. На три роки мене був менший, ручки цілував, усе бігав навколо, щебетав. Добре, що Хелена навела довідки, у нього, виявляється і дружина була й дітей тьма, й усі знали, що він тут вештається.

Хелена вносить тарілочку, з якої йде пара. Кладе на стіл.

Хелена: ви усе про того Штефана згадуєте?

Фрау Краге: Дивуюсь, як ти його розкусила?

Хелена: А що його кусати? Кажу ж у місті випадково підслухала розмову у магазині. Чоловік розповідав своїй подрузі про батька, який скоро в дзьобику принесе великий куш, розчуливши стару відьму, яка от-от беркицьнеться. Геть імен справжніх не приховували у цій бесіді.

Фрау Краге (сміється, аж заходиться): А я ще й думаю, що він чортове копито, усе в мене довідується, чи не маю я наслідників.

Хелена: Каша! Самі їстимете чи годувати? (іронічно посміхається)

Фрау Краге: Давай сюди цю гидотну.

Хелена застеляє рушничком плед та ставить тарілку. Тим часом дзвонить телефон. Хелена біжить до слухавки.

Фрау Краге: Якщо це Густав — мене немає вдома.

Хелена: Так, скажу, що ви пішли гуляти з черговим кавалером.

Фрау Краге (сміється): Тоді Густав першим відкине роги, чи то.копита.

Хелена: Халльо! Будинок Брітти Краге. Хелена слухає.

Хелена блідне, похитується й всідається на стілець, який підштовхує до себе. Фрау Краге з зацікавленням прислухається до тиші.

Фрау Краге (перелякано): Хто це? Що там?

Хелена (відривається від слухавки): Це до мене.

Фрау Краге: Знову та божевільна подруга. Алекс чи як її там?

Хелена (до Фрау Краге): Син! (у слухавку) Ти не виходив на зв’язок вісім років, сину. Я?… Ні… я задоволена, що ти (сміється крізь сльози). Але ж… Ні-ні, усе добре. (слухає) Чи можна заїхати? (спантеличено) Ти у Берліні? (не може прийти до тями) Я не знаю… Я ж не хазяйка… Сину, не треба так казати, звичайно, я рада… Ну, що ти… (дивиться на фрау Краге. У слухавку) Зачекай. Що? А дорого. Тоді продиктуй мені свій номер, я передзвоню, коли… Так триста сорок шість, двісті сімнадцять тринадцять (нашвидкуруч нишпорить у пошуках олівця. Фрау Краге подає їй свій блокнот та ручку) Алло? Алло. (пише, повторюючи) Двісті сорок шість, двісті сімнадцять…

Кладе слухавку й сидить непорушно, про щось думаючи.

Фрау Краге: Ти у мене вже так довго живеш, а я вперше чую, що у тебе є син. Такій таємничості варто позаздрити (удавано ображається)

Хелена: Я через нього втекла.

Фрау Краге: Фу, як пафосно.

Хелена (гірко): Він з дружиною виписав мене з моєї квартири, де ми жили з чоловіком, а як той помер і трьох років не минуло, як Микола привів у будинок Люсю. От та Люся мене й вижила. Я на той час у одного Сергія Петровича мешкала, щоб не наражатись на побутові сварки, та й любила я його. Він саме в Німеччину забажав їхати на заробітки. А я, як дружина декабриста — подалась за ним. Добре, що мова німецька у мене в кишені.

Фрау Краге: Знаю, знаю — ти була вчителькою. (незадоволено) Мені не надто приємно це чути. Здається, ти звинувачуєш мене, що я експлуатую таку освічену особу не за призначенням. (затуляє вуха) Не хочу нічого чути. До того ж ваша освіта не надто цінується. І вимова в тебе була, як приїхала, жахлива. А зараз мушу визнати — ти справжня німкеня… А тепер про сина докладніше. Розповідай!

Хелена: Та ніби все й розповіла. От, каже, що приїхав на симпозіум. Він у мене науковий співробітник, можливо вже й доктор. Як я його в останнє бачила — кандидатом був. (дивиться благально на Брітту) Проситься у гості.

Фрау Краге: То нехай приходить, мені що.

Хелена (кидається до німкені з обіймами): Яка ти добра, Брітто.

Фрау Краге (відвертається, вдає огиду): Що за телячі ніжності? Припини, Хелено. Я ж тобі не пообіцяла віддати маєток. А радості, ніби ти вступила в права власності.

Олена біжить до телефону й дзвонить.

Хелена: Сину! (посміхається нервово) Привіт знову. Можеш приходити коли тобі заманеться. Ти де зараз? Потсдамер Пляц. Добре. Сідай на убан та їдь до Грюневальде. Таксі? Добре бери таксі. Пиши адресу. (Хелена йде зі слухавкою на кухню)

Фрау Краге зиркаючи, чи покоївка не бачить її встає й швиденько чимчикує до шкатулки, яка стоїть на комоді.

Фрау Краге (до себе): Таксі? По Берліну? Широко! А Хелена платитиме… Знаю я що подібним пройдисвітам треба. Сама не раз обпікалась. (ніжно) Дурна Хелена! Зараз віддасть йому усе, що заробила. Але я цього не допущу.

Фрау Краге виймає з шкатулки паперовий немалий пакунок й кладе до кишені. Заходить щаслива Хелена.

Хелена: О, ти гуляєш?

Фрау Краге: Добре почуваюся — чого ж не пошвендяти. Що готуватимеш для гостя? Вівсянку?

Хелена (посміхається): Перчений шпик. І не для гостя, а для гостей. Коля прийде з колегами.

Фрау Краге: Так сказав?

Хелена: Так сказав.

Дзвоник у двері. Фрау Краге здригається й підтюпцем дріботить до ліжка.

Фрау Краге: Якщо це Густав — я на смертному одрі.

Хелена, несхвально хитаючи головою, йде відчиняти. В дверях з’являється молодий гарно одягнений мужчина, а за ним, соромлячись, заходить маленький дідок.

Хелена: Привіт, Густаве!

Густав (пошепки): Як тітка?

Хелена (награно): Погано.

Густав підбігає до тітки й цілує її опущену з канапи руку. Вона вдає, що непритомна. Хелена роздивляється незнайомого старого, який дробчеться біля дверей.

Хелена (до старого): Прошу! (зачиняє двері)

Густав (театрально кричить): Що з вами, Брітто?

Фрау Краге (вдає знеможену): Я… Хто тут? Густав… рідненький… що ти? Що ти? Не плач.

Густав і не думав плакати, а як тільки тітка про це обмовилась, впав обличчям на її вкриті ковдрою ноги й затрясся усім тілом.

Хелена (не ховаючи сміху): Густаве, я зроблю тобі кави. (йде на кухню) Фрау Краге, можу зробити і вам, якщо ви оклигаєте.

Фрау Краге різко всідається на ліжку, скидаючи з себе голову Густава.

Фрау Краге (бадьоро): Минулося! Сталося диво! Я жива! О, Густаве, привіт, ти чого лежиш на підлозі? (подивилась на діда) А це хто до мене причалапав? Хелено, кого ти до хати впускаєш?

Густав: Брітто, я до вас з відкритою душею, а ви знову за свої перформанси. Це Гуно, мій… е-е-е друг…

Фрау Краге: Маю надію, що ти не гей…

Густав (зашарівся): Тітонько, ви… ви… щось таке як вигадаєте.

Фрау Краге: Дійсно, аби й був геєм, на такого старого не заліз би.

Густав (голосно глитнув): Фрау Краге! Прошу знайомитись, це Гуно — мій друг і разом з тим нотаріус.

Фрау Краге (войовничо): Хелено, неси сюди віник, швидко.

Зіскакує з місця й несеться назустріч Хелені, яка вже вийшла з кухні з віником на довгій ручці.

Гуно: Вельмишановна…

Німкеня б’є мітлою нотаріуса по голові, той з зойками вибігає за двері, за ним Густав.

Густав: ви збожеволіли, тітонько. Я вимушений буду піднімати це питання на родинному зібранні.

Густав отримує під зад мітлою й тікає, виголошуючи прокльони. Хелена й Фрау Краге сміються.

Фрау Краге (різко обірвавши сміх): Кава!

Хелена: Не можна.

Фрау Краге (слізно): Ти обіцяла.

Хелена: То був елемент вистави.

Фрау Краге: А я добре зіграла?

Хелена: Неперевершено!

Фрау Краге: Заслуговую на «Берлінського ведмедя»?

Хелена: Ще б пак.

Фрау Краге: Тоді кави.

Хелена (зітхнувши): Без кофеїну.

Фрау Краге підстрибує й верещить: «Є-ха!», як техаський ковбой.

Фрау Краге: Так, потрібно прибратись до зустрічі твоїх гостей. Вдягнемось, Хелено, як справжні аристократки. Ти не проти? Щось я сьогодні у гуморі.

Хелена (зважуючи): Давай вдягнемось, чого ж ні. Сина все ж таки зустрічатиму, не кого-небудь.

Фрау Краге: Боляче?

Хелена прискіпливо вдивляється в німкеню.

Хелена: Боляче. Вісім років його не бачила.

Фрау Краге: А я б свого Густава й десять не бачила і то на краще.

Хелена (радісно): Будемо веселитись, фрау Краге!

Жінки починають носитись кімнатами, виходячи на середину в нових шатах, обдивляючись одна одну й ствердно, або негативно метеляючи головами. Хелена між переодяганнями забігає на кухню й з’являється звідти то з каструлею, то з графином, який витирає рушником. Фрау Краге натягає на неї чергову річ, вони вдивляються одна в одну, подеколи заходяться сміхом, якщо якась шляпка надто смішно сидить на хатній робітниці. Фоном йде музика класична, що дисонує з загальними псевдо веселощами. Наприклад, Реквієм. Коли усе закінчено обидві жінки перетягають канапу, на якій нещодавно лежала стара на середину кімнати, щоб вона стояла біля столу й всідаються на неї, склавши руки на колінах.

Фрау Краге (одягнена, як справжня леді, навіть не забула вуаль): Я там тобі наскладала, що маєш вбрати. Йди приводь себе до ладу, щоб твій син побачив тебе у всій красі. Щоб шкрябонуло в нього в поганих нутрощах.

Хелена: Не треба так. Можливо у нього не було можливості…

Фрау Краге: Давай йди! (підпихнула жінку) Патякає. Подивись на годинник.

Хелена (зривається з місця) Ой! Зараз прийде.

Біжить до іншої кімнати звідки чути «А це ще що таке? Ні, я для цього застара. О, Боже, Брітто!!!») Фрау Краге відповідає на ці закиди голосно, а інше говорить тихо.

Фрау Краге: Бідна жінка. Гарує тут, а рідна кровинка про неї й не згадає. А тепер приперлось, маму віднайшло. Дорого каже мені дзвонити. (плює на підлогу й голосно реагує на Хеленині зойки) Вдягай, не викаблучуйся. (тихо) Ще й колег своїх сюди приведе. Скоріш за все повихвалятись. (голосно) Без коментарів, Хелено, бо я ображусь. (тихо) Цікаво, як він виглядає. Хелена казала, що й дружину має. Ота дружина Хелену й вигнала з дому. (голосно) Не гніви мене. (тихо) Загребущі, значить.

Хелена з’являється на очі фрау Краге. На руках золоті браслети, у вухах — старовинні сережки, поверх шовкової блузки — лисяча горжетка, на голові чудернацький капелюшок. Хелена дробчеться на місті й намагається обдивитись себе.

Фрау Краге: Хелено, та ти справжня гранд-дама!

Підводить жінку до дзеркала. Побачивши себе Хелена розправляє плечі, піднімає брови й накладає на уста посмішку.

Хелена: Нічогенько. (закладає волосся, фрау їй допомагає)

Фрау Краге: Він заклякне на місці, кажу тобі.

Хелена (збентежившись): Навіщо? Навіщо його спокушати? Усі ці прикраси…

Фрау Краге: (обнімає Хелену) Дурненька українка.

В двері дзвонять. Хелена спочатку кидається до дверей, тоді біжить назад. Тоді фрау Краге всаджує її на диван, придаючи жінці аристократичну позу.

Фрау Краге (до Хелени): Забудь, що ти робітниця. Більше гордовитості.

Фрау Краге йде відкривати. До холу вайлувато входить сутулий чоловік, а за ним молоденька тендітна жіночка, яка весь час роззирається. Чоловік блеє щось, намагаючись говорити німецькою.

Чоловік: Е-е-е. Іншульігум, фрау. Іх бін зон. Олена Сергійовна зон.

Хелена (зривається з місця та біжить до сина) Колю, сину!

Хелена кидається йому на шию. Син, зиркаючи, на німкеню відсторонює матір.

Коля (сухо): Гутен морген, мамо!

Фрау Краге: Гутн моген? (зневажливо оцінює пару)

Коля кліпає очима й благально дивиться на матір.

Хелена: Ти сказав доброго ранку, а зараз вже вечір. Краще гутн таге.

Коля: Гутн таге! ( простягає руку німкені)

Фрау Краге розвертається та йде до канапи.

Молодичка (пискляво в спину німкені): Гутен таген.

Хелена (молодичці): Добрий вечір! Я — мама Миколи.

Коля: Це моя колега… Тамара.

Тамара: Тамара! (не може відвести очей від браслетів Хелени)

Коля (дивиться на руки матері): Ого!

Хелена: Проходьте. Зараз подамо до столу.

Коля й Тамара проходять, з захопленням обдивляючись покої.

Коля (до Хелени): А ця зовсім по нашому не розуміє?

Хелена (суворо): Ні. (ніжно) А ти постарів.

Коля (зухвало): А ти ні. Бачу добре ти ту прилаштувалась.

Хелена (з викликом): Я тут працюю. (взяла за руку)А ти, сподіваюсь, надовго.

Коля: Завтра їдемо.

Хелена (здригнулась): Завтра?

Коля (не звертаючи уваги на матір, Тамарі): Ти поглянь які хороми.

Тамара: Я тобі заздрю.

Коля: Я й сам собі заздрю.

Хелена (стенаючи плечима): Ну, що ж — до столу?

Коля: Немає коли, ма. Я ж до тебе у справі.

Хелена: У справі?

Фрау Краге (підводиться з крісла): Кофі махт. (йде на кухню)

Коля: Що вона каже?

Хелена: Що зробить каву. Вона просто дає нам можливість побути вдвох. (дивиться на Тамару)

Тамара: Я піду на двір…(йде) Роздивлюсь машинку. То ваша?

Хелена: Моя… Подарунок від фрау Краге. (до сина)Як там дружина, дочка?

Коля (підсідає до матері): Машина в подарунок? О-го-го! Ти, мамо не думай, що я з Тамарою… Ну, що ми… Ми з Люсею… У нас все окей.

Хелена (запопадливо): Не треба пояснювати. Ти дорослий, що вважаєш за потрібне, те й роби.

Коля (скочив): І не потрібно мене засуджувати. Ти завжди свої вчительські навички використовуєш. Хочеш бути святою? І тут мені носа втерти намагаєшся?

Хелена: Сину, та я ж.

Коля (махнув рукою): Не про це. (подивився на годинник) В мене немає багато часу на сентименти, мамо. Тому не стану тут плести бозна що. Є в тебе для мене гроші, кажи?

Хелена: Гроші?.. Гроші в мене є, звичайно. Я ж вісім років гарую… На квартиру заробляю. Але хіба ж можна отак, з порогу?..

Коля (сичить пошепки, зиркає у бік кухні, куди пішла фрау Краге): Так я й знав, що буде якесь але. Ти поїхала, нічого мені не сказала… зникла на усі ці роки, фактично покинула мене на призволяще, а тепер, коли я тебе знайшов і прошу допомогти, один раз на вісім років, ти кажеш але?

Хелена (без емоцій): Скільки тобі потрібно?

Коля (підсів до матері, гладить її по руці, роздивляється перстень): Що значить, скільки, мамо? Дивачка ти, та й годі. Мені багато не буде, скільки б ти не дала. У мене ж родина. Зараз знаєш як важко там. Кінці з кінцями не зведеш. Хто зна коли я ще зможу вирватись, щоб побачити тебе, рідненька (цілує ручку).

Хелена (сомнамбулічно): То ти хочеш усе?

Коля (зривається з місця): Ти таке верзеш. Усе. Що значить усе? Ти так повертаєш, ніби я хочу тебе обдерти, як липку. (заспокоюється, сідає)

Хелена (хитає головою): Значить не до мене приїхав… Значить усе хочеш.

Коля (патетично): Це вже від тебе залежить, від того, яка ти мати. Знову ж таки задля чого ти тут працюєш? Задля кого? Тобі ж уже нічого не потрібно. Ти тут, як сир у маслі качаєшся. (зневажливо) У золоті вся.

Хелена (тихо): Це не моє.

Коля (підморгнув): Зрозуміло, зрозуміло. На цяцьки я не претендую… хоча могла б онуці передати…

До кімнати заходить Тамара.

Тамара: Фольксваген. Такий, у-у-у-х! (мрійливо) Хто б мені такого подарував… Колю, уже час.

Коля (метушливо): Мамо, давай швидше. Нам вже час.

Тамара робить знаки Колі.

Коля: І ще… е-е-е, ма. (нагинається їй до вуха) Щось Тамарці підкинь. Ну, презентик там якийсь. (вказує поглядом на браслет)

Хелена довгим поглядом вдивляється у сина, тоді переводить його на Тамару, яка дурнувато посміхаючись, стовбичить біля дверей. У цей час до кімнати входить фрау Краге з тацею. На таці чотири чашки з кавою. Тамара скривившись йде до столу. Мовчки п’ють каву. Коля нервує. Хелена дивиться в одну точку, фрау Краге не приховано оглядає прийд. Хелена встає та йде до шкатулки.

Хелена (до сина): Добре. Дам. Усе, що маю. Дійсно, навіщо воно мені?

Фрау Краге (обдивляється присутніх): вас?

Коля, Тамара й фрау дивляться на Хелену. Вона несе шкатулку до столу. Фрау Краге ледь-ледь посміхається. Хелена сідає за стіл та повільно відкриває шкатулку. Коля хижо заглядає всередину. Тоді насупивши брови переводить погляд на обличчя матері. Вона здивовано вдивляється в середину шкатулки. Тоді перевертає її доверху дном та трусить.

Хелена (по-дитячому): Немає!

Коля (озвіріло): Стара паскуда, вирішила мене принизити? Смієшся наді мною. (дивиться на годинник)

Фрау Краге підводиться та вказує на двері, різко виставивши правицю.

Фрау Краге: Геть!

Коля (дивиться на спантеличену Хелену): Стара потвора! (переводить погляд на фрау) Дві старі потвори.

Тамара: Миколцю, що ти?

Коля (до Тамари): Давай, виходь, бачиш, що в мене за мати? Син прийшов до неї по допомогу, а вона йому дулю з маком. (від дверей) Здохнеш тут, я ховати не буду!

У квартирі стає тихо-тихо. Фрау Краге виймає з кишені цупку кипу грошей, що їх взяла з шкатулки й кладе на стіл перед Хеленою. Йде до своєї кімнати.

Фрау Краге: Принесеш мені молоко в ліжко.

Хелена (сомнамбулічно): Звичайно, зараз підігрію.

Коли німкеня зникає, Хелена ніби пробуджується, бачить свої гроші, хапає їх та біжить до дверей. Відчиняє поспіхом та вистрибує назовні. Але за хвильку двері повільно відчиняються, жінка входить назад, метеляючи головою на знак незгоди.

Хелена: Ні, ні, не варто. Він уже все сказав.

Вона віднаходить папір та ручку, сідає щось писати, час від часу прислухаючись чи не кличе фрау Краге. Написавши два листи й перечитавши їх, йде на кухню, звідти заносить молоко хазяйці. Повертаючись сідає на лежанці, довго дивиться на стіл, де лежать гроші, важко зітхає, іноді прикладає руку до грудей. Вкладає листи й гроші до скриньки, ставить її на місце. Тоді лягає, згортається клубочком й засинає. На неї з вікна світить повний місяць, вітер підганяє листочки, що носяться хатою й підкидає наче парус фіранку.

Дія четверта

Квартира Саші. Посеред кімнати — ялинка, увішана гірляндами, зробленими з презервативів у пачечках, цукерками, печивом. Під ялинкою декілька пакунків у кольоровому папері. Саша носиться квартирою, наставляючи на стіл. Вдягнена у халат, волосся гарно вкладене, макіяж, підбори. З тацею біжить до столу. На таці запечена птиця, з якої стирчить три пір’їни.

Саша: Так, фазан є! (роздивляється та погладжує пір’я): Минулого тижня ходила до Зоогартену (посміхається) Люблю дивитись на тварин. Тут вони вгодовані, походжають великими вольєрами. Вони, як ми — ніби й на волі, але далеко не втечеш, клітка все ж таки є. Дивлюсь на землі валяється пір’їна (показує на одну, що стирчить з птиці), а поруч фрау. Така ладненька, чистенька. Вичитує свого малого. Той зарюмсався, очі додолу втупив, а молодиця допитується пошепки: «Варум та варум ти це зробив?». А як побачила, що я підслуховую, я й не крилась, випросталась і так зверхньо зауважує: «От, мовляв, — некультурні люди, носить же земля таких дикунів, мовляв, вискубли з ні в чому не повинної пташини таку красу». А тоді втомилась брехати й забралась, волочучи за руку свого пройдисвіта. А я пір’їнку підчепила з землі, обтрусила пилюку й подалась шукати, де ті павичі гуляють. Ну, потрібно ж погодитись, що три пір’їни виглядають значно краще, ніж одна. (регоче) Яка ж я видумаха. Тому до мене й гості ходять табунами — цікаво їм, що я приготую незвичайного. Але делікатес — то таке, а найголовніше попереду.

Зникає у ванній кімнаті попередньо ввімкнувши автовідповідач. Допоки її не має він говорить: Халльо, дас іс Алексіс, шпрехе. Привіт це Саша, говоріть. (голос Зіни) Сашко, ми будемо о сьомій. Ох і гульнем. До зустрічі. Халльо, дас іс Алексіс, шпрехе. Привіт це Саша, говоріть. (говорять німецькою — голос чоловічий, дуже швидко) Халльо, дас іс Алексіс, шпрехе. Привіт, це Саша, говоріть.

Голос чоловіка Саші (язик заплітається): Шурочко, привіт… Я, е-е-е

Саша вийшла з-за дверей, уважно вслухається у голос.

Голос чоловіка: Хочу привітати… Ти, цей… Якщо ти вдома візьми слухавку, я так не можу (у голосі чути роздратування. Саша робить крок до телефону, але спиняється) Ну, добре, не хочеш ти зі мною розмовляти, це ясно… (чоловік кричить) Якби я міг, я б приїхав… Ти ж знаєш, що у нас будівництво… Я мушу бути тут…

Саша підбігає до апарату й натискає на кнопку, стираючи усі повідомлення, про що їй сповіщає автоматичний голос.

Саша (сідає знеможено на канапу): Їхала сюди, думала зароблю — буде нарешті щастя. Візьмемо дитинку у сиротинці, заживемо, як люди. (кидається до телефону. Кричить до нього, як до людини) Через тебе я не можу мати своїх. Зарано йому було. Падлюка, все життя мені споганив. (сідає на підлогу) Розлучусь, обов’язково розлучусь. (мрійливо) Сама візьму хлопчика й виховуватиму. Ось лишень зароблю. Бо ж ти, гад, три роки з мене гроші тягнув, казав на будівництво, а сам з курвами пропивав. А я вірила, дурепа, відсилала наче у прірву. Вже давно б назбирала, а так…

Дивиться на своє блискуче вбрання, що виглядає з-під розпанаханого халата. Втирає носа й встає, закриваючи поли халату.

Саша (весело): А оце — сюрприз.

У двері грюкають.

Жіночий голос (з-за дверей): Це ми, відчиняй давай! Швидше, Сашо.

Саша (повільно йде до дверей): Завжди ця Зінка приходить на годину раніше. Дурепа!

Відчинила двері, простягла руки для обіймів.

Саша (манірно): Зінулько, лапочко, яка радість…

Зіна швидко промайнула повз господиню до туалету.

Зіна (з туалету): О-о-о-й! Думала, що сяду прямо на Александрпляц, матко бозко.

Саша (під дверима): А клозетів суспільних ти, Зінулю, не бачила?

Зіна (виходить): Ще чого не вистачало — гроші тринькати.

Саша: А якби сіла під кущем — ще більше забрали б.

Зіна: Ой-ой, лише не лякайте мене, законослухняна громадяночко, бо я не бачила, як німці справляють нужду надворі?

Саша: Так то німці, а то ми.

Зіна (задумалась): Правду кажеш. Їм можна — вони вдома, а ми…

Саша: До речі на Александрпляц туалет безкоштовний.

Зіна: Та ти що?

Саша: Ага. Я там три місяці працювала, коли мене Габі вигнала з роботи.

Зіна: Це та принцеса, якій не до вподоби було, що ти маєш вищу освіту?

Саша (гордовито): Вигнала, бо приревнувала до свого кавалера, який від мене не відлипав, допоки я прибирала.

Зіна (махнула рукою): Так, тут можна й туалети мити, вони ж чисті.

Саша: Ага! (задумалась) Лише покидьків хоч гать гати. (посміхається) Видали мені гумовий костюм…

Зіна: Як в космонавта?

Саша (втягує щоки): Як в асенізатора. Приходила я вдосвіта, ставила табличку, щоб ніхто не заходив, бо прибирання. Але декому ніби маслом намащено — лізуть саме коли не можна. Перед тим, як зайти у те підземелля, особливо в чоловічу половину верещу, що є духу «Виходьте, прибирання!!!», але як правило в таку ранню годину там лише миші. Спустившись, співаю, що є духу, щоб як хтось ломанеться вчасно повернув. Ото затягую й з шланга поливаю. Доходжу до крайньої кабінки — а там…

Зіна: Труп?!

Саша: Якби. Живий. Штани спущені, ну і все при ньому. Показує мені. Шкіриться. А саме таке миршаве, мале і щось шпрехає. Я не довго думаючи як вріжу йому гарячим струменем. Воно почало шайзати, заскакало по туалету й куди й поділось. Та після того випадку я пішла звідти.

Зіна: Ну і правильно, чого тобі такою чорною роботою займатись? А платили добре?

Саша: Тисячу триста в місяць. Тоді ще марка ходила. Офіційне працевлаштування було, все чікі-пікі — через муніципалітет. Вони геть не питали документів, бо німці не йдуть на такі роботи.

Зіна (відкрила рот): Ну й дурна ти Сашко — від такого місця відмовилась.

Саша (вщипнула Зіну): А мо ти підеш, там класно.

Без стуку заходить Петро. Почув останню фразу.

Петро (цілує Сашу): Куди це ти Зінку відряджаєш?

Саша: До клозету.

Петро: То вона ще не сходила? То ж обігнала мене на два квартали. Я оце лише дочалапав. Зіно, давай бігом, бо осоромишся прямо тут.

Підштовхує дружину до туалету. Та пручається.

Зіна: Петю, припини. Я вже. Тут не про це. Тут про роботу.

Саша: Зіна зацікавилась однією роботою… Для тебе це секрет. Правда Зінулю?

Зіна (підморгнувши): Так. То що сідаймо. (йде до столу)

Саша (хапає її за спідницю): Стояти! Зіно, чи ти не бачиш, що ще нікого немає.

Петро: Піди покури, я дозволяю в честь свята.

Зіна широко посміхається, простягає руку до Петра. Він бере Сашину пачку цигарок з полички в коридорі, поглядом питає в хазяйки чи можна, отримує ствердну відповідь й простягає сигарету Зіні. Вона біжить на кухню.

Саша: Зіно, надвір.

Петро: Ти ж знаєш.

Зіна (копіює Сашу): Ой, піду провітрюсь. (йде вдягаючи Петрову куртку)

Саша й Петро: Піди, піди.

Петро: Це не Зіна, а кіно.

Саша: Навіщо ти її відіслав?

Петро: Є справа.

Саша: Кажи.

Петро хапає Сашу за талію. Вона з силою відштовхує його.

Саша (сміється): Здурів ти Петю чи що? Я ж тобі вже раз казала. (торкається лоба) Не зрозумів? Ти не в моєму смаку.

Петро: Я грошей дам.

Саша: Та ти що? І скільки ж? Теж мені новий українець. Хоч би скільки мені дав — не лягла б з тобою.

Петро: Такий поганий?

Саша: Ні, не тому. (підійшла до Петра, обняла його за плечі) Петю, ну що ти весь час видумуєш? Ти ж класний чоловік, он жінка в тебе є, що тобі за біс у ребро штурхає? Ти мені брат, друг, розумієш. Я навіть гніватись на тебе не можу.

Петро: Люблю я тебе, Сашо, зрозумій. Лише помани мене пальцем — кину Зінку. Та й куди тій курці до тебе.

Саша (суворо): А оцього щоб я не чула. Зіна саме під тебе заточена. Петю зрозумій, ти не станеш іншим, маючи гроші, навіть великі гроші, ти лишишся таким самим хлопцем, що закінчив з горем навпіл вісім класів, вивчився в ПТУ й не прочитав за своє життя жодної книги.

Петро: Я прочитаю.

Саша: Не треба. Це тобі не личить. Будь собою, Петю.

Петро: Але ж ти не хочеш такого.

Саша: Будеш робитись під мене, зовсім втратиш себе.

Входить Зіна.

Зіна: Холодно, як не має бути. Навіть сніжок пішов.

Петро: А хто в тебе буде?

Саша: ви, я, Анатоль, Катя, Олена, й двійко німців.

Петро: Ці красунчики?

Саша: Петю, ти робиш успіхи, вже не вживаєш поганих слів? Молодець. Так — ці красунчики.

Зіна: І нащо ти з ними дружиш, не розумію?

Саша: Я й не вимагаю твого, Зінулю, розуміння. Вони мої друзі. Тут інших не буває. Це ж я їх познайомила. Вони мені, як рідні. З самого свого приїзду сюди стала працювати в Жана. Дивлюсь, журнали квартирою розкидані… спеціальні. Зрозуміла, не маленька. Пізніше, як звикли один до одного, він мені розповів свою історію. Сумну… У нього коханий загинув. Жан класний. Художник. Мене навіть намалював. Обіцяв подарувати портрет, коли завершить… Так, про що я?

Зіна: Про портрет.

Петро: Про Жана.

Саша: Ні, далі про Франца. За рік Свєтка скинула мені роботу, яка їй чомусь не підходила. Пішла я, а там у помешканні знову гей атрибути. Я так помаленьку-потихеньку цих двох і звела. Франц серйозний, усе шукав собі щось постійне. Він лікар, йому немає коли шури-мури викручувати… Ця любов зароджувалась у мене на очах.

Зіна: (перелякано): У тебе на очах?

Петро: Зіно, вгамуй свою фантазію.

Знадвору чути німецьку веселу пісеньку у чоловічому виконанні.

Саша (прислухалась): О, про вовка промовка. (відчиняє вікно. Кричить) Халльо! Халльо! Франц, майн лібе! Жан, халльо.

Підхоплює пісеньку та йде до дверей. Відчиняє їх навстіж. Пісню чути з під’їзду. До квартири завалюють двоє чоловіків, що тримають один одного за талії. В кожного в вільній кінцівці по пляшці шампанського. Вони вже напідпитку. Цілуються з Сашею, здоровкаються з Зіною, прикладаючись до її пухкенької ручки, чим вводять її у фарбу, та потискають правицю Петрові. Всідаються на канапу й голосно оцінюють шикарно накритий стіл, а особливо фазана.

Франц: Алекс! Вас іс дас?

Саша: Фазан.

Франц: (ставлячи не правильно наголос) ФАзан?

У двері дзвонять тричі — коротко — довго — довго.

Саша: Анатоль!

Саша схоплюється та кидається до дверей. Впускає Анатолія, довго дивиться йому в очі, гладить по щоці. Він вручає їй подарунок, невеличкий пакуночок. Саша ніяковіє й прикладає подарунок до грудей.

Петро: Відкривай!

Зіна (плескає в долоні): Відкривай, відкривай!

Німці, поглянувши один на одного, широко посміхаються й підхоплюють незрозуміле їм слово.

Німці: Відхривайк!

Всі разом: Відкривай, відкривай.

Саша: (розриває папір) Коробочка!

Петро: Оксамитова?

Зіна: (стиха) Дочекалась.

Анатоль (ніяково): Це не те, що…

Петро (відходить): Ясно.

Зіна (дурнувато): Ой, невже.

Саша: Серце колотиться… Толю, та…

Анатоль: Сашо, я думаю, що ти не так зрозу…

Саша відкриває коробочку. Довго дивиться всередину. Усі тягнуться до неї, щоб подивитись, що там.

Зіна (свиснула): Сережки.

Петро: Фу-х.

Німці: Вау!

Саша (прокашлялась): Дякую, любий. (метушиться)

Анатоль (дивиться навсібіч): Я думав, я не думав, я хотів…

Саша: У мене також є подарунки. (нервово роздає усім по пакунку) Але відкривати не треба, нехай дочекаємось усіх, бо тут сюрприз, ну, щось таке, можливо вам буде незручно…

Петро (стиха Саші): Візьми себе в руки. (усім) Давайте вип’ємо панове.

Усі: Слушна думка. Давайте! Наливай Толю.

Саша (піднімає келих): Щоб у наступному році наші бажання здійснювались.

Петро: Добрий тост.

Зіна (про щось бубонить під ніс) Я вже загадала бажання.

Анатоль ( ніжно дивиться на Сашу): Я за це.

Німці затягують різдвяну пісню. Всі підхоплюють та недоладно співають хто українською, хто німецькою, хто англійською.

Цей хор пронизує настирний дзвоник у двері. Він не припиняється а лунає єдиним зумером.

Саша (робить знак рукою замовкнути): Сусіди чи що? Ми ж іще й веселитись не почали.

Йде повільно до дверей, прикладається до вічка.

Саша: Йо! Катеринка. (кричить крізь двері) Катаріно, зніми палець з дзвінка. (шарпає за двері) Де цей клятий ключ? (шукає ключ. Кричить до Каті) Та чого ти дзвониш? Припини!

До дверей підбігає Анатоль.

Анатолій: Катю, Катерино! Ми зараз відчинимо. Ти п’яна чи що?

Нарешті Саша віднаходить ключ. Двері відчиняються, а Катя так і продовжує стояти причепившись до дзвінка. Анатоль втягує її до квартири. Катя жестами показує, що за дверима ще щось є. Анатоль йде й приходить до квартири з Катиною спортивною сумкою.

Анатоль: Ти пішла від хазяїв?

Саша: Катерино, що з тобою?

Німці: вас? Доктор, госпіталь?

Саша дає ляпас Каті. Та починає плакати.

Саша: Тепер кажи, чого ти ревеш, корово. (кричить) Припини, кажу. Яка м’якотіла. Ти сюди приїхала мусиш бути сильно, а не розкисати, як тобі хазяї не сподобались.

Катя (хапаючи за руки Сашу): Я більше не могла, Шуро.

Саша: От падлюка.

Всі подивились на Сашу.

Саша: Хазяїн падлюка. (Каті)

Катя: Вони… вони…

Саша (ляскає себе по стегнах): Та що ти блеєш, горенько моє. Кажи вже, що вони, хто вони…

Катя: Вони… ой, не можу сказати, соромно. (видихає повітря) Він мене чимсь поїв, а тоді знімав… А вона дивилась… А я ні сном, ні духом. Напевне давно вже…

Петро: Йо!

Зіна: Петю!

Петро (обурено): Та що Петю, Петю? Культурна яка віднайшлась.

Саша (ходить кімнатою): А як ти дізналась?

Катя: Сьогодні дай думаю відішлю листа електронною поштою сусідському хлопчикові, а мама прочитає… Пішла нишком до Віолиного комп’ютера, навіщо думаю їх турбувати… влізла, а там ненароком клякнула на якусь папку… А як воно відкрилось, а там таке…

Саша: В поліцію здати гадів.

Анатоль: А зиск? Лише Катьку депортують.

Саша: Твоя правда.

Катя (дивиться на шампанське) Я пішла, от і добре. Вибачте, що зіпсувала вам свято…

Саша: Нам нічого не можна зіпсувати — до усього готові. От, біда, пішла від хазяїв, наливай Толяне. Нове життя в Катьки починається. (пошепки) Забудь до біса усе. (усім) А ви нічого не чули. (до Зіни) Особливо ти.

Зіна: Ти про що? Я чекаю початку свята.

Саша (обняла Зіну): Хороша ти баба, Зінульо!

Зіна: І Петя так каже.

Катя (до себе): Я додому поїду. Не маю сил жити в розлуці з малим.

Саша (зіскочила з місця): Пів року коту під хвіст? Катаріно, схаменись. Ти чого сюди припхалась, носом хнюпати чи гроші заробляти? Подумаєш, використали тебе. Усіх нас тут і в хвіст і в гриву. Виходу в тебе немає, як заробляти. Чи що?

Катя: Заробляти.

Саша: То викинь до біса свої амбіції. Житимеш у мене. Від завтра працюватимемо разом — зарплатню навпіл. Я не збіднію. А тим часом Петя тобі роботи віднайде. Правда Петь?

Зіна: Тепер я цим займаюсь.

Петя (до Саші) Авжеж! (до дружини) Я цим займаюсь.

Саша: Ну, панове, чого носи повісили? І ви туди ж (до німців) ви ж нічогісінько не зрозуміли, тому наливайте. Кать — це тобі (простягає такий, як у всіх пакунок). Олену не чекатимемо, вона бачу запізнюється. Прийде — перевдягнеться, не буде ж білою вороною серед нас.

Петро: Не зрозумів?

Саша: А ти відкрий подарунок — відразу зрозумієш.

Усі почали відкривати подарунки. Повитаскували на світ божий костюми.

Зіна (пирснула): Тю, а це ще що таке?

Саша: Маскарад. Будемо вчитись танцювати. Вечірка присвячена диско починається.

Петро: Шурко, ти це серйозно?

Саша: Петю, випий щось міцніше й перевдягайся, буде весело.

Німці, тішачись, подались до вбиральні перевдягатись, Саша скинула халат й опинилась в усій красі — вкритому блискітками диско-костюмчику. До коротеньких шортиків додавалась маєчка. Анатоль, Петро та Зіна не в захваті від сюрпризу, довго не наважуються, тоді випивають по декілька келихів та йдуть перевдягатись, Катя сидить та тупо дивиться на костюм.

Саша (суворо): Швидко натягай! Будемо веселитись.

Катя змінює німців, що вже вийшли з вбиральні. Усі виглядають дещо смішно. Коли зійшлись, почали реготати, тицяючи пальцями один в одного. Обстановка розрядилась. Саша показує елементи танцю. Німці вискубли пір’я з фазану й встромили собі за вуха. Всі веселяться, танцюють й час від часу підходять до столу, аби щось перекусити й випити.

У двері гучно стукають.

Саша: Хелена!

Гості спиняються. Саша наказує всім стати в ряд та повторювати за нею па.

Саша: Лише відчиню двері — усі починають!

Саша відчиняє двері й відскочивши від них стає попереду танцюристів. Усі витанцьовуючи йдуть до відчинених дверей. У квартиру входить стара поважна жінка. Вона з подивом дивиться на колектив. Саша зупиняється, інші намагаються прикритись хто пледом, хто сідає за стіл, аби не було видно його голих ніг, хто йде на кухню.

Жінка: Ельза Краге! (простягає руку до Саші)

Саша: Алекс!

Мовчазна пауза.

Саша (розгублено): Хелена?

Фрау Краге: Я! (витирає хусточкою зволожнілі очі)

Саша: Варум?

Фрау Краге показує на серце. Саша долонею затискає рот. Присутні у кімнаті нічого не розуміють. Фрау Краге простягає Саші пухкий жовтий конверт.

Фрау Краге: Іншульдігум. (киває головою й виходить)

Зіна (дурнувато посміхається): Це що — припис суду? (сміється)

Саша (перекрикує музику): Йди Зіно!

Зіна: А я що, я нічого.

Саша (істерично) Йди Зіно, йди додому! Петю, забери її. І сам йди.

Петро: Алекс!

Саша: Прошу!

Петро нашвидкуруч забирає свої речі, тягне Зіну за собою, виходить з квартири. Саша підходить до програвача й з силою штовхає його на підлогу. Він падає, але продовжує грати. Саша трощить його ногами, божевільно витанцьовуючи. Німці тихенько перевдягнувшись, йдуть. У квартирі лишається Анатоль та Катя.

Анатоль: Шуро! Що таке? Щось з Оленою? Вона захворіла? Чого ж так перейматись. Чи ти зайвого випила?

Саша (скорботно): Анатоль….Олени немає…

Анатоль (посміхається) Я бачу. (вказує на двері) А це її хазяйка? Що за день? Вона також вигнала свою покоївку? Та кажи, я нічого не второпав.

Катя (до Саші): Вона померла?

Анатоль: Померла?

Саша (розгублено): Виходить померла. (простягає конверт, як доказ) Як це — Хелени немає? Як це? Ми ж… вона ж мала прийти… ось її костюм. (виймає з-під ялинки пакунок) серце… як це? Вона ж така жвава… Була…

Катя (плаче): Я поїду додому.

Саша (активно): Їдь Катю, їдь, бо отак і залишишся тут назавжди.

Анатоль: Якщо я можу чимсь допомогти…

Саша (дивиться затуманеним поглядом): Допомогти? (гладить Анатоля по щоці) Йди Толю, йди, дітям подзвони, дружині, зі святом привітай. Їдь додому Толю. Ой, треба подзвонити. (біжить до телефону) Алло, Петю, я забула сказати — їдьте з Зіною додому, їдьте, їдьте… (кричить) їдьте, кажу вам. Я наказую — усім повертатись, усім…

Анатоль хоче допомогти, але Катя показує йому йти, а сама опікується Сашею.

Саша (лежить на колінах у Каті, закутана у плед): А ти знаєш, її син з дому вигнав… Вона була така самотня. Приїхала на рік, а лишилась назавжди… Вона набагато була старша за мене, але ми були найкращими подругами. Серце. (схоплюється) Катю, як це — серце?

Катя: Я поїду додому.

Саша: Їдь, Катю, їдь — гроші то пил, в тебе син, ти йому потрібна…

Катя: А що в конверті?

Саша (схоплюється) Не знаю.

Нервово розриває. Зсередини випадають пачки з грішми. Саша розгублено дивиться на них. У конверті лист.

Саша (читає): Люба моя подруго, найрідніша людина у цих світах — Олександрочко. Якщо ти читаєш цього листа, значить усе… Не треба плакати, життя непередбачуване, я його прожила по своєму і не шкодую. От лишень заради чого збирала усе це (Саша дивиться на розкидані підлогою гроші), для кого? Думала синові віддати, але… Не впевнена, що він зможе скористатись правильно так важко заробленим. Згадала нещодавно про твою мрію — взяти з сиротинця дитинку. Яка прекрасна місія, Сашенько. Мрії повинні збуватись. Бери ці гроші і повертайся, налаштовуй життя, заводь дітей, рости їх, виховуй правильно… Правильно… Лише в дітях щастя, в тому, щоб бути потрібним… Згадуй часом стару гастарбайтерку Хелену. Твоя навіки подруга Олена Сергіївна.

Довга мовчазна пауза. Саша йде на кухню, приносить звідти пляшку горілки.

Саша: Тримала на розтирання. Шампанське занадто веселе вино. Давай пом’янемо.

Катя: Давай. Я лише зберу. (вказує на гроші)

Саша: Так-так. (збирає гроші)

Катя: Багато.

Саша: Майже за десять років, дівко. Цілий статок. Але який він гіркий. (притискає гроші до грудей)

Катя наливає по пів келиха горілки. Випивають.

Катя: Тепер моє горе не здається й горем. Так невеликі неприємності. (радісно) Щаслива ти Сашко, скоро додому поїдеш, здійсниться мрія.

Саша: Але Хелени немає.

Катя: І нас колись не буде. Та чи зможемо і ми отак — передбачити прихід старої з косою.

Саша: Візьму хлопчика… Ні, на ці гроші можна й трьох виховати. Візьму трьох, Катю, трьох діточок, боже. Невже я буду щаслива, невже?

Дзвонить телефон. Саша ліниво підходить до апарату й бере слухавку.

Саша: Так! Привіт. Дякую. Я додому приїду. Не кричи, мені від тебе нічого не потрібно, я дітей візьму. Отаких дітей, отаких, як мені треба. Ти мені не вказуй, хто ти такий? Чоловік? Ха-ха-ха. Як чоловік, то приїжджай сюди — гроші на родину заробляй. Ні, не хочеш, і дітей не хочеш, лише мене… Я також сумую без тебе. Та ні, нікого. Як там твій гурт. Граєте, ага-ага, добре, цілую, добре. (посміхається)

Катя: Чоловік?

Саша (наливає ще півсклянки горілки й залпом випиває): Не хочу!

Катя: Що?

Саша: Не хочу повертатись… Розумієш, я так вже звикла жити тут, що не знаю, як я буду вдома. (довго дивиться на Катю) До того ж, знаєш що? (гризе нігті) Знаєш, що, Катько…

Катя: Сашо, ти мене лякаєш.

Саша вкладає Каті на коліна купу грошей. Катя не знає що з ними робити.

Саша (гарячково): Так-так. Це геніально. Це правильно. (сміється) Навіщо, навіщо мені їхати, якщо я не хочу, і навіщо тобі залишатись, якщо ти не хочеш? Хто буде біля Хелени, як не я?

Катя (заспокоює): Сашо, припини. Це нервовий зрив. Ти поїдеш, зробиш так, як тебе просила подруга, а я в твоїй квартирі залишусь, буду на твоїх роботах працювати. Всім добре.

Саша (кричить): Ні, не всім! Олена хотіла, щоб на ці гроші якимсь дітям було добре. Так?

Катя: Напевне.

Саша (активно): Не напевне, а точно! Який з того зиск, як я візьму якусь дитину, а ти свою втратиш?

Катя: До чого це ти?

Саша: А до того… Ти поїдеш, а я лишусь. Мені нічого не потрібно. Якщо я завезу ці гроші додому, то протринькаю їх на чоловіка. Як не на цього то на іншого, а дитина — так і лишиться мрією. Розумієш? Я така — безпутна. А ти — мати, тобі ці гроші знадобляться… (задумливо) Я не можу її тут лишити саму… назавжди…

Катя: Сашо… Сашо… Поділимось.

Саша (погрожує пальцем): Не смій. Це не можна ділити. Це Оленине життя. І воно має перейти в спадок дитині. Твоїй дитині.

Катя: Павлик!

Катя починає співати колискову. Саша у неї на руках засинає. Колискова звучить усе голосніше й голосніше. На задньому плані випливає фігура дитини в нічній сорочечці.

Дитина (дуже просто, без надриву): Мамусько, я дивлюсь на небо перед сном, як ти мені казала. Щоб побачити там зірочку і з нею говорити. А ти також на ту зірочку дивитись будеш… Бабуся сьогодні сказала, що вже час замовляти Дідові Морозові бажання. Я відразу загадав велосипед… (тихо) І щоб ти повернулась. (як раніше) Бабуся каже, що перше бажання Морозик виконає неодмінно, а друге доведеться чекати. От, я не розумію, якщо Дід Мороз існує, то чого він одне виконує відразу, а інше треба чекати… (хитро) Та хоч бабуня й не вірить, бо вона ж уже доросла, я впевнений, що Дід виконає обидва моїх бажання… (активно) Я навіть оте, друге поставлю на перше місце… (довго мовчить) А зірочки немає… Бо сніг іде…

Завіса


Другие статьи из этого раздела
  • Владимир Снегурченко

    Автор пьес: «Северное сияние», «Шива International», «Человек Ослиные Уши», «ИСТОРИЯ ОДНОЙ ЖИЗНИ: будущее будет (которое было) вчера», «Сиреневая Дверь», «Трюча», «ЧИНГИСХАН. сокровенное сказание или тайна смерти.» и др.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?