«Кладовище»

Автор: Олексій Доричевський

 

(мюзикл)

Я смотрю на все с точки зрения
 ноосферы и думаю, что в буре и грозе,
 в ужасе и страданиях стихийно
 родится новое, прекрасное
 будущее человечества.

В.И. Вернадский

Дійові особи:

Лідія

Павло

Мєнт

Сторож

Клавдія Захарівна (К.З.)

Дід

Дівчинка

Оркестр

1-ий гробокоп

2-ий гробокоп

 

 

Дія відбувається на кладовищі.

 

 

 

Кладовище. Могили. Одна могила свіжа, із вінками і стрічками. Позад гробів інколи з’являється оркестр. Він то проходить, то зупиняється. Оркестр грає кубинські мотиви. Спочатку Паші нема.

Колір світла – блакитний.

Всі: (співають)

Ми мерці, живемо у трунах
Спимо удень, гуляєм по ночах.
П’ємо коктейлі, нічого не їмо,
Ми мерці, танцюйте усі!

Нічний місяць відбивається в очах.
Їх нема, замість очей – дві дірки.
Ти померла, ти дохла як кішка чи лоша,
Але ти красива, як ця пластмасова квітка.

Мєнт:
Жирним я був за життя, парам-па-па-ра-нам,
Жирним мене сховали у кленову труну.
Виліз я і потрусив своїм пустим животом:
Пузо є, а життя всередині нема! Аха-ха-ха-ха!

Сторож:
Ану порозлітались всі, вам треба лежать у гробах          (Ні-ні-ні)
Я вам сказав: ви мерці, тож лежіть там і гнийте!
Я сторож тут, я головніший од всіх вас!
І не знаю чого це співаю з вами пісні.

Всі:
Ми мерці, над нами розгойдуються
Хрести!
Ми мерці, і відчуваємо, як у нас тече
Гниль!
Ми мерці, і хочемо ще раз
Померти!
Ми мерці, і щасливі танцюємо
Антверпен!

Лідія: Стоп! Хто в цю пісню поставив Антверпен? Який Антверпен? До чого тут Антверпен?

К.З.: Е-ей, дівчинко, тихіше. Тут ще не всі заспівали.

Лідія: Я не дівчинка, я вже 10 років як померла. І за життя мені було вже 33. Бачите, о! Ще волосся збереглось. І груди збереглись. Я вам не дівчинка! Я вже нормальна доросла баба!

К.З.: Дівчинко, я гнию вже 100 років. І, до речі, в мене теж дещо лишилось.
Я померла у 1913 році.
Мене закопали, заплакали та й все…
Я жінка шикарна, принадна, та й годі.
Потанцюй зі мною чоловік, нумо, поцілуй мене!..

Сторож: Відстаньте від мене! Я вам кажу, я живий, я сторож ваш. Чого я буду цілувати мертву стару…

К.З.: Даму?

Сторож: Фу, відійди!
Спати сказав я вам, спати!
Не танцюйте, не кружляйте отут.
Хоч і весело з вами, та, чорт, не крийте мене вінками!
Ну, добре, танцюйте, а я тут посиджу.

Лідія: Краще ліхтарики принеси.

Сторож йде. Згорбившись.

Дівчинка:
А я померла, так.
мої ніжки маленькі, так.
Мої ручки синенькі.
Цей дід каже, що я миленька.

Дід:
Брвррвждзжкхк
карпнстфукйцнііі
аладжстосрпмта
І ……………..

А потім мпншгпгипшеше
І тоді авпрапдварпдвд
А коли чмріріврмдвірмд
Отак відбулося моє життя!

Всі:
Ми мерці, поховали нас у могили!
Ми мерці і чекаємо поки тіла згниють.
Коли ж уже хробаки з’їдять наше тіло?
Щоб ми стали гноєм, і з нас квіти проростуть!

Лідія: А гарно мені із квіткою?

Мєнт: Де ти її взяла?

Лідія: Отам… Опа!.. Нова могила! (Кидається до могили. За нею інші, крім сторожа)

Сторож: Стоп!

Мєнт: Рий давай! (Відкопують. Дістають Пашу) Ти хто?

Паша: Я?

Мєнт: Головка од … Аха-ха-ха-ха!

Лідія: Ти помер.

Мєнт: Аха-ха-ха-ха! Кончівся!

Паша: Як?

Лідія: Пішли покажу. От твій горбик. От хрест тут буде. Табличка. Поки шо без фотки. Може і памятник тобі зроблять. Ох, які вінки у тебе! Це я візьму собі… Кларо Захарівно, це вам.

К.З.: Охо-го…

Лідія: Це тобі… Хто ти тут у нас? (Читає на табличці) Павло…

Паша: Павло?

Лідія: Замовкни і дивись. Вдягай. У нас сьогодні кубинська вечірка. Дивись, я Лідія. Оце Мєнт… Як? Сірьожа… Нє, ну неважно. Він тут два роки. Дід, хєр його знає як звуть. Він… А хєр його знає скільки він тут. Він малу оцю за собою таскає. Може він того?.. Нє, ну це неможливо, бо у нас Мєнт єсть.

Мєнт: Аха-ха-ха-ха!

Лідія: Та і ми ж мертві! Як ми можемо? Не того. Оце сторож, він живий, тіки кожної ночі з нами бухає. А оце наш оркестр… А. Пішли кудись. Ну це із трупів понабирались музиканти, і вони всю ніч по кладовищу ходять.

Мєнт: Ага! В нас же тут по 7 тусовок на ніч. Якби мені табельний поклали у штани під кришку, я б тут всіх постріляв. Аха-ха-ха-ха!

Лідія: Ой-йо. Іще, да… Ну от… Ну я думаю сама скаже, бо потім у мене з могили квіти повидьоргує.

К.З.: Повисмикаю. Я – Клара Захарівна. Дворянка. Я єдина з них усіх пам’ятаю як померла. Від сифілісу. Я багато часу проводила у товариствах. Раніше тут гнили члени цього товариства, у якому я проводила час. Вони позгнивали, а я лишилась. Справжня аристократичність не згниє ніколи.

Лідія: Швидше б вже ніколи.

Сторож: О, музика повернулась.

Мент: Ох-хо-ха-ха!

Сторож: Ідіть сюди! Познайомтесь. Отак. Вклоніться. Та що ви так? Щиро вклоніться. Ну да. Вони у нас соромляться. Творчі люди.

Мєнт: Давай! Грай! Ох-…

Всі:
В нас новий дохляк.
Дохлий, як дохлятний дохлюк.
Якби він здох позавчора,
То він не був би такий дохлий як сьогодні.

Дід: Так він позавчора і помер.

Всі:
Ти – дохлий, ти з нами,
Ти – найкращий труп у світі!
Ти – мрець, ти марево,
Ти у світі квітів!

Хочеш отруїсь, хочеш душись,
Все-одно ти не помреш.
Головне… Головне…
Головне, це – коли ти згниєш.

Ось наш труп, його звуть Пашка.
Ще жоден хробак не проліз йому в горло,
Ще земля не замінила йому нігтів,
Але очі вже витікають на його гарні щоки.

Лідія: Ставай у танок!

Всі:
Ти помер, ти ніщо!
Тепер ти мокре тіло.
Твоє життя пішло кудись на … парам-пам-бум!

Ти хробак, ти лошак,
Ти будь-що у цім світі,
Бо ти здох, і ти мрець.
От хто ти тепер.

Так вставай і іди.
Відкривай пусті ці очі.
І читай, і читай
Хто був у житті.

Бо тобі, звідкілясь
Підсунули книгу
І ти маєш взнать,
Що робить тобі.

Паша: Яку книгу?

Лідія: Йолки… Ми забули про книгу. Пішли геть (до оркестру). Доспіваємо потім.

Мєнт: Там…

Сторож: Стоп, я тут головний. Я хоч і не мрець, але…

Лідія: І мовчи тому. Нам всім у могили хтось підкладає книги. Що в них написано ми не бачимо. Треба якось їх прочитати. Текст сам по собі з’являється. І коли текст там появляється, тіки тоді ми помираєм.

Паша: Та я ж уже.

Мєнт: Згниєш. Коли там якісь картінки появляться, то у тебе руки повідпадають…

К.З.: Тіло буде розкладатись.

Лідія: А як книжка буде пустою, то ти будеш мерти, мерти і мерти. І так і не згниєш, як наша Клара Захарівна.

К.З.: Я розкладаюсь. У мене, до речі, є вже 73 сторінки. До того ж, привишуканішого тексту.

Паша: А що там?

К.З.: Я не знаю, але дуже красиво.

Лідія: Коротше, їй шоб згнити, треба ще сторінок 300 дописати.

Паша: 300?

Лідія: Ну це в кого як. У тої велика. У Мєнта он 20 сторінок. Це хто як жив.

Мєнт: Ага, у мене буклет такий, аха-ха-ха-ха. Коли перша сторінка появилась, то я так ржав. Помніш? Кричав, аха-ха-ха-ха, усрусь, аха-ха-ха-ха! А ти кажеш, як ти всрешся, якшо в тебе подохло все? Аха-ха-ха-ха!

Лідія: Не слухай. Рий. Десь має бути.

Паша: От. Книга.

Лідія: Дивись, дивись, може шось згадуєш.

Паша: Та нє, вона просто пуста. Я помер.

Лідія: А як?

К.З.: Треба згадати. В цій книзі буде написано як ти помер. І про твоє життя.

Мєнт: Ага, дивись. Отут у мене нарісовано як я тіпа тьолку на вєліку рятую, а отут чувака з бомбо пристрелив. А отут я тіпа презідєнт. Нє, ну це не президент. А шо?.. Голова райради. А ну да. Ну типу перший його помошнік головний. О!

Лідія: Це не книжка, а тупо картінкі.

Паша: Комікс.

Мєнт: Да, в мене було круте життя. Блін, як же я хочу здохнути! Задовбало це мертя! Хочу згнити, блін! Коли вже я помру.

Дід: Та і я не проти був би померти.

Лідія: Та ви вже подохли всі, шо вам…

Паша: А що такого поганого у мерті?

Дід: А хорошого що? Сидиш чекаєш. Хтось танцює, хтось сидить. У житті ти хоч…

Паша: Що? У житті інакше було? У житті ви не так робили?

Дід: У житті ми хоч знали для чого?

Паша: Щоб померти?

Дівчинка: А що таке померти?

Мєнт: У мене є шикарна пісня…

Лідія: Ей, Пашка, ти чого завтикав?

Паша: Дивлюсь. От, бачиш, павук. У нього лапки зімкнуті і, здається, що їх не вісім, а чотири. І весь у цятках. Наче попереджає про себе. Як розмітка на дорогах. І сам він такий великий, спокійний. Наче володар цього місця. Бачиш, він все контролює. Але найпротирічніше, це те, що він тут. Бачиш?

Лідія: Що, Пашка?

Паша: Він розмістив свою павутину між гілкою ялини і трояндою. Дивно, що на кладовищі саджають білу троянду. І він між цією повною голок і зелені гілкою і білою квіткою вмістив павутину. Бачиш як крапельки відблискують від вогнів. Гарно? Але ж цим він вбиває. Начебто і красиво, але цим він несе смерть. То як же це може бути красивим? Адже краса, це те, що живе. Або те, що призводить до життя. То в чому краса цього павука?

Дід: Та ж і ми смерть. Павлік, ми ж теж потворні. Поки не згниємо. Коли ти згниєш, то станеш красивим. Правда. Тут всі, коли знов подихають, то у них із тіла квіточки виростають... Думаю тільки, чого в малої не ростуть?.. Так шо, Пашка, не хвилюйся, ти ще точно станеш красивим.

Паша: Як?.. Щоб згнити, треба написати цю книжку?

Лідія: Ну типу да. Вона сама напишеться.

Паша: Я згнию!

Лідія: Згниєш, згиєш. Тут всі гниють. Тіки ше є така падла, як Клара Захарівна. Отаких земля не приймає.

Паша: А як вона пишеться?

К.З.: Коли ви щось згадуєте, тоді і пишеться. От я коли згадала, як колись мене на балконі вісім гусарів…

Мєнт: О, оркестр! Зараз я вам!
Постріл у скроню, як кульгавий метелик:
Спочатку летить, а тоді западає.
Ти його б’єш, а він помирає.
В твому гнізді немає патронів.

Як же нам мерти, коли немає героїв,
Коли не рятує один нас усіх,
Коли замість цього у вікно дивиться.
Але на кладовищі немає вікон.

Як вам?!

Паша: Може павук гарний тим... У ялини голки, і у троянди колючки. Вони колють. Вони ранять, але не вбивають. Павук же довершує цю смерть. Може він гарний від того, що таким чином виліковує покалічених істот?

Сторож: Та шо ти мурижиш? Виліз з гроба і мурижить. Він ото красівий потому шо живий. Всьо. А довкола всі тут подохли. Тому серед цієї дохлятини, оце-во – восхітітельна красота! Во, любуйся!

Паша: А ти сам? Ти ж сторож і кажеш, що живий…

Лідія: Ага, живий… Що ж страхіття таке, а? А? А кожну ніч шо з нами тиняєшся? А? Живий ти наш. Де у тебе серце?

Сторож: А ну пішла, зараз тебе в могилу загоню!

Паша: Ого, так ти бридота. Справді, ти страшніший од нас усіх. Фу. Он, Лідія, мертва, але красивіша за тебе.

Сторож: Та ж…

Мєнт: Ану, … Рєбята, я знаю, шо робить. (Як на допиті) Ану признавайся, шо ти робиш удень?

Сторож: …

Паша: Чия ця могила? Там хтось лежить?

К.З.: Ні, вже виліз.

Паша: Скільки нас? … А могил? …

Мєнт: Сємь і сємь! А! А! Признавайся, підар, ти – дохляк!

Сторож: Я не підар.

Лідія: Де твоя книжка? А? Копай, ну!

Дід: О.

Лідія: О! О! Чия книжка?

Мєнт: Признавайся, підар!

Сторож: Я не знаю. Нє. Я сторож. Я просто живу. Я… ? … Я сдох. Бляха-муха. Я пом… Хлопці, жінки, дівчинка, Я помер. Боже ж ти мій.

Лідія: Дивіться, У нього в книзі його портрет намальований.

К.З.: У камзолі…

Лідія: Шо тут написано? Кфкфкффкфк Стрлдоміа… О, так же це він сам себе намалював! Ах ти ж паскуда, так за життя свої портрети малював?!

Дід: Буржуй.

Сторож: (плаче) Яне знаю. Я не знаю як це. Я думав, я живу. Я думав, я тут живу. Мені з вами весело, ви гуляєте, а я…

Лідія: Ти шо, совсєм дурачок? Ти шо не помніш, як ти кожну ніч із землі вилазіш?

Сторож: … ну, ф, ну… може і… не знаю… я… та я його, як то і не… ну, не згадаю, ну я може і не знаю, шо ото було тоді, а шо зараз було, то вообше не знаю.

Паша: Павук тільки-що муху з’їв.

Дівчинка: Сонце сходить.

Лідія: Сонце сходить.

К.З.: Сонце сходить.

Мєнт: Сонце сходить.

Дід: Сонце сходить.

Сторож: Сонце сходить.

Паша: Сонце сходить.

Всі:
Над нашими тілами сходить сонце.
І нам треба лягати у гроби.
Під хрестами, як млинами, ми упали,
І бажаємо нарешті сліпоти.

Кожен день ми чекаєм, коли вже прийде ніч.
І вночі ми танцюєм, і очікуєм, коли настане день.
Ми мерці і чекаємо смерті.
Чекаємо,
Бо чекали її у житті.

Сцена висвітлюється білими світлом.

День

Все засвітлене. Можна розібрати лише контури фігур. З’являються два гробокопи.

1-ий: Копати треба п’яним. Береш лопату, сплюнув, нагнувся і пішов.

2-ий: А чого п’яним?

1-ий: А як!? Так робота не йде. Це ж творчий труд. Ти бачив, щоб творча людина коли-небудь була тверезою? Вони або колються, або п’ють, або ґвалтують там когось. Ну і тоді тільки приходить натхнення. У нашій справі без натхнення не можна… От мені подобається…

2-ий: Та у нас же не творча…

1-ий: О, диви (знайшов кістку. Грається нею) Білім-білім… Творчість. Ну хіба тверезим таке зробиш? Тут треба творчий підхід.

2-ий: Я краще… я більше думати люблю. Я коли в університет повернусь, то…

1-ий: Молодець, хвалю. Якщо вигнали, то треба повертаться. Нікому ти там до сраки не потрібен. А ця робота? Вона навіки. Земля, вона притягує. Дивись, он скільки притягнуло. І тебе притягне… Пий.

2-ий: Ні, дякую, мені…

1-ий: Шо, ні, дякую? Так, дякую. Він мені, ні, дякую. Пий.

2-ий: Я ввечері маю ще екзамен…

1-ий: Ну, дивись. Повітря на кладовищі воно не любить тверезих.. ідеш, і там вітер, там хитається, там кістка стирчить. О, білім-білім (грається кісткою). Ідеш, спіткнешся на пам’ятнику, ляжеш коло нього обнімеш. І так тобі його гірко стає, так його шкода. Плачеш…

2-ий: Все. На сьогодні усе. Добре, я тоді завтра прийду коли треба, так? До завтра. До побачення.

1-ий: Пока. Пока. А я тут полежу. Оп (залазить у могилу). До світанку, з вами. Люблю я вас, мої мерці!

Світло сходить.

 

2-а ніч

Колір другої ночі – зелений.

Мєнт: Рок-н-рол!

Лідія: Де ти взяв цей одяг?

Мєнт: Та там ще є. Тільки трохи обісраний. Там сатанисти прийшли. Я вийшов і до них, типу: В вас пістолєтіком не пальнуть? А один мені, дядя, пішов на хєр. А тьотя там одна, так, а-а-а,  а чую вже гімном тяне, так вона, а-а-а, каже, та він же синій. Я думаю, опа. Взяв і палець собі засунув у горло.

Лідія: Піду вдінусь.

Всі:
Нас мурахи роз’їдають, черв’ячки у горлі,
Ми співаєм, трусимось по колу.
Відлітають руки, ноги, селезінка відлітає           (і печінка)
Ми танцюєм. Помираєм, робимо вечірку.

Мєнт: Пашка, шо це з тобою?

К.З.: (дивиться на Пашу) Як це?

Сторож: Як так? Він же ще нічого не згадав. Він же і не зробив нічого. Як він може гнить?

Паша: Я?..

Лідія: Іди вдягнись… О. Ти вже у квітах.

Паша: Вони кажуть, що я гнию.

Лідія: Ну да.

Сторож: Як!? Шо він зробив?

Паша: Ну… Але ж … ви ж і цілком не знаєте, що має робити мрець.

Мєнт: Шо-шо? Вспомніть має от шо. Так з всємі було. І не калдич мені тут.

Паша: Ви ж просто бачили, що вони гниють. Коли книжка заповнювалась. Ви ж не знаєте, чого вона записувалась. У мене так, там написано, я дивився. Але неможливо прочитати. Там всі літери розмиті. Тобто я ще маю щось доробити, щоб дописати книгу.

Сторож: А шо ти робив? Ти ні фіга не робив!

Мєнт: Ну, тихо. Тихо. Зато ти нас охороняв. Спасібо. Трудився. Мертвяків оберігав. Молодєц! Аха-ха-ха-ха!

Дівчинка: Пожежа!

Дід: Де?

Дівчинка: Отам. Отам! Усюди.

Мєнт: Треба гасить.

Лідія: Спасібо за пораду. А як? Хто знає, як це робиться?

Сторож: Я не знаю.

Дід: Ніхто не знає. Це живі тільки роблять.

Лідія: Та що ж робить? Пашка, думай.

Паша: Ну, ви завжди, коли щось робите, співаєте.

Лідія: Точно, Пашка, точно.

Всі:
Ми мерці…

Мєнт: Та вже задовбала ця. Давайте іншу.

Всі:
Віу! Віу!
Пожежа! Пожежа!
Віу! Віу!
Вогонь! Вогонь!

Вогонь у душах! Вогонь у мізках!
Вогонь у серцях! Вогонь у пальцях!
Ти згориш? Ні!
Ти згориш? Ні!

Ми всі згоримо!

Палає кладовище, живі тваринки мруть,
А мерці не гинуть (вони і не гниють).
Падай на вогонь – гаси своїм мерзенним тілом -
Роби хоч що-небудь.
В житті ти все-одно нічого не робив.
Твоє безглузде животіння
Перейшло у безглузде мертвеніння.
Тепер ти мрець,
Тож дохни, суко, скоріше.

Гаси своїм тілом,
Гаси своїм хрестом,
Гаси хоч як-небудь,
Врятуй живих.
Вони живуть,
Вони не животіють,
Вони не очікують.
Тож врятуй їх!
Дай їм жити!
Хоч мертвим відчуй себе живим.

Лідія: Давай, Пашка, хєряч.

Мєнт: Лідка, дивись, я палаю.

Лідія: Іди на фіг.

Мєнт: Дєд! А!? Я Фреді Меркьюрі!

Сторож: Я все загасив.

Дід: З тобою все впорядку?

Дівчинка: Звичайно. Я ж мертва.

Дід: Розумниця.

Паша: Звідки у вас стільки ніжності до дівчинки?

Дід: пілмпижапилжавлпс

Паша: ловарпміжптл

Дід: олаписоапшфів

Паша: оптмгжфпишу

Дід: 649326кшгіпам

Паша: Та що, дійсно! Я не розумію вас. Кажіть!

Дід: Я не можу. Якщо я їй скажу, вона згниє. І я разом з нею.

Паша: Це ж добре. Ви нарешті переродитесь. Дасте життя. Ви самі казали.

Дід: Ні. Чого не дали у житті, візьму за мертя.

Сторож: Падлюки! Хто забрав мою книжку?

Мєнт: Там де портрет твій? Аха-ха-ха-ха!

Сторож: Книжка, Книжечка… учора я знайшов тебе…

Лідія: Ти книжку провтикав?

Сторож: Ти чого радієш? Може я без неї помру? Тобто… Тобто, ніколи не помру…

Лідія: Та ти і забудеш це.

Сторож: Ні, мені треба. Там написано. Я знаю, шо за життя, я був художником. Це ваше мертя перевело мене у сторожа.

Мєнт: Ага-ага. Може і я був дєпутатом? Аха-ха-ха-ха!

Паша: Ні. Ти був мєнтом. Тебе у цій формі ховали ж. Як ти міг немєнтом буть? І ти. Це ж одяг з яким ти з труни вилазиш. Хоча художники як завгодно вдягаються. Але отакими ви були за життя. Тому книга інше пише…

Дід: Ну да, ну да.

Паша: Так, вона пише, те, чого ви не зробили. За життя…

Сторож: Це тобі павук сказав?

Паша: Не павук. Сам якось зрозумів. Книжка пише про те, чого не зробив. Моменти, де життя промайнуло повз тебе. От ти життя просидів сторожем. А міг малювати. І жодного малюнку не зробив. Тому за тебе почала малювати твоя книга.

К.З.: Він малював. Оцей паркан він розфарбував.

Паша: Так. Коли ти у мерті щось таке робиш, то твоя книга заповнюється.

Сторож: Я? Я вже й не пам’ятаю…

Лідія: Та ти нічого не пам’ятаєш.

Сторож: Ой, а шо ти заступаєшся за нього? Він такий хороший, такий… Прийшов. Все розуміє, вже гниє… мабуть… А! Мабуть, так це він забрав мою книжку!

Дід: Шо?

Сторож: Ти забрав мою книжку! Ти її вкрав! Це я мав гнити, а не ти! От воно що! Злодій!

Мєнт: Злодій? О-а! Ану!.. Я тебе щас… Де книжка, кажи. Бігом!

Паша: …

Мєнт: Зв’язати! Тепер ми дістанемо тебе. Думаєш, що ми нічого не зробимо? Мертвому всьо ні по чому? А отак (обламує на ньому квітки). Отак. А, маєш?

К.З.: Воу, воу, грубіяни, чоловіків не ґвалтують. Жінок ґвалтують.

Мєнт: Шо?

К.З.: А єдина жінка тут, це я.

Сторож: Шо ти мелеш?

К.З.: Ти, здається книжку загубив? Я можу тобі допомогти. Якщо хочеш її повернути, тобі доведеться віднайти принади справжньої жінки.

Сторож: Шо?

К.З.: Візьми мене!

Сторож: Боже!
Книжечка моя кароокая,
Нещодавно я тебе віднайшов.
Була ти моєю на один день,
І полетіла одразу ж назавжди.

Я кохаю тебе, я за тебе віддам
І свій хрест, і вінок, і шапку.
Книжка моя, почекай мене,
Поки любов свою оддам я іншій.

Оддам. Оддам. Оддам. (на хвилиночку)

К.З.:
То ви джентльмен?
То ви не нахабник?
Не ладні же скористатись із мене?
Ви не хотіли отак мене взяти?
А прагнете з почуттям покохати?

О!

Сторож:
Не думав, я про почуття,
Та ваша щирість розпалила.

К.З.:
І я не бачила цього,
Та вздріла.

Сторож:
Не на хвилинку,
А назавжди.

Разом:
Любий!
Люба!
Чому раніше не був я з вами!
Любий!
Люба!
Де ви блукали у цих просторах?
Любий!
Люба!
Ми станемо із вами зірками!
Любий!
Люба!
І не розстанемось ніколи!

Навіки – любі!

Мєнт: Як же це типу гарно.

Дід: Фу.

Лідія: Да.

Паша: Що «да»?

Лідія: Та нє, то так.

К.З.: Завтра ми одружимось.

Мєнт: Прикольно.

Сторож: Шо, ну треба до завтра все підготувать.

Лідія: Я допоможу.

Паша: Ти куди?

Мєнт: Ну я ж буду твоїм типу цим. Як його?.. Ну да? Ну не цьому ж бути?

Сторож: Звичайно. Оркестр!

(Ідуть. Лишається Паша і Дід з дівчинкою)

Паша: От ми вдвох.

Дід: Ага. Біжи, дівчинко. Може тобі там вінок сплетуть. (Дівчинка біжить) Тепер удвох. Я подумав, що треба мені це сказати. Я спершу тобі скажу. А потім їй. Я все згадав. Все своє життя. Вже давно. І що я тут маю зробити теж знаю. Тільки от як? Пашка, якщо я це зроблю, то все. Це класно. Але і для неї все.

Паша: Для кого?

Дід: Малої.

Паша: Вона мертва вже. Немає про що шкодувать.

Дід: Так. Тільки важко це збагнуть. Вона… Блін, розумієш, все ж у тому, що я не можу відпустити її. Вона ж …

В житті у мене не було любові.
Дружина була, а чого не знаю.
Любила інших, мене – ніколи.
Отак прожили нащось.

Вона і доньку нашу намовляла,
І та зненавиділа мене.
А я жив собі, відчував це,
І всіх в таїні любив.

Та коли народилась оця маленька,
Оце створіння гарненьке,
Я вперше відчув у житті своєму,
Що хтось любить мене.
Не знаю як, крізь усі перешкоди,
Крізь намовляння, страхи, плювання,
Ця маленька істота, прикраса світу,
Народилась з любов’ю до мене.

І жила вона, раділа собі,
Я мало бачив її,
Не пускали туди мене,
Та й не треба мені того було.

Навіть краще так – я більше за нею
Сумував і чеканням себе допікав,
Ще більше любив, ще більше радів,
Як побачу її, її оченятка.

Оченятка вогнисті, малії ручки,
І волосся світле, курчаве…
І померла вона

Умерла так сталось.
ну що ж, так буває.
Я не витримав.
Біль.
Вмер і сам.
Написав лиш,
Щоб отут поховали.
І є щось, є,
Опісля життя!
Вона тут зі мною
Ходить.
Не пізнає, і нехай,
Хай бігає просто,
Хай сміється лиш трохи,
Та принаймні,
Я поруч, і колись
Отак підійду
І згадаю про її любов
До мене.

Паша: Ви не може ї відпустити.

Дід: Не можу. Не можу. Як? Адже за все життя, що було. Лише вона…

Паша: Знаєте… я… Ви не пускаєте, бо ви ображені. Ви не можете простити іншим. Ви вважаєте, що вас ніхто не любив окрім цієї дівчинки, так? За все життя? Але може ви просто не допускали їх любов до себе? Може ви пропускали ті миттєвості, коли вас любили? Може, ви надто пізно почали помічати, що вас люблять. Адже, якщо людина гідна любові, то вона буде її отримувати. І, навіть, навіть, якщо вас дійсно не любили. То чи варто це? Чи варто тримати цю образу? Чи варта ця згадка про любов, щоб тримати цю маленьку дівчинку у мерті? Вона навіть не розуміє, чого вона очікує. Відпустіть її. Відпустіть образу.

Дід: Відпустити?

Паша: Ви ж її любите.

Мєнт: Сонце сходить.

Паша: Вже?

Мєнт: Вже сходить.

Паша: То, це я можу не встигнути, так? Якщо завтра згнию?

Мєнт: Шо?

Строж: О, зрадів… Досить нам вже про нагадувати. І так на душі…

Мєнт: Гірко, гірко…

Сторож: Завтра.

К.З.: Завтра.

Дівчинка: Сонце сходить.

Дід: Сонце сходить.

Лідія: Пішли, сонце сходить.

Паша: Почекай. Ліда, я маю встигнути. Я хочу сказати, що… якось це дивно… навіть не знаю як… всі сьогодні… я не знаю, за шо. Може за оце твоє, «за шо»? Не знаю. Не знаю. Коли це відбулось… Але, Лідія, я покохав тебе.

Лідія: Шо ти мелеш?

Паша: Покохав. Це абсурдно. Адже як може мертвий кохати? І кохання, це…, коли воно взаємне, воно ж приводить до сексу. А як таке може бути, коли ми мертві? І я ніяких таких тілесних почуттів не відчуваю. У мене немає крові в тілі. Серце моє не б’ється. Я дивлюсь на тебе і воно не відбивається у відповідь. Не змушує шалено бігати кров по тілу. Немає цього адреналіну. І нічого не формується там. Мені нічим тебе прагнути, бажати. Я мрець. Але я кохаю тебе. Це… Воно, воно відбувється поза тілом. І я радий, що я відчуваю це. Я кохаю тебе.

Мєнт: Пішли, сонце сходить.

Лідія: Сонце сходить.

Паша: Сонце сходить.

Всі:
Сходить сонце,
Скоро роса відіб’ється у проміння,
Скоро бджоли будуть літати,
Пташки сідати на наше каміння.

Наш граніт буде кришитись під сонцем,
Хрести будуть хитатись під вітром,
А ми у землі будем чекати,
Поки ніч на день зійде.

Ми так чекали, чекали в житті,
Тоді як могли творити.
Ми мали бажання, мали можливість,
Лише не робили нічого.

Не мали сенсу у нашому житті,
Тепер отримали у мертвотінні.
Ми гниємо! Ми згниємо!
І це єдине, чого бажаєм!

Лідія: (бере Пашу за руку) І я. Тоже.

Сонце висвітлює сцену.

День

2-ий: Ей, ей, прокинтесь. Ей.

1-ий: Хто? Шо? Лопатою ударю! … А, ти це…

2-ий: Ну я, так. Прийшов копати.

1-ий: Нема чого копати. Не прийшов наряд. Бачиш, от вчора накопали, а нікого не вхоронили сюди.

2-ий: Так тому що ви там лежали.

1-ий: Ага, ти їх знаєш? От було прокидаюсь, думаю, шо так мокро? Рукою бовсь, рука не суне. Так знаєш лежу і думаю, чи прокинувся, чи нє? Все темно. Пробую піднятись – не піднімається. Душить шось. Я ногами – а там дерево. А? Зверху гроб на мені! І засипали. Думали шо смішно. Ну нічьо, я  потім тим придуркам вваляв!..

2-ий: А як ви вилізли?

1-ий: Отак. Отак і виліз. Так я тих шутніків, одного лопатою, другого по лобі. Вони потім довго сміялись. Один ледь сюди не потрапив. Смішно тут у нас живеться, ще побачиш. Давай, п’ємо!

2-ий: Ні, …

1-ий: От, скажи, от ти людина? Чи хто ти? От ти хочеш померти?

2-ий: Я жити хочу.

1-ий: Чого?

2-ий: Хочу зробити…

1-ий: Ну да. Ну да. А я хочу померти. Уявляєш, лежиш отак, руки на грудях складені отак, ти в гробу. Білий такий, красивий. Тут рюшечки, там бантики. Тебе до того якийсь дядько волосатий напарфюмив, тут рум’яна зробив, брови так. І ти такий красавчік лежиш, а біля тебе баби плачуть. Тобі квіти понаприносили, а ти лежиш. Лежиш отак, рука на руці, зверху права так акуратно, а знизу ліва. У лівій у тебе дуля. Вони плачуть, а в тебе дуля!

2-ий: І що?

1-ий: І всьо. Отак, отак я хочу померти. Сам собі могилу викопаю, буду лежать у бантиках, рум’яний…

2-ий: А далі що?

1-ий: А далі всьо. Ти ж помер.

2-ий: Дуля і все?

1-ий: А шо тобі іще? Тобі дулі не вистачає? Ану дай руку, я вилізу, я тобі стіки тих дуль понакидаю. Руку дай. Ага, дякую. От, на випий.

2-ий: Ні, дякую…

1-ий: Шо ти за людина така? Ну нічого. Земля візьме своє. Ще ми ви’ємо своє. Ще позкручуємо з тобою дулі.

Світло гасне. З’являється місячне світло.

3-а ніч

Світло третьої ночі – фіолетове.

Лідія: Мерці! Мерці!

Мєнт: Чого кричимо?

Лідія: Ми будем святкувать, чи нє?

Паша: Давайте.

Лідія: Боже! Ти вже геть у квітках…

Паша: І не тільки я. Дивись.

Лідія: Кларо Захарівно, і ви? Як? Через 200 років?

К.З.: Сто. Лише сто. Бачиш, моя книжка повна сторінок. І завтра ви мене не побачите.

Лідія: А як же аристократичність, ваш сифіліс, який ніколи згниє?

К.З.: Люба, давай не будемо витрачати на питання мою останню ніч. Мені ще треба влаштувати свято.

Сторож: Як? Ти гниєш?

К.З.: Так, любий.

Сторож: Тобто, ти покидаєш мене.

К.З.: Але ж ми усі колись згниємо.

Сторож: Але ж не зараз. Я думав, шо у нас буде хоч трохи часу. Я думав, шо і сам буду гнити як ти 100 років.

К.З.: Любий, ти образився? Що з вами? Ліда, а ти чого плачеш?

Мєнт: Мабуть свадьби не буде. А музики вже прийшли.

Сторож: Жени їх геть, не буду я співати.

Всі:
Жени їх геть, не будем ми співати:
Співи зараз непотрібні нам.
Немає чого нам зараз святкувати,
І нічого усвідомлювати, па-рам.

Не буде сьогодні весілля,
Наречений сидить у смутку,
Наречена завтра згниє.
То чи треба було їх женить?

Вона стара, а він дурний,
Але вона у квітках вся.
Так, вони люблять.
Але вона назавтра вже згниє.

Тож радій за неї, будь щасливий,
Її мертвотіння нарешті перейде в життя.
Сто років вона чекала,
Щоб віддати себе землі.

І от, нарешті, коли закохалась,
Квітки почали її забирати,
З її тліну поживиться жучок,
Якого потім з’їсть павучок.

Вона буде гнити! Вона дасть життя!
І ми щасливі, хоч і смутні зараз.
І ти не сумуй, відпусти любов…
Лиш дивно, чого Лідія лице своє
Ховає…
Вона плаче…

Паша: Ти плачеш?

Лідія: Ні.

Мєнт: Так шо тепер? Свята не буде?

К.З.: Може це і добре. 100 років кожного дня свято. А тут, коли йду від вас, - і тихо. Так. Наче немає іншого заняття, як час провести? Посидимо.

Сторож: А і нічого. Да. Я от з вами рідко святкував. Я сидів, охороняв. А ви можете посидіти. Одну ніч пересидіти. Далі легше буде.

Лідія: Ні! Ні, чого ви всілись? Треба празднувати. Сьогодні свято!

Дід: Яке? Сьогодні все скасували.

Дівчинка: Яке свято?

Лідія: Масляна. Сьогодні масляна.

Дід: ..? А млинці де?

Лідія: А ми без млинців.

Дід: Асніг?

Лідія: А ми без снігу.

Мєнт: Нє, ну то вже хана, капець якийсь, а не…

Дід: Да, да…

К.З.: Навіть я пам’ятаю…

Сторож: Та що ти! Навіть я пам’ятаю!..

Лідія: Добре, добре, буде сніг…

Паша: Ліда, куди?

К.З.: О, музика. Чоловіче, ви не візьмете мене за талію?

Сторож: Так.

Заходить Лідія, розкидує серветки.

Мєнт: Шо це?

Лідія: Серветки. Поминальники забули. Кларо Захарівно, от вам стрічки, запхніть у волосся.

К.З.: О!

Лідія: Подобається?

Сторож: Ну, хм, ну, да!..

К.З.: Ох ти мій…

Лідія: І тобі, отак.

Дівчинка: Дякую.

Лідія: Давай, ламай лавки.

Паша: Нащо?

Лідія: Воза зробимо.

Мєнт: Хе-хе, я буду кататись.

Дід: Снігу мало.

Лідія: Зараз ще буде.

Сторож: Ну, на святі треба бахнути!

К.З.: Но-но!

Мєнт: А блини?

Паша: Можна тарілки їсти.

Мєнт: Так це ж не блини.

Паша: А яка нам різниця? Ми ж дохляки.

Дівчинка: Ой, що це?

Лідія: Сніг.

Дід: Чорний.

Лідія: Ми мертві, тому і сніг у нас чорний.

Паша: Ти?

Лідія: Це я понарізала стрічки із вінків. Музиканти їх розкидують.

Мєнт: Вони тут? Так хай грають!

Всі:
Масляна, масляна до гробу прийшла,
Під чорним снігом танцює вона,
У коло станем, і заспіваємо,
І нашій дівчинці стрічку одягнемо!

Не маслом, а землею обмажемось,
Щоб краще в світі нам мерлось.
Плакучі стрічки співочими стануть,
Бо масляна в серцях у нас просяне.

Обіймай, і танцюй.
Маслом, млинцем почастуй.
Хоч ні масла ні млинців нема,
Замість що-завгодно з’їмо.

Бо ми мертві!

Щасливі мертві!

Веселі мертві!

Отакі мертві!

Завжди мертві!

Сьогодні мертві.

Дівчинка: Так весело!

Лідія: А давайте підемо чатувати все кладовище!?

Мєнт: Пішли.

Лідія: Оркестр, за мною.

(Чорний сніг йде за ними)

Дід: А ми тут лишимось, так?

Дівчинка: Чому? Я до них хочу.

Дід: Чого із ними? Нам же і тут добре, удвох.

Дівчинка: Але, але я до них хочу. Бо там весело, там сніг є, там вони танцюють, а тут ми удвох.

Дід: Ти хочеш піти?

Дівчинка: Дуже хочу.

Дід: Тоді біжи. Стій. Дай я тебе перед тим обніму. От, нарешті обняв. Все, я відпускаю. От, візьми іще. Поклади цю квітку собі у волосся. Так. Завтра у тебе буде багато квіточок.

Дівчинка: А де?

Дід: Отут. Отут . І отут. Всюди. Ну, дай я тебе ще раз обніму.

Дівчинка: Ні, діду, можна я сама?

Дід: …

(Дівчинка обіймає)

Дід: Біжи. (Побігла) Я прощаю всіх. Пускаю тебе… Вона дідом мене назвала…

Я вдячний, я вдячний,
За те, що я жив.

Це малятко щасливе,
Що я жив в її житті.

Я вдячний, я вдячний…

Сторож: Гей, дід, а ти чьо не ходив?

Дівчинка: Треба було з нами піти.

Дід: испипуідпсп

Паша: Може досить снігу? Може просто потанцюємо? Лідія, я вас запрошую.

Дівчинка: А я вас.

Сторож: А я вас, мадам.

Мєнт: А я вас, аха-ха-ха-ха!..

Лідія: Ти ж пам’ятаєш, шо я сказала «тоже»?

Паша: Шо тоже?

Лідія: Що я теж тєбя люблю.

Паша: Так.

Лідія: Це для тебе. Твій останній вечір.

Паша: Наш перший вечір.

Лідія: Ага, і для тебе він і останній.

Паша: У тебе теж колись такий буде. Усі ми гниємо.

Лідія: Не всі, не всі, Пашка. Ех, блін. Пашка, я думала, шо може ти якось допоможеш. Я ж зрозуміла. Я одразу втьопала, шо ти усе збагнув. Ти то сам не зрозумів. Ти тут розкрив те, чого вони не розуміли. Там же в книжках пишуть не то. Показує не то, шо ти зробив. А то шо ти міг зробить, але не сдєлав.
Ясно? Чули всі? Він вам усім розказав, шо ви в житті не зробили. Ви були дохляками в житті, і тому так довго дохнули. Ви мали багато зробить, а зробили ніхєра! От ти, придурок, ти міг малювать, а все життя просер на кладовищі. Ну ти мені скажи, шо тут охранять? Шо? А ти? Мєнт. Та ти і єсть мєнт. Ніхєра не робив і всьо. Жер і всьо. Оце і є мєнт. Шось там десь покричав і ба, у ньго картінки появились в кніжкє. Кларо Захарівно, Боже ж ти мій! Ви хочете мені сказать, шо у 78 років ви померли од сифілісу? Да у вас за все життя нікого не було. Ви все своє життя нікого не кохали! І, коли змогли відкрить оце, коли єщьо і закохали цього мудака, то гнить почали. Ох ви ж блін. Ну ти, дєд, все з тобою ясно… Мала дебілка… І ти, ти теж згниєш скоро. Да, я бачила як ти його обійняла. Нарешті. Це при життю нізя було зробить? Вам усім крітінам, нізя було цього за життя зробить!?
Так іще проблема в том, шо ви усі мудаки, ще й не понімали цього. Він. Це все він. Він вам це відкрив. Стоїть і лупає очима. Шо ти лупаєш? Пашка, та це ти всьо! Ти цих паралічів врятував. А то вони гнили б ще 200 років. Ти один. Не знаю за шо, но… Люблю тебе, Пашка…

Паша: Ліда, і я не знаю… І я тебе люблю. Тільки чого ти кажеш це все?

Лідія: Любий мій дурисику, а того. Шо ти всіх цих кретинів можеш врятувати, а мене нє. Бо вони, хоч якими ідіотами жили в житті, а шось то зробили. Їм усім дали книжку. Вони всі позгнивають. А у мене нема.

Паша: Що нема?

Лідія: Дурнику мій любий, книжечки нема. Поцілуй мене.

Паша: Як це нема?

Лідія: А вже і неважливо. Головне, до кінця ночі цілуй.

Мєнт: (риє могилу Лідії) Ти її сховала. Я оцими пальцями перерив. Ану, де, кажи! Я по морді дам!

Лідія: Це я тобі по морді дам, мєнтура. Блін, Пашка, обійми мене. Я сама, я сама кожної ночі, поки всі ще лізуть, я нігтями деру землю, шукаю і нема. Думаю, може з’явиться, може я шось зроблю і там книга появиться. Тільки нема. Не появляється. А і пофіг, Пашка. Головне, шо ти мене поцілуєш. У квіточках, такий красунчик…

Паша: Ліда, та як це?

Лідія: А отак. Срала я в своєму житті. Нічьо не робила, а тільки срала. Знаєш, отак, знімаєш рєтузи, кладеш попу на горшок і більшими ляпасами висираєш. Так шоб гівно аж ляхи заляпало.  Отак я срала. А більше нічого не робила. Зате у мерті… Тут у мене кожного дня свято.
Пашка, цілуй мене!
Кларо Захарівно, цілуйте мене!
Дід, цілуй нас усіх!

Мєнт попереду без музики починає танцювати. Сторож біжить за музикантами. Вони грають.

Всі:
Ми мерці, веселі мерці.
Вдень ми ждемо, вночі веселимось.
Бо ми мерці.
Ти і я.

І я тут мрець,
І я тут мрець,
І ми всі, всі,
Веселі мерці.

Ми колись згниємо в квіточках,
І крізь нас проросте стеблина.
Буде дерево гучне, велике рости
На нашому доброму гної.
І велике, і довге, могутнє воно
Буде рости двісті, триста, п’ять тисяч років!
І на тім у гілках, у дуплах
Заведуться кольорові тварини.
І у них, тварин, заведеться життя:
Малі діти у сонячних проміннях.
Буде райдуга бить і слоник стрибать,
У скакалку гратись дитинка…

Все щасливо і весело буде в житті,
Коли скінчиться наше мертя.

Лідія: Скінчується. Дивись, сонце сходить.

Паша: Сонце сходить.

Дід: Сонце сходить.

Дівчинка: Сонце сходить.

Сторож: Сонце сходить.

К.З.: Сонце сходить.

Мєнт: Сонце сходить.

Оркестр: Сонце сходить.

Сцена висвітлюється.

День

1-ий: Ну, шо, студєнтік, покопаєм? Гарна робота, на повітрі, із живим матеріалом… Так і хочеться, ех… От розкажи мені за своє життя. Все мовчиш і мовчиш. Що ти робиш хоч? Чи дівчина є? Може дружина? Може дитина? Може собака? Може кобилка? Може тортик хочеш?

2-ий: Ну я казав вам, що був студентом. Тоді вигнали. Перевступаю. Але психологом не хочу знов бути. Я хочу… ну, в мінералогою. Досліджувати каміння, ну типу… І от стою із вами, ви я бачу просто копаєте, а я задоволення отримую. Ні-ні. Я не так сказав, ви теж задоволення, тільки інше. Я от дивлюсь на ці камінці, на грунт… Дивлюсь як утворюється, як перегниває земля. Перетворюється… Я ж сюди і пішов, щоб… А знаєте, я вам тайну відкрию. Я з кожної ями у кишеню по глибочці кладу. А потім досліджую. Небагато можна дізнатись. У цій місцевості все вже майже досліджено. Але мені просто… Я, мені просто цікаво…

1-ий: От молодець. Гарно співаєш. Я теж співаю. От я слухаю тебе і прямо різко мені в горлі. Давай!

2-ий: Ні-ні, мені треба ще доглянути…

1-ий: Пацан, я сказав пий. Скіки в тебе того ще життя попереду? Ти ще своє проп’єш. Тож і сьогодні можеш випити.

2-ий: Ні, я…

1-ий: Вибір твій…

2-ий: А, давайте…

1-ий: О, дивлюсь, ми з тобою покопаємо ще не одну могилку. Ну, давай, о… Із хріном… О… Ну, давай отам копнемо. До речі, шо це? Прєзік? А: це я тут бабу трахав. Ну не бабу, це так негарно казати, свою дружину… Шо це? Шо це квіти полізли? Топчи їх! На кладовищі не має бути живих квітів. О повилазили. Блін, вже нема. Ну нічо. В мене ще було в коморі… Пішли, бахнемо…

Серпень 2013


Другие статьи из этого раздела
  • «Я ХОЧУ ЖЕНИТЬСЯ» Татьяны ГОЦАК

    Действующие лица намеренно детально не представлены автором. По ее задумке воображение читателя само должно подсказать, как выглядят ЛГ

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?