Слава героям

 

Автор: Павло Ар'є

 

 

Дійові особи:

 

Остап Ількович Шемеля – Ветеран Української повстанської армії. 83 роки, на лівому оці пов'язка, на вказівному пальці лівої руки відсутні дві фаланги. Невисокий, худий, вертлявий, рухи нервові, іноді трусяться руки і підборіддя.  Після 2-го інфаркту, страждає від  гострої серцевої недостатності. На голові носить мазепинку, знімає її тільки під час сну. При ходьбі використовує гуцульську різьблену палицю (топірець).

Андрій Васильович Чумаченко – ветеран Радянської армії. 84 роки. Зайва вага. Через стенокардію страждає на задишку. Чекає операції з коронарного шунтування. Через хвору ногу, щоб рухатись, у правій руці тримає милицю, а у лівій – палицю.­­ Найближча для нього людина - це його молодший син
Петро. Але більш за все він любить і турбується про свого пса на прізвисько Бімка.

Ганя - внучка Остапа Ільковича, медсестра - 31 рік. Струнка, приязне обличчя,  русяве завжди акуратно заплетене волосся,  Спокійна, тиха, догідлива. Понад усе любить свого діда.

 

Ірина Богданівна Зозуля – 40-45 років, худорлява,  із загостреними рисами блондинка. Заввідділу серцево-судинної хірургії. Сильний характер, завжди знає чого прагне, честолюбна. 

Петро - син Андрія Васильовича 40-45 років.

Ольга – медсестра, російськомовна жінка за 50, пухкенька, невисока, схожа на ведмедика.

 

 

Добре обладнана лікарняна палата у шпиталі ветеранів.
У палаті три ліжка. Біля кожного – по тумбочці і по табуретці. Позаду над середнім ліжком розташоване зашторене вікно. Справа двері з матового скла зліва рукомийник з дзеркалом і з скляною поличкою, на ній зубна паста, зубна щітка. На рукомийнику з боку мило, біля рукомийника на гачку висить рушничок. 


Неділя ніч.

На крайньому ліжку ліворуч спить ветеран Остап Ількович. Над його головою  з різьбленої рамочки споглядає кольорове зображення Христа що тримає у руках своє серце “зображення Святого Серця Ісуса Христа .  На тумбочці  — зачитана газета, миска, пакет молока, вата, старий мобільний "Нокіа". 

 

Перший сон.

 

Шум зливи, пухка жінка з довгим волоссям видно її тільки зі спини миється під зливою як під душем. Вона ретельно змиває з себе мильну піну, в момент коли вона от-от обернеться. 

 

Відкриваються двері, включається чергове освітлення. Медсестра Ганя завозить на візку Андрія Васильовича, у супроводі входять його син - Петро і черговий лікар - Ірина Богданівна. Ірина Богданівна зміряє хворому пульс, записує щось у карті.  Ганя підходить до ліжка, де спить Остап, поправляє ковдру.

 

Ірина. Ганю, двадцять міліграм діпірідамолу, 15 анальгіну, і переодягніть хворого.

 

Ганя і Петро пересаджують старого на ліжко, Ганна переодягає його, Петро допомагає Ганні .

 

Ірина. Андрію Васильовичу, відпочивайте, завтра поговоримо. Над ліжком, от тут кнопка (показує на кнопку), у разі потреби тисніть, якщо погано стане, чергова прийде негайно. Добре? От тут тиснути, бачите? Тут.

 

Затемнення. Шум зливи.

Неділя ранок.

Темрява в палаті повільно розсіюється, крізь штори починає проступати світло. Остап Ількович вже сидить, тишу порушує дзеленчання електронного будильника, він вимикає будильник. Підводиться, підходить до вікна, відсовує одну зі штор. До кімнати уривається яскраве ранкове світло. На ліжку праворуч хтось невдоволено бурчить, рухається.

 

 

Остап. Ой! Чорт, (повертається до свого ліжка, сідає). І звідки ти тут взявся?..  Зара розбудять. 

Остап Ількович сидить десять секунд тихо не рухаючись, лягає, знову сідає, обережно тягнеться рукою до своєї тумбочки, відкриває, намагається щось дістати, щось із дзенькотом падає на підлогу. На ліжку праворуч хтось знову бурчить.

 

Остап. (пошепки) ХолЄра.

Остап дістає пластикову пляшку з мінералкою і залізне горнятко,  обережно зачиняє тумбочку. Починає відкручувати кришку, пляшка безбожно шипить. Остап злякано прикручує кришечку.
За кілька секунд, обережно повторює спробу знову, пляшка шипить. За певний час, він справляється з відкриванням пляшки. Обережно наливає воду у горнятко і повільно з насолодою п'є. Несподівано пронизливо починає дзвонити мобільний телефон, горнятко випадає із рук Остапа. 

 

Остап. (пошепки в телефон). Шо? ... Так ... Не можу говорити, сплять тут ... хай буде ... шкарпети візьми ... ШКАР-ПЕ-ТИ ... так ... ні, труси є ... НЕ-ТРЕ-БА ТРУ-СИ... (відкладає телефон, кашляє, дивиться на годинник).


Двері відчиняються, світло вмикається, заходить медсестра Ольга, в руках лоток зі шприцами.

 

Ольга. Добриый ранок. Просыпаемся.. Остап Ількович, вы первий, занимайте позицию.

Остап. Скільки зарядів?

Ольга.
Пока что, два в тыл и один внутривенно. Ложитесь на живот. Темно тут у вас, (розсуває штори).

 

Остап. (лягає на живіт, заголює сідницю, зітхає) Як же ж я цього не люблю.

Ольга. (проводить процедури) А кто
любит? Все не любят. Вам сейчас, между прочим биохимию сдавать. Сами пойдёте, или заслать сюда лаборантку? Хотите? Ну, Хотите! Скажу, что Вы себя плохо чувствуєтє Ну, ну скажите же что вы хотите!

 

Остап.  Йой, та я б....

 

Ольга. Ганя то Ваша небось пешком Вас гоняет, а я могу побаловать.

 

Остай.  Та ну, не ганяє, я добровільно.

 

Ольга. Хорошо что она Вас сюда пристроила, повезло, тут у нас рай.

 

Остап. То мені байдуже.

 

Ольга. Да Вы что! Для выздоровления крайне важно.

Чисто, спокойно, лекарства из гуманитарной помощи, в первую очередь к нам поступают, у нас тут все добрые.

 

Остап.  Мабуть так, маєш рацію, як би не Ганя я б гнив як і всі інші люди, в якомусь гадюшнику.

 

 Ольга. Пользуйтесь, комфортом оставайтесь в постельке.

 

Остап.  Ні, я піду.

 

Ольга. (Награно байдуже) Как хотите.

 

Остап. У мене ж той-во, операція, біс її холера знає, може я взагалі більше ніколи на ноги не стану.


Ольга. Тепун вам на язик. Натягивайте штан
ы и переворачивайтесь, теперь внутривенная инекция. Здоровий, как конь, мы вас еще поженим, вот уведите.

 

Остап. Та-ну, перестаньте! Яке там поженим ...

Ольга.
Поженим, поженим. Я в женском отделении, пару-тройку невест для вас приглядела.  Подлечимся, процедурки пройдём, таблетки примем, клизму поставим, в туалет сходим и пойдём свататься.

 

Остап. Старий, хворий, з одним оком, кому такий потрібний?

 

Ольга. Главноє, что мужчина. У меня есть, например, одна очень симпотичненькая  дама с гипертонией, правда и без левой ноги, но весёлая, шутит всьо время.

Остап. Та нахолєру, мені однонога здалася, ти що?! Воно ж навіть склянку води принести не зможе, розхлюпає поки дострибає. Нє, не тре мені такого щастя. (показує на Андрія) Новий сусід.

 

Ольга. А я знаю, (пошипки) тоже вдовец. (голосно) Его ми тоже вилечим и поженим.

 

Остап. Якщо дуба не вріже (сміється).

 

Ольга. Тьфу, да что же вы сегодня разошлись, глупости говорите!

 

Остап. А що? Он, був у мене сусід, он там і спав (показує на ліжко справа) , де він тепер?

 

Ольга. Ветераны к сожалению часто умирают, старость, знаете ли...  Ну хватит об этом.

 

Ольга обережно будить Андрія Васильовича.

 

Ольга. Больной, просипаемся. Поспали немного?

 

Андрій Васильович сідає на ліжко важко дихаючи.

 

Андрій. Таххх, яке там. (тримається за серце).

 

Ольга. Не пускает? (дістає з кишені конволюту з пілюлями). Нитроглицерин, угощайтесь.

 

Андрій.  Тс, у мене свій є.

 

Ольга. Берите, у нас ето вместо конфеток  раздают, ну же, берите.  

 

Андрій Васильович бере, таблетку кладе до рота.

 

Андрій. Ласощі (посміхається), дякую.  (представляється) Андрій Васильович.

 

Ольга. Ольга, я, Оля. Вот ещьо ваши пилюльки, пейте. (наливає в склянку на тумбочці воду подає Андрію коробочку з ліками, спостерігає за тим, як він приймає пігулки). Вот и чудненько. Нитроглицерин подействовал, вам легче?

 

Андрій. Не знаю, (прислухається до свого тіла) може.

 

Ольга. Не ложитесь, я вернусь, у вас ещьо внутривєнное.  Да и обход скоро, Ирина Богдановна у нас рано начинает, (йде).

 

Остап Ількович вітально підіймає руку.

 

Остап. Здоров!

 

Андрій. Здоров!  Теж різать будуть?

 

Остап. Ще неточно (спльовує три рази), хоч би ні. А тебе, я так розумію - так.

 

Андрій. Таххх, сподівався що до цього не дійде, а тут воно таке, - ТРЕБА. Так притиснуло, хоч далі не живи. Отаке.

 

Остап. Я тут після інфаркту.  Прожив 83 роки, хоч би що, аж як воно БЕМС. Всьо, думав юж конєц, а ти ба - живу далі. І то во найкумедніше те що ніколи за своє життя не боявся, а тутка так страшно стало.

 

Андрій. (сміється)  Ну ти знайшов час лякатися, 83 роки.

 

Остап.   Отож, головою розумію, що час уже, а тут (показує на своє погруддя) Лячно, що воно нас там на тому боці чекає...  Я називаюся Остапом, а тебе, я чув  — Андрієм кличуть.

 

Андрій. Так, точно, для друзів Андрій. Фронтовик?

 

Остап. Авжеж! Загін Хмари - Українська Повстанська Армія (одягає на голову свою мазепинку). З лісу вийшов у п'ятдесят четвертому, (сміється).

 

Андрій. Та ти що? От, йопть!

 

Андрій Васильович дивиться на Остапа Ільковича –  нібито чорта бачить.

 

Остап. А що?

 

Андрій. Та нічо. Йопть...

 

Остап. Та що ти “йопть” та “йопть”?!

 

Андрій. А те, що для тебе я Андрій Васильович Чумаченко. Старший лейтенант гарматних військ у запасі. Кавалер ордена Слави.

 

Остап. Аааа...

 

Андрій. Неподобство яке (бере з тумбочки нітрогліцерин, кладе до рота).

 

Андрій Васильович починає тиснути що є сили на кнопку виклику чергової.

 

Остап. Не любиш?

 

Андрій. Що?

 

Остап. Українську повстанську армію?

 

Андрій. Бандерівців.

 

Остап. Можна і так, БАНДЕРІВЦІВ... Тож не любиш, а може боїшся?

 

Андрій. Слухай, як тебе там? Остап...

 

Остап. Ількович.

 

Андрій.  Остап Ількович, ніколи не боявся і боятися не буду.

 

Остап. Значить, не любиш.

 

Андрій.  Хм. Любиш не любиш, яка різниця, не місце мені з Бандерою.

 

Остап. А з ким місце?

 

Андрій. З ветеранами, тими хто німців бив, з героями радянської армії.

 

Остап. Я ветеран, я німців бив, я герой Україн...

 

Андрій. Бандит! Ось хто ТИ.

 

Остап.  Солдат, що за Україну свою кров пролив.

 

Андрій. Німців він бив, сиділи у Гітлера під сракою, грілися.

 

Остап. Та ти ж нічого не знаєш.

 

Андрій. Не знаєш.... І знати не хочу.

 

Заходить Ольга.

 

Ольга.  Что тут у нас?

 

Андрій. Влаштували мені тут! Негайно перевести!

 

Остап. Ви тут з’ясовуйте, а я піду на процедури. (виходячи) Приємно було познайомитися, Андрію Васильовичу.

 

Андрій. Бувай.

 

Ольга. Ну то ж не я решаю. А что такое? У вас лучшая палата.

 

Андрій. Як це, “А что такоє?” Влаштували тут... КРИЇВКУ.  Хто вирішує?!

 

Ольга. Та вы не волнуйтесь, доктор прийдётразберёмся, она уже на обходе.

 

Андрій. Сюди її, негайно!

 

Медсестра вибігає. Андрій Васильович п'є пігулки, дістає з тумбочки мобільний телефон, телефонує.

 

Андрій. (сам до себе) Дурдом якийсь. Альо! Петро, Петро, ти? А де він? То дай його сюди, так, срочно. (сам до себе) Та що ж це таке... (чекає), Петро, вони ж бляді, ці мене з бандерівцями поклали!... Знаєш?! ... Які нахер нові правила? Скажи, най заберуть мене звідси ...

 

Заходить Ірина Богданівна у супроводі медсестер Ольги і Ганни. Ганна несе в руках величезний, шикарний букет квітів.

 

Ірина Богданівна. Доброго ранку! (простягає руку, Ольга дає лікарці історію хвороби, дивиться краєм ока. Говорить із жартівливою інтонацією). Андрію Васильовичу, що сталося, чому ви хвилюєтеся?

 

Андрій. Як що сталося? Це ж шпиталь ветеранів великої вітчизняної війни. А ви сюди запустили бандерівців і ще бозна-кого.

 

Ірина. Не можна так, Андрію Васильовичу, Ви собі такими нервами серце пошкодите.

 

Андрій. То ви мені серце вириваєте, ви і такі як ото він (показує на ліжко Остапа).

 

Ірина. Тепер - це просто шпиталь ветеранів. А якої війни – дідько його знає.

 

Ольга. Войн у нас предостаточно и ветеранов соответственно, нужно их где то же лечить, вот и берём.

 

Андрій. (російською) Кого ніпопадя.

 

Ірина.  Олю, займайтеся своєю роботою, а я з хворим сама поговорю, добре?

 

Ольга. Да, извините.  (міряє Андрію тиск).

 

Ірина. Оля, має рацію, у нас он і ветерани Афганістану обслуговуються і ліквідатори чорнобильської катастрофи.

 

Ольга. Ага, ветераны войны с мирным атомом.

 

Андрій. Це я розумію, але ж це... це ж ворог, давайте ми ще фашистів з Німеччини сюди завеземо.

 

Ірина. Бог з вами, ну що ви таке говорите, українські повстанці, це ж НАШІ УКРАЇНСЬКІ, причому тут німці?

 

Андрій. Українські друзі німців, зрадники! Най вони в німців у їхньому дойчлянді лікуються. Нащо їх сюди запускаєте!

 

Ірина. Особисто я нікого нікуди не запускаю. Політика — не лікарська справа, моя справа лікувати, а ваша, мій дорогенький — лікуватися.

 

Андрій. Та як же це так?! Я всю війну пройшов. Дійшов до Бранденбурга. Чотири поранення. А ви мене з цим (шукає слова), вони нашим солдатам, ГЕРОЯМ, у спину стріляли...

 

Ірина. (важко зітхає) Зупиніться, будь ласка, я вас прошу.

 

Андрій. Зупинитися? Та я завтра, а, може, й сьогодні помру. Не хочу, щоб останнім, що я побачу, було те, як ворог сміється мені в обличчя.

 

Ірина. Ви не помрете ані сьогодні, ані завтра. Це я вам гарантую.

 

Андрій. Не кажіть так, ви не Бог. Ніхто не знає, що йому у голову стрільне, я  бандерівця маю на увазі. Може, він мене, той, раз – і придушить уві сні. Ви бачили яка в нього підла харя?

 

Ірина. Секудочку, Ганю, підійди. Ось, це Ганя, пам'ятаєте? Вона вас учора приймала, переодягала, уколи робила.

 

Андрій. Так, хороша дівчина. Здоров, Ганю.

 

Ірина. Остап Ількович, ваш сусід, він її дідусь.

 

Андрій. Оу.

 

Ірина. Олю, дайте мені карточку пана Остапа, (краєм ока заглядає в карточку). Буду з вами відвертою: ми готуємо вас, як і вашого сусіда,  до операції, дуже складної і життєво необхідної операції...

 

Ольга. Ирина Богдановна, извините,  у меня смена закончилась еще пол часа назад. Вы меня отпустите?

 

Ірина. Так, можете іти. Тільки візьміть квіти у Гані, поставте десь, щоб всім гарно було.

 

Ольга. Сапсибо,  (протягує Ірині мапу з паперами) Мне тут еще подпись нужна.

 

Ірина. Потім.

 

Ольга. Ну как потім? Это уже за вчера, я без подписи препаратов больше не получу.

 

Ірина дивиться, підписує.

 

Ольга. (перевертає аркуш) Здесь тоже.

 

Ірина. (дивиться) Ти що промедол, без мого підпису ставила?!

 

Ольга. Так Вы ж назначили, а на подпись Вас не поймать.

 

Ірина. Ти всіх нас в тюрму посадиш. Дивися на Ганю, у неї документація завжди в порядку, а ти нЄряха.

 

Ольга. Ой, господи, Ирина Богдановна, закрутилась, я.

 

Ірина. Зайдеш до мене, я тобі все на пальцях роз'ясню.

 

Ольга. (забирає в Ганни квіти, виходячи звертається до Андрія Васильовича). Вот видите что-за врач вас лечит... (показує квити) какиє цветы Ирине Богдановне приносят и это почти каждый день – ставить уже некуда!

 

Ірина. Олю, та ну перестань, йди вже з очей моїх.

 

Ольга. Хочу, что бы ви просто знали,  такого кардиохирурга вы в нашей стране  не найдёте. Только подумайте: по две операції в день,  а операции, что бы вы знали, от трьох до пяти часов длятся!

 

Андрій. Це мені відомо, про Ірину Богданівну люди легенди складають.

 

Ольга. Правильно, а скоро песні сочинять начнут. Спасает людей і  ни с кого копейки не возмёт.

 

Ірина. Олю, досить, я тебе вже пробачила, йди до дому.

 

Ольга. Так вот я к чему веду, вам как пациенту надо прислушаться к мнению Ирины Богдановны. Чтоб она не сказала — слушайте её, а я пошла. До завтра (зачиняє двері з іншого боку).

 

Ірина.  Я не можу примушувати вас лікуватися в одній палаті з Остапом Ільковичем і радо переведу до іншої палати.

 

Андрій. От і дякую. Переводьте.

 

Ірина. Ганю, що там у нас в третій?

 

Ганна.  У третю не можна, там Царьков – донька за ним доглядає, ночами. (До Андрія Васильовича) Пацієнт дуже важкий.

 

Ірина. А дванадцята?

 

Ганна. Повністю укомплектована.

 

Ірина. Всі шість місць?

 

Ганна. Так, двоє афганців, прямо з мітингу привезли. Вони там вже шостий день голодують, везуть їх до нас і в центральну. Завтра чорнобильці протестувать починають, тих вже на другий день почнуть завозити.

 

Ірина. Ну, я не знаю! Андрію Васильовичу, дайте пораду. Може, виженемо доньку Царькова? Але ж хто буде за ним доглядати? У нас брак персоналу.

 

Андрій. Хочу додому. Місце з'явиться, повернуся.

 

Ірина.  Ви не повернетеся.

 

Андрій. Повернуся.

 

Ірина. Не до нас. Ви помрете. Якщо повернетеся додому –  помрете. Ви хворий, дуже хворий. Так, я не Бог, але я лікар, цього, повірте, достатньо, щоб запевнити вас: без госпіталізації тут не обійтися.

 

Андрій. Це все я уже чув...

 

Ірина. Хочете померти?

 

Андрій. Що?

 

Ірина. Ви померти хочете?

 

Андрій. (думає) Не знаю. Хм, не готовий я, хотілося б... насправді,  ммм, мало про це думав, нє ну думав троха...

 

Ірина. Ніхто не хоче померти, ніхто. Знаєте, мені кожного дня дякують за спасенні життя, он квіти несуть. Не люблю цього, бо думаю у ці моменти про тих, кому життя врятувати не вдалося, і таких багато. У третій палаті пацієнт, він помирає, я і ніхто інший не може цьому зарадити. Хто та людина, яке життя вона прожила, де і за кого воювала – ваш - наш? Хіба це має значення... мені однаково прикро. Вам, я можу допомогти і вашому сусідові можу. (бере Андрія Васильовича за руку). Поможіть і Ви мені, прошу.

 

Андрій та лікарка деякий час сидять мовчки. Ірина Богданівна запитально киває головою, Андрій Васильович відповідає стверджувальним жестом. 

 

Ірина. Дякую. Мені треба продовжувати обхід. А ви заспокойтеся, я ще повернуся і ми обговоримо деталі лікування. (дивиться на Ганну, пише щось у картці хворого). А Ганя, вона не тільки онука Остапа Ільковича, хороша медсестра, найкраща, ось хто наша Ганя. (віддає Ганні карту), імуно-стимулятори почніть негайно, потім – на кардіограму.  ( говорить тихше але достатньо чітко, щоб зрозуміти що це наказ) Перевір всю вашу з Олгою документацію, все має грати одне до одного, рештки мені в кабінет. Сподіваюся, тут у ВАС все тихо буде.

 

Ірина Богданівна виходить.

 

Ганна. (Ніяково дивиться у карту) Так, що тут у нас? Ой! Думаю, ми з вами сьогодні багато часу проведемо разом.

 

Андрій. Ти мені  пробач.

 

Ганна. За що? (ледь стримує сльози)

 

Андрій. Тобі довелося усе це вислуховувати. І про діда твого... 

 

Ганна. Так.

 

Андрій. Ти тут ні причому. 

 

Ганна.  Я звикла.

 

Ганна поправляє ліжко Остапа, наводить лад в його речах, складає газети і журнали.

 

Андрій. Дідусь твій – людина непроста...

 

Ганна. В нього життя непросте.

 

Андрій. Ті часи що ми з ним прожили було важко всім, найважще було людиною залишитися.

 

Ганна. Він, хороша людина, я у всьому його підтримую. Дід для мене  - УСЕ.

 

Андрій. (сміючись) А як же батьки?

 

Ганна. Ніяк, мене виховували дід та баба, баба померла, а дід – він ось (показує на ліжко Остапа Ільковича) тут. Як його не стане, навіть не знаю... що буде.

 

Андрій. Хм... Любиш. А мої… не знаю... Знаєш, я ще не помер, а вони уже за двокімнатку мою скубуться. Нікому не залишу, державі віддам.

 

Ганна поправляє ліжко Андрія, допомагає йому зручно влаштуватися.

 

Ганна. Зручно?

 

Андрій. Ага. Тапки, допоможи, донечко зняти, щось вони мені тиснуть.

 

Ганна. (знімає з Андрія капці) У нас своєї квартири немає, живемо в гуртожитку. Удвох в одній кімнаті, удобства на поверсі. Кімнату, правда, приватизували, краще аніж ніц. Ого, що ж це у Вас такі ноги запущені?

 

Андрій. Хм, та я ж сам не дотягуюся, а доньку просити, ну її.

 

Ганна. Ноги треба доглядати, то не є жарти. Скажу Вашому сину, хай пильнує за цим. Покажу потім які в мого діда ніжки, як в лялечки, я за ним доглядаю.

 

Андрій. Сина мого Петро звуть.

 

Ганна. Я з ним вже познайомилася.

 

Андрій. Ні, державі квартиру не дам, держава у нас підла, гірше ніж родичі. Усе Петру залишу, він мене поважає.

 

Ганна. Я діда свого понад усе поважаю, як що він, що скаже то вже для мене закон, за ним як за кам'яним муром.

 

Андрій. Є ще в мене донька, забула що таке батько, ставиться до мене ніби я кактус. Внуки - дегенерати, тесть - то взагалі алкаш кінчений.

 

Ганна. Будь ласка не ображайте його, він хороший, лагідний.

 

Андрій.  ХТО, тесть?! Срака він рвана, ось хто він..

 

Ганна. Я про діда свого. Не сваріться з ним.

 

Андрій. А-а-а, та я... Добре не буду.

 

Гання.  Я Вам зроблю сьогодні педикюр.

 

Андрій. Не треба, доцю, хай вже так буде.

 

Ганна. Я дуже педантична,  і відповідально підхожу до своєї роботи, не всі медсестри готові на це, але я так.

 

Андрій. Але ж той  педі-кудюр, то вже зайве.

 

Ганна. Така у мене робота, як що люди це поважають я їм усім за це дуже вдячна.

 

Повертається Остап Ількович, у лівій руці у нього крапельниця, закріплена на пересувній підставці.

 

Остап. О, Ганю, ти тут, а я тебе виглядаю повсюди.

 

Ганна. (Налаштовує крапельницю  Андрія Васильовича). Так, сусіду Вашому крапельницю ставлю.

 

Остап. Ааа, крапельницю - це добре, я он також пришпилений. Лікарка каже, то краще, аніж уколи.

 

Ганя. І я кажу...

 

Остап. А, Олька, твоя, москалька ця дурнувата, то вопше. Як засадить голку у вену, потім уколів туди усіляких напердолить, зварьована якась, а вже аж потім систему підключає. Все не правильно...

 

Ганна закінчує з Андрієм Васильовичем. Допомагає Остапу Ільковичу влаштуватися на своєму місці.

 

Ганя. Чого це?

 

Остап. Та як чого! Кажу, дай ті усі уколи,  як ото воно... (згадує слово)  у систему! Ні, вона далі мені в руку пердолить і пердолить, бодай її шляк трафив.

 

Ганна. Діду, я ж так само роблю.

 

Остап. Нє, ти правильно робиш, а вона...

 

Ганя. Дещо тре колоти окремо, не можна усе разом мішати...

 

Остап.  Олька, все не та як ти робить — на зло...

 

Ганна. Точнісінько так само. Андрію Васильовичу, Ви рукою сильно не смикайте, я скоро зайду, гляну як ви тут, дуже сподіваюся, що все буде гаразд.

 

Андрій. Так точно, лежу струнко.

 

Ганна. Ну то файно.

 

Остап.  Ганю, віконце відкрий (дивиться на Андрія) повітря у НАС тут зіпсулося раптом.

 

Ганна відкриває праву частину вікна, у палату уриваються звуки з вулиці

 

Остап.  Ольці, ніц не кажи, ти зміну закінчиш, до дому підеш (знову дивиться на Андрія Васильовича) замордують вони мене тут.

 

Ганна. (дивиться у впритул на Остапа, бере йго за руку, говорить тихо) Будь ласка, прошу, благаю (цілує Остапу руки). 

 

Остап стурбовано відводить погляд. Ганя виходить.

 

Як тільки Ганя виходить, Андрій Васильович обережно сідає і бере у вільну руку милицю і незграбно (заважає крапельниця) намагається закрити нею відкрите вікно, невдовзі йому це вдається — вікно закрите. Обидва ветерани деякий час дивляться один на одного. Остап Ількович повільно підводиться, (заважає крапельниця) підіймає край матраца, показує.

 

Остап.  Дивися!

 

Андрій. (обережно дивиться) Ну.

 

Остап. Ні, ти добре дивися.

 

Анрій. Та я дивлюся.

 

Остап. І що?

 

Андрій. Нічого не бачу.

 

Остап . Правильно, бо нічого немає.

 

Андрій. А що мало бути?

 

Остап. Рушниця, яку б я взяв і пальнув тобі у твій писок, але її там нема, тож не поводь себе як йолоп. Я тобі не ворог.

 

Андрій. (зніяковілий) Хе! Таж і я не ворог.

 

Остап. А лікарку хто звав?

 

Андрій. Я...

 

Остап. От, а ти кажеш, не ворог. Вона послухає і з лікарні мене викине? Мені іти помирати, а ти жити будеш. Так?

 

Андрій. Нє, вона це  не вирішує.

 

Остап. А якби?  Ти ж людину на смерть зрікти готовий, за що?

 

Пауза.

 

Андрій. Особисто проти тебе, я нічого не маю, Остапе.

 

Остап. То у чому проблема?

 

Андрій. Хочу бути зі своїми.

 

Остап. І я хочу, зі своїми, та їх усіх кати кацапські повинищували.

 

Андрій. Ну, не усіх.

 

Остап. Ти б хотів щоб усіх... Ти ж українець!

 

Андрій. Українець, не українець, ну українець і що?

 

Остап. І я українець. То ж з яких це пір один українець іншому українцеві, тойво, не своїм став? Хіба ми не свої? Хіба ми не є ветерани тієї ж війни?

 

Андрій. Зовсім ні, сам знаєш.

 

Остап.  Не знаю, вже ніц не знаю.

 

Андрій. Знаєш, блядь! Хлопці в отаких от шапках, як ото у тебе, НАМ у спину стріляли, поки МИ Європу від німецької сволоти звільняли.

 

Остап. Та, як ви звільняли, то краще б зовсім не звільняли, одне ярмо на інше змінили. Комуняки ті кляті, ти б бачив, що енкаведисти тут виробляли? Гірше німців в сто разів були, в тисячу!

 

Андрій. Ну то правильно, вичищали... погань усяку.

 

Остап. От не був би я пришпилений до цієї зарази, як підійшов би до тебе і дав тобі по морді, за погань!

 

Андрій. Які проблеми? Висмикни голку, підходь, поговоримо, як брат з братом.

 

Остап. Ото так! Сам собі голки висмикуй, єбанькуватий.

 

Андрій. Що, всрався?

 

Остап. Хто, я? То ти бздиш!

 

Андрій. Ніхуя, я не бздю.

 

Остап. То давай разом. Поговоримо по-хлопськи.

 

Андрій. (вириває із своєї руки систему, видно, що йому боляче) НА! Тепер ти.

 

Остап. (акуратно відклеює пластир і виймає голку) Ах, ти ж святий Юда, от маєш.

 

Андрій. Давай, іди сюди, давай-давай (бере у руку милицю).

 

Остап бере свій топірець, між ними вільне ліжко. Махають палицями, крекчуть та попадають тільки по ліжку.

Заходить Ганна, ветерани продовжують, не звертаючи на неї уваги.  

 

Ганна.  (до Остапа) Ви обіцяли, не скубтися. Що зробити, що б Ви хоч один єдиний раз у житі мене дослухалися? Що?

 

Остап. Курча ляґа! То не я почав.

 

Андрій. Ти, ти, ти це почав. (До Ганни) У нього писок на секунду не закривається, як зіпсоване радіо, дістав вже.

 

Остап. Він той во, вікно зачинив, мені тут дихати нема чим, задихаюся.

 

Ганна. А що ви з крапельницями поробили? З мене досить, іду за Іриною Богданівною. (до Остапа) Вас вона, дуду, випише, мене викине з роботи, а Ви Андрію Васильовичу будьте щасливі, живіть собі далі.

 

Ганна виходить гримнувши дверима. Ветерани вмовкають. Остап Ількович підводиться, підіймає з підлоги перекинуту крапельницю. Андрій Васильович оглядає свою руку в тому місці, де була голка. Обидва мовчки приймають ліки. В палату у супроводі Ганни заходить Ірина Богданівна.

 

Ірина. У нас тут бойові дії почалися? Я вас просила... Андрію Васильовичу ми ж домовилися, я...

 

Андрій. Ой, щось мені зле.

 

Ірина. (Вимірює Андрію Васильовичу пульс). Недивно. Ганю, міряй тиск.

 

Ганна вимірює тиск Андрію Васильовичу.

 

Остап. Мені от тут тисне (показує на лівий бік), дихати важко.

 

Ірина. Де?

 

Остап Ількович. Тут. Ой, як боляче. Йой боже.

 

Ірина Богданівна. (вимірює пульс, а потім  тиск Остапові Ільковичу) Це вам вітання від стенокардії.  Усе що ви тут виробляєте — злочин проти вас самих.

 

Ганна. 185 на 110.

 

Ірина. А у вас, Остапе Ільковичу, 180 на 90. Молодці! Що ще я можу сказати? Дякую, ви один одному дуже допомогли. Наблизитися до цвинтаря. Ну, не можу я вас тепер розвести, НЕ МОЖУ. Не хотіла вам цього говорити, але тепер скажу: ваше становище дуже хитке. Якщо ви так далі будете, то дехто з вас до операції не доживе. Забороняю з'ясовувати будь які стосунки. Остапе Ільковичу, ще один прецедент і мені доведеться жорстоко покарати Ганю, бо вона за вас поручилася. Ганю, по два кубика лазіксу, промідол, повторити крапельниці.  Відведіть обох до процедурної, щоб знову шкоди не наробили. І відкрийте тут вікна.

 

Ганна. (допомагає Андрію підвестися подає йому милицю) Самі зможете йти?

 

Андрій. Не знаю.

 

Ірина. Ганю, ти що? В крісло його сади.

 

Ганна квапливо виходить.

 

Остап. (намагається вийти) Я на своїх дійду.

 

Ірина. Секунду!

 

Остап Ількович застигає у дверях, повертається.

 

Ірина. Закрийте двері, (чекає поки Остап закриє двері, показує рукою на двері) Скільки їй років?

 

Остап.  Гані?... 31, було.

 

Ірина.  (до Остапа) Знаєте про що жінки в ії віці мріють? Про другу дитину, про те щоб чоловік машину нову купив про коханця на роботі.  А вона, ваша Ганя, прагне тільки одного, що б Ви одужали, щоб жили. (до Андрія) Вона хоче щоб він жив, дуже хоче. От така ось ненормальна у нас Ганя...

 

Пауза

 

Повертається Ганна з візочком. Помічає що усі зніяковілі, та нічого не каже. Допомагає Андрію пересісти у візочок. Ірина відвертається до вікна.

 

Остап. (обтираючи сльози) На своїх дійду.

 

Ганна зі здивуванням озирається йому у слід. Андрій дивиться на Ганну, шморкається.

 

Ганна.  З вами все добре?

 

Ірина. Так, Ганю, забирай хворого, я вікно відкрию.

 

Андрій. Ганю, яка ж ти хороша.

 

Ганя. (везе Андрія з палати) Нормальна.

 

Ірина.  Ганю, відвезеш повертайся, є розмова.

 

Ірина Богданівна залишається одна, відкриває вікно навстіж, дістає айфон, телефонує.

 

-        Доця, ну що там?... 

Скільки? (сідає на ліжко)...

Я знала що не дешево але 9 тисяч фунтів, це ж не долар, плюс проживання...

Здалася тобі ця Англія, у нас своя магістратура є, хочеш до Києва?...

Доця, доця заспокойся, мама жартує, я ж жартую, та не кричи ти, ти хіба жартів не розумієш? Господи...

А Німеччина?...

А я казала: вчи Німецьку...

Добре, а коли перший внесок?...

Ясно...

Та шо-шо! Буду позичати... ШО

Та не знаю ще в кого, он колеги на БМВешках їздять і на Джипах, гребуть що аж зі всіх дірок лізе, одна твоя мама — дурепа...

Не говори так, то не так просто...

Ти тільки, там подружкам своїм, язиком не пятякай, добре?

(Повертається Ганна, Ірина змінює тему і тон)

Доцю, у холодильнику голубці, не забудь....

Прийду поговоримо, не можу говорити...

Сьогодні пізніше...

Як чому? Важкий випадок тут у мене, потім розкажу ...

Ну, то в суботу підемо ...

Точно, обіцяю...

Все. Мамуська тебе любить ... Па-па.

Так, там компот внизу, не забудь...

 

Ірина закінчує розмову.

 

Ганна. Дочка?

 

Ірина. Угу, теж - красопєта, юрфак закінчила, заміж не хоче, магістратуру їй подавай.

 

Ганна.  Заміж ще встигне.

 

Ірина.  І то правда, у наші часи воно нафіг нікому не треба, одні проблеми. Я он у 19 заміж вискочила, а результат - я вдома і папа і мама і чоловік і жінка. Чоловік у мене — мудло, ні грошей ні авторитету. Давно б вигнала, та воно ж як домашня тварина — шкода на вулицю викидати.

 

Ганна. Хм. Ви хотіли поговорити?

 

Ірина. Так, не те щоб хотіла, змушена.... дай мені хвильку, бо мені треба зібратися думками, занадто багато усього. Хвилиночку.

 

Ганна.   Добре, я повернуся за хвилину.

 

Ірина. Ні, будь тут.

 

Ірина проходиться по палаті сідає на підвіконня відкритого вікна, щось напружено обмірковує.

 

Ірина. Гарне в тебе волосся, справжнє, і взагалі ти вся справжня.

 

Ганна. Та я б з тим вже давно щось зробила, як би не дід, не любить він це, кричить одразу, курвою обзивається.

 

Ірина. Ганно, як би мені тобі це сказати? (на мить замислюється, дістає з кишені сигарети і запальничку, сідає на підвіконня, запалює). Дід твій мені зовсім не подобається.

 

Ганна. (винувато) Не знаю, що це на нього найшло, обіцяв бути спокійним...

 

Ірина.  (простягає Ганні сигарети). Закури.

 

Ганна бере цигарку, Ірина Богданівна їй підпалює. Ганна затягується, закашлюється.

 

Ірина. Е-е-е, що ж ти, Ганю, отруту береш, ти ж не палиш. (забирає в неї сигарету).

 

Ганна. (скрізь кашель і сльози). Не знаю.

 

Ірина Богданівна. (викидає цигарку у вікно). Скажу у вікно стрибати – також стрибнеш?

 

Ганна. Ні. Не стрибну.

 

Ірина. Ну і правильно, ніхто і не просить (штовхає Ганну плечем). Жартую. Так от, про що це ми? Нагадай.

 

Ганна. Про паління, стрибання...

 

Ірина. Ні, Ганю про Остапа Ільковича. Коли я кажу про те, що хтось мені не подобається, я маю на увазі, що мені не подобається стан його здоров'я.

 

Ганна.  Ясно...

 

Ірина. На жаль, твій дідусь мені дуже не подобається.  

 

Ганна. (Засмучено) Здається навпаки – він став таким жвавим.

 

Ірина. Жвавим? Ти хотіла сказати — Нервовим? Ця його нервовість йому не допомагає. Стенокардія, тахікардія, аналізи взагалі нікудишні. Боюся, оперувати в такому стані безперспективно. Ганно, пробач за прямоту.

 

Ганна. Хочете перенести операцію?...  В його стані кожен день на вагу золота, розумієте?

 

Ірина. Ганю, я дуже сумніваюся, чи варто її взагалі робити.

 

Ганна. Тобто, це як?

 

Ірина. Не хочу, щоб він помер у мене на операційному столі.

 

Ганна.  Я, я що-о-сь нічого не розумію. Операція необхідна, вона запланована. Які можуть бути проблеми? Просто прооперуємо його, ніхто на столі помирати не буде. Ірино Богданівно, (крізь сльози) ви взагалі про що?! Я ж збожеволію зараз....

 

Ірина. (викидає свій недопалок у вікно) Ганю, ти доросла людина, не плач, сльози нам аж ніяк не допоможуть. Остап Ількович прожив довге, насичене і героїчне життя. Він, він...

 

У Ганни істерика, вона пробує себе стримувати, проте їй дуже важко це робити.

 

Ганна. Що ви говорите? Він же живий!  ЖИВИЙ

 

Ірина Богданівна. Так, поки що він живий, але ж це не може тривати вічно. Скільки йому років?

 

Ганна. 83... (плаче)

 

Ірина. 83! Хто в наші часи доживає до 83-х?! В Україні чоловіки в 50 вмирають, у нас же ж на одного діда по три бабки! Та кому я це усе розказую, ти й сама усе знаєш. Ми, медики, повинні об'єктивно оцінювати ситуацію.

 

Ганна. Його точно можна оперувати, кажу як медик. ЙОГО МОЖНА ОПЕРУВАТИ.

 

Ірина.  Я – хірург... Мені не потрібна погана операційна статистика, а тобі, Ганю, не потрібні зайві і безглузді витрати. Ще раз пробач.

 

Ганна. Які витрати! Крім нього у мене нікого нема. Він же мій, мііій.

 

Ірина. Дуже суттєві витрати, Ганю, дуже. Повсюди нас оточують витрати, хіба це новина для тебе? Ми вже не в стані їх сплачувати а вони тільки зростають, їх стає більше...

 

Ганна.  Не має значення, все, все зроблю, тільки б він пожив ще. Ірино Богданівно, хоч якісь шанси є?

 

Ірина Богданівна. Звісно ж є. навіть учора я була налаштована дуже оптимістично. Але після сьогоднішніх аналізів і кардіограми... Я не знаю... Я б не хотіла ризикувати, а що, як він помре під моїм ножем?

 

Ганна. Не помре!

 

Ірина. Знаєш, ти ...

 

Ганна. Знаю, він сильний.

 

Ірина. Дурниці. От у мене перманентний конфлікт з головним лікарем – він тільки й чекає. Або він мене, або я його. Я не можу помилятися. Всі навколо тільки чекають, до чого ці яничари шпиталь довели, якщо не я - кінець нашій кардіохірургії. Не за себе боюся – справи  шкода.

 

Ганна. А мені діда мого.

 

Ірина. Не можна, Ганно, особисте життя понад усе ставити, є речі, для яких ми повинні жертвувати своїми інтересами.

 

Ганна. Я на коліна перед вами стану.

 

Ганна намагається ста ти на коліна  Ірина Богданівна не дає їй цього зробити.

 

Ірина. Ти що! Припини негайно! Дурнувате якесь. (всаджає Ганю на табуретку) ось сядь і послухай. Проблема не тільки в мені (дістає з кішені аркуш паперу дає Ганні). Нові квоти на безкоштовні операції і післяопераційне медикаментозне забезпечення і догляд хворих у нашому шпиталі.

 

Ганна. (жмякає аркуш кидає на підлогу) Читала, і не раз.

 

Ірина.  Тоді знаєш, про ветеранів Української Повстанської Армії там жодного слова.

 

Ганна.  У попередніх квотах були, забули дописати.

 

Ірина. Ні, Ганю не забули. Влада змінилася. Тепер Остап Ількович, знову - не герой, а ворог. Нова влада — нова історична правда.

 

Ганна. Маразм.

 

Ірина. Так Ганю, наша реальність — це маразм.

 

Ганна. Чому ж ви тоді діда в план поставили?

 

Ірина. Допомогти хотіла, тобі. Думала, що заднім числом пропустимо. Але тепер дуже перевіряють і як що він ще й помре під час операції то це взагалі катастрофа.

 

Ганна. Так що ж мені тепер тут спостерігати як ви тут усіх чудесно рятуєте, тим часом як  мій дід помирає?

 

Ірина. Ні, звісно ні...  Можливо я б і ризикнула, все-таки на цю операцію. Хоча… ні… скоріш за все – ні.

 

Ганна. Ірино Богданівно, рідненька ви моя, та ви ж тільки скажіть, що треба. Я для вас все зроблю, Ірино Богданівно...

 

Ірина. Зрозумій мене правильно, це не тільки мій ризик, це ризик анестезіологів, асистентів,  керівництва закладу. Безкоштовно ніхто ризикувати не буде.

 

Ганна. А, розумію, я все розумію. Скільки?

 

Ірина. Я так не можу, Ганусю, забудь.

 

Ганна. Кажіть, скільки треба.

 

Ірина. Ганю...

 

Ганна. Можете на мене цілком покластися.

 

Ірина.  В платних лікарнях це коштує приблизно 6-7 тисяч, доларів. Для тебе ціна 5, всі медикаменти спишемо на інших пацієнтів, тут ми навіть заробимо пару копійок.

 

Ганна.  Оперуйте, я знайду гроші.

 

Ірина.  Ганю, у таких випадках гроші вперед, такі неписані правила.

 

Ганна. Господи, що робить?

 

Ірина. Прооперуємо одразу як будуть гроші.

 

Ганна. (уходячи в себе) Де ж я їх так швидко візьму? Час іде.

 

Ірина. У нас є час. Поки що зробимо повторні аналізи, кардіограми, проколемо тромболітики, заспокійливі.  До речі, у нас тут гуманітарка — є дуже добрі препарати, треба акуратно все списати. Ганю, ти мене слухаєш?!

 

Ганна. Так, так.

 

Ірина. Спершу, замінити у обидвох пацієнтів нітрогліцерин на тринітролонг, твоєму діду – 10 міліграм бретилію. І обом пацієнтам перед сном – по 20 міліграм морфину.

 

Ганна. Морфіну? Це ж...

 

Ірина. Ганно, я добре знаю, що багато. Чумаченко скаржиться на сильний біль у нозі. А Остапу Ільковичу цей препарат допоможе заспокоїтись. Я випишу по двадцять, даси їм по десять... Ти повинна цілком і у всьому довіритися мені, все буде добре (направляється до виходу, перед тим я вийти різко зупиняється). І ще, у разі невдачі гроші не повертаються, (виходить).

 

Понеділок ніч

Другій сон:

 

Цей сон видно очима людини що біжить через ліс, пізня осінь, перший сніг,  оголені стовбури дерев, спочатку бігти легко але з часом стає важко дихати, час від часу ця людина падає, підіймається біжить далі, серед дерев частіше і частіше з'являються постаті людей, серце ось вистрибне з грудей, людей стає більше, їх важче оббігати, в очах темніє, погляд людини, що біжить розчиняється в натовпі.

 

Понеділок ранок.

 

Остап Ількович дрімає на своєму ліжку. У Андрія Васильовича відвідувач — син Петро.

 

Петро. (неголосно, дістає з торби пакунки та банки) Чиста білизна. Узвар куди поставити?

 

Андрій. Та де хош. Ти мені ось що скажи, ти привіз те, що я просив?

 

Петро.  (дає Андрію Васильовичу круглу коробку з-під “Київського” торту). Па, у вас тут що  змагання?

 

Андрій. Та так Є, не важливо. Як там мій Бімка?

 

Петро. Непогано. Сумує, сидить цілими днями під дверима.

 

Андрій. Ех Бімулька, хочу його побачити.

 

Петро. Побачиш, він в тебе вірить.

 

Андрій. Кості йому зовсім не давайте. Застарий він для кісток.

 

Петро. Ти це вже сто разів казав.

 

Андрій. І ще сто скажу, щоб дійшло.

 

Петро. Так, дійшло ж! Навіщо повторювати?

 

Андрій. Ти добре його вигулюєш?

 

Петро. Та казав же — ВИГУЛЮЮ. Вдень баба Галя з ним ходить, зранку і ввечері – я.

 

Андрій. Що ще за баба Галя?!

 

Петро. Консьєржка, 10 гривень за вигул даю.

 

Андрій. Ого! Ввечері довго гуляй, півгодини, не менше.

 

Петро. Ти свого пса більше, аніж нас любиш.

 

Андрій. Так і він мене більше за вас (ЛЮБИТЬ)!

 

Петро. Ну, знаєш. Як що так, на мою думку — приспати йог давно треба.

 

Андрій.  Це ж Бімка! Бімуууля, а то – ви. Хіба можна ревнувати до пса? Ви собі раду дасте...

 

Заходить Ганна, в руках у неї лоток зі шприцами.

 

Андрій. О, Ганю, познайомся – це мій син Петро.

 

Ганна. Та ми ж вже...

 

Андрій.  А ти з ним ближче познайомся, він у мене БізнесмЄн.

 

Петро.  Я вас уже раніше бачив, в кегельбані, напевно.

 

Ганна. Сумніваюся, хоча хтозна. (підходить до Остапа) Діду, ви спите?

 

Остап. Та нє,  прикидаюся, слухаю, а що це за кегельбан?

Ганна. Господи, не знаю, з Надькою раз сходила подивитися, повертайтеся.

 

Петро. Мені вийти? 

 

Андрій. Тю, ти що, дупи ніколи не бачив?

 

Остап. Нема за чим тобі там ходити, по кегельбаням.

 

Ганна. Та я і не хожу.  

 

Ганна робить ін'єкції Остапу, потім Андрію.

 

Андрій. До речі, це мій сусід по палаті Остап Ількович, (пошепки) бандерівець.  Ганя його внучка.

 

Петро. Непогано.

 

Остап. Підфартило мені.

 

Андрій. (показує Остапу Ільковичу коробку з-під торту) Сюрприз.

 

Андрій Васильович дістає з коробки кашкет офіцера радянської армії часів другої світової війни і демонстративно одягає його собі на голову.

 

Остап. Твою дивізію, ти ще так по Львову пройдися, то тобі голову разом із твоїм кашкетом відірвуть, (сміється).

 

Андрій. Так, Львів остаточно зсучився.

 

Остап Ількович дістає з тумбочки маленьку коробочку, а з коробочки медаль у вигляді хреста.

 

Остап. Ану, Ганю, зачепи мені, ту во (показує на праву сторону своєї піжами).

 

Ганна. Починається. (допомагає причепити).

 

Андрій. Ну ващЄ, розкіш. То що за значок?

 

Остап. Хрест бойової заслуги.

 

Андрій.  Якої?

 

Остап. Бойової! (голосно) ХРЕСТ БОЙОВОЇ ЗАСЛУГИ.

 

Андрій. Хе, перший раз чую. Німці дали?

 

Остап. Це є нагорода УПА, бачиш, тут тризуб – символ вільної України.

 

Андрій. Ану, Пєтька, їдь до мене і привези мою червону коробку з нагородами.

 

Петро. Завтра.

 

Андрій. А чого не сьогодні?

 

Петро. Ну, май совість, я сьогодні ще навіть не їв, і в податкову їхати треба, в офіс.

 

Андрій. Хм.., але щоб з самого ранку.

 

Петро. Не питання.

 

Ганна. А може вам не треба сюди нагороди приносити?

 

Андрій. Треба.

 

Остап. Хай несе. Подивимося, що там совьєти за вірну службу давали.

 

Андрій. (сміється) А ти все підйобуєш. За кров пролиту давали.

 

Петро. Ганю, ви каву любите?

 

Ганна. Жити без неї не можу.

 

Петро. У мене виникло раптове бажання немогти жити без кави разом із Вами.

 

Ганна. То мені Вас запросити?

 

Петро. Ні, це я вас запрошую.

 

Остап. Моя унука не з тих, хто будь з ким на каву ходить. У неї вже є кавалєр.

 

Ганна. Давно вже немає, всі порозбігалися.

 

Остап. Ти ба, чого це?

 

Ганна. Не знаю.

 

Петро. А от я б ніколи від вас, Ганю, не втік.

 

Ганна. (сміється) Всі так кажуть. Ви ж жонатий.

 

Петро. Був, тепер ні. Клянуся.

 

Андрій. Це правда, була жінка у нього, хвора на голову, повна труба, ходила на всі мітинги підряд, всі які були до комуняків, (показує на Остапа) до фашистів, до демократів, соціалістів, ще як вони там... ну ті.. що за Тимошенко, чорт забув...

 

Ганна. Батьківщина.

 

Андрій. ммм, коротше доходилася, що аж здуріла - остаточно і безповоротно, пішла в лесбіянки.

 

Петро. Па, які лесбіянки?! Що ти верзеш! Вона пішла в феміністки. 

 

Андрій. Та чорт їх розбере, з цими новими словами, увесь час плутаю.

 

Остап. О я то знаю, вони проститутки по теліку бігають з голими цицьками.

 

 Петро. Моя ні.

 

 Андрій. Ти там знаєш, чим вона промишляє. Головне — він звільнився від цієї жаби. Ганю, бери його собі, забирай.

 

Ганна. Дякую, треба подумати. А на каву сходити можна.

 

Петро. Класно. Коли?

 

Очевидно, що Остапу не до вподоби залицяння Петра до Ганни.

 

Остап. А ну дай їй спокій. (до  Ганни) А ти чого тутка вуха розвісила, тобі що, працювати не треба?

 

Ганна. У мене зміна закінчилася.

 

Остап. От і йшла б до хати.

 

Петро. Можу підвезти, у мене Мазда спортивна.

 

Ганна. Вау! З радістю.

 

Остап. Ганю, дати тобі грошей на маршрутку?

 

Ганна. Діду, не треба.

 

Петро. Я  безкоштовно підвезу.

 

Остап. От холєра! Причепився. Знаю я то ваше “безкоштовно”.

 

Андрій. Навіщо в маршрутці трястися? Петро відвезе, нашу Ганю.

 

Остап. Мою Ганю! Нам ваші панські позички не потрібні (лізе в тумбочку, дістає гаманець, шукає там гроші). Ось тобі на маршрутку, бери.

 

Ганна. Та що з вами? Хоче людина мене підвезти, що в тому поганого?

 

Остап. Ти його вперше бачиш і одразу в машину лізеш! (дістає всі гроші з гаманця, залізні монети сиплються на підлогу) На, їдь на таксі.

 

Петро. (збирає гроші з землі) Та не хвилюйтеся Ви так...

 

Остап. Цить! Не з тобою говорю.

 

Андрій. Не треба тут моєму хлопцю цитькати, своїм бандерівцям цитькай!

 

 Ганна. (до Андрія Васильовича) Навіщо ви так? (до Остапа Ільковича) Діду, ви чого? Годі.

 

Остап. (до Ганни) Тобі що, беньки повилазили? Цей підстаркуватий ловелас лізе до тебе. 

 

Ганна. Зовсім не лізе.

 

Петро. Лізу, а що не можна?

 

Остап. НЄ, не можна!

 

Ганна. Йой..

 

Петро. А чо?

 

Остап. Бо через плечо, треба бути достойним патріотом, Україну любити. А ти взагалі хто? Я тебе не знаю.

 

Андрій. (тягнеться до своєї милиці) Я тобі покажу, хто мій Петро і чийого він роду і хто тут...

 

Петро. (до Андрія) Па, досить, все, заспокойся. Шшш...

 

Остап. Дивись, щоб тебе шляк від тих твоїх показів  не трафив.

 

Ганна. Все, досить!

 

Остап. Не доськай мені!

 

Ганна. СТОП, я сказала.

 

Остап. Ти диви...

 

Ганна. Двом людям у цій кімнаті не можна нервуватися, аж ніяк, як би їм цього не хотилося б — НЕ МОЖНА. Закінчімо нашу дискусію і розійдімося. Я поїду на маршрутці. Петро поїде на своїй машині. Крапка.

 

Андрій. (випиває пілюлю) Ні, ні, ні, так не можна. Не в маршрутці справа.

 

Петро. Ну, досить.

 

Андрій. Ні! Я СКАЗАВ! ВІН (показує на Остапа)  мені тут розповідав про те, що всі українці – брати і сестри.

 

Остап. Так і є.

 

Андрій.  От тобі, тиц- пердиц, чого ж ти починаєш воду мутити зі своїми маршрутками. Мій син для нього — НІХТО. І я знаю чому. Бо я, його батько, свою кров у боротьбі з нацизмом пролив, не був бандитом, не сидів у лісах і не плутався з німцями, як робив ото ТИ і тобі подібні.

 

Остап. Брехня! Ми і з німцем билися і з вашим НКВС, з усіма загарбниками української землі. Поки ти за Сталіна сраку рвав, ми виборювали свободу для нашого народу.

 

Андрій. Розкажи то все тим ляхам жидам і всім кого ви тут повирізали.

 

Остап. То всьо комунякі з німцями, не треба на нас валити, ти говориш як сексот.

 

Петро. Нє, ну, Ганно, дідусь ваш явно...

 

Ганна. Знаєте, що? РОБІТЬ, ЩО ХОЧЕТЕ. Хоч повбивайте один одного – я пішла додому (йде, гримнувши дверима).

 

 

Петро. Ви, як діти малі. (до Андрія) А ти, взагалі міг би бути розумнішим і помовчати. (біжить за Ганною).

 

Остап. (сміється) Якщо б мій син так зі мною говорив, то він би з синьою сракою ходив аж до самої смерті.

 

Андрій Васильович підходить до вікна. Розкриває його, висовується у вікно.

 

Андрій. Засранець! Навчися з батьком розмовляти!

 

Остап Ількович сміється. Андрій Васильович ввалюється в кімнату, йому стає зле, тримається за лівий бік, важко дихає, доповзає до свого ліжка сідає, тисне на кнопку виклику медсестри, бере з тумбочки ліки, випиває. Остап Ількович перестає сміятися, тисне на кнопку виклику медсестри, також приймає ліки. Заходить Ольга, ставить обом крапельниці, йде. Остап Ількович і Андрій Васильович сидять навпроти один до одного, дивляться один на одного з-під своїх кашкетів. 

 

 

 

Вівторок ніч.

 

Сон третій:

 

Ветерани сплять. В кімнату заходять молодий воїн УПА, схожий на Остапа Ільковича, і молодий радянський офіцер, схожий на Андрія Васильовича. За зростом вони більші, ніж реальні люди. У руках вони тримають гвинтівки і націлюють їх один на одного, ідучи назустріч. Вояки наближаються впритул, дивляться в дула гвинтівок.
Розвертаються і ціляться у сплячих ветеранів, лунають постріли.

 

Затемнення.

 

Остап Ількович ще спить, Андрій Васильович телефонує по мобільному телефону.

- Петро, це я...  Як чого рано? Значить треба ... Потім поспиш. Не можу більше чекати. Петрусику, ти не злий на мене за вчорашнє? ... Ні? ... Ой, ну слава Богу... А то ж я переживаю. Слухай, тут вночі щось таке відбувалося, не знаю як пояснити. Думаю, цей Шемеля ... як який? Ну сусід мій... Так, Остап, щоб йому. То він щось проти мене задумав, ти розумієш? ...  не знаю що саме... Але в ночі тут щось відбувалося... ні, я чув, але не міг прокинутися... ні не вигадую. У нього є зброя...  точно (плаче). Петрусику, приїжджай скоріше і коробочку мою червону не забудь. Хочу нагороди свої в руках потримати, можливо, востаннє. 

Андрій Васильович спить, Остап Ількович телефонує.

- Ганю, доцю ... Та спати не можу, а ти спала? ... Ні? То добре. Ганю, я так більше не можу ... а от так, у мене була жахлива ніч... Серйозно, цей Чумаченко ходив цілу ніч по палаті ... отож ... Думаю, в нього є гвинтівка ... та я сам бачив ... як де ховає? Я не знаю... Так і я думаю, може, наснилося, та воно було дуже реальне, явне. Він хоче мене убити. Ганю, забери мене звідси, давай в село поїдемо ... Знаю, що не телефонна  ... Гаразд, приходь, скоріше ... так ... так ... все, чекаю. 

Вівторок ранок.

 Остап напівсидячи у своєму ліжку  Ганна сидить на середньому ліжку, вигляд у неї засмучений, в руках аркуш паперу і кулькова ручка.

Ганна. Що нам робити?  Одні  ветерани, в цьому шпиталі краще за інших, одним - усе, іншим - ніц.

Остап. Бодай їх шляк трафив.

Ганна. Вони просто знущаються, а ми сидимо і спостерігаємо за тим, що вони виробляють? Діду, скажіть щось.

Остап. Часи зара не ті, шкода.  Раніше взяв би автомат і все би вирішив із кровопивцями: та-та-та-та-та,  потім хуп-хуп і в ліс. Хочеш, принеси мені сокиру, всіх  порубаю, як курей.

Ганна. (сміється) Тихо діду, ви що?

Остап. А що? То б їм і було заплачено по-бандерівськи. Суду на них ніякого немає. Та нічого, колись воно то усьо дійде до краю і поллється через край але вже юшка червона. Так воно завжди є (зле посміхається). Ми то вже, вибач пережили, і не раз. А вам то предстоїть. То виходить, як не крути а є суд БооооЖИЙ.

Ганна. (хреститься) То люди все, людське це.

Остап. Доцю, ти коли вийдеш на вулицю подивися навколо, подивися на будівлі, на церкви, я цю місцину добре знаю, уяви то усе оті стіни, парадні УСЕ в крові людській в кішках в мізках заляпане в людський зріст, таке місиво (показує на своє око) я то бачив. Ти навіть не уявляєш що то з людьми було. Нєєє, самі ми не спроможні, то був ВІН — суд БоооооЖИЙ. Люди то караюча зброя в чужих руках.

Ганна. (знову хреститься) А є ще розумні люди, і вони мені порадили менш кривавий шлях... Продати нашу кімнатку.

Остап. Кімнату?

Ганна. Так, іншого виходу я не бачу.

Остап. І що, це має допомогти?

Ганна. Аякже, ще й залишиться троха.

Остап. А жити, ти де потім будеш?

Ганна. Щось придумаємо, в село поїдемо.

Остап. Ні.

Ганна. Що значить – ні?

Остап. Ні значить НІ.

Ганно. Та ну, діду, ви що? Я ось папір принесла і ручку, пишіть довіреність!

Остап. Моя остаточна відповідь – НІ. Дай мені померти.

Ганна. А я як, без вас?

Остап. Донечко ти моя, тобі ще жити і жити, родину створювати. Нічого тобі по селах робити.

Ганна. Там нестача медпрацівників, роботу знайду.

Остап. От дурне ж! Сільські лікарні повсемісно закривають. Будеш там свинів пасти. Відповідь НІ (розриває аркуш паперу віддає Ганні). На все воля Божа.

Вівторок день.

 Остап Ількович і Андрій Васильович сидять на своїх ліжках, на середньому ліжку розкладена дошка з шахами. Стукають, заходить Петро. В руках у нього сумка і букет червоних гвоздик.

Петро. Всім привіт!

Остап. О, хто тут в нас! Медальки приніс?

Петро. Ага, приніс. Тут орденів ціла купа і не тільки радянських. Мій батько справжній герой (протягує квіти Андрію Васильовичу). Це тобі, батя, вибач за вчорашнє.

Андрій. Тах, це ти мене вибач, дурня старого. Накричав я тут на всіх.

Петро. Татко, ти маєш право, кричи скільки хочеш.

Андрій. Ех ти, іди сюди, обійми батька.

Андрій Васильович і Петро обіймаються. Андрій Васильович бере квіти в Петра, показує Остапу Ільковичу.

Андрій. Бачиш, шанує, квіти приніс.

Петро. Твої улюблені.

Андрій. Коробку приніс?

Петро. Аякже. Тільки я її заберу? Щоб не пропало нічого.

Андрій. Я тобі заберу! Хай будуть зі мною, потім забереш. Все, іди, в мене купа справ.

Петро. Ти, сьогодні ожив.

Остап. Та твій батько усю ніч лазив по шпиталю і людей лякав.

Петро. Правда?

Андрій. Та кого ти слухаєш, іди, іди. Мені кардіограму робить треба.

Петро. (цілує Андрія Васильовича). До завтра! Якщо щось – дзвони, добре?

Андрій Васильович з нетерпінням відкриває сумку, всередині – червона скринька 30х30 см. відкриває,дістає маленькі коробочки з нагородами, відкриває їх дістає нагороди, роздивляється, його очі блищать.

Остап. Синочок цілу коробку залізяк приніс.

Андрій. (сміється) Не те слово, таких залізяк, на яку не глянеш - біль в горлі. (показує орден “Слави”) це перше поранення (показує на праве плече) в Молдавії під Тирасполем. Голе поле, німці на танках прориваються, артелерія лупить що дурна по своїх і по чужих, в нас тільки рушниці, відступати не можна, за спиною СМЕРЖ, тих хто відступав без наказу, розстрілювали на місці. Літо було, спека а на землі багнюка із пилу і людської крові, смердить паленим м'ясом. Цей кошмар, два тижня, потім зібрали живих, мені он ордена дали.

Остап. Просто так, за поранення?

Андрій. Ні, я зі своєї рушниці перебив екіпаж підбитого “Тигра”. Останнього німця, я прикладом добив, набоїв мало було, заощаджували як могли. Хлопчина, як я був, белькотав там щось по своєму, очі, в нього гарні були, блакитні як небо. (на мить занурюється у спогади)... А тобі, хрест за що дали?

Остап. Цю нагороду мені дали за сукупність героїчних бойових подвигів.

Андрій. Що за сукупність?

Остап. Багато всього було. Тобі про німців або про комуняків розповісти? Ще є історії з ляхами. (показує руки) На цих руках багато крові, як своєї так і ворожої, та жодна краплина тої крові не була мені водою, пам'ятаю кожне своє поранення як і кожне убивство.

Заходить Ганна, в руках несе літровий слоїк з водою, не така охайна як завжди, засмучена.

Ганна.  (до Андрія Васильовича) Бачила Петра вашого, просив квіти у воду поставити.

Андрій. Дякую, доню.

Ганна мовчки ставить квіти у воду.

Остап. Ганю, їдь до дому відпочинь.

Ганна мовчки виходить.

Андрій. Що це з нею?

Остап. Хреново їй.

Андрій. Чого це?

Остап. Заздрить.

Андрій. Заздрить, кому?

Остап. Всьому світу. У всіх життя як життя, а в неї його ніколи не було. Народилася в Сибіру під Новосибірськом, 17-ти літня мати кинула її дудові і бабі і зникла назавжди.

Андрій. Неприємний початок.

Остап. Я свою доньку не засуджую, важко бути дочкою бандерівців, важко нажити дитину в 17 років без батька. Я тоді кричав на неї проклинав, от вона і втекла. Потім жінка перед смертю розповіла, що дівчат з українських сімей в нашому поселені, частенько гвалтували місцеві міліціонери... Так Гання з'явилася на світ. В бідності, холоді, насильстві і зраді.

Андрій. Вона все це знає?

Остап. А як же, я вирішив, що вона має знати УСЕ. Про мене, про себе, про людей, що нас оточують і розповідають гарні казочки про чудове життя і людську доброту.

Андрій. Це ж здуріти можна від такого. Як ти міг дитині таке розповісти!

Остап. Так правильно, вона має з цим жити, а не тільки я.

Андрій. У тебе є серце? 

Остап.міється) Усе життя я себе питаюся: “Остапе, у тебе є серце?”...  Іноді є — іноді нема. Ти в Бога віриш?

Андрій. Ммм...

Остап. А я ні. Хоч то у нас в Повстанській Армії заборонено не вірити. Номінально я вірю, а на справді ні. Він існував колись, але потім все кранти.

Андрій. Я комуністом був ніколи в бога не вірив, а тепер хочеться якось вірити, не знаю чому, але іноді дуже хочеться.

Остап. Смерті боїшся.

Андрій. Та ні, не дуже, просто хочеться щоб було там щось, ну щоб ми не просто так життя прожили, сенс щоб був.

Остап. Я го відчув коли уперше побачив потяг. Тоді батько взяли мене в місто, мені щось з три-чотири рочків було. Стоїмо ми на станції, а воно си наближає -  величезне, страшне, пара си з нього валить, рипить, гудить — ЖАХ. Я тойво, очі руками затулив, а воно ж все всьоєдно лячно. Тоді батько опустилися біля мене на землю і пригорнули до себе, міцно-міцно, батько як би ото, поглинув мене. Страх одразу зник. Тоді я відчув присутність Бога. В 40-му році батька забрали ГПУшники, він викладав писемність в церковній школі, комуняки трактували це — націоналізмом. В додаток забрали, ті падли старшого брата. Їхні закатовані тіла знайшли в 41 після приходу німців, в одній зі львівських тюрем. У той час  Бог пішов від мене назавжди, а я втратив перед ним страх. Ганя знає це, вона боїться Бога, ЗА МЕНЕ БОЇТЬСЯ.

Андрій. (показує на образ, що висить над  Остапом) Що ж ти іконами пообвішувався?

Остап. (сміється, тягнеться до образа перевертає його іншою стороною) Тут во написана моя найсокровеніша молитва яку я замість “Отче Наш” перед сном прочитую, (читає) клят-ва во-їна Укра-їнсь-кої Пов-стансь-кої Ар-мії.

Андрій. Увляю що там у вас понаписано... тіпа — вірно Гітлеру служити, Бандеру за бога поважати, жидів у ставочках топити, ляхів живцем палити...

Остап.  А от нехолєри! Багато чого є а того про що ти кажеш — ні слова. Найголовніше, про що тут сказано то: боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників і ворогів. (зле сміється) От тут, ти Андрійчику маєш рацію — ворогів у нас багато... хе-хе...

Андрій. Щоб ворогів своїх бачити, треба нам частіше у дзеркало дивитися.

Остап. То тобі, курва мать, комуністи такі думки  понав'язули. 

 Стукіт, заходить Ірина Богданівна у супроводі Ольги, Олга завозить інвалідне крісло.

Ірина. У мене для вас обох, хороша новина. Андрію Васильовичу, ми вас переводимо, звільнилося місце в третій палаті.

Остап. Царьков врізав дуба.

Ірина. (опустив очі) Олга, допоможе вам переїхати.

Андрій згідливо хитає головою, у нього розгублений вигляд.

Ольга. Я пєрєвєзу вещі а потом Вас (відкриває тумбочку).

Ірина.  Ні, Олю спочатку перевезіть хворого.

Ольга. Как скажете. (до Андрія Васильовича, беручи його під руку). Давайтє ка пєрєсядєм.

Андрій. (відмахується від Ольги) Я залишаюся тут.

Вівторок після обіду.

Ірина розкриває навстіж вікно, запалює сигарету, простягає ще одну Ганні, Ганна бере сигарету і намагається прикурити, але лікарка відводить вогонь і Ганна незручно нахиляється. Ірина висмикує з рота Ганни сигарету і викидає її у вікно.

 

Ірина.  В четвер є вікно, можна було б оперувати. Ми готові, дід твій також.

 

Ганна. Це ж чудесно.

 

Ірина. А ти Ганю готова?

 

Ганна. Я знайду...

 

Ірина. На тебе не можна покластися.

 

Ганна. Я знайду, Богом клянуся.

 

Ірина.  Нє-нє-нє, так у нас нічого з тобою не вийде. Я відміняю четвер.

 

Ганна. Ірино Богданівно, я заставлю кімнату, гроші будуть.

 

Ірина. Дід дозволить? 

 

Ганна. Вже дозволив.

 

Ірина. Дивися, не підведи мене. Максимум в середу, вечором - гроші у мене.

 

Ганна. Будуть.

 

Ольга завозить на інвалідному кріслі Андрія Васильовича.  Ірина стрімко викидає свою сигарету у вікно, виходить. Ганя тре голову і обличчя долонями, глибоко зітхає.

 

Ольга. (допомагає Андрію Васильовичу лягти в ліжко) Ложимся в кроватку, Андрей Васильевич и отдыхаем, скоро принесут завтрак.

 

Андрій. Ганусю, доброго ранку.

 

Ганна. Доброго ранку Андрію Васильовичу.

 

Ольга. Ти рановато сегодня.

 

Ганна. Не спиться. Олю, ти б не могла мою сьогоднішню зміну взяти?

 

Ольга. Так я ж только с ночной.

 

Ганна. Олю, ну дуже треба, йди поспи зараз годинки зо дві я тебе заміню.

 

Ольга сумнівається.

 

Ольга. Ну если так сильно надо...

 

Ганна. (обіймає Ольгу і спроваджує ії до дверей)Дякую, тобі, дякую, дякую, дякую. Ти справжній янгол. Тепер йди в ординаторську поспи.

 

Ольга. Но когда мнє будет нужно...

 

Ганна. Не питання, завжди коли скажеш (спроваджує Ольгу за двері, повертається до Андрія Васильовича, бере його карту, дивиться). Через пів години поставлю Вам крапельницю, тепер відпочивайте (йде до виходу).

 

Андрій. Ганю, я ж забув (бере з тумбочки плитку шоколаду).  У мене в четвер операція. А це тобі, від Петра.

 

Ганна. (у ступорі) Андрію Васильовичу, я не беру шоколад від пацієнтів. В четвер кажете операція?

 

Андрій. Так четвер. Це від Петра він не пацієнт. Ти ж йому дуже подобаєшся і мені також.

 

Ганна. (сумно сміється)Дякую, ви дуже добрі, але від родичів пацієнтів також не беру. Мені треба йти.

 

Андрій. Ганю, поміряй мені тиск будь ласка, голова болить.

 

Ганна. Давайте руку.

 

Ганна сідає на табурет біля Андрія Васильовича влаштовує йому на руку механічний тонометр, міряє тиск.

 

Андрій. Ганю, щось ти дуже засмучена, я тебе не впізнаю. 

 

Ганна. У мене купа проблем.

 

Андрій. Петро про тебе увесь час питає. Хоче прийти сьогодні.

 

Ганна. Мене сьогодні не буде. Так що нехай приходить іншим разом. 130 на 85 для Вас це ідеальний тиск (знімає з руки хворого тонометр) відпочивайте.

 

Ганна прямує до дверей.

 

Андрій. Ганю, ну пробач ти старого дурня, Ганю, вибач мене за все. Не хотів я тебе образити.

 

Ганна. Я і не...

 

Андрій. Ну воно з мене саме виривається, ті всі емоції.

 

Ганна. Ви з моїм дідом варті один одного.

 

Андрій. Тоді що ж ти ображена ходиш?

 

Ганна. Я, я просто не знаю що мені робити, у мене проблеми і я не знаю. Я заплуталася.

 

Андрій. Може, я можу допомогти?

 

Ганна. Не думаю. (сідає на ліжко біля Андрія Васильовича, скрізь сльози). Моєму діду відмовляють в операції. Хіба це справедливість?

 

Андрій. От, новина. Так значить йому не треба.

 

Ганна. Без операції він помре.

 

Андрій. Ну то хай роблять.

 

Ганна. Віднедавна, мій дід більше не має права на пільгову операцію в цьому закладі.

 

Андрій.  Хе, так він же цей, у плані стояв, так же ж не можна!

 

Ганна. Хтось на горі думає по інакшому. Це ж ваші друзі там, на горі.

 

Андрій. Перед тим були ваші. Госпди війна давно вже закінчилася, а ми далі як на війні.

 

Ганна. Знаєте, я хочу щоб була війна. Щоб усе оце (розводить руками) горіло полум'ям, всі ці жирні пики, що б їх вішати можна було за саботаж, щоб у мене був револьвер, я б навела тут лад.

 

Андрій. Іноді я також хочу щоб була війна, щоб я знову був молодим, красивим, сильним.

 

Ганна. Коротше, тут дехто погодився провести нелегальну операцію за п'ять тисяч баксів, яких у мене немає. От піду зараз підробляти довіреність від діда на продаж нашої кімнати. Сотка нотаріусу і документ готовий. Слава богу в нашій країні все продається, ато всі вже б повиздихли.

 

Андрій. Де ж ти жить будеш, діда куди забереш?

 

Ганна. Не знаю, нічого не знаю (підводиться).

 

Андрій. У мене є гроші, Петро ж мій підприємець. Ми позичимо вам, віддасте коли зможете.

 

Ганна. Ви жартуєте.

 

Андрій. Ні не жартую.

 

Ганна. Ісусе-Христе! Воно вам треба?

 

Андрій. Тах, мені то нічого не вартує, Петру тим паче, він у мене крутий.

 

Ганна. (обіймає Андрія Васильовича) Так не буває.

 

 

 

 

 

Вівторок вечір.

 

Петро. Тато це повня фігня те що ти кажеш. Повна! ЦЕ АБСОЛЮТНО ЧУЖІ  ЛЮДИ. Хто вони нам?

 

Андрій. Синку, це лише позика.

 

Петро. Я не буду позичати такі гроші чужим людям, без застави без гарантії, без нічого. Наглість яка! З якого переляку буду я їм такі бабкі позичати?

 

Андрій.  Правильно, не треба їм позичати,  позич мені, а не їм, мені, своєму батькові, чуєш? Я ж тобі не будь хто, я ж...

 

Петро. Господи, тату, що вони з тобою зробили? Це ж бандерівці. Тату!

 

Андрій. Для мне це справа честі.

 

 

Петро. Якої честі?! Ти чого!

 

Андрій. Це ти чого. Твій батько просить про допомогу. Тож допоможи йому, а не патякай тут.

 

Петро. Па, ніяких грошей я тобі не дам.

 

Андрій. Як це не дасш? Я пообіцяв.

 

Петро. Скажи - передумав, нормально, так буває.

 

 Андрій. Петро! Я так не можу, чуєш? Я так не можу.

 

Петро. А я не можу подарувати будь кому 5 тисяч.

 

Андрій. Це ж Ганя, ти їй симпатизуєш, он шоколяди передаєш.

 

Петро. До чорта шоколяди! Нічого не дам.

 

Андрій. Ну, Петро (відвертається від Петра, дивиться у сторону вікна, тре руками коліна, довго думає).

 

Петро. Подумай сам...

 

Андрій. Сьогодні викличу нотаріуса, перепишу заповіт, хер ти що від мене отримаєш, потім я заставлю свою квартиру і дам їм ті гроші. А сам переїду з Бімкою в однокімнатку.

 

Петро. Нічого не вийде.

 

Андрій. Побачиш мені.

 

Петро. Я іду і заявляю що ти не при своєму розумі, оформляю опіку на себе і на сестру. І ніхєра ти не зробиш.

 

Андрій. Геть! Іди поки тебе не прокляв, іди, іди, іди бачити тебе не хочу...

 

Петро різко виходить, гримає дверима. Андрій якийсь час сидить нерухомий. П'є пілюлі, важко підводиться,підходить до вікна відкриває вікно, бере слоїк в якому стоять гвоздики, тримає його в руках, дивиться з вікна вниз, кидає слоїк з квітами додолу, закриває вікно, сідаю на ліжко, сидить нерухомо, одну хвилину нічого не відбувається. В палату влітає Петро у нього в руках поламані гвоздики.

 

Петро. Ти ж людям на голову...

 

Андрій. ТИХО! Не заважай.

 

Петро. Не заважай, що?

 

Андрій. Слухати.

 

Петро. (підходить до батька) Слухати? Що слухати?

 

Андрій. Як зупиняється моє серце, як наближається смерть. Чуєш? Вона вже близько, о! ... шкрябоче як миша... чуєш?

 

Петро. (спантеличено) Тату, ти чого?

 

Андрій. (притуляє палець до вуст) Шшшшш! Сядь краще. (озирається) Вона десь тут причаїлася.

 

Петро. Хто?

 

Андрій.  Я ж сказав - Смерть.

 

Петро.  Не лякай мене, схожу я краще за лікарем.

 

Андрій. Стій, ходи до мене, щось покажу.

 

Петро наближається до Андрія, Андрій бере з тарілки, що стоїть на тумбочці манну кашу і розмазує Петру по обличчю.

 

Петро. (хапає батька за руку)  Ти що робиш?!

 

Андрій Васильович лізе іншою рукою в тарілку, Петро вчасно хапає його за і за другу руку. Андрій рипить, пробує викрутися.

 

Петро. Ти що робиш?!

 

Андрій. Я тими руками , які ти тепер так міцно тримаєш, багато чого зробив. Землю орав, ворогів бив штабелями, будинки будував, мив тебе коли ти всерався, а ще цими руками я доноси на односельчан писав під примусом але ж писав, мене в комсомол а їх до Сибіру. Тепер, перед смертю я хочу дати цим людям ці кляті гроші...

 

Андрій і Петро дивляться один на одного,Петро повільно відпускає батька, сідає біля нього.

 

Петро. Ттттак би, одразу і пояснив.

 

Петро і Андрій сміються, Андрій витирає з обличчя кашу.

 

Середа ніч.

Четвертий сон:

 

На середньому ліжку дошка з шахами, біля них лежить Гітлер.

Гітлер. Wir bilden aus der Ukrainer einen ausgezeichneten Diener. Lassen Sie nach Deutschland zu kommen, um unsere Straßen, Häuser und Toiletten reinigen.

 

Гітлер робить хід білими. Із за штор, що закривають вікно з'являється Сталін. 

 

Сталін. Украина моя, пожалуй самая любимая игрушка. И было бы не правильно уступать, её кому либо, тем более, что её чарующие и неисчерпаемые богатства способны прокормить всю эту араву бездарей сидящих на моей голове ( повертає дошку до себе білими, робить хід білими).

 

Гітлер. Die beste Mädchen lassen wir als  Low-Cost-öffentlichen Schlampen nutzen. Andere sollen in der Landwirtschaft arbeiten, Im Allgemeinen sind die Ukrainer uns für   alles anderes nicht so gut. (повертає дошку, робить хід білими).

 

Сталін. Не думаете ,что это у меня такая пышная шевелюра, Нет совсем нет, сами взгляните, это они, и в усах тоже, бездари. Вы даже не представляете в каком ужасе они живут. Им нравится, они хотят, они требуют террор. Как только я перестану поставлять им террор, они меня в порошок сотрут, кружите меня мой товарищ.

Сталін и Гітлер танцюють танго.

Середа день.

 

Андрій Васильович сидить на своєму ліжку, в його руках червона скринька. Остап Ількович сидить під крапельницею. Ганна показує йому пачку доларів.

 

Остап. Звідки?!

 

Ганна. (радісно) Позичила.

 

Остап.  В кого?

 

Ганна. Ти не знаєш.

 

Остап. Ну, то в кого?

 

Ганна. Медперсонал скинувся. Віддавати можна частинами і на протязі довгого строку.

 

Остап. З чого це вони роздобрилися так?

 

Ганна. Світ не без добрих людей, правда Андрію Васильовичу.

 

Андрій. Людина людині вовк, казали римляни.

 

Остап.  Правду казали, бігме.

 

Ганна. Людина людині людина, так кажу я.

 

Остап. (сміється) Що є вовк порівняно з людиною...

 

Заходить Ірина Богданівна у супроводі Ольги, ольга тримає в руках медичні карти.

 

Ірина. Доброго дня Остапе Ільковичу, доброго дня Андрію Васильовичу. Ганя, ти вже тут? Погода чудова, прекрасний сонячний день.

 

Остап. Занадто багато світла, око сльозиться.

 

Андрій. Він завжди чимсь незадоволений.

 

Ірина. (простягаю руку отримує в неї від Ольги карту) Так, що тут у нас. Андрію Васильовичу, аналізи прекрасні завтра оперуємося. Нехай ваш син зайде сьогодні до мене.

 

Ганна підходить до Ірини Богданівни, показує паперовий пакет.

 

Ганна. А що там у нас?

 

Ірина. (простягаю руку з картою, отримує в замін іншу) Остапе Ільковичу і ви також у чудовій формі, тож і вас завтра прооперуємо. Ганю, занесеш мені всі папери сьогодні вечором, після сьомої не раніше.

 

Ганна. Як скажете.

 

Ірина.  Олю, продовжувати прописані процедури, вечором поміряти тиск,  відмінити вечерю і сніданок, зранку кардіограми і біохімія.

(до пацієнтів) вам побільше відпочивати сьогодні і не яких нервів і сильних вражень.

 

Андрій. Так точно.

 

Ірина. Отож.

 

Остап. Слава Україні!

 

Ірина. Героям Слава!

 

Андрій. Бодай би вас чорт забрав, чому я це маю слухати.

 

Ірина. До завтра. Олю пішли (виходить з палати).

 

Ганна. Я скоро (виходить).

 

Андрій. Чудова вона в тебе.

 

Остап. Їй заміж треба, діточок своїх, а вона все зі мною возиться.

 

Андрій. То правда, вона не своїм життям живе, а твоїм.

 

Остап. Поправлюся, заміж віддам, сам в село поїду.

 

Андрій. Правильно, хай он за мого Петра виходить.

 

Остап. Ще чого!

 

Андрій. Чого ні? Вони, он симпатизують одне одному. 

 

Остап. Через мій труп.

 

Андрій. Знову почнеш про патріотизм свій молоти? Та він, що б ти знав кацапів на дух не зносить.

 

Остап. Старий він для Гані, Петро твій. Там же ж проби ставити нема де. Діти від першого шлюбу. Нахолєру нам таке щастя здалося...

 

Андрій. Зате голова своя є і гроші.

 

Остап. Мені ті гроші до одного місця, кому треба і так дасться.

 

Андрій. От йопть! “Так дасться”. Ніхуя так просто не дасться, так не буває.

 

Остап. Ти ніц не знаєш, мені то не раз так в житті було. І зара, наприклад, он гроші на операцію знайшлися, люди добрі позичили.

 

Андрій. А хто ці люди, ти знаєш?

 

Остап. (невпевнено) Ну, як хто... люди.

 

Андрій. Старий ідіот! Ногою під сраку дали тобі ті ЛЮДИ!!! А гроші Петрусику мій дав, Я тобі дав.

 

Остап. То-то, як то?... Хм, ви?

 

Андрій. Хто ж ще, ми, свої кровні, ти не уявляєш чого це мені коштувало.

 

Остап. Зара, Ганка прийде все тобі поверне. Від вас нам не треба.

 

Андрій. Та перестань, бери гроші. Живи!

 

Остап. То ти курво, дозволяєш жити, мені! Дякую.

 

Андрій. Ну, як що твоя українська держава, не вважає за потрібне тебе рятувать, то це зроблю я, і мій син. Я так вирішив.

 

Остап. Купити надумали? МЕНЕ! Упирі, не вийде.

 

Андрій. Купити?! Допомогти...

 

Остап. Цілуй мене в сраку, я не продаюся!

 

Андрій.  Дуже треба, нам вас недобитків бандерівських.

 

Повертається Ганна.

 

Остап. Ганна, поверни гроші, негайно, в морду йому кинь.

 

Андрій. Я вже почав думати, ти нормальна людина, а ти - рагуль-рагулем,  хворий на голову.

 

Остап Ількович кидається на Андрія Васильовича, хапає його за шию, трусить. Ганна ошарашена, не може прийти до тями.

 

Остап. Нас не купиш! Чуєш! Не купиш!

 

Андрій Васильович відштовхує Остапа Ільковича.

 

Андрій. Психопат!  

 

Остап.  Кров би тебе нагла залляла, сучий ти сину! Уб'ю холера!

 

Андрій Васильович відкриває скриньку, висипає на ліжко нагороди, ордени та медалі. Виймає зі скрині днище, дістає пістолет.

 

Андрій.  (наводить пістолет на Остапа Ільковича). Пристрелю, як собаку. Ще раз сунься до мене.

 

Ганна зі всієї сили б'є Андрія Васильовича, пістолет випадає з його рук на підлогу. Андрію Васильовичу стає погано. Андрій Васильович, сповзає на землю, звалюється на спину,  хрипить, згрібає нагороди з ліжка на підлогу,. Ганя бере пістолет в руки. Дивиться на Андрія Васильовича.

 

Андрій. (з останніх сил)  Іменна офіцерська зброя.

 

Ганна натискає кнопку виклику, ховає пістолет, допомагає Андрію Васильовичу сісти. Прибігає Олга – у неї в руках, напоготові шприц.

 

Олга. Что случилось?

 

Остап. (Показує на Андрія Васильовича) Та, троха херувато стало.

 

Ганна. Оля не стій! Серцевий напад. Слабкий пульс.

 

Ольга. Меряю давление.

 

 Андрія закочуються очі.

 

Остап. (в нікуди) Ти диви які нервні...

 

Ганна. (Міряє пульс)  Андрію Васильовичу дивіться на мене (вкладає йому до рота пигулку, бере Андрія за горло прощупуює пульс).

 

Ольга дає Андрію Васильовичу понюхати тампон з нашатирним спиртом, міряє тиск. Ганна впевненим рухами оголює груди Андрія, прикладається вухом в місцині серця, слухає. В Андрія ротом йде піна. Ганна вкладає його на підлогу сильно б'є  в середину грудей, знову прикладається вухом, слухає.

 

Ольга. Давление - 60 на 30.

 

Ганна  кладе долоні одна на одну на середину грудей Андрія. Далі не згинаючи ліктів (працюючи м'язами спини) робить різкі інтенсивні натискання на середину грудної клітини, (закритий масаж серця).  Ольга очищає Андрію порожнину рота рушником і спеціальним приладом (інтубатором) робить штучне дихання.

 

Остап.  (так і стоїть посеред кімнати). Ганя, Ганю, мені живіт болить. Ганно!

 

Ганна. Дідо чекайте... 

 

Приходить Ірина Богданівна, міряє пульс.

 

Ірина. Інсулін, дефібрілятор.

 

Олга вибігає, Ірина ставить хворому кисневу маску.

 

Остап. Я роблю під себе.

 

Ганна. Дідо, йдіть звідси..

 

Остап. (стягує до колін піжамні штани, на його обличчі жах) Ганю, зроби щось! Ганю! Я роблю під себе, Ганю! Ганю! Ганю!

 

Ганна продовжує робити масаж серця. Повертається Ольга зі шприцем і портативним дефібрілятором. Ірина Богданівна робить укол в серце. В Андрія Васильовича починаються конвульсії.

 

Остап.  (з очей течуть сльози, реве як мала дитина, сує руки собі в піжаму) Ганя, я обісрався, Господи, Ганя! Ганю, Ганю, допоможи мені Ганю, Ганю, Ганю.

 

Ганя продовжує масаж грудної клітини.

 

Ірина. (Ірина робить ще ін'єкції і дефібриляцію серця). Я готова, забери руки, раз, два, три.... Пульс!

 

Ганна. Ні.

 

 Ольга намагається допомогти Остапу, Остап опирається, рветься до рукомийника, намагається змивати з себе, все стає ще гірше).

 

Остап. Я сруся, Ганно! Воно мені тече всюду.

 

Ганна. Господи, господи, господи, діду, я зараз, я зараз, секундочку...

 

Ірина. Ти мені тут потрібна. Готова! Раз, два, три... Пульс!

 

Ганна. Нема.

 

 Рятувальні процедури не дають результату, поступово Ганна і Ірина перестають будь що робити, обидві важко дихають.

 

Ірина. (дивиться на годинник) Шістнадцять сорок два.

 

Остап. Зніміть, зніміть це з мене, зніміть геть, зніміть, зніміть, зніміть...

 

Середа вечір.

 

Ліжко справа застелене свіжою білизною. На ліжку зліва Остап Ількович, на його обличчі киснева маска,він у стані наркотичного сну. Ганна в гумових рукавицях миє його рушничком, рушник ополіскує у синьому пластиковому відрі. Час від часу дивиться на порожнє ліжко Андрія Васильовича. Заходить Ірина Богданівна.

 

Ірина. Ось ти де, я ж сиджу, чекаю, Ганю.

 

Ганна. Я ще не закінчила.

 

Ірина. (міряє Остапу пульс) Мені завтра його оперувати, виспатися треба, а ти не приходиш. Мені ж гроші потрібні, Ганю, ти тут, а гроші ще не у мене.

 

Ганна.  Якось не гарно, з мого боку, не можу кинути його у фікаліях.

 

Ірина. Він під кайфом. Це зайняло б дві хвилини, пішли, проведеш мене до машини.

 

Ганна. Треба з цим закінчити.

 

Ірина.  (кидає на Остапа сухий рушник) Витри його, потім закінчиш.

 

Ганна. Ні, не потім, (тиче брудним рушником Ірині в обличчя) Тут брудно.

 

Ірина. (ухиляючись з огидою від рушника)  Добре, мий гівно як що хочеш, я піду.

 

Ганна. Йдіть.

 

Ірина. Папери давай.

 

Ганна. Які папери?

 

Ірина.  З тобою все добре, Ганю? Чи ти з дідом на пару ширнулася?

 

Ганна. (всміхаючись) Ні.

 

Ірина. Зелені такі папери.

 

Ганна. А, п'ять тисяч...

 

Ірина. Господи, Ганю, тихше ти.

 

Ганна. У мене немає П'ЯТИ ТИСЯЧ ДОЛАРІУВ.

 

Ірина. Ти лякаєш мене. Віддай мені гроші.

 

Ганна. Нема їх у мене.

 

(Ірина Богданівна підходить до Гані стукотить їй пальцями по голові).

 

Ірина А тут у тебе щось є?

 

Ганна. Є, у мене тут є таке, сьогодні я все зрозуміла, Ви навіть не уявляєте, яка зла.

 

Ірина. Чого це?

 

Ганна. Нам доведеться все змінити, починаючи з Вашого ставлення до мене, і я хочу про це говорити, тепер, негайно.

 

Ірина.  Поговорити ми зможемо потім, а тепер дай гроші, мене дитина вдома чекає.

 

Ганна. НЕМА у мене ніяких для Вас грошей.

 

Ірина. Де ж вони ділися?

 

Ганна. Це не має значення. (штурхає Ірину Богданівну брудним рушником, на білосніжному халаті залишається пляма).

 

Ірина. (сахається Ганни) Та що з тобою!

 

Ганна наставляє Ірині ще одну пляму.

 

Ірина. Кінчена. Знаєш, що я зроблю? Випишу твого пердуна прямо зараз зі шпиталю. Хай лікується вдома, довго він не протягне.

 

Ганна. Кожному своє (витирає сухим рушником Остапа, той стогне скрізь сон).

 

Ірина. Здохне. З тобою доведеться розпрощатися, навіщо мені у відділені виродки?  Поїдеш туди, де тобі місце – в село, свиней пасти.

 

Ганна.  Поїду, коли захочу. Засаджу Вас у в'язничку і поїду.

 

Ірина. Тварюка невдячна, ти що каркаєш, яке “у  в'язничку?”

 

Ганна. Розкрадання медикаментів, підробка статистики. Цього вже достатньо, але це ще не все,  сядете і на довго.

 

Ірина. Твої слова, чого вони варті? Подумай, ти хто така? Ти ніхто! Ось хто ти.

 

Ганна. Кожен Ваш підпис під призначенням морфіну, промідону яких так ніхто і не отримав, (дістає з кишені папір) ось наприклад, Ви списали 60 міліграм морфіну Царкову на наступний день після його смерті.

 

Ірина.  (Видерає папір з рук Гани, шматує його) Сука, ти після цього.

 

Ганна. У мене таких документів ще багато,  це більше аніж просто мої слова, тут все ясно. Кожен випадок з Вашим підписом, ВСЕ коли і скільки. Куди вся гуманітарка розходиться? Ми з Олею співучасники цього, хоч би копічиною поділилися, ні, тільки під себе гребете. 

 

Ірина. Все йде на гору, я сама ні з чим.

 

Ганна. Розкажете це на суді.

 

Ганна мастить Остапа дитячою олією.

 

Ірина.  Знаєш в яке ти лайно влізла? Люди в таких справах просто зникають, або їх знаходять десь з проломленим черепом, неживих.

 

Ганна. (задирає собі халат, під халатом в колготках стирчить пістолет) Я собі дам раду. А от Вас можуть і стукнути, свої ж. Подумайте як воно буде вашій донечці без мами...

 

Ірина. Ти, ти... мені боляче тебе слухати, гидота ти! Я тобі довіряла.

 

Ганна. Раніше Ганя була дурою, більше не буде.

 

Ірина. У нашій системі є певні правила гри, не дотримуєшся їх, тобі кінець.

 

Ганна. Я пропоную Вам дещо поміняти, а ні то Ви сядете можливо сяду і я. Доця ваша, куди вона там хотіла? В Англію? Вона не поїде, носитиме мамі передачі в тюрму, як що не відсахнеться.

 

Ірина. Ну і чого ти доб'єшся?

 

Ганна. Справедливості. Хоча б, між Вами і мною. Я не дурніша за Вас, тоже лікарем хотіла стати, не судилося. Навіть тепер, дивлюся на Вас як на сонце і на руки ваші, всі ці операції, добро і полегшення, що Ви даєте людям, а за цим схована нескінченна чорнота. І все рівно я Вам заздрю, мрію бути як Ви.

 

Ірина. Як ти можеш мені погрожувати, совісті у тебе немає.

 

Ганна. Я піду до кінця. 

 

Ірина. Безсовісна.

 

Ганна. Совість у нас не в ціні. А у вас вона є? 

 

Ірина допомагає Гані накрити Остапа ковдрою.

 

Ірина. Я думала ти інша.

 

Ганна. Ось, маєте тепер мене такою як я є, самі винуваті.

 

Ірина. Ганю, заспокойся, послухай мене. Ти мені нахамила, я тобі пробачаю, без будь яких застережень. Ти мені не чужа.

 

Ганна. Це добре, золота, ви моя людина.

 

Ірина. Діамантова, я, ДІАМАНТОВА.

 

Ганна. Йдіть відпочиньте, завтра операція.

 

Ірина. Думаю, можна буде якось провести операцію за рахунок шпиталю.

 

Ганна. Правильно, у нас зі своїх грошей не беруть.

 

Ірина. І то правда.

 

Ірина дістає з кишені упаковку з ампулами.

 

Ірина. Актилізе - офіційна ціна п'ятсот зелених, (запихає Ганні в кишеню). Своїм безкоштовно.

 

Ганна. Дякую.

 

Ірина. (йдучи геть, сміючись) Запхни собі своє дякую знаєш куди!

 

Ірина виходить, гримає дверима.

Ганна підходить до діда, знімає маску цілує його у щоку.

 

Ганна. Ви усе чули? Хороша жінка, правда. Зі своїх грошей не бере. (дістає з кишені ампули) нам потрібне це лайно? П'ятсот баксів?... навіть крадене? Правильно. Слава богу, крадуть у нас всі і повсюди, а то б вже давно  повиздихли. (кладе ампули в тумбочку, з іншої кишені дістає пачку доларів) А це?

 

Остап. (відкриває очі, ніби марить) Віддай то йому.

 

Ганна. Він помер.

 

Повертає маску на місце.Знімає зі стіни Ікону з текстом клятви воіна УПА. Остап у підсвідомості, час від часу відкриває очі спостерігає за Ганно.

 

Ганна. Пам'ятаєш як ти мене вчив:

“Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом бля бля бля бля бля...

(підглядає в текст)

А! Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу ...ммммммммммм, як швидко забувається...

Остап. (знімає маску) не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Остап і Ганна разом. Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою та нещадним до ворогів землі української.”

От тільки хто ж наш ворог? Чому нам так погано? Нам з Вами, га, дідо?

Остап знову впадає у сон. Ганна повертає маску на обличчя Остапа .

Я цей, я Вам щось сказати хочу. Тільки тепер розумію, я ніколи не розмовляла з Вами, завжди говорили тільки Ви, а я слухала, слухала, слууухала. Сама винна, бо не була мужньою, відважною і хороброю як то тут в клятві написано, я була пустим місцем, мене ніби то й не було, а теперка я Є, народилася наново, тепер я Воїн. Добре Вам, якщо Ви спите, бо мені є що сказати і я скажу, незважаючи чуєте Ви мене або ні. Завтра операція... а я тим часом піду в місто і знайду собі чоловіка, справжнього, такого що мені від нього в низу живота боліти буде, як то тепер болить. Не знаю хто він, де зустріну його, а мені вже болить (згинається притискаючи обидвома руками низ живота), завтра, завтра знайду його, жити з ним буду, спати, зі шлюбом, до шлюбу, без шлюбу, чичірку його до рота брати і з нею у руці засинати. Щаслива така собі буду прищаслива. ЖИТИ БУДУ! Остапе! Дідусю! як мені зара файно, від цього усвідомлення, ФАЙНО.

Кладе Остапові голову на груди обіймає

Це моє життя, я так хочу...  Як що Ви помрете, мені буде сумно, просто капєц як... сумно... Та я буду жити далі, бо знаю як мені жити, знаю чого хочу. Не хвилюйтеся, у мене  все буде добре я доросла, я ВОЇН, хто стане мені на заваді тому біда.

Ганна прислуховується, до грудей Остапа, скидає з нього ковдру, знову прислуховується, торкає його за шию, знімає з обличчя маску, розуміє — Остап помер. Обіймає його знову, гірко плаче. Довго - довго - довго лежить біля Остапа, наче спить у обіймах мерця.

Black.

 

P.S.

 

За вікном хтось кличе Ганю, Ганя підводиться біжить до вікна розкриває його навстіж, але цього їй мало і вона руйнує цілу стіну. Відкривається огляд на  величезне квітнуче волошками і маками поле, стіл з білою скатертиною на столі розкиданих вишні  за столом сидять Остап, Андрій, Ірина, Ольга і Петро. Ганя біжить до них. Всі щось обговорюють їдять вишні, годують одне одного з рук,сміються. Йде сліпий дощ,веселка з іншого боку до них біжать бавлячись молоді солдати схожі на Остапа і Андрія, у них немає зброї.


Другие статьи из этого раздела
  • «Я ХОЧУ ЖЕНИТЬСЯ» Татьяны ГОЦАК

    Действующие лица намеренно детально не представлены автором. По ее задумке воображение читателя само должно подсказать, как выглядят ЛГ

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?