«Три монологи»20 мая 2011

Катерина Бабкіна

«Для себе я називаю це напівп’єси — монологи, які передбачають присутність на сцені декорацій і інших, „німих» дійових осіб на розгляд постановника, і в той же час достатньо літературні і читальні з паперу

Забери мене, іспанський караване, я знаю ти можеш

Дитячий голос, шум степвого вітру, відзвуки далекого міста:

Ірка, моя пісочна фантазія, розкидані берегом неіснуючого моря червоні сандалі, найзасмагліша смужка шкіри між лопатками. Ірка, шелест сухої трави, відблиски гострого скла між дрібних камінців, Ірка ранить долоні і дряпає коліна, малює на піску букви і вчить мене читати по-персидському, звідкись вона то вміє. Ірка, розбитий великий рот, синці на крихких зап’ястях. Десь на обрії, відображений в розпеченому повітрі, догори ногами проходить велетенський караван, понурі верблюди топчуть хмари розплющеними копитами. Караван вигадала Ірка.

Ми лежимо з нею цілими днями простосонця і граємо в гру. Ірка застромлює руку глибоко в пісок, а я маю її відкопати, не торкнувшись. Вгадати кути, передбачити вигини ірчиної руки. Я порпаюся довго, і врешті-решт несподівано знаходжу серед піску палець. Ірчин. Тоді руку в пісок запорпую я, а Ірка швидко викопує складеними ковшиком долонями ямку поруч, весь пісок нагло стікає в ямку, моя рука назовні, Ірка видобула мене назовні, не торкнувшись. Регочеться, стукає руками об пісок. Так нечесно! — кричу я і тікаю додому. Коли я повертаюся, Ірка плаче. І що я можу?

Тягатися за Іркою цілими днями, чекати під дверима, коли Ірку звуть додому, носити з нею воду, ходити з нею до різних чоловіків. Ірка цілковито порожня, в неї срібні годиннички під шкірою, тонкі крихітні механізми, коли Ірка не має нікуди йти, ми виходимо через городи в степ, звідки колись відступило море. І там лежимо на піску, поки на обрії відпливають фіолетові кораблі і проходять догори ногами нескінченні каравани. Ввечері мене вже навіть не лають. Мама допитувала Ірку. Що вона робить зі мною? Що я роблю з нею? Але Ірка цілковито порожня. Іноді, коли я чекаю а Ірка в домі, коли ці різні приходять до неї, її мати бере мене грубою рукою за руку і відводить додому. До мене додому. Тоді моя мати кричить, що спустить на неї собак, дарма що собак в домі жодної. Не на Ірку, на її мати. Ірка табу, Ірки ніби взагалі немає. Моя мати молода. Коли ми приїхали, вона думала, що Ірка сліпа, дурна, божевільна, яка завгодно. Потім — що вона напише про Ірку в якісь організації з захисту прав дитини. Але виявилося, що Ірка не дитина. Що Ірка все бачить і все добре розуміє. Що минулого літа Ірка народила дочку і вона була сліпа і померла прямо одразу. Тоді моя мати сказала, що Ірку треба відіслати з міста в колонію. Коли Ірка проходила попри наш паркан, ще не до кінця оплетений всілякою виткою і колючою зеленню, моя мама відвертала мою голову чи старалася зайняти чимсь мою увагу. Одного разу мій батько сказав їй дати Ірці спокій. Мене залишили надворі. Ти би також до неї пішов, кричала і плакала моя мама. Мій батько лікар, він тут дуже потрібен, багато хто сліпне через пісок і відблиски у повітрі, краплі вологи з моря, якого вже тисячі років як немає. В них із мамою є садиба і книжки, є жінка яка приходить прибирати, багато грошей, багато років щастя попереду, є ціле місто, південне, відкрите на всі чотири боки, є врешті я. Це тільки в мене — одна-однісінька Ірка.

Якось мама нездужала, а Ірка йшла додому під жовтим-жовтим сонцем, і торкала рукою наш недороблений живопліт. Другою рукою Ірка трималася за роз’юшений ніс.

І що я можу? Я беру хусточку, і йду за Іркою, виходжу за живопліт і обережно йду за нею, хусточка біла-біла, Ірка чи то схлипує, чи сміється, зі спини розібрати не можна. А потім вона обернулася і на мене подивилася. Очі у Ірки світлі-світлі, хусточка повільно падає додолу, я біжу до хвіртки, з якої мені заборонено виходити, я ховаюся за живопліт, і серце в мене калатає-калатає.

Другий раз Ірка прийшла з Маргою. Марга теж така собі, нічийна, але не всіхня, як Ірка. Марга щойно перед літом скінчила школу. На Ірчину руку зав’язана моя випрана, але не випрасувана біла хусточка. Забирай, каже Ірка і простягає руку. Марга потроху регочеться. Я боязко розплутую вузол в Ірки на руці. Щось таке має статися. Я тобі щось принесла ще, каже Ірка, але в неї в руках нічого немає. Давай, кажу я, ґудз нарешті піддається, я тягну хусточку, і з неї випадає прозора зелена ягода винограду, ніби крапля, котиться по долівці, а на веранду з виряченими очима вибігає моя мама а за нею жінка, яка приходить прибирати. Мама хоче щось кричати, але починає задихатися і бігти до мене, жінка, яка приходить прибирати, не відстає, Ірка і Марга вже регочуть десь за живоплотом, а-а-ай врешті істерично видихає моя мама і видирає мені з рук хусточку. Мама хапає мене на руки і заходиться плачем, а жінка бере в неї з рук хустку, я сумирно вишу на мамі і шукаю очима між каміння і жмутиків сухої трави зелену ягоду.

Ввечері, коли зовсім темно, мама плаче перед батьком за сьогоднішню Ірку, а я на дворі і наглядаючи мене, на веранді куняє пітна дочка жінки, яка приходить прибирати. Їй, Латці, мама наказала кидати камінням, коли та побачить Ірку. Біля крісла на веранді поскладане Латчине каміння, а я знечів’я тиняюся біля живоплоту. Зелену ягоду здзьобали ласі до винограду малі птахи. Тобі перепало, питається пошепки Ірка. Вона зразу за парканом, заплетена в живоплоті, в зеленуватій темряві її майже не видно. Я мовчу. На, каже Ірка і простягає мені кулак. Я підставляю долоню, холодних ягід п’ять. Мама не дасть мене скривдити, кажу я про всяк випадок. Так само тихо, як і Ірка. Ірка сміється і виплутується з живоплоту, я кладу одну ягоду до рота. Виноград солодкий і соковитий.

Ірка, Ірка, куди ти пішла, з яким караваном? Наступного дня Ірка зупиняється на іншому боці вулиці. Латка ліниво жбурляє камінці — один, другий, вони заледве перелітають живопліт. Виходь, каже мені Ірка. Товста Латка загрозливо підводиться. Давай, каже Ірка, я покажу тобі море. Латка починає репетувати на високих нотах, а я виходжу за живопліт і ми біжимо — я і Ірка, між високих стін з піщаника, що розгороджують між собою чужі сади. Ззаду в нас летить каміння. Потім, після садів, починається пісок, і Ірка йде понуро, забувши про мене, а я йду ззаду і намагаюся своїми малими кроками трапляти в її сліди. Слід-у-слід. Там було море, каже майже з розпачем порожня Ірка, і показує рукою кудись вперед, де в куряві фіолетовий обрій. І так ми стоїмо на піску, я трошки позаду, а Ірка може там, де починалося море.

Спершу нас знаходив батько і забирав мене, не кажучи ні слова. Вдома кричала і плакала мама, тоді, першого разу, вона кинула каменем в Латку і розбила їй скроню, і тепер в Латки там потворний шрам, брунатна пляма. А Ірка ціла гладенька і шоколадна, полірована піском Ірка, і волосся в неї як пісок, випалене сонцем. Що їй було б з того моря? Але моря нема, іноді Ірка не приходить по мене і я сам іду шукати її. Від неї може пахнути вином, в неї може бути розбите обличчя. Ірка все-все бачить, знає про кораблі і каравани, про золото, яким налиті найсолодші ягоди краденого винограду і дрібні достиглі дикі помідори, про червоні роти завжди підгнилих з одного боку кавунів, але Ірка не знає, як їй жити. І так ми лежимо на піску, великі і теплі, як море. Ти будеш завжди, питаюся я в Ірки. Ірка сміється, нащо я тобі завжди, каже вона. І що я можу? Як я їй скажу нащо вона мені, така Ірка? Коли я виросту, в мене обов’язково знайдеться для Ірки де-небудь море, таке як вона, порожнє і світле.

Моя мама нездужала, кричала і плакала, мій батько лікував, а потім на календарі скінчилося літо. Насправді я знаю — літо закінчуються де завгодно, тільки не тут; я вже не можу бачити Ірку, тільки пісок, сяючу каламуть там, де вона. Я ходжу за нею слідами тієї каламуті. Ірка мене жаліє. Може, це вона потім сказала батькові подивитися врешті на мої очі. Здійнявся якийсь особливий вітер, коли ми з батьком виїздимо з міста, за нами женеться курява піску, коли ми з батьком виїздимо з Півдня, я вже майже нічого не бачу.

Ірка, думаю я, Ірка. Зима звичайна, така як раніше, завжди до того.

Наступного літа ми повертаємося по маму. В домі прибирає Латка, вона вагітна і незаміжня, мама б’є її при нагоді. Пісок за городами помережаний довгими слідами ящірок і змій, я занурюю у пісок руку. Пісок теплий, на обрії фіолетовий дим. Я бачу все, в тумані від обрію в небо відштовхуються силуети кораблів, але Ірка не приходить. Я чекаю біля живоплоту до вечора, Латка складає мамині валізи, батько пішов навідати лікарню. Мені не можна залишатися довго в цьому літі, воно надто світле, надто осяяне для очей. Зранку ніхто не ходить попри живопліт, ніби ціле те літо порожнє. Я довго бігаю містом, навіть там, де ми з Іркою ніколи не були, але Ірки немає. Її дім замкнений, її сад висох. І що я можу?

До всіх осель

Оповідач, старий чоловік з спецефічною, може, західноукраїнською говіркою. За ним на сцені облаштована кімната, в ній змінюються декорації і персонажі відповідно до оповіді:

Ми нічим не особливі — хай так. У Маркуса потворні підліткові прищі, Домініка носить брекети. Лія інсулінозалежна. Єжи і Маша ніколи не матимуть дітей. Міріам і Віктор виходжують старого і хворого міттершнауцера. Соломія і Трей Дорович самі старі і хворі, як той сірий облізлий пес, зате вони одні займають цілий поверх. Доротея продає м’ясо, цікаво, звідки воно в неї береться. Інша Доротея завжди повертається пізно і напідпитку, голосно траскає дверима, іноді дорогою додому вона блює на поверсі Доровичів. У Андрія немає однієї легені, його дружина Сара. Один Костя з нас всіх має дочку. Я нічого такого не маю, однак я також нічим не особливий. Всі ми думаємо, було б незле, якби Маркус і Домініка спали разом. З часом вони б перебралися в одну із осель, і тоді з’явився би хтось новий, бодай як пожилець. Можливо, він би чимось нас розважив.

Влітку трохи краще, бодай мені. Дах занадто прогрівається, маленька дівчинка нізащо б не витримала такої задухи, і Костя відсилає її кудись до водойм і добрих вихователів. За кілька років вона закриватиметься у ванній і розповідатиме подругам по телефону про те, як хлопці, що виграли, приміром, в кульки, запихають тремтячі пальці в піхви дівчатам, котрі програли, чи як кожен, хто витягає надламаний сірник з пітного кулака якоїсь юної безсоромної Анни чи Мар’яни, мусить зняти з себе якусь одіж, і так майже до світанку, коли сірники м’які від поту і дитячої хтивості, і не лишається що знімати — а тут, ти уявляєш, Джеммо, прийшов вихователь і всім нам було так соромно, але це добре що він прийшов, бо хто зна, що могло статися, ти мене розумієш, Джеммо?.. Знаю, це буде не скоро, але влітку я часом про це думаю.

У Андрія і Сари теж була донька, але зникла неочікувано, прямо із замкненої оселі. Сара думає, що її забрали янголи, бо їй було тут не місце. Вона переносила майже все дорогоцінне в домі в якусь приватну церкву, але лідер церкви переродився, а янголи так і не принесли на заміну нічого доброго. Не знаю, може донька Андрія і Сари потоваришувала б з донькою Кості. Я про всяк випадок відтоді не їм м’яса, яке продає Доротея.

Інша Доротея приводить чоловіків часто, але ніхто з них не затримується. Андрій каже, іноді по кілька, і вони всі її мають, іноді всі одночасно. Андрієві зрештою на це байдуже, в нього одна легеня, та й він взагалі надто кволий.

Оселя Доровичів смердить сечею і ліками. Всі їхні ліки за моїми підрахунками давно прострочені, але Доровичі до них адаптувалися. Їхня старість легка і безбережна, як хмари над степом, вони навіть не їдять нічого, окрім тих ліків. Для них весь світ так само прострочений, їм не чути нічого з-за стін і не видно нічого з запилюжених вікон. На диво милі, я гадаю, вони ніколи й не дізнаються, що Доротея блює в них на поверсі. Міттершнауцер Міріам і Віктора вилизує це блювотиння, як тільки йому вдається вислизнути з-піх їх опіки. Вони щоправда ніколи не помічають — він і так постійно вимащений у чомусь чхожому, в нього негаразд із метаболізмом. Мабуть таки негаразд. Та, інша Доротея ніколи до нього навіть не приглядалася, інша справа донька Андрія і Сари. Доротея дуже її любила, приділяла їй багато уваги.

Єжи і Маша помірковані сектанти. Колись вони принесли додому багато речей з тієї ж церкви, що її навідувала Сара. Сарі видалося, що вона навіть впізнавала ті речі, особливо коштовності, але вона так ніколи і не мала нагоди переконатися, чи права. Єжи майструє дерев’яні розп’яття на лоджії, він завжди буде потрібним.

Лія працює у пологовому будинку, там досхочу чистих шприців, так їй менше доводиться витрачатися на уколи. В її оселі безліч фотознімків немовлят, переважно мертвих. Хоча я не певен — її поляроїд чомусь засинює переважну більшість карток. Вона каже, діти завжди несподівані. Може того вона завжди ніби трошки розгублена, нічого не сподівається. Втім, я не можу стверджувати, що Лія хоче мати дітей, натомість знаю що Домініка то точно ні.

В її смітті завше повно різних презервативів, їх навіть побільшало відколи у неї брекети. Хоча може я дарма кажу навіть — я також відтоді остерігаюся її роту, що вже й казати про інших. Тож на поверсі від того сміття завжди стоїть запах різного сімені. Не знаю, як Маркус це зносить, хоча Доротея, котра торгує м’ясом каже, що він чудовий хлопчик. Навіть коли готує щось, пригощає його, так і носить вниз всілякі полумиски, накриті серветками. Я б на його місті з цього не тішився.

Кажу ж, вони нічим не особливі, всі вони були завжди і будуть, як нескінченні ліки Доровичів, як хвороби міттершнауцера і немовлята у пологовому будинку, де працює Лія. Як один довгий день, який ніколи не закінчується.

Крім них у мене нікого немає.

І я також нічим не особливий. Я виготовляю ключі. Ключі до всіх осель.

Вів’єн, несподівана дівчинка

Жінка:

Ці дивовижні озера, які щоранку опиняються під самими вікнами — нескінченні, неочікувані, ці світлі дзеркала з найтоншого скла і найтендітнішого срібла — їм не бракує нічого, щоб бути звичайними водоймами, хіба що надто тихі птахи гніздяться в очереті, хіба що надто сумирні риби, які ніколи не бентежать ідеальну поверхню прозорої води, хіба що надто червоне сонце сідає щовечора за озерним обрієм — воно мало би передбачати вітряні дні, але вітру тут не буває ніколи. Ці тонкі простирадла, шовкові серпанки, непомітно змінювані щоранку, або може щовечора — коли я думаю, що це вона змінює простирадла, вона торкається їх, розстеляє, розгладжує долонями найменші зморшки — якась солодка тривога прокидається у мені, якесь збуджене очікування — так якби одного ранку зникли з-під вікон озера, так, ніби перестала б сама собою запалюватися соляна лампа на терасі, коли з-над озер спадають на дім неосяжні вишневі сутінки. І ці нескінченні переходи із сплетеними з очерету завісами, і ці німі дерев’яні сходи що виводять тебе завжди до однієї лише вітальні чи завжди на одну і ту саму терасу, і вікна, скло яких не затримує, а примножує світло, і повсякчас стиглі черешні, і сніданки, які з’являються у покої нізвідки, і підігріта невидимими духами спокою вода у ванній ввечері, і ароматичні свічки, які не запаляться поки ти не захочеш відчути в повітрі аромат сандалу, меліси і хвої — все могло б бути раєм. Ймовірно, це і рай — рай, у якому ти сам добираєш собі супутника, рай, де ти не побачиш нікого, окрім того, кого обираєш сам.


Вони всі приїздять сюди, шукаючи спокою і усамітнення. Вони всі прагнуть цих вишуканих розкошів, цієї невпізнанності, тиші, відсутності інших людей поруч себе. Але одного дня, коли нарешті сподіваними стають озера під вікнами, коли перестаєш думати над тим, хто приносить тобі сніданок і змінює постільну білизну, хто протирає віконне скло і підігріває воду, хто врешті турбується про те, щоб ти не зустрів нікого у нескінченних переходах і на переплутаних між собою дерев’яних сходах, що розходяться від покоїв в усіх напрямках — одним словом, того дня, коли спокій стає близьким і досяжним як стиглі черешні, всі вони бачать Вів’єн. І напевне вже тоді знають, що спокою не матимуть ніколи.


Того ранку я подумала, що ми прокинулися тут перші — така дивовижна тиша стояла довкола, такі не стурбовані і світлі були озера. Це вже потім стало зрозуміло, що тут не буває перших і всіх наступних, тут взагалі не буває нікого окрім тебе і того, хто поруч з тобою. Тоді я ще не знала, що є Вів’єн — радше це було лише передчуття, таке ж спокійне і впокорене, як вода в озерах.


Ми гуляли вузькими піщаними косами, ми досхочу їли черешень, ми фотографували очеретяні плавні і очеретяні завіси в нескінченних коридорах, ми повільно і довго кохалися на тонких прохолодних простирадлах — і на піску не було нічиїх слідів, окрім наших, і жодна річ у кімнаті не змінила свого місця розташування, жодні голоси і кроки не лунали у домі. Наступного дня ми перестали фотографувати і голосно сміятися, а згодом — ми перестали говорити взагалі, бо голоси здавалися зайвими тут, голоси заважали забути світ, від якого ми так старанно ховалися — ще живих і теплих немовлят у чорних пакетах біля смітників, нескінченні очі навколо тебе у місті, нескінченні голоси вдома, примножувані ретельно акустикою панельних будівель, каву на електроплитці, що вариться зранку сорок хвилин, мертвих сусідів, яких вивозять у вантажному ліфті, живих сусідів, яких непритомних від клею чи алкоголю складають над ранок їхні товариші під дверима під’їзду, вічно застуджені квіти на підвіконні, які палко ненавидять білі жалюзі, голодні телефонні рахунки, короткі зустрічі, похапливу і якусь поверхневу любов між вечірнім дзвінком батьків і ранковим дзвінком будильника та інші прості і приємні миті нашого із тобою життя. Ми відкупалися від цього життя очеретяним мовчання і довгим шалено ніжним сексом, відкупалися шовковими простирадлами і стиглими черешнями, повільними сутінковими поглядами і білими озерними мушлями, знайденими в дрібному піску — і воно, життя, відступало, воно відпускало нас губитися між цими плетеними завісами і очеретяними дзеркалами, ставало кволим далеким спогадом, як гори на обрії за озерами. Можливо, згодом ми втратили б навіть потребу торкатися одне одного, і тоді залишилися б тут назавжди. Але тепер я знаю — рай є скінченним, рай — це лише очікування, рай — це передчуття неминучої втрати спокою, передчуття повені, коли з берегів виходять дзеркала і розбиваються на друзки нескінченні озера.


Я не могла забути ключі, бо покої у цьому домі не потребували замикання, я не могла згадати щось, чого не сказала тобі, бо повітря тут не потребувало бути стурбованим голосами, я не могла забути вимкнути світло — зрештою, я взагалі не могла ні про що забути, бо все, що можна було забути я вже забула за ці дні очеретяного спокою. Отож того ранку я просто повернулася до кімнати. Я чула плюскіт підігрітої води у лазничці і можливо навіть чула твоє дихання — спокійне дихання чоловіка, який після ночі любові дрімає у порцеляновій кадці із теплою водою.


Дівчина сиділа на ліжку. В неї було скуйовджене волосся і якась зім’ята серпанкова сукня, тонке біле простирадло лежало на підлозі біля її ніг і шкіра у неї була біла, а втім, майже прозора, як шовковий серпанок, прозора як вода в усіх разом взятих озерах. Вона повернула голову — дуже повільно, либонь роками вона викохувала цю плинність рухів, роками дивилася на воду, на те, як пересипається між пальців дрібний пісок і як безшелесно злітають в сутінках птахи з очеретяних плавнів. Вона була схожа на порцелянову ляльку, чи радше на ляльку з теплого воску — так повільно, повільно повернула вона голову у мій бік, так довго прибирала пасмо з обличчя, так безвільно опустила потім м’яку і довгу — нейеротичніша тінь, найсексуальніший дотик — руку на біле шовкове простирадло. І волосся її було солом’яне, кольору очерету в пообідньому сонці, і очі в неї були як стиглі черешні.


Десь так губиться відчуття простору і часу — є плюскіт води у лазничці, є твоя гіпотетична присутність, є концептуальні нескінченні озера за вікнами, гори на обрії, дрібний пісок на підошвах черевиків. Все це зливається у єдине відчуття неможливої, нереальної присутності когось, хто може змінити все у твоєму житті, хто може назавжди позбавити тебе спокою. Будь-яка річ чи дія може виявитися знаком, в будь-якому домі одного дня через дошки підлоги може прорости очерет. Будь-яка мить може стати тією, як будеш згадувати коли на трасі на найбільшій швидкості тобі відмовлять гальма, тією, яку знову і знову прагнутимеш повторити, щоб, вже сподівану, прожити інакше й продовжити.
— Як тебе звуть? — запитала я. Годі було вигадати щось безглуздіше, а втім, це були перші слова, промовлені мною вже від певного часу.
— Вів’єн, — сказала вона. Тут я повторюся — годі було вигадати щось безглуздіше. Колись, коли її мати либонь привезла немовля із пологового будинку, її також запитали. Вів’єн, відповіла вона. На неї дивилися як на злегка божевільну, її можливо жаліли, її ймовірно перепитували чи вона не жартує. Від самого звучання цих літер мені зволожується епітелій і волосся на тілі починає проростати всередину гнучкими пагонами колючого і приємного струму, це ім’я мені як вітер у волоссі, пообідній теплий вітер, як рожеві чаплі на нескінченних озерах, як тихе горіння непевної пристрасті в кінчиках пальців, казала вона, як дотик шовку, як дотик пурпурового оксамиту, як дотик білого пір’я невидимих янголів. Вочевидь, все це казала вона подумки, а вголос просто повторила — так, Вів’єн.


Вона нахилилася — дуже повільно, підняла простирадло з підлоги й заходилася запихати його у плетений з очерету кошик, якого раніше не було в покої. Все в цьому домі із очерету, подумала я, сухий очерет, легкозаймиста матерія, така ненадійна. І ще я подумала — Вів’єн просто замінює нам білизну, просто замінює нам білизну. Дівчина дуже повільно розправляла складки на щойнозастеленому ліжку. Вона була дивовижна.


Так ми і стояли — я біля ліжка, а ти у мене за спиною, роздягнутий, мокрий і збуджений, і з твоєї блідої шкіри стікали краплі води, вода холола на підлозі а Вів’єн все розправляла складки, розрівнювала долонями шовкове простирадло. Якоїсь миті — лише на мить — вона підняла очі від шовкової білої поверхні, вона дивилася якось разом вглиб всього простору, на мене, на тебе, на воду на підлозі, і весь цей очерет він горів там у її темних очах, займалися сходи і догоряли плетені завіси, палали плавні і шипіли у вогні криваво-темні стиглі черешні.


За якийсь час ми позбулися заціпеніння. Не відбулося нічого, що могло б існувати фізично, за межами нашої — твоєї і моєї — уяви, не збувся жоден сюжет, не виплюснулося назовні жодне бажання, дівчина просто пішла, прихопивши із собою плетений кошик з брудною білизною, очеретяна дівчина із вологим іменем пішла і чомусь не займалися за нею завіси і чомусь мовчазною прохолодою, а не блакитним задушливим димом дихали плавні за вікнами. Ми шукали її в нескінченних коридорах, ми намагалися прочитати її сліди на дрібному піску, ми гукали її, тривожачи цей нескінченний дім, але ніхто не почув нас, і тоді з’явився страх, тоді зникла віра в досконалий сервіс — а що, якщо й справді нікого немає крім нас у цьому домі серед озер за багато кілометрів від найближчого міста, від найближчих смітників і мертвих ранкових немовлят і тривожних нічних телефонів? Так чи інакше, у нашому недешевому райському домі ми не знайшли нікого. І не знайшли Вів’єн. Зловісними здавалися і черешні, і соляна лампа, і за кожним порухом повітря ввижалася її постать.


Наступного ранку ми поїхали. Ще жодного авта не було на стоянці, окрім нашого, все ще можна було врятувати, бо підігрітою була зранку вода у лазничці і незмінні стиглі черешні нагрівалися поволі на сонці в полумиску на терасі. Я вийшла з машини посеред міста і більше ніколи не бачила тебе. Що ми могли б зробити тоді? Залишитися втрьох у цьому озерному світі, ми б обоє по черзі пестили її прозору шкіру і їли стиглі черешні з її вузьких долонь, ми б почули як вона говорить, ми б неодмінно поділили якось її між собою, зрештою, ми могли б вбити її і залишити в очереті, або ще могли б всі разом утрьох підпалити плавні і подивитися як з’являлися б з нескінченного дому нові і нові люди, ті які все ще вірили в спокій, ті, які ще не бачили Вів’єн. Так чи інакше, хтось рано чи пізно підпалить їх, щоб побачити її ще раз.

Ці ранкові озера які приходять з туману просто під вікна — неосяжні, неочікувані, вони опиняються тут замість будинків і тролейбусних зупинок, ці рожеві і інші птахи які безшелесно прилітають і гніздяться в очереті, — так виглядає божевілля, так виглядає очікування. Кожен, хто приїздив туди і бачив Вів’єн тепер знає. Все в твоєму світі на місці, все в твоєму світі зачаїлося і боїться тебе бентежити, доки ти побачиш її ще раз, доки зробиш бодай щось із того, про що думав поки дівчина прибирала брудну білизну, ретельно розгладжуючи свіжі зморшки на шовку, поки в неї в очах палав весь той очерет. В ній не було нічого, що могло б здатися надзвичайним, ані дивовижної вроди, ані якось особливої принадності — хіба надприродна плинність рухів, хіба неочікуваність появи — в усьому, в усьому була вона як ті озера, дівчина з вологим іменем, і я також, як і всі вони, зачаїлася і чекаю — коли проросте той очерет здійснення втраченої миті, коли я побачу її знову.


Другие статьи из этого раздела
  • Украинская современная драматургия

    TEATRE и Лаборатория Современной Драматургии (ЛСД) представляют новый проект, посвященный украинской драматургии,  — «Драматурги Онлайн». Здесь мы будем размещать лучшие, на наш взгляд, работы молодых украинских авторов, предлагая отечественным театрам и театральным компаниям выбирать для себя постановочный материал.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?