«Центр»04 ноября 2012

Автор: Роман Горбик

П’єса на одну дію

Nous n’ en savons rien

Fanon

З першого погляду на сцену глядач бачить простір, організований у схему простого, в міру занехаяного сільського подвір’я. Власне, це один його куток, захаращений всіляким реманентом: тут граблі, кілька кіс різного розміру, лопати й сапи, дрібний інструмент, від молотків до ящиків із цвяхами. Десь ізбоку розсохлий стіл і лавочка, пристосований до сидіння пеньок. Зверху, можливо, нависають гілки якогось дерева. На землі лежать розсипані довженківські яблука.

У реманенті помітно рух: це в ньому порпається запнута бабуся. Звичайна сільська бабуся.

Бабуся. Ну ти скажи… де я могла діть того серпа? Наче хто здів.

(З гуркотом розкидає інструменти.)

Як же ж я без серпа.

З-за сцени чути собаче гавкання. Бабуся стривожено піднімає голову, тоді в паніці схоплюється на рівні, витирає руки об поли, починає метатися двором.

Приїхали, вже приїхали! Це що, вже двінадцять? Я нічого й не вспіла. Да цить ти, Барсік, цить!

У закут протискуються, одна за одною, жінка років 50, із фарбованим волоссям і провінційною зачіскою «під мальчіка», в цвітастій літній сукні, і молода, десь 20-річна дівчина, вдягнена також яскраво, але так, як убираються вже у великих містах, сильно нафарбована. Старша жінка несе велику спортивну сумку. Бабуся кидається з ними цілуватися. Собачий гавкіт поступово стихає. Перші три репліки кажеться майже одночасно.

Дівчина. Здравствуй, бабушка!

Жінка. А бабушка все за роботою. Драстуйте (!) що це ти вділася, як на стройці? Ми ж тобі казали, щоб одівалась у ловкеньке.

Бабуся. Драстуйте, ой, дождала! Ну слава Богу. Як це ви так рано, чи автобус ранше одправився?

Жінка. Еге, щас (!) ми таксі взяли з Нєжина. На автобусі тільки б виїжджали.

Бабуся. Що ти кажеш?

Жінка (голосніше). Кажу, ми з Нєжина на таксі їхали.

Бабуся. Ой, да це ж, навєрно, дорого.

Дівчина. Бабушка, вот только не надо. Зачем отказывать себе в том, что мы можем себе позволить?

Бабуся. Яка ж ти ловка стала, наша щебетуха… Я, як зараз бачу, як ти маленькою отут-о гралася з Серьожею й Анєю, і мені одно каже: «Бабушка, а ти ранше од усіх нас умрьош?» Ще покойна Петренчиха, царство їй небесне, до нас як приходила, каже, це вам не проста буде дівчина. Розкажи, як ти там, моя ластовочка.

Дівчина. Ездила с подругой на море. Она, вообще, ну, как бы с парнями тягаться ездила, а я нет, но вообще как бы ничего так. Сгорела, жесть. А сейчас пошла на работу. Платят так себе — ты никому не рассказывай. Я вот, правда, телефон купила. График как бы свободный — типа офис-менеджер. Сессию здала лучше, чем зимнюю. Да мама же тебе по телефону все рассказывает.

Бабуся. Як Ярослав?

Дівчина. Ничего. У него много работы. Всю весну, июнь-июль пропахал, такой, малая, зарабатываю на лето.

Жінка. Так і літо вже пошти пройшло.

Дівчина. Ну, может, скоро опять поеду, еще не решили — я хочу в Египет, а он хезе, или потянет.

Бабуся (весь час, поки онука говорить, повертається до неї вухом; хвилю стоїть мовчки, потім розводить руками). Не чую.

Дівчина (голосно). Работает!

Бабуся. Хай Бог помагає. Такий уже він у тебе роботящий. Чого ж він не приїде до нас; мені б так його побачить хотілося.

Дівчина. Бабушка, я же говорила, он очень не любит село.

Жінка. І правильно, що його любить в оцій грязі.

Бабуся. Правда, правда, ми люди грубі, прості. Ще чим не вгодимо. Дак а ви на таксі ж хоч через центр їхали?

Жінка. Чого через центр? Їхали Довбушівкою, через маслозавод.

Бабуся. Було б центром, щоб хоч більше людей побачило, що на машині.

Жінка. Наоборот, хай менше завидющих очей бачить. Хай їм повилазить.

Бабуся. Ну що ж, хай бачать, що й ми не злидні. Он сусідочки наші, кажен раз другою машиною приїжджають, да все тіки розказують, як вони по єгиптах да… у дворі вже, і столики стоять, і плиткою все виклали. Як у кафе. Все у людей на виду — і хоч би що.

Жінка. Мамо, я щітаю, що значітєльно лучче, як тобі менше завидують. Вони хочуть на вихвалку — нехай роблять. Їм що, повстраювалися. Як батько аграномом у колгоспі був, податкову покончали. Їм люди й не завидують, а за нас, дак за кажду лишню одежину жаба давить.

Бабуся (хреститься). Сіль їм да вода, да кобиляча манда. А все-таки хочеться, щоб люди бачили, що й ми встроєні, не останнє все-таки в селі. Бо отак-о сядеш, подумаєш: воно наче й не хочеться, щоб вирячувалися да завидували, хай їм абищо. А все-таки, де ж тої радості в жизні, як усе ховаться да прибідняться, як тобі нехто не позавидує. Вони ж як не завидують, то й не уважають. Я щитаю, що лучче вже зуроченому, но с уваженієм.

Жінка. Да, не дай Бог, тобі що, а мені дитину зурочать. То харашо, що ми центром не їхали.

Бабуся. Чи я дожду, щоб ви вже своєю машиною приїхали… Буває, мені аж сниться, що ви вже на їй через усенький центр проїхали, і під самими воротами сигналите. Ти б, може, Ярослава попросила, щоб він якось привіз.

Дівчина. Бабушка, ну не начинай…

Жінка. Мамо, що ти дєйствітєльно ето самоє, пристала до дитини. Ось лучче подивіться, що ми тобі привезли. Як обично: окарачка, для тебе спєциально сєльодочкі. Ось держи канфетку.

Бабуся. Отепер жизнь настала: усе є, всього повно. Жаль дід, бідняга, не дождав. Якби хоч мені дав Бог ще трохи пожить при цій власті.

Жінка. Ти знов своє завела. Ладно, нада розгружать сумкі, а морозільнік робить?

Бабуся. Я розморозила. Хотіла до вашого приєзда хоч обід зварить; куди там, і я вже не вспіваю все, і ви зарані приїхали. Не вспіла.

Дівчина. Ничего, бабушка. Мы тебе сейчас сами наготовим, ты же у нас здесь голодаешь, бедняжка.

Жінка. Я вообще не понімаю, як так жить можна. Я лічно наварю на три дні всігда, а потом і тєлєвізор можна подивиться.

Бабуся. У кого як получається. (Пауза.) Може я хоч вареників завтра зварю.

Дівчина. Бабушка, мы ненадолго приехали… завтра утром уже уезжаем.

Бабуся. А я думала, ви хоч трохи побудете. Побудьте хоч днів скільки, як тільки ловко в нас тут, літечко, он яблука які падають, Спас… Скоро й картопельку копать.

Жінка. Може, ти ще нас на картошку хотіла поставить? Кому вона вже нада, мамо. Свєті треба на работу, да й учоба скоро починається. Хлопця нада стерегти, да, красавіца?

Бабуся. Я пока позаношу з сумок, що ви там понавозили.

Бабуся неспішно заносить сумки в хату. Мати й дочка відходять у бік і присідають на лавочку.

Жінка. Ну, як щитаєш, бабушка харашо виглядить?

Дівчина. Еще немножко постарела за сколько… четыре месяца, где-то четыре с половиной?

Жінка. На Проводи ми були послєдній раз.

Дівчина. А так вроде даже поправилась.

Жінка. Мені кажеться, в неї стало більше чудачєств.

Бабуся повертається, знову із заклопотаним виглядом.

Бабуся. Люда, ти не придумаєш, де я могла серпа бабиного діть? Не можу тепер найти.

Жінка. Вєчно ти шо-нібудь запхнеш куда-то. А нащо тобі той серп здався?

Бабуся. Оце ж, бачиш, собіраюся на кладбіще, треба поприбірать. Спаса ж уже. Думаю, пообідаєм, і пройдемо на кладбіще.

Жінка. Да куда нам іти? Ми тільки приїхали, завтра домой. Не можна підождать, чи що?

Дівчина. Мы уедем, ты и сама можешь на кладбище пройти.

Бабуся. Воно-то так, тільки Спаса ж уже взавтрього, як я пойду? Чи ви хочте, щоб на мене люди витрещалися, пальцями показували? (Пауза.) Да що там, наче воно так важко, чи що. Пройдемо тихенько, осьо жара спаде. Да як тільки ловко — холодком, городами пройдемо, а не тим центром асфальтовим, там як у гуроді — аж пашить, поприбіраємо там, да й вернемся ще по-видному. Зараз передихнем, і будем собіраться.

Жінка. От знов почала. Ти що, за нас усе рішаєш?

Бабуся. Мені все-таки пошти восімдесят год, щоб рішать.

Дівчина. Никуда мы не пойдем. Мы на полдня приехали, или ты соображаешь вообще?

Бабуся. Там на півдня роботи і є. Он я вже пилочку, сікатор, граблі найшла, краски купила в «Прєстіжі». Тільки серпа треба, бо з нас коси нехто не потягне. До неї дядька треба.

Дівчина. Вот благодарочка, бабуся. (Пауза.) Я себя плохо чувствую, я никуда не пойду.

Бабуся. Ти що, втомилася?

Дівчина. Бабушка, я в шесть часов сегодня встала, на секундочку. Меня тошнит. Наверное, укачало в машине.

Жінка. Чого ти мені не казала? І лоб гарячий. В тебе ще й тємпєратура, навєрно.

Дівчина. Не знаю. Просто мне неважно.

Бабуся. Наче пороблено. Може, це з очей?

Жінка. Отож, а ти — центром їхати! Ти бачиш, тут на машині не можна проїхати, уже повирячувалися, відьми, щоб вони показилися. Заболіла мені дитина, що тепер робить?

Дівчина. Ладно, мам’, не кипишуй. Все нормально, меня просто немного тошнит. Но убирать мы никуда не пойдем.

Бабуся. Ну ви дома посидьте, а я ще, слава Богу, сама можу сходить. Мені що? Мені тільки серпа найти.

Жінка. А що, не можна було з нами посовітуваться? Чого ти нам нечого не сказала, що ти планіруєш?

Бабуся. А що тут казать? Всігда ж ходили, і на Проводи, й перед Спасом. Як той Спас узавтра, а всі могили бур’яном заросли, не яблука не видно буде, не канхветки.

Дівчина. Ты же говорила там на полдня работы, а теперь, говоришь, бурьяном заросло. Нам двух дней не хватит без мужской силы.

Бабуся. Я й кажу, чого б Ярослав не приїхав.

Дівчина. Не хватало еще масику этим заниматься.

Жінка. Так, не нада хоть за це гризти дитину!

Бабуся. Хотя я й сама за півдня справлялась.

Дівчина. Там пятнадцать могил. Это же целый лан.

Бабуся. Не п’ятнадцять, а двінадцять. За вами, моя тринадцята буде.

Жінка. Це ще хтозна. З твоїм характєром, ще ти нас усіх зо світу позживаєш.

Бабуся. Прикуси собі язика свого дурного.

Жінка. Знаєш, я не начінала тут пра магіли виражаться.

Бабуся. Я знаю, що ті могили вам не нужні. Я знаю, що там і прибірається, поки мене. А як мене не стане, дак ви туди й не прийдете. І не приходьте, не треба й ходить.

Жінка. Ну ти бач, як вона видумує! Да може нам ці могили ще нужніші, чим тобі. Може, ми за ними ще більше вхажувать будем.

Бабуся. Якщо так будете вхажувать, як оце тепер, дак лучче вже неяк.

Жінка. Оце така благодарность, оце так подякувала! Спасіба, лучче вже точно не скажеш. Год у год тобі годиш, ходиш туди як на поклон, а тоді вона тобі ще й очі коле. От прошлий год, на Спаса ж, як ми там усе вишмарували, позагрібали все, звалили на ненужні могіли і спалили, як вирубали дубок коло забора? А на Проводи, я сама, правда, прієзжала, всьо памагла послі зіми убрать. Понімаєш, мамо, я тобі ось як скажу: тобі всі ці могили до лампочки на самом дєлє. Тобі самі могили абсолютно до сраки. Для тебе главне, що люди скажуть. Остальне тебе не волнує.

Бабуся. Таке як драстє. Чи я коли казала за тих людей? Мені воно совершенно однаково, чи вони щось про мене думають, чи ні. Совершенно однаково!

Жінка. Ні, тобі тільки, що люди скажуть! Якби не люди, то ти б сама туди не ходила, бо ти все робиш на вихвалку.

Бабуся. Ну ти вже як сплетеш, ну їй-Богу. Да щоб я ще за тих людей думала. От я понімаю, чого ти не хочеш іти. Я понімаю, що ти на всіх їх наплювала давно, да ти мало кого з них і знала. А в мене більше некого нема.

Жінка. Ти чуєш, Свєт?

Свєта. Бабушка, ты нас обижаешь.

Жінка. Це вже наче ми їй нерідні.

Бабуся. Не нерідні, а так воно є! Старий — значить, некому не нужен. А я тобі ще й далі скажу, я знаю, що тобі дідову могилу прибірать як голодному срать. Я понімаю. Но й ти пойми, що це все-таки твій батько.

Жінка. Наоборот, я дуже хочу там прибірать.

Бабуся. Я бачу, як ти хочеш.

Жінка. Да хочу я, чого б це я там прибірать не хотіла?

Бабуся. Я тобі скажу, чого. (Розгинає спину, веде далі після короткої паузи.) Того, що, ти думаєш, мені самій туди охотно йти? Я вік прожила — ласкавого слова не чула. Поки дід жив, кажен день ревла, і як умер, ревла кажен день. Думаєш, я забула, як він за тобою ганявся, як тебе в погребі замикав? Тільки зап’є — через день у сусідів ночували. Конєшно, тепер баба тебе на могилу йти понукає. Ти ж тільки й ждала, щоб утекти, дев’ять класів одучилась, і в гурод. Так я, тож, може, хотіла, щоб ти коло матері осталася.

Жінка. Спасіба, не нада. Я в тому городі людиною стала. Ось подиви, і внучка вже в тебе, як цвєточек. А що б із неї було отут-о, в гної? В оцій грязі? Не причоски, не одьожки. Чи, може, тут у вас женіхі нормальні єсть? Я в городі два года тіки од цеї грязі й одмивалася. Мию-мию, кажду неділю, а воно все одно наче аж самій кізяком пре. Їй такої жизні, як у тебе, не треба, хай лучче проживе, чим даже я. Із твого села нада було тікать куди очі світять, а не ще мене на печі держать. Авжеж, вона б сама мене в погребі примкнула!

Бабуся. От бачиш, я й кажу, що ти не хочеш іти на кладбіще.

Жінка. Таке. Да причом тут одне до другого? Мам, не видумуй. Мені це все фіолєтово. Я вобщє папку любила, даже больше, чем тєбя. І мнє фіолєтово, йти туди чи ні. Мені даже дуже туди хочеться сходить. Я ж там із Правадов не була.

Дівчина. Мамаш, ну зачем ты, а? Мы же не пойдём, правда?

Жінка. Я тебе не заставляю. Нє, ну просто абідна да сльоз, що вона отут такоє подвєла. А мнє ж на самом дєлє всьо равно. Я наоборот даже хочу пойти. (Пауза.) Мамо, собірайся. Свєточку я не заставляю, а ми з тобою сходим. Хоть січас, бо мені всьо ето фіолєтово. От спеціально, щоб ти побачила, ходьом.

Бабуся. Мені з таким не треба.

Жінка. Переодівайся і ходьом. Я от іменно даже його могилу хочу прибрать. Я тобі її даже не дам прибірать. Мені даже самій хочеться туди пойти і прибрать йому могилу.

Бабуся. Як із таким іти, то лучче зовсім не ходить.

Жінка. Ось перестань. Хотіла пойти, дак ходьом. Ану переодівайся, бо я тебе в оцьому дранті між люди не пущу. Ти ж так і в магазін, і на базар, навєрно, ходиш?

Бабуся. Я в центр ловко вдіваюся.

Жінка. Ось тобі пилка, сікатор, у попону загорньом, ще й мусор нею носить будем. (Пауза.) А де ота рубашечка в мєлкій цвєточек, що я тобі привозила, у камоді? І платком ловким запнуться. Давай, я тобі поможу.

Дівчина (грається з телефоном, присівши на пеньок чи лавочку; не відриваючи очей від екрана). Возьмите по приколу футболку из секонда.

Бабуся. Що-що?

Жінка. Де ота рубашка красіва?

Бабуся. Я не буду передіваться.

Жінка. Починається. Тебе неколи невозможно по-людськи одіть, ти в своє дрантя наче влюблєна. Прикипіло воно до тебе, чи що. Ти так некуди не підеш.

Бабуся. Я й так некуди не пойду.

Жінка. Собірайся давай, бистро! Що ти нам голову тут морочила своїм кладбіщем.

Бабуся. Мені не треба, щоб із таким, що наче «на ось, одчепись». Лучче я сама якось другим разом схожу. Завтра, в неділю виберуся і все поприбіраю. Ото вже старостю опозорюся. Хай люди скажуть: «Еге, на празник могили прибірає, дожилася. Не могла ранше вибраться!»

Жінка. Мамо, що ти ето самоє. Договорилися пойти — дак давай підем. Де той твій серп?

Бабуся. Не хочу. Не пойду.

Дівчина (не відриваючись від екрана). Так я с самого начала говорила, давайте не идти.

Жінка. Дак мені що, самій іти?

Бабуся. Іди, як хочеш. (Пауза.) Правда, я тебе й не пущу.

Жінка. Не пустиш? Як же це ти мене не пустиш? Що, може, силою не пустиш?

Бабуся. Може, й силою.

Жінка. Поб’єш мене, може.

Бабуся. Може, й поб’ю.

Жінка. Нє, ну ти подивися! Що це за людина! Нащо ти з нас воду вариш? Ти нащо з нас воду вариш? Підвела тут, давайте на кладбіще, пора прибірать, скоро Спаса! Ходьом, кажу.

Бабуся. Я з таким не пойду.

Жінка. Ну дак я сама пойду.

Бабуся. Я тебе не пускаю.

Жінка. А я всьо равно пойду і все приберу. Як ти мене можеш не пустить, якщо мені хочеться там поприбірать.

Бабуся. А я всьо равно тоді завтра возьму дві палки і пойду, і після тебе тоді ще раз переприберу. Хай люди мене позорять. Хай скажуть: «Он як, у неї і діти, і внуки, а бабі нехто не поміг. У празник прийшлося на кладбіще рачки з двома палками лізти». Хай спозорять мене геть чисто. Щоб уже я вмерла скоріше, бо ви мене отак у могилу скоро зведете.

Жінка. Ти тільки подивися, що це за людина! Ти ж мене кончаєш; це ти мене сама скоро в могилу заженеш. Ну оце щоб ти знала: як ти вмреш, то ми туди й ходить не будем. Щоб воно все позаростало бур’янами, болиголовом. Щоб лопухи в людський рост росли і хрести повалялись. Ми туди більше не ногою.

Бабуся. Я знаю, що так і буде. Я тобі за це вже казала.

Жінка. Ти понімаєш, що ти страшна людина. Ти сама туди ходиш тільки од людського ока, а нас заставляєш, щоб ми тобі прислужували. Щоб тільки все по-твоєму було. Ти ще страшніша людина, чим дід був. Ось що я тобі скажу: щоб ти знала, я через вас оце вік і промучилась. Що одне, що друге було.

Бабуся. Що ти кажеш?

Жінка (голосніше). Кажу, я через вас жизнь пересрала, обоє рябоє!

Бабуся. Канєшно, я тебе в погребі замикала.

Жінка. А хто мені по губах надавав, отак-от як зараз помню, в магазіні, при людях? Як хліб привезли, а в мене кульочок з канхветками був, такими, що бумажки до них поприставали, і з рота треба випльовувать, я одну канхвету так з бумажкою і взяла, а тоді випюнула, бо не розжую, а ти мені трах по губах, аж тріснуло до крові, і канхветки по полу розсипалися.

Бабуся. Видумуй давай. Оце так ви матюр ціните.

Жінка. А дід, як він раз напився і цуцика на сволоці повісив, а тоді за мною ганявся по всьому селу з вірьовкою? Штани навиворот одів, так що кармани теліпалися. Я тільки в тітки Ларіси сховалась, він її боявся. Хоть і півруки не було, а сили як у бика. Дак я тобі ось що скажу. Що би он ні дєлал, ти ще страшніша людина, і все, все, що зо мною було, оце говно, в якому я прожила, це все через тебе.

Бабуся. Дожилася. Оддайте вже тоді мене в дом престарєлих, раз я вас так ізнічтожила. У провалля мене скиньте.

Жінка. Да причом тут ето! Ти од отвєтствєнності не уходь. Ти понімаєш, що ти винувата? Не разу, неколи за всю жизнь не одного малесенького разочка ти протів його не виступила, хоч би він мене вбивав. Я не знаю, от він би мене насілував посрєді двора, ти б сама в погреб заховалася.

Бабуся. Він і за мною з тупором бігав.

Жінка. Петренко за жінкою тож бігав, а вона знала, як його втихомирить! А ти на мені тільки злость згонила. Він тебе поб’є, а тоді ти мене.

Бабуся. Петренчиха на п’ятнадцять годов молодша. А я в тридцять год єлі-єлі за його вийшла, після войни тільки хлопчаки були да каліки. Що ти хотіла, без батька вирости?

Жінка. Да може без батька щось би путнє було! Ти ж помниш, що дома робилося. Я не могла вечором у клуб на танці сходить, бо він мене замикав, а як вирвуся, дак хоч і через тиждень вернуся, не забуде і поб’є, так що одливать прийдеться. Що мені дитиною Динничка переляк тричі виливала, то не страшно? Од кого, од рідного батька. Дак на чорта такий батько. Ти помниш, що було, коли я уроки вчила, коли щоденника мені провіряли?

Бабуся. Дітей треба воспитувать строго. А так ти хоть вивчилась.

Жінка. І вивчилась, і що з того? На чорта воно, як я не знала, як хлопцю одвітить, як я до 18 год щитай на танцях не була. Як з мене все село сміялося і стьони знімало. Оце запомни, що я оце байстреня у світ привела, що воно без батька виросло — оце все через тебе, це ти винувата.

Дівчина. Мама!

Бабуся. Бач, тільки що, зразу мати винувата.

Жінка. А думаєш, хто винуватий, коли дитина інвалідом виросла. Я читала в газєті інтерв’ю з отим лисим, він так і каже: «Ето псіхологічєскіє інваліди».

Бабуся. Хто ж винуватий, коли тобі трапився мерзавець?

Жінка. А хто винуватий, що я не знала, що з мерзавцями робить?

Дівчина. Ну хватит уже, достали обе! Сколько можно опять за то же самое.

Бабуся. Моя ж ти ластовочко.

Жінка. Ти помовч! (До бабусі знов.) Тут ще нада розібраться, хто мєрзавєц.

Бабуся. Як ти кажеш?

Жінка (гучніше). Кажу, ще нада розібраться, хто мєрзавєц! Я ж не магла до мальчіка обізваться! Понімаєш, хто первий трапився. Я б за його й замуж пошла б. А ви мене так воспитали, так воспитали, що я вобще не в курсі була, що й до чого. Я вже не знаю, як я взнала, одкуда тії діти бувають. Де хто цілується — ти ж зразу мені очі затуляла, чуть в обморок не падала, разврат! А другі матері дочок учили, як получче під кого лягти. І як він до мене пристав — канєшно, красівий, маладой, по-украінскі разговарівал — то понятно, я не знала, що з ним робить. А мені каждий раз, як мужчіна до мене підходив, калєнкі тряслися, потому шо я на його дивлюся, а бачу батька з вірьовкою.

Бабуся. Хай тебе Бог милує.

Жінка (жалібно). А тоді, канєшно, Свєткою забеременіла, сама осталась. Хіба я раз сама оставалась? Да я вже рада була всякому, хоч якеньке, аби своє. А воно раз і більш не приходить. Я до мужиків обзиваюся — а вони мене наче не бачать. Що я, пагана чи хужа од других? Оце ви мене такою зробили. Калікою. Калікою зробили.

Дівчина. Прекрати, мне противно!

Бабуся. Протівно, дитинко, а куди ж його діться.

Жінка. Ну хватить, не трогай хоть дитини.

Дівчина. Тошно уже.

Бабуся. Побийте ще мене тут.

Жінка. Він, думаєш, не бачив, що я ненормальна? Канєшно, він мене покинув! Я б на його місті таке тоже покинула.

Бабуся. Значить, ти ненормальне і єсть. Чим ми тут винуваті, що ти виродок такий?

Жінка. Що ви мене таким виродили. Що ви мене виродком зробили.

Бабуся. Якщо я й винувата, дак тим, що тебе пагано вчила. Да мало, мабуть, била. Через те ти виродком і виросла, нещастя куряче.

Жінка. Ти чуєш, Свєт, що вона каже? Мені ж полегшало, оце ж як він узнав, що я Свєткой бєрємєнна, ти понімаєш, мам, мені даже полегшало! Перестав дзвонить, не разу не приходив, я його з того врємєні не разу не бачила. Мені полегшало, потому шо я поняла, що я не могу жить, так як ви з батьком жили, а іначе не вмію. І він це тоже, канєшно, почуствував. Перестав дзвонить, не раз не приходив. Я його даже не віню. Потому шо він дуже умний був, то ж і Свєточка в нас така умнічка, наша квіточка. Красівий, маладой…

Дівчина. Мама, прекрати!

Бабуся (жалібно). Мати в усьому винувата. Хочеш як лучче, а тобі ще й викажуть за те. Некому не жаль матері. Здайте мене в дом престарєлих, або, ще лучче, я пойду зараз повішуся.

Жінка. Іди вішайся.

Бабуся. Бач, Свєто, оце запомни, щоб і ти так своїй матері сказала.

Жінка. Тільки щоб ти мені більше не казала, як ти нас любиш да все для нас робиш. Ти нас нєнавідіш.

Бабуся. Що ти кажеш?

Жінка. Ти нєнавідіш нас як батька нєнавідєла. Тобі тільки важно, що люди скажуть, ми тобі до лампочки.

Бабуся. Що-що?

(Бабуся повертається вухом, розводить руки. Дальші репліки вимовляється майже одночасно. Бабуся наче не чує звернених до неї слів і балакає як сама до себе.)

Не чую.

Жінка. Не чує, а все хоче рішать. До всього їй єсть діло. Змалечку мене травила, зробила з мене каліку.

Бабуся. Де воно той серп дівся? Оце така бабі дяка, дождала. А як почнеш усцикаться, що тоді буде?

Жінка. Бачиш, як вона маніпулірує. Отой лисий у газєті писав: «Маніпуляция сознанієм». Та вона не може дождаться такої радості, щоб уже все нам тутечки пообсцикать. І що саме главне, вона щитає, що права. І досі, восімдесят год, а вона сама главна.

Бабуся. Ану цить, Барсік! Собаку на мене скинули, його порать — що свиню, що собаку. А я ще скільки діла роблю. Не понімаєте, що раз я сама старша, то щось знаю, можу щось рішать.

Жінка. Оце так, понімаєш, вона можеть і хату спалить, а тоді коли їй що скажеш, так «побийте мене за це» казатиме. Може, батько й правильно робив, що її ізбивав і з вірьовкою ганявся. Тільки їй хоть би що, а я калєкой виросла.

Бабуся. Дочка називається.

Жінка. Мати називається. Пойди людям розкажи. Свєта, вона мене колись уб’є. Запомни це.

Дівчина. Да вы, блин, реально задрали! Хватит. Каждый раз как приедем к бабушке, то постоянно лайка и скандал. Ей-Богу, противно. Наверно, никто так в селе не живет.

Бабуся. Це ще поки баба жива, дак нехто того не бачить, скільки я діла роблю. А що город у баби устаткований, що в дворі порядок, того нехто не бачить. Його наче й нема. Ось не стане мене, тоді побачите.

Жінка. Отак, лякає мене одно. «Ти ще побачиш!»

Бабуся. Може, тоді вам легше стане.

Жінка. Може, й стане.

Бабуся. Да що ж ти бубниш тамечки, я не чорта сюди не чую!

Жінка (голосно). Стане легше, стане!

Бабуся. Одведіть мене на кладбіще да там і прикопайте живою, щоб уже не мішала. А прибірать не треба, вам ще й гріх од того буде. Щоб ви до моїх могил і підходить не сміли.

Жінка. Ти на них сертифікат оформила, приватизувала, да? Да ми туди й ходить не будем. Щоб ти знала, як ти вмреш, ми туди не будем ходить! Ноги нашої там не буде!

Дівчина (надсадно). Да сколько можно! Заткнитесь вы обе! Закройте рты, меня уже воротит от вас. (Заточується і мало не падає, хапаючись руками за лавку; схиляється на неї і говорить раптово кволо, зриваючись.) Меня на самом деле тошнит. То есть дословно. Мне плохо. О Боже. (Опускається на коліна.) Я сейчас, наверно, вырву.

Жінка (підбігає). А Боже ж мій, що з тобою? Свєт, не пугай. Тобі правда пагано?

Бабуся. Що з тобою, дітки?

Дівчина. Да какой тут пугать… (Говорить, наче борючись із клубками в роті.) Мне очень поплохело… С утра неважно было, я себя по утрам плохо чувствую в последнее время. Я думала, это оттого, что я рано встала, это как в детстве утром в автобусах укачивало, а тут ещё такси. О Боже… (здушено кавкає). Я буду рвать сейчас.

Жінка. Свєточка, Боже… Токо спокойно… Ось бачиш, що це таке! Дитину мені зглазили, укачали, дитина мені заболіла. А ти розвела тут, да щоб центром, центром їхать! Ось що таке твій центр!

Бабуся. Дак ви ж наче Довбушівкою.

Жінка. А що, тудою лучче? Там відьми одні, там тільки Голубша чого стоїть. Зглазили мені дитину, що тепер робить?

Бабуся. А я вам казала, то все із-за того, що на кладбіщі прибірать не хочете, бабі нехто не поможе.

Жінка. Не смій мені ще за його вспоминать! (Дівчина блює рачки.) І-і, Свєта… Аяйяйя, що ж робить… Отакі шейми…

Бабуся. Срака їм у вічі, да не раз, а тричі. А все-таки, я думаю, лучче вже хай пороблено, аби тебе уважали.

Жінка. І що, куди ти своє уваженіє дінеш без щастя?

Бабуся. Якщо тобі й пороблено, уважаємій людині кажне поможе. А як тебе нехто не уважає, то й щастя не в радость.

Жінка. Мовчи! Щоб ти мені більше не слова! (Дівчина під час наступних реплік ще кілька разів блює, лазячи на чотирьох двором.) Із-за тебе, щитай, дитина заболіла, а вона мені ще щось каже. Оце так у це село їздить. Хіба сюди можна приїжджать?

Дівчина. Мама, бабуся… перестаньте. Я не знаю… как вам объяснить. Вобщем, я очень боюсь. Пожалуйста, не ругайтесь. Ради меня.

Жінка. Що з тобою? Хто тебе зглазив, ти бачила? Чого ти мені ранше не сказала, що тобі пагано? Це ж канєшно пороблено! Потому шо завидують, сволочі. Вони бачать, що ми в городі живем, а не в оцьому гавні.

Дівчина. Меня никто не сглазил. Да я говорила, я с самого начала говорила, что никуда не пойду.

Жінка. Я думала, то ти на кладбіще йти не хочеш.

Дівчина (спершу голосно блює знову). Да я же правду говорю. Мама, бабушка… (Сідає долі, спершись спиною об лавку чи пень, важко сапає, говорить з великими паузами між словами.) Мне страшно, меня тошнит по утрам, я сплю на ходу. Улавливаешь?

Жінка. Що?

Дівчина. А две недели?

Жінка. Яких двє нєдєлі?

Дівчина. Две недели, на секундочку? Задержка, мам.

Жінка. Боже, Свєточка…

Дівчина. А масик, я знаю, он гуляет, мам, я боюсь, он меня бросит. Потому что так. Этот.

Жінка. Боже, Свєточка…

Бабуся. Як же ти як мати могла таке допустить?

Жінка. Свєта, та це ще, може, не те… Хотя ти в мене получиш!

Дівчина. Да то цэ, то, мам. Я откуда-то знаю. Боже, как же мне плохо. Просто вивєртаєт. Что я вообще здесь натворила. Извини, бабуля. Такой срач.

Бабуся. Оце так мати, аяйяйяйя… І ти мені ще щось сміла виказувать? Да щоб ти знала, вона тобі точно так само виказувать буде. Вона на твою могилу думаєш ходитиме, хоч раз її прибере?

Дівчина. Я боюсь, что опять так же будет. Правда, у меня не так получится, как у вас у всех? Да что там… Я знаю, все будет как у тебя. (Сапає. Пауза.) Или так. Ладно. Ты знаешь, я не говорила. Я не говорила, потому что случайно узнала. Я не знала, как сказать. Вобщем, масик меня, женатик, как дуру развёл.

Жінка. В смислі развьол?

Дівчина. Поматросил и бросил, так и развёл. Я ж говорю, женатик.

Жінка. Ох ти ж, паскудь. Що ж ти матері нечого не сказала? Що ж ти до хлопців бігала, я тобі, блядь мала, вірила, а ти трахаться бігала, еге? Я ж тобі уши зараз поодкручую, паскудь.

Бабуся. Вона на твою могилу даже висцяться не прийде.

Жінка. І хай не ходить, хай даже не знає, де мене поховають. Я хочу, щоб як умру, щоб мене спалили й по вітру розвіяли. Ти думаєш, ти лучча мати? Трахаться бігала… Да дитина хоч поняла, що й до чого, а я в тебе тельмаком виросла. Вона собі жизнь устраює, якби ж я хоч так уміла! Вона справжня паскудь, а що я? А що я од тебе знала? Виросла тут, як бур’ян, поки ви билися. В хаті козли строїтєльні вмєсто мєбєлі. А треба було паскудь із мене робить, паскудь.

Бабуся. Дак хоть до розврату в хаті не дойшло.

Жінка. І що? Та в тебе вся хата була як розврат. Козли замість мєбєлі, обзел. Може, то й лучче, що в неї так… Хотя що там лучче. Вобщєм, завтра приїжджаєм у город, зразу до врача. Срок маленький — воно як у туалєт сходить.

Дівчина. Я боюсь, мам.

Жінка. А що бояться? Я сама жалію, що, як молода було, такого ми не знали. І не смій мене не послухать. Дала тобі свободу, дурна.

Бабуся. Оце така в тебе мати.

Жінка. А в мене яка мати? У тебе, чи що, вчиться було? А по жизні треба будь паскуддю. Да цить, Барсік, щоб ти здох уже! Хоть твою могилу прибірать не треба буде.

Бабуся. Я даже їй не хочу казать нечого, бо то ще дитина, це твоя вина полностью.

Жінка. Закопаєте мене як Барсіка.

Бабуся. Дак ти сукою в мене й виросла.

Жінка. Ось мовчи! Мовчи мені. Сукою. Виросла сукою чи, може, виростили? Поливали помиями, підсцикали, еге? Як Барсік оріха коло будки підосцяв був, листя поскручувалось, гілки всохли.

Бабуся. Якби ж і ти так усохла, так ні, ти матюр сушиш. Якби на цьому дворі все всохло, тільки ж воно не всохне. І куди ти з цього двору дінешся. Ото тільки хіба на кладбіще.

Жінка. Іди вже давай, собірай свої манатки, тварь, і паняй на кладбіще, живо, бігом!

Бабуся. Я пойду. Тіки щоб вас не бачить. Я даже світ за очі пойду. І ви мене більше не побачите. І я вас не бачитиму, і вас не бачитимуть. Мені що? Мені тільки серпа найти. Мені тільки за серпом діло. За серпом уся задержка!

Жінка. Свєта, ану поможи бабушці шукать серпа, бистро!

Дівчина. Где же мне его искать? Меня тошнит, мам…

Жінка. Мамо, ти вже скрізь дивилася?

Бабуся. Да скрізь уже, і під піччю, і в чулані, і в сараї увесь інструмент вигурила. Я ще вчора бабині сундуки перерила, як думала, що ви приїдете й разом підем.

Дівчина (лазить двором у вже трохи порваній, оббльованій одежі, час від часу ледве стримує блювотні позиви). Я не знаю, где его искать? Мне от этого плохо. На кладбище тяжело вкалуют, там нужен дядько. И где его взять? (Починає дурнувато сміятися.) Смотрите, я как Барсик. Гав, гав!

Жінка. Оце бач. Вона хотіла на кладбіще йти, а що дитину зглазили. Це ж точно, і на бєрємєнность, і на кавалєра. Це пороблено. Це як лисий у газеті писав. Та це тебе, Свєтко, ще чи не й рідна баба зглазила.

Бабуся люто світить очима на дочку, наче хоче зурочити якраз її. Здається, наче аж вона готова її схопити за петельки; але лише випростується і за мить зникає в хаті. Невелика пауза. Дівчина на землі судомно сміється, потроху заспокоюється, підповзає до лавки і вилазить на неї.

Дівчина. Зря мы так її. Вона нас ждала. Пірожків напекла.

Жінка. Які пірожки, що ти видумуєш. То все балачки. Ти бачиш, яка це невиносіма людина.

Дівчина. Мне ее уже жаль. Мне кажется, она действительно стала странная, немного больше странная чем раньше. Немного не в себе.

Жінка. Вона зовсім странна. Це страшна людина. Я боюсь, щоб вона нам ще чого не зробила.

Дівчина. Мамо, а куди вона пошла? Чого вона так довго не виходить?

Жінка мовчки і швидко перезирається із дочкою, наче обидві щось одразу зрозуміли.

Дівчина. Мамо…

Ненадовго настає тиша, мати і дочка непорушно дивляться одна одній в очі. Вони розгублені. Дівчина, що так і застигла з відвислою щелепою, здається, вже готова бігти в сарай, коли двері з грюкотом несподівано розчиняються і змушують їх здригнутися. На порозі непорушно стоїть бабуся, тримаючи в руці (горизонтально, на рівні стегна) довгу косу.

Дівчина (за мить, наче отямившись від заціпеніння, задкуючи). Бабушка, це ти? що ти робиш?

Бабуся. Я не найшла серпа, перерила весь сарай. Найшла стару дідову косу. Вона трохи заржавіла, то нечого — об траву постирається, тільки одно, що тупа. Но в мене є мантачка підгострить. Зараз ми поскладаєм остачу інструменту в мішок, в мене єсть приготовлений, і підемо на кладбіще прибірать. З косою важче буде, зате бистріше. Якщо Людка не потягне, я поможу. Тільки перед тим, як іти, ми щось під’їмо.

Жінка. Господи, мамо, та раді Бога. Зараз підем і приберем. Свєта щось неважно себе чуствує. Хтозна, що там у неї. Ну, якщо ти щитаєш, що треба йти, то значить треба йти. І давайте справді не одкладувать.

Бабуся. Да, треба поспішить. Успієм тоді під’їхать автобусом із кладбіща. Тільки треба що-небудь іздісти, бо я дуже голодна.

Жінка. Там у нас ковбаска і сєльодочка. Давайте я пойду на город гурка найду?

Бабуся. Що ви кажете?

Дівчина. Мама каже, дай пойду пошукаю гурка.

Бабуся. Не чую; не розберу.

Одразу після останніх бабусиних слів на сцені гасне світло. Режисер, що шукає простих, але дієвих ефектів, може залишити один промінь, який би засвітлював згорблену бабусину постать так, щоб на заднику чітко окреслився її силует із косою.

Нота щодо мови дійових осіб та деталей постановки

Успіх вистави, мабуть, цілком залежить від природності, з якою акторки зможуть опанувати мови усіх трьох жінок. Це може виявитися не так просто, адже не кожному театрові притаманна увага до діалектів і прагнення до насправді повсякденного побутового мовлення. Але тут є і друга небезпека: від закостенілої літературної мови втекти до стереотипної імітації, що просто позначає вид мовлення, як декорації в мінімалістичному театрі: «це суржик»; «це українська»; «це російська».

Може, найгірше, що може трапитися з цим текстом, — це бути озвученим засобами цих узагальнених мовних опудал, які так легко зліпити з матеріалу серіалів і, звичайно, чудових речей Подерв’янського. Тому так важливо піти проти ліні — і проти лінії найменшого спротиву. Я свідомо намагався уникати недомовок і абстрактності щодо географічної й соціальної ситуації персонажів — ключі щодо цього розкидані в тексті. Дія не тільки відбувається в цілком конкретному місці, вона ще й складається з мов конкретних людей, що живуть у конкретних місцях. Основою тексту є діалект конкретної місцевості. А що неможливо вимагати від акторів і постановників, щоб вони їздили маленькими селами півдня Чернігівщини (хоча саме це було б ідеальним у підготовці до вистави), автор почуває обов’язок бодай зробити кілька зауваг щодо найхарактерніших рис мови персонажів.

Порядком загальної поради я застережу від будь-якої афектації. Текст уже сам по собі негативно маркований, місцями, звичайно, треба підвищувати голос і поводитися емоційно, але півгодини крику й заламування рук — зовсім не те, чого потребує і так досить афектоване мовлення афектованих людей.

Може, найскладнішою до точного відтворення є мова бабусі — власне, найближча до діалекту і найдальша від суржику. Багато в чому її зберігає і мова дорослої жінки. Було б непогано, якби акторки, що гратимуть їхні ролі, самі були з села або мали з ним сильний контакт. Важливими є лексичні й морфологічні особливості («гурок», систематичне «не» замість «ні (… ні)»; «ранше»; «вигурила»). Але особливо пильно треба стежити вимови. Важливо, щоб акторка послідовно вживала ще панівного в таких носіїв діалекту твердого «і» скрізь, де треба (тобто, грубо кажучи, в коренях і закінченнях слів, у яких в російській стояло б «о», а також у закінченнях множини прикметників): «помı г»; «онукı в»; «тı»; «нужнı»; «встроєнı». Цей звук десь посередині між «і» та наголошеним «и», його можна надибати в записах старих українських акторів (наприклад, в Ужвій) чи письменників, що читають свої вірші (наприклад, мені доводилося чути такі записи Бажана). Важливо відзначити і ненаголошене «и», яке справді мусить вимовлятися гранично наближено до «е». Не страшно, якщо це траплятиметься час від часу і в наголошеній позиції. Трохи менше звертає на себе увагу вимова такого ж дифтонга на місці ненаголошеного «е». Тут взагалі важливо не впасти в імітацію південно-західних діалектів: «робеле» замість «робили» — то вже занадто. Про такі речі, як тверде «ч» (ніяких «чьому»!) не варто й згадувати. «Що» і «шо» нехай сусідитимуть у мові найстаршої жінки приблизно порівно (залежно від наголосу: «зб що», але «сказала, шо»). У молодшої жінки пропорція буде вирішально на користь «шо».

Мова дочки, навпаки, простіша до імітування — її простіше можна почути на вулиці. Нехай це буде російська, яка поступово виривається з пут сільського діалекту, на виході звідки застрягла мова її матері. Не треба багато винахідливості і зусиль, щоб подбати про збереження фрикативного «г» майже в усіх випадках. Але й кілька інших штрихів не завадять. Наприклад, місцями я залишав неоглушені українські звуки («здала») — саме так їх і треба вимовляти. Системне вживання русифікованих українських слів, звичайно, невипадкове — можна імпровізувати далі в цьому напрямку. Можна так само звернути увагу на збереження саме фонетичних рис українського діалекту матері й баби в російській дочки й онуки (українське «и», змішане з «е», замість російського «ы, наприклад).

Я також дозволив собі дати кілька підказок щодо можливого оформлення сцени, хоча метою було загалом звести до мінімуму текст поза репліками (майже завжди просто непотрібний). Режисер може як триматися їх або на свій лад переінакшувати, достосовуючи до свого бачення, так і створити щось зовсім інше. Мої підказки лежать на поверхні — як цвинтарні пластикові квіти або довженківські яблука. «Реалістичніша» постановка вимагала б певного мінімуму господарського реманенту, щоб витворити той хаос, який буває тільки на сільському подвір’ї. Але я можу уявити собі умовну сценографію, яка б складалася тільки з цих двох елементів: справжніх яблук і штучних квіток.


Другие статьи из этого раздела
  • Владимир Снегурченко

    Автор пьес: «Северное сияние», «Шива International», «Человек Ослиные Уши», «ИСТОРИЯ ОДНОЙ ЖИЗНИ: будущее будет (которое было) вчера», «Сиреневая Дверь», «Трюча», «ЧИНГИСХАН. сокровенное сказание или тайна смерти.» и др.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?